Демографічна криза та нерівність в українській шкільній системі:
аналіз нової бази даних "Шкільна карта України"

Ігор Самохін

Забезпечення доступної та якісної шкільної освіти належить до головних функцій сучасної держави. Інвестиції у середню освіту — це інвестиції в людський капітал країни, який стає особливо важливим тепер, коли економічне зростання дедалі більше залежить від високих технологій та навичок, що дозволяють працювати з цими технологіями. Однак на практиці державі важко раціонально спланувати розподіл коштів на середню освіту і при цьому гарантувати високу віддачу від інвестицій. Для вирішення цієї проблеми важливо проаналізувати шкільну мережу України, її вартість для держбюджету та те, наскільки вона виконує свої основні функції і чи надає в рівній мірі хорошу освіту усім учням країни.

Аналітичний центр CEDOS зібрав наявну статистику, пов’язану з українською шкільною мережею, використавши дані Держстату, Міністерства фінансів, Українського центру оцінювання якості освіти (УЦОЯО) та Інформаційної системи управління освітою (ІСУО). Кінцевим результатом стала "Шкільна карта України", доступна зараз на сайті CEDOS у бета-версії. Однак мало просто зібрати дані і очистити їх від помилок, бо цифри не говорять самі за себе. Що може розповісти нам база даних "Шкільної карти" в контексті якості освіти та її вартості для бюджету?

Зростання і занепад української шкільної системи

Після здобуття Україною незалежності у 1991 р. мережа середніх шкіл деяких час продовжувала зростати, незважаючи на економічну кризу. На початку 1990-1991 навчального року (н.р.) в Україні було 21825 шкіл, тоді як у 1995-1996 вже 22255. Кількість учнів теж дещо виросла, з 7 мільйонів 131 тисяч до 7 мільйонів 142 тисяч, поки у перший клас продовжували йти діти, народжені у 80-і роки. До початку 2000-х років ситуація змінилась: дітей стало менше і школи почали закривати швидшими темпами, ніж відкривати нові. У 2000-2001 н.р. було вже 22 210 шкіл та 6 мільйонів 764 тисячі учнів. Протягом наступних 13 років кількість учнів скоротилась на 37.8% до 4 мільйонів 204 тисяч, тоді як шкіл стало менше на 13.1% і їх кількість становила 19294 на початку 2013-2014 н.р. Учителів за цей самий період стало менше тільки на 11.8%.

Очевидно, що таким чином кількість учнів в розрахунку на одну школу постійно скорочувалась. У 1990-1991 н.р. у школі вчилось у середньому 327 учнів. Станом на 2013-2014 н.р. їх було вже 213. Аналогічно скоротилась середня кількість учнів на вчителя — із 13.28 до 8.27, падіння більш ніж на третину. Середній розмір класу у 2013-2014 н.р. становив 18.8 учнів. Це нижчий показник, ніж у більшості країн ОЕСР. За кількістю учнів на вчителя Україна має один із найнижчих показників у світі, поруч із іншими постсоціалістичними країнами.

Обсяги фінансування шкільної освіти з роками змінювались. Частка ВВП, витрачена на початкову та середню освіту, становила 1.5% ВВП у 2000 році, зросла 2.5% у 2005 році і стабілізувалась на рівні 2.9-3% у 2010-2013 рр. Це суттєве поліпшення порівняно з початком 2000-х років, однак дещо менше, ніж витрачають у середньому в розвинутих країнах ОЕСР. За 2014 р. Держстат оцінює витрати на рівні 2.7% ВВП, а у 2015 р. вони, імовірно, надалі знизились через економічну і бюджетну кризу.

Наведену статистику щодо новітньої історії української шкільної освіти неважко знайти у звітах Держстату. Далі ми звернемось до більш детальних даних, недоступних на Держстаті і включених у "Шкільну карту України". Наразі там представлено 2013-2014 н.р., тому більшість даних стосуються всієї України, включаючи АР Крим і Донецьку та Луганську області.

Українська школа між селом і містом

Звіти Держстату подають лише статистику в цілому по Україні, в розрізі областей і з поділом на міські та сільські школи. Саме останній поділ є найбільш важливим для оцінки стану освіти в Україні, оскільки за більшістю показників сільські та міські школи дуже відрізняються. Навіть ті регіональні відмінності, які існують у шкільній мережі, залежать насамперед від рівня урбанізації області, тобто теж зводяться до поділу на місто і село. Для більш детального порівняння звітів Держстату недостатньо.

Дані ІСУО включають характеристики більшості шкіл України (на жаль, покриття неповне в деяких областях) за десятками показників і дозволяють оцінити не лише більшу кількість змінних, але й з більш нюансованим розподілом за місцем знаходження школи. Ми вирішили не дотримуватись простого поділу на "місто" і "село" і використали поділ на 5 типів населених пунктів: 1 — село; 2 — селище міського типу або маленьке місто (населенням до 20 тис.); 3 — середні міста (20-100 тис.); 4 — великі міста (100-500 тис.); 5 — дуже великі міста (понад 500 тис.).

Основна закономірність, яку можна простежити в даних, полягає в тому, що сільські школи — малі, з напівпорожніми класами та маленьким співвідношенням учнів до вчителів; і що більшим є населений пункт, то більшими, зазвичай, стають школи, класи та пропорції учнів щодо вчителів. Сільська школа в середньому має 105 учнів, 11.3 учнів на клас та 5 учнів на вчителя. У середніх містах (3 тип) показники становлять 418 учнів, 23 учні на клас та 10.1 учнів на вчителя; у дуже великих містах — 502 учні на школу, 25.9 на клас та 11.6 на вчителя.

Переповнені класи, визначені як такі, в яких навчається більше 27 учнів, - рідкість у сільських школах. Лише близько 1% сільських класів переповнені. У середніх містах таких класів уже 31%, а у великих — майже дві третини.

Малі класи і невелика кількість учнів на вчителя часто вважаються передумовою якісної освіти. В таких умовах учитель може приділити більше уваги кожному учневі і встигає опитати всіх під час уроку, поліпшуючи засвоєння матеріалу. Але в українських умовах такого сприятливого ефекту нема. Якщо і є позитивні наслідки малих класів у сільській місцевості, то вони перекреслюються іншими чинниками, які призводять, як ми надалі побачимо, до значно нижчих навчальних результатів у сільських учнів.

Очевидний напрямок, у якому можна шукати ці чинники, — соціально-економічний статус школяра та його/її родини. На жаль, у мікроданих про школи є тільки одна змінна, яка стосується соціального становища учнів: кількість дітей із малозабезпечених родин. Відсоток малозабезпечених учнів у школі не показує справжню ситуацію із майновим розшаруванням, оскільки лише найбідніші з бідних потрапляють у цю категорію і заносяться у шкільні звіти. Тим не менш, тенденція окреслюється: у селах 5.5% учнів із малозабезпечених родин, у селищах і малих містах — 3.5%, у середніх містах — 1.8%, у великих містах — 0.9%, у дуже великих містах — 0.6%. Якщо "реальна" пропорція бідних учнів у різних населених пунктів відрізняється так само, як цей показник, то рівень бідності в сільських школах у 9 разів вищий за бідність у дуже великих містах.

Іще одна змінна, яка може сигналізувати про кращі шанси міських учнів порівняно з сільськими, - кількість учнів, які навчаються у класах із поглибленим вивченням якогось предмету. Саме існування таких класів можливе завдяки більшим розмірам міських шкіл, наявності в них достатньої кількості учнів та вчителів, щоб забезпечити створення спеціалізованих класів. У сільських школах тільки 2% учнів навчається у таких класах, порівняно із 8.3% у малих містах, 11.4% у середніх, 14.5% у великих та 20.3% у дуже великих.

Шкільна інфраструктура та характеристики вчителів навряд чи мають такий вплив на навчальні досягнення та життєві шанси учнів, як характеристики їхніх родин. Однак варто поглянути і на ці показники. Наприклад, гуртків очікувано менше у сільських школах — в середньому 3.8 на школу, порівняно з 6 у cередніх містах і 9 у великих. Середнє значення дещо приховує нерівність: тільки 65% сільських шкіл взагалі мають гуртки, тоді як гуртки є у 79% шкіл малих та середніх міст та у понад 90% шкіл великих міст. З іншого боку, малі розміри сільських шкіл дозволяють їм мати більше дітей із розрахунку на один гурток, якщо в них узагалі є гуртки: лише 29 учнів на гурток, порівняно із 53 у малих містах і 95 у великих містах. Якщо в школі є гурток, то в середньому 77% учнів відвідують хоч один гурток у сільській школі. Відсоток зменшується до 45% у середніх містах і 36% у дуже великих містах.

Схожа ситуація зі шкільними комп’ютерами. Їх менше у селах, але оскільки й учнів там менше, то комп’ютерів у розрахунку на одного учня виходить чимало: 0.1 комп’ютер на учня, порівняно з 0.07 у середніх та великих містах. Втім, майже 30% сільських шкіл не мають жодного комп’ютера, підключеного до інтернету, тоді як у великих містах практично всі школи підключені до всесвітньої мережі.

Статистика ІСУО подає інформацію про кількість дітей, які потребують транспортування до школи (за програмою "Шкільний автобус" чи іншими способами). У селах таких дітей очікувано більше, оскільки чимало дрібних сіл мають тільки початкові школи, або ж тамтешні школи вже закрито, або це віддалений хутір, де школи ніколи не було. 15.5% сільських школярів потребують транспортування до школи, порівняно з 9% у селищах і малих містечках та 2-4% у більших населених пунктах.

Характеристики вчителів також різняться залежно від типу населеного пункту. Цікаво, що вчителі в селах у середньому не старші за міських вчителів, навіть навпаки. У сільських школах близько 11% учителів пенсіонери, порівняно з 15-17% у містах. Там дещо вища частка вчителів віком до 30 років (13%, порівняно з 10-11% у містах) та нижча — тих, кому за 60 (5%, порівняно з 7-9% у містах). Звісно, молодість і менший досвід учителів може впливати на якість навчання. Те саме стосується освіти: у сільських школах 86% мають вищу освіту, а 10% мають ступінь молодшого спеціаліста, тоді як вже у малих містах відсоток учителів із вищою освітою зростає до 91%, а у великих містах — до 95%. Трохи більше 1% сільських вчителів мають лише середню освіту, тоді як у містах таких практично немає.

Брак досвіду та освіти доповнюється вищим навантаженням. 15% сільських учителів читають більш ніж 3 предмети, порівняно з 8% у малих містах та 5% у середніх і великих. Імовірно, у селі просто важче знайти спеціаліста на кожну дисципліну, тому доводиться викладати декілька наук одночасно. Навряд чи це сприяє більш якісному викладанню.

Оцінки і кошти

Характеристики шкіл, безумовно, цікаві не стільки самі по собі, скільки у зв’язку з якістю освіти, яку надають ці школи. Навчальні досягнення непросто виміряти. У ІСУО можна знайти інформацію про частку школярів випускних класів (9-класників і 11-класників), які не змогли випуститись — імовірно, через низькі оцінки. Але зазвичай учителі та адміністрація шкіл усіма силами намагаються випустити навіть найслабших учнів, тому відсоток "невдах" надзвичайно низький — менше 1% в цілому по Україні і трохи більше 1% у дуже великих містах.

Найкращий з можливих спосіб виміряти навчальні досягнення учнів в Україні — проаналізувати результати Зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО), які надає Український центр оцінювання якості освіти (УЦОЯО). Механізм проведення тестування виключає вплив упереджень учителів або корупції на результати. У контексті вимірювання якості шкільної освіти тест має свої проблеми. Його складають не всі випускники школи, а тільки ті, хто планує вступати в університет. Тому вибірка складальників тесту не репрезентативна і включає переважно учнів із середніми або високими оцінками. Також ця вибірка виключає тих, кому просто нецікава університетська освіта або тих, хто змушений іти працювати відразу після школи. До того ж тест складається тільки після 11 класу, тому не дозволяє оцінити якість навчальних досягнень учнів шкіл І та І-ІІ ступенів.

Тим не менш, це найкраще із того, що є. Погляд на результати ЗНО із трьох предметів (математика, англійська мова та українська мова й література, із яких останній був обов’язковим) у розрізі населених пунктів показує, що результати тим кращі, чим більшим є населений пункт. Іншими словами, сільські школи мають найгірші оцінки, школи у великих містах — значно кращі, а найкращі результати показав Київ.

Детальніше це розбиття можна побачити у таблиці, у якій ми використали дві змінні, щоб оцінити результат ЗНО: частку учнів, які склали тест на 173 балів із 200 максимальних, та очікуваний бал ЗНО (який не дорівнює середньому і, імовірно, нижчий за середній, оскільки УЦОЯО не подає результати всіх учнів, а тільки відсоток учнів, що отримали бал у певному інтервалі). Також у таблиці показано середню кількість учнів школи, які складали тест із предмету.

Предмет Тип нас.пункту Кількість учнів Частка > 173 Очікуваний бал
Українська мова
та література
село 9.09 6.89% 145.96
смт чи мале місто 26.43 14.52% 151.04
середнє місто 28.3 15.88% 152.08
велике місто 37.84 16.79% 152.73
дуже велике місто 35.07 19.06% 154.3
Англійська мова село 2.42 3.79% 141.77
смт чи мале місто 7.46 8.21% 147.49
середнє місто 9.75 10.40% 149.2
велике місто 15.31 13.29% 149.96
дуже велике місто 15.92 16.73% 152.33
Математика село 6.03 7.03% 146.85
смт чи мале місто 16.88 13.15% 150.93
середнє місто 18.06 15.62% 152.56
велике місто 23.61 16.08% 152.95
дуже велике місто 22.62 21.96% 156.05

Як бачимо, тенденція очевидна. Звісно, є й інші чинники, які впливають на результати ЗНО і не відображені у цьому розподілі. Наприклад, регіональний розподіл у цілому демонструє залежність результатів ЗНО від урбанізації регіону, але, приміром, Львівська та Івано-Франківська область мають кращі результати з української мови та літератури, ніж можна пояснити урбанізацією. Тим не менш, сам факт того, що зазвичай школи з більших міст отримують кращі оцінки, лишається беззаперечним.

Нарешті, без уваги залишився тільки один компонент, ключовий із точки зору дискусій про можливу оптимізацію шкільної мережі: фінансування. На жаль, Міністерство фінансів надає інформацію про розподіл державних витрат на середню школу тільки на рівні районів та міст обласного підпорядкування, а не на рівні окремих шкіл. Навіть у цих даних є пробіли, а також — оскільки це цифри за 2014 рік — у них не включено інформацію про Донецьку та Луганську області (навіть підконтрольні Україні території).

Певні висновки зробити усе ж можна. Ключова змінна — витрати у розрахунку на одного учня. Ці витрати є більшими у районах із великим відсотком сільського населення і значно меншими у містах обласного підпорядкування. На рівні обласного розподілу вищі витрати на учня у менш урбанізованих областей. Найдорожче один учень обходиться у двох областях із низьким рівнем урбанізації та наявністю гір — в Івано-Франківській та Закарпатській областях, 15100 та 12100 грн на одного учня відповідно. "Найдешевші" учні у Харківській області, 8500 грн; у Києві, як не дивно, на середнього учня витрачають 10800 грн, більше ніж у деяких не найбільш урбанізованих областях.

Зрозуміло, чому сільські учні дорожчі за міських: навіть у найменших школах потрібно платити за такі витрати, як дирекція, технічний персонал, учителі, що мало залежать від того, скільки учнів навчається. Можливості для економії невеликі. Звісно, існують регіональні особливості — гірська місцевість або ж Київ, у якому школи просто краще фінансуються, ніж деінде.

Що визначає якість освіти?

Статистика, зібрана у "Шкільній карті України", дозволяє по-новому подивитись на шкільну мережу і довідатись деякі несподівані факти. Тим не менш, основні факти про шкільну освіту вже були відомі дослідникам української освіти, і вже існує література, що досліджує взаємозв’язок шкільних характеристик з якістю освіти.

Зокрема, у дослідженні Тома Купе, Анни Олефір та Хуана-Дієго Алонсо (2011) використано подібний до нашого набір даних, але за раніший період. Автори перевірили, наскільки важливими є розмір школи та розмір класу для результатів ЗНО. Вони використали лінійну регресію окремо для сільських та міських шкіл і виявили, що розмір класу не має статистично значущого впливу на результати ЗНО, а розмір школи має невеликий позитивний ефект — іншими словами, у більших шкіл дещо кращі результати. Безумовно, це ще не говорить про каузальний ефект: хоч автори й використали декілька контрольних змінних, але не могли врахувати усі можливі фактори.

Ці знахідки узгоджуються із дослідженнями в інших країнах, які показують невеликий ефект від менших розмірів школи, класу чи кількості учнів на одного вчителя. У мета-аналізі Ханушека (1997) було проведено огляд 377 досліджень про вплив шкільних ресурсів на навчальні досягнення. У випадку всіх змінних, якими дослідники намагались пояснити навчальні досягнення — кількість учнів на вчителя, освіта вчителів, їхній досвід та зарплатня, витрати на одного учня — існують суттєві розбіжності між різними дослідженнями. Приміром, кількість учнів на вчителя має статистично значущий позитивний ефект у 15% досліджень, але значущий негативний ефект у 13%. 72% просто не знайшли значущого ефекту. Те саме можна сказати про решту змінних.

Результати Ханушека не означають, що ефекту шкільних ресурсів просто не існує. Але це підводить до думки, що ефекти часто невеликі, або вони дуже залежать від контекстуальних чинників і можуть бути різними в різних освітніх системах. Тому є сенс і надалі вивчати можливість впливу шкільних характеристик на якість освіти, зокрема за допомогою більшої кількості контрольних змінних та наборів даних за різні роки. В цьому сенсі "Шкільна карта України" може стати основою для нового майбутнього дослідження, що перевірить висновки Тома Купе і його співавторів.

Ті свідчення, які є зараз, вказують на невелику роль шкільних характеристик і значно більше значення характеристик родин, їхніх статків, освіти та наявних можливостей для розвитку дитини. У селах менші доходи, більше безробіття (в усякому разі приховане) та соціальні проблеми на кшталт алкоголізму, батьки школярів самі мають гіршу освіту і очікують меншого від своїх дітей, ніж батьки у містах. Зрештою, в селі мало можливостей найняти репетитора, що особливо важливо в контексті підготовки до ЗНО. Усі ці чинники потребують більшого вивчення в українському контексті, щоб за допомогою емпіричних даних можна було запропонувати конкретні заходи на покращення навчальних результатів сільских учнів.

Висновки

В Україні усе ще важко знайти якісні дані про освіту, і навіть "Шкільна карта України" поки не включає багатьох змінних, необхідних для повноцінного дослідження освіти та освітньої нерівності. Тим не менш, CEDOS планує оновлювати базу даних і додавати нові змінні, а також дані за нові роки (зокрема, за 2015/2016 н.р., як тільки ІСУО збере останню інформацію від шкіл). Нові змінні та виявлені тенденції у часових серіях дозволять сказати більше про стан освіти та напрямок, у якому вона рухається.

На сьогодні основною проблемою шкільної системи, як показує статистика, є значна нерівність між селом і містом — а також між малими, середніми, і великими містами. Що більший населений пункт, то кращими є зароблені випускниками бали ЗНО і більш економним надання освіти виявляється для державного бюджету. На макрорівні найважливішим питанням є демографічна криза, яка призвела до суттєвого зменшення кількості учнів без пропорційного зменшення кількості шкіл та вчителів. Це означає значне навантаження на бюджет, оскільки менші школи дорожче утримувати (в розрахунку на одного учня). І, що не менш важливо, зменшення шкіл та класів не веде до кращих навчальних результатів, як показує дослідження Тома Купе та його співавторів. Можливим є навіть те, що менші розміри шкіл, навпаки, погіршують якість освіти для учнів.

Із наведених фактів можна зробити висновок, що оптимізація шкільної мережі — закриття або об’єднання малих сільських шкіл — є виправданим заходом. І справді, такі дії можуть призвести навіть до деякого поліпшення навчальних досягнень сільських учнів за умови, що буде забезпечено шкільні автобуси (задля збереження доступу до шкіл) та збережено найбільш компетентних учителів і матеріально-технічну базу (задля поліпшення якості навчання). Зекономлені для бюджету кошти потрібно вкласти в зарплату вчителів та капітальні видатки для шкіл, а не просто зберегти для інших бюджетних цілей. Україна і так витрачає на шкільну освіту меншу частку ВВП, ніж витрачають у розвинутих країнах, тому будь-яка економія виправдана лише задля більш ефективного спрямування коштів в освіту.

Але оскільки шкільні характеристики навряд чи відіграють більшу роль у якості освіти, ніж соціально-економічні характеристики родин учнів, ця оптимізація не призведе до значного (чи хоча б якогось) зменшення освітньої нерівності між містом і селом. Цю проблему потрібно вирішувати заходами, які не стосуються безпосередньо шкільної освіти і для планування яких потрібні нові дані та нові дослідження. Зате і позитивні наслідки від зменшення нерівності та поліпшення результатів сільських учнів відіб’ються не тільки на освіті, а й на стані української економіки, яка потребує людей із кращими знаннями і навичками.