Пошук

+38 (044) 338-89-04
info@cedos.org.ua
9:00 - 18:00
Mobile Menu

"Давно вже є закон, що жінок на шахті немає... Ну як же нема, коли ми є!"

У дискусіях із опонентами фемінізму та захисниками «традиційної ролі жінки» дуже часто можна почути репліку на кшталт «Хочете рівності з чоловіками? Ідіть попрацюйте у шахті!». Цей аргумент має на меті показати всю абсурдність розмов про гендерну рівність, адже є робота, яку можуть виконувати тільки чоловіки через вроджені фізіологічні психологічні відмінності. І дійсно, усе навколо – від шкільних підручників для першокласників до звітів Державного управління статистики – говорить нам, що жінка працює у школі, в лікарні, бухгалтерії, на нижчих ланках органів державного управління, в торгівлі тощо. Навіть на картинках у підручниках для першокласників, що зображають професії, люди в робітничому одязі — робах і касках — це завжди чоловіки. Але дійсність, як це часто буває, заперечує стереотипні уявлення: насправді жінки вже давно працюють у шахтах. У шахтах, на заводах, фабриках – загалом у 2012 році більше 18% економічно активних жінок в Україні були зайняті саме у промисловості. Втім, це зовсім не гарантує їм рівного з чоловіками становища та гідного життя.

Як же виглядає ця невидима, «підпільна» сторона жіночої праці у важких та небезпечних умовах? Щоб хоча б частково дати відповідь на це питання, авторка статті опитала дев’ятьох жінок, які працюють на залізорудних шахтах м. Кривий Ріг. На цих підприємствах досить значною є частка жінок, зайнятих на важких підземних роботах (на відміну від вугільних шахт, де жінки безпосередньо у видобутку не задіяні). Це, знов-таки, суперечить загальноприйнятому уявленню, що на праця жінок під землею заборонена. До того ж, металургійна галузь в Україні є повністю приватизованою, і це дозволяє вивчити вплив на працю жінок як державного контролю (у формі законодавчого регулювання праці, соціальної політики держави тощо), так і політики приватного власника, який зацікавлений у мінімізації витрат на утримання робочої сили. Шахти, де працюють опитані, є досить типовими для видобувної промисловості, спеціалізуються на видобутку залізної руди, постачаючи її як українським підприємствам, так і закордонним споживачам.

В рамках дослідження було проведено 11 інтерв’ю — з 9 жінками різного віку та професій, і з 2 активістами незалежної профспілки — головою первинної організації на підприємстві та одним із заступників міського осередку. Питання, які я ставила робітницям, стосувалися умов, в ких вони працюють, того, як і чому потрапили на цю роботу, як вони взаємодіють одна з одною та з іншими робітниками, яку роль у грає в їхньому житті профспілка.

Вибір професії, умови найму та соціальні гарантії

Питання дискримінації жінок при працевлаштуванні є одним із найпопулярніших серед дослідниць, експерток та журналісток, які пишуть про гендерну нерівність в Україні. Дослідження оголошень про найм та роботи HR-агентств зупиняються, зокрема, на протизаконності запитування при співбесіді про сімейний стан, наявність дітей чи план їх мати. Плани мати дітей чи наявність їх часто стають причиною відмови у наймі. Однак з поля зору подібних досліджень жінки, зайняті у промисловості, випадають, адже про вакансії на шахті (принаймні, у професіях, де зайняті жінки) не публікують оголошень.

З 9 опитаних робітниць одна має повну вищу освіту, дві — професійно-технічну, і шестеро – середньо-спеціальну. При цьому 5 респонденток отримали освіту з інших спеціальностей, а навчання необхідним для роботи на шахті навичкам отримали безпосередньо на підприємстві, шляхом навчання на робочому місці.

Усі опитані підтвердили, що при працевлаштуванні їх питали про сімейний стан, наявність дітей, двоє з них сказали, що про це питають усіх. Але жодна з жінок не засвідчила, що сімейний стан чи наявність маленьких дітей стали причиною відмови у роботі. Можливо, це пов’язано з тим, що на роботу в шахті влаштовуються винятково «по знайомству» - через особисті чи сімейні зв’язки, давши хабаря тощо. «Через біржу (праці — І.К.) на таку роботу не попадають,» - каже Ольга1, 39 років, сигналістка. Також відіграє свою роль наявність горизонтальної сегрегації у промисловості (поділу на «чоловічі» та «жіночі» професії та галузі): жінки влаштовуються саме на «жіночі» спеціальності. Якщо усі зайняті в певній професії — жінки, то зрозуміло, що знайти достатньо бездітних робітниць працедавець навряд чи зможе, а отже, немає сенсу відмовляти в роботі молодим жінкам чи жінкам з дітьми.

Опитані жінки розповіли, що їхня робота (попри те, що вона є шкідливою та небезпечною) не впливала на плани мати дітей. Ті, хто вже їх мав на момент працевлаштування, вказали, що навпаки, наявність дітей спонукала їх влаштуватися в шахту, щоб матеріально забезпечувати родину. Ті ж, хто дітей не мав чи зараз не має, або взагалі не планували їхнє народження і вагітність була випадковою, або планували/планують це, керуючись іншими мотивами — фінансовим становищем сім’ї, особистими вподобаннями. Треба також зазначити, що більшість серед опитаних є самотніми матерями, і троє з них зазначили, що кількість самотніх матерів на їхніх підприємствах є надзвичайно високою, одна навіть оцінила її у 80%. Така велика їх кількість може пояснюватися як високим рівнем розлучень загалом, так і тим, що саме самотні матері схильні шукати роботу, яка забезпечить їхню родину, бо вони є єдиними годувальницями. Тому вони нехтують ризиками та важкими умовами праці, сподіваючись на стабільну (хоча й невисоку) заробітну плату, зручний графік, соціальні гарантії та пільги, соціальну допомогу, яку надає підприємство, ранній вихід на пенсію за рахунок пільгового стажу, можливість відправити дитину у профілакторій чи табір, доплати за шкідливість та нічні зміни — більше половини жінок назвали ці причини серед тих, які спонукали їх влаштуватися на таку роботу. Втім, користуватися цими гарантіями не завжди вдається. Ніхто з опитаних жінок, котрі мають дітей, не залишався у декретній відпустці протягом повного терміну (3 років), усі виходили раніше через страх втратити робоче місце та необхідність заробляти гроші. Але при цьому вони все ж лишалися вдома відносно тривалий час — приблизно 2 — 2,5 роки, поки дитина не ставала достатньо дорослою, щоб віддати її в дитсадок чи доручити догляд за нею іншим членам родини (старшим дітям, бабусям, мамам).

Інший вид соціальних гарантій, надзвичайно актуальний для жінок, - це лікарняні відпустки. Шахтарки описали дуже складну ситуацію з лікарняними — для того, щоб отримати оплату за відпустку, треба пройти лікарняно-кваліфікаційну комісію на підприємстві, куди входять переважно не лікарі, а начальники підрозділів підприємства. На цій комісії їх змушують розповідати про причини та перебіг хвороби, навіть інтимного характеру, що надзвичайно обурило жінок, які про це розповідали. Вони сприймали це як втручання в їхній особистий простір, як прояв знущання, зневаги до них. Одна з респонденток розказала, що на комісії по лікарняним листам на неї кричали «Хто тебе просив влаштовуватися на роботу з маленькою дитиною!». Інша розповіла про неофіційну домовленість її підприємства з лікарнями про те, щоб робітникам не підписували лікарняні листи. Лікар, оглянувши хвору дитину, засвідчила хворобу, призначила лікування, але дізнавшись про місце роботи матері, сказала, що лікарняний треба підписувати у завідуючого педіатричним відділенням, тобто йти в лікарню, що матері-одиначки з хворою дитиною зробити неможливо. Мої співрозмовниці, розповідаючи про лікарняні, переважно мали на увазі саме відпустки для догляду за хворими дітьми, власні ж хвороби вони стараються лікувати «без відриву від виробництва», у вихідні дні — саме через складність з оформленням відпустки.

6 жінок зауважили, що вони не мали вибору і влаштовувалися на ту роботу, яка була, через скрутні життєві обставини (в тому числі і необхідність забезпечувати дитину). Загалом риторика безвиході і відсутності вибору є досить характерною для опитаних — лише двоє з респонденток зазначали, що їхня робота їм подобається (одна з них має ступінь магістра і працює на досить високій посаді, займаючись кваліфікованою працею).

Треба відмітити, що серед жінок на шахтах дуже низька плинність робочої сили — усі опитані це засвідчили, назвавши кілька причин. Основна — це неможливість полишити роботу через необхідність забезпечувати родину, а також неможливість знайти іншу роботу, але разом з тим і відсутність порушення трудової дисципліни та правил техніки безпеки. Респондентки, пояснюючи, чому жінок беруть на роботу саме на певні конкретні професії, сказали, що жінки є більш відповідальними, «доскіпливими», а також непитущими (на відміну від чоловіків, які можуть вживати алкоголь навіть на в забої, як сказала одна з робітниць). Трапляються випадки цілих робітничих династій, коли на одному підприємстві працюють бабуся, мати і донька, і старші жінки погоджуються йти на пенсію чи наземну роботу за умови, що їх доньок візьмуть на звільнене місце.

Умови праці, заробітна плата

Більшість жінок описали свої умови праці як важкі та шкідливі. Запиленість, вібрація, вогкість, близькість до складів руди, робота з радіоактивним обладнанням та токсичними матеріалами, підіймання та штовхання важких предметів (до 40 кг), пересування зі швидкістю 15 м/с на глибину до 1500 м — в таких умовах працюють жінки у видобувній промисловості. Звісно, у чоловіків умови праці аналогічні, часто пов’язані з ще більш важкою фізичною працею. Але при цьому, як видно з таблиці ставок на одному з підприємств, заробітна плата у професіях, де зайняті жінки, є помітно нижчою, інколи у півтора-два рази (не кажучи вже про заробітні плати на керівних посадах, які повністю посідають чоловіки).

На розрив у заробітній платі між жінками та чоловіками, низьку оплату їхньої праці вказала переважна більшість опитаних жінок, а також профспілкові активісти. При середній заробітній платі на підприємстві приблизно 5400 грн, робітниці казали, що вони отримують від 1700 до 2500 грн. Спеціальності, на яких зайняті жінки, зазвичай є найбільш низькооплачуваними на підприємтві. Частково тому, що ця праця вважається некваліфікованою, частково — тому що жінкам ніколи не присвоюють розряд вище другого (зрідка третього), що є специфічним для шахти проявом «скляної стелі». Втім, класичний варіант — непросування по службі, неможливість зайняти керівну посаду, теж характерний для промисловості. «Яке може бути кар’єрне зростання для жінки у гірськорудній справі!», - обурено вигукує одна з шахтарок. Інша опитана згадала про єдину жінку-начальника дільниці (у геолого-розвідувальній службі), втім, за її словами, цю жінку дуже швидко зняли через інтриги. Однак треба зазначити, що самі жінки відтворюють стереотипи, на яких грунтується горизонтальна гендерна сегрегація: наприклад, одна з опитаних, машиністка дробильно-сортувально фабрики, розповіла, що у них на фабриці є кілька майстрів-чоловіків і одна майстер-жінка, і за потреби полагодити якусь поломку вона більш охоче звертається до чоловіків, бо буває потрібна фізична сила.

Фізична сила, витривалість та небезпечність — ось, на думку шахтарок, основні причини горизонтальної гендерної сегрегації (і відповідно, різниці в оплаті праці). Однак на прохання розповісти, чи є робота чоловіків схожою на роботу жінок, вони назвали ряд професій, які є аналогічними, або приблизно рівноцінними по рівню кваліфікації чи важкості, але ті, де зайняті чоловіки, оплачуються вище або їм присвоюються вищі розряди. Одна з респонденток задала риторичне питання, чому ж жінка не може бути, скажімо, гірським майстром чи начальником дільниці, якщо ця робота не вимагає особливої фізичної сили. Інша ж сказала, що можливість влаштуватися на ту чи іншу посаду має залежати від фізичних та розумових даних, а не від статі, адже у неї є знайомі жінки, що можуть махати кувалдою не гірше, ніж чоловіки, або знають сопромат не гірше за них.

До того ж, на своїй роботі, яка нібито не є (або принаймні, не повинна бути) фізично важкою, опитаним жінкам доводиться підіймати вантажі до 40 кг, штовхати десятитонні вагони, дробити кувалдами породу і носити відрами руду. Зазвичай це не входить у їхні безпосередні посадові обов’язки, однак вони змушені виконувати ці та інші роботи без доплат та підвищення платні, залишатися в шахті довше за тривалість зміни тощо. Але попри це робота безпосередньо в шахті, під землею, лишається більш бажаною, вважається кращою — бо краше оплачується і передбачає так званий «підземний стаж», що уможливлює вихід на пенсію у 45 років. Втім, опитані жінки, які мають такий стаж, на пенсію йти не збираються, адже лише поєднання зарплати та пенсії після 45 років дасть можливість жити більш-менш пристойно.

Робітниці розповідали, що їхні професії передбачають значну відповідальність — наприклад, сигналістки відповідають за життя і здоров’я людей, яких вони спускають у шахту, лаборантки-радіометристки — за відповідність якості та кількості руди, яка іде на склад, встановленим нормативам. Робітниці вважають, що психологічний тиск через високу відповідальність та небезпеку є так само виснажливими, як і фізичні навантаження, і складають велику частину труднощів їхньої роботи.

Попри те, що жіноча робота є важкою, її не вважають престижною та гідною ні самі жінки, ні тим паче чоловіки. Опитані описували її як «добровільні пожиттєві каторжні роботи», казали, що від хорошого життя на таку роботу ніхто не піде, називали свою заробітну плату знущальницькою, а себе — жебрачками. Тобто основною проблемою тут є саме низька зарплата, невідповідність платні складності, виснажливості та небезпечності роботи. Для чоловік «жіночі» спеціальності не підходять з цієї ж причини — мої співрозмовниці майже одноголосно сказали, що жоден чоловік не піде на таку роботу, бо не погодиться на настільки низьку зарплатню. За словами Катерини, машиністки конвеєра на дробильно-сортувальній фабриці, чоловік не погодиться на таку роботу з позиції «Ну як же я буду отримувати менше, ніж жінка!». Водночас для чоловіка «жіноча» робота (хай навіть вона теж важка і небезпечна) вважається негідною, принизливою. Один з опитаних профспілчан сказав, що чоловіка на такій роботі просто засміють. Сигналістка Ольга розповіла, що одного разу на традиційно жіночу професію взяли чоловіка, який через виробничу травму мав знайти легшу роботу, але він дуже швидко звільнився, не витримавши психологічного тиск через відповідальність.

Часто для того, щоб збільшити свої доходи, жінки працюють в нічні зміни, і жалілися, що через це не бачать своїх дітей, не мають часу на родину.

Іншою важливою проблемою, про яку розповідали опитані шахтарки, є акредитація їхніх спеціальностей, при якій деяким з них не надається «шкідливість», і тому вони не можуть отримувати пільги у вигляді доплат та ранішого виходу на пенсію. За словами однієї з жінок, власники підприємств, щоб зменшити свої виплати у фонд соцільного страхування, при атестції робочих місць шляхом махінацій прибирають фактори шкідливості — наприклад, обливають робочі місця водою, щоб прибрати запиленість.

Жінки у шахтах працюють у жахливих санітарно-гігієнічних умовах. За словами робітниць, на усій шахті немає жодного туалета, ті ж, хто працюють на поверхні, по 8-12 годин сидять у маленьких кімнатах операторів, де донедавно не було місця для того, щоб поїсти, це доводилося робити прямо серед пилу від руди та шуму й відбрації від конвеєра та екскаватора. Двоє з жінок згадали про недавні покращення умов праці на робочому місці (наприклад, встановлення кондиціонерів), але це було зроблено, щоб забезпечити безперебойну роботу комп’ютерів, які псували від перегріву, а не для того, аби зробити більш комфортною роботу людей.

Незважаючи на складність і шкідливість роботи та описані вище проблеми, існує великий попит на робочі місця у шахті, особливо на підземні професії. Робітниці зауважили, що цей аргумент часто використовується керівництвом як засіб тиску на незгодних: «Щось не подобається — звільняйтеся, ми на ваше місце вже сьогодні десять бажаючих знайдемо».

У інтерв’ю жінки розповіли серед іншого про таку форму трудових відносин як вивід в аутсорсинг. Під нього підпали невиробничі, непрофільні структури, де працює багато жінок, наприклад, прибиральниці, банщиці, обслуговуючий персонал в їдальні. Одна з опитаних жінок, Клавдія, 61 рік, що працювала колись у шахті, після виходу на пенсію влаштувалася прибиральницею на підприємтві, і обурено розповідала про те, що тепер працює не на шахті, а у «клінінговій компанії». Вона відмітила, що їй стало гірше працюватися, а головне, що вони почуваються ображеними, бо «від нас позбавилися, викинули з колектива». Втім, профспілка після тривалого тиску на керівництво підприємтва відстояла соціальні гарантії для цих робітниць, поширивши на них дію колективного договору.

Соціальні взаємодії

Колектив, неформальне спілкування з колегами, солідарність — саме це допомагає робітницям витримувати важкі умови праці та миритися із низькою зарплатнею. Майже усі опитані у тій чи іншій формі вказали на важливість хороших відносин з іншими жінками, на взаємну підтримку та виручку: «Тримаєшся заради хорошого колективу». Одна з жінок, що працює лаборанткою-радіометристкою у підрозділі, який формально досить автономний від роботи шахти, розповіла, що вона знає усе про роботу жінок в стволі та на дробильно-сортувальній фабриці, адже вони працюють поруч, поруч перевдягаються. Жінки діляться одна з одною своїми проблемами та вдаються до колективних дій для їх вирішення. Лише одна з опитаних сказала, що «ніхто тобі не допоможе, сам крутися як хочеш», інші ж розповідали про те, що вирішують проблеми переважно разом. Виключення з колектива (наприклад, аутсорсинг) розглядається як велика проблема, і навпаки, респондентки наголошували, що «ми ж їх (тобто жінок, які працюють в аутсорсингових компаніях – І.К.) не кидаємо, вони все одно з нами». Також згадували, що за неформальні зустрічі робочого колективу запрошують жінок, які вже вийшли на пенсію, але з ними підтримуються стосунки.

Робітниці схвально відгукувалися про роботу незалежної профспілки, яка допомагає у захисті їхніх прав та відстоюванні інтересів. У проспілці жінок приблизно 25 %, тобто вони представлені у тій же пропорції, що й на підприємстві загалом. Кілька з них розповіли про «історії успіху», коли їм за допомогою профспілки вдавалося покращити умови праці, отримати певні пільги, вибити в адміністрації підприємтва у період кризи достатньо робочого навантаження для зарахування безперервного стажу тощо. У профспілці діє комітет з гендерних питань. Цікаво, що обидва опитаних профспілкових активісти, а також двоє робітниць, висловилися проти його існування, бо профспілка однаково ставиться до проблем чоловіків і жінок і однаково намагається їх вирішити. Троє ж інших жінок сказали, що такий комітет потрібен, щоб зосередитися на специфічних жіночих проблемах та ефективніше з ними працювати.

Про взаємодію з чоловіками на роботі жінки відгукувалися по-різному. Робітниці з електроремонтного цеху говорили, що «наші чоловіки нас поважають, допомагають нам, вітають з 8 березня, наприклад, або якщо щось треба важке піднести». Машиністка ж конвеєра на дробильно-сортувальній фабриці дуже емоційно розповідала, як принизливо те, що їй доводиться просити чоловіків-слюсарів чи майстрів виконувати їхню ж роботу, наряд, який вони отримали, а також що вони змушена виконувати частину роботи замість них. Лаборантка-радіометристка розповіла, що за 17 років роботи в шахті навчилася лаятися матом і тепер може дати відпір будь-якому чоловіку, тобто їй доводилося робити це неодноразово.

Опитані розповіли і про випадки сексуальних домагань та грубої, принизливої поведнки з боку чоловіків. Втім, більшість з тих, хто про це говорив, сказали, що їм вдалося впоратися і дати відпір таким практикам, причому інколи — за допомогою інших чоловіків, які за них вступалися (скажімо, один з начальників зміни знімав з винних у домаганнях премію), а інколи — за допомогою фізичного відпору. Треба відмітити, що приставання до «своїх» жінок — тобто тих, чиї батьки, наприклад, працюють чи працювали на шахті, вважається негідним навіть серед чоловіків: «Що ж ти не сказала, що ти дочка такого-то, я б до тебе не ліз», тобто жінки, які не мають чоловіка, батька чи іншого родича, за чиїм авторитетом вони могли б сховатися, є значно більш вразливими.

Втім, через умови праці в шахті домагання переважно носять вербальний характер — наприклад, пропозиції або жарти сексуального характеру, а фізичні мають форму щипків чи притискань. Але жінки потерпають від пліток та обмовок — одна з респонденток сказала, що в загальному уявленні жінка, яка працює під землею серед чоловіків, - це завжди легкодоступна жінка, яка і влаштувалася на цю роботу завдяки сексуальним послугам, і продовжує їх надавати прямо на робочому місці. З огляду на те, що робота і у чоловіків, і в жінок є фізично важкою, небезпечною, втомливою, респондентки назвали такі чутки просто смішними, однак їх наявність є додатковим чинником психологічного тиску на шахтарок.

У таких складних умовах мої співрозмовниці описали спроби доглядати за собою, відтворюючи традиційну гендерну роль жінки як прекрасної піднесеної істоти, як прояв самоповаги, гідний захоплення. В одному з інтерв’ю трапилася розповідь про робітниць, які перед зміною накручують волосся на бігуді, вдягають на голову хустку і каску, а після зміни «знімає робу, вдягає чисте, робить макіяж і виходить на прохідну — фея!». Інша традиційна роль — роль матері — є важливою для усіх опитаних жінок. У всіх них, крім однієї, наймолодшої, є діти, за якими вони практично самостійно доглядають, а у випадку бездітної поки що робітниці вона збирається мати дітей, причому планує йти в декрет і доглядати за дитиною попри те, що її зарплатня більша за зарплатню її чоловіка, адже, за її словами, материнський догляд ніщо не може замінити.

За словами однієї з опитаних, дуже складно знайти пару жінці, яка працює на шахті, хіба що такого ж шахтаря, адже, не розуміючи специфіки цієї праці, сім’ю не побудуєш. Респондентка пояснила, що мається на увазі: жінки після шахти не може відповідати стандартним очікування про господиню, яка, прийшовши з роботи, готує їсти чи прибирає, обслуговує чоловіка і дітей. Інша робітниця розповіла, що 50 років тому, скажімо, здавалося диким, об дружина шахтаря йшла на роботу — чоловік заробляв достатньо, щоб вона сиділа вдома і займалася хатньою працею. Але з погіршенням економічної ситуації жінки почали влаштовуватися на роботу, при цьому обов’язки домогосподарки так і лишилися закріпленими за ними.

Історичні рамки жіночої зайнятості у промисловості

Перед тим, як підсумовувати інформацію з інтерв’ю та робити якісь висновки, мені здається доцільним коротко описати стартові умови, в яких жінки починали роботу на промислових підприємствах.

Масовий прихід жінок у промисловість як частина виходу їх на ринок праці, характерного для першої половини — середини ХХ ст., в СРСР відбувся між першою та другою п’ятирічками2. З 1929 по 1935 рр. кількість жінок-робітниць зросла більш ніж у два рази, причому у промисловості ріст був одним із найбільш значних — з 939 до 2627 тис. осіб. Це явище стало наслідком як погіршення умов життя більшої частини населення, коли для того, аби прогодуватися, необхідною стала праця усіх дорослих членів родини, так і — в першу чергу — росту безробіття в СРСР і надзвичайної потреби у робочій силі з початком масової індустріалізації. З огляду на те, що радянська влада з великою недовірою ставилася до селян, а в містах ситуація з житлом та комунальними службами була катастрофічною, оптимальним варіантом задоволення потреби у робочій силі ставали жінки — дружини та дочки робітників, що не потребували додаткової житлової площі і водночас були більш прихильні до радянської влади, ніж «класово чужді» та незадоволені колективізацією селяни. Залучення жінок до ринку праці в СРСР не було послідовним і стабільним. Якщо ще в кінці 20-их рр. профспілки та органи планування економіки, господарники чинили ледь не відкритий спротив приходу жінок на виробництво, то вже у 1932 та 1933 роках серед робітників та службовців, що стали до праці, жінки складали 100% (зокрема, й у великій промисловості), в той час як кількість чоловіків серед зайнятого населення зменшилася.

Утім, треба відмітити, що вихід жінок на ринок праці супроводжувався горизонтальною та вертикальною сегрегацією. Причому це була усвідомлена політика уряду: існували списки професій та спеціальностей в межах галузей, куди рекомендувалося брати саме жінок (тоді ж, до речі, з’явився і список заборонених для них професій, що ґрунтувався на постанові 1917 року про неприпустимість підземних робіт для жінок). Галузі, де жінки традиційно складали більшість, наприклад, текстильна та громадське харчування, стали ще більш фемінізованими, але й у промисловості чи будівництві жінки зосереджувалися в окремих цехах чи окремих роботах, і дуже рідко виконували ту ж роботу, що й чоловіки. При цьому у фемінізованих галузях середня заробітна плата була нижчою, інвестиції в них у часи першої-другої п’ятирічок знижувалися, що негативно впливало на добробут зайнятих у них робітниць.

Іншою особливістю жіночої зайнятості періоду «Великого перелому» було те, що жінки займалися переважно некваліфікованою (і відповідно, низькооплачуваною та малопрестижною) працею. Попри декларовані та дійсно вжиті заходи для підвищення кваліфікації жінок (наприклад, під час другої п’ятирічки було запроваджено значні квоти для жінок у закладах професійної підготовки), вони все ще складали більшість серед некваліфікованої робочої сили. Парадокс полягав у тому, що жінок відмовлялися брати на роботу через відсутність кваліфікації, не хотіли навчати, тому що вони нібито в принципі не змогли б освоїти «чоловічі» професії і виконувати чоловічу роботу, адже вона є фізично важкою та шкідливою, але при цьому на некваліфікованих підсобних роботах жінки займалися надзвичайно фізично виснажливою та важкою працею, отримуючи за неї значно меншу зарплатню.

Характерною для радянської індустрії була і «скляна стеля» - неофіційна межа просування по службовій драбині, яку жінці було надзвичайно складно перетнути. Навіть у фемінізованих галузях майстрами, начальниками цехів, директорами були переважно чоловіки, не кажучи вже про традиційно чоловічі галузі, де кваліфікована жіноча праця обмежувалася кількома відсотками зайнятих там жінок, а на вищих посадах вони були відсутні.

Саме на початку 30-х рр. ХХ ст. Відбувся остаточний відхід від ідеї «нового соціалістичного побуту», який би мав звільнити жінку від кухонного рабства для продуктивної суспільно корисної праці. Після розпуску жіночих відділів у партійній структурі КУТБ (Комітет з покращення праці та побуту робітників і селян) став найвпливовішою та найдієвішою структурою, яка переймалася та відстоювала інтереси жінок. З одного боку, зусилля активісток виявилися не марними — жінки масово почали працевлаштовуватися, і проблема жіночого безробіття, катастрофічна ще в кінці 1920-х, поступово вирішувалася. Партія оголосила про намір залучити 1600000 жінок на виробництво, і він був реалізований. Однак побутові служби та соціальна інфраструктура знаходилися в жахливому стані — їдальні на підприємствах були перевантажені в десятки разів, особливо на промислових новобудовах, дитячими садками у Московській, Ленінградській областях, наприклад, було забезпечено близько 50% дітей. Тобто кількість їдалень, дитсадків росла дуже швидко - наприклад, у період з 1928 по 1933 кількість їдалень виросла в 64 (!) рази, але все одно їх не вистачало, адже міста наповнили натовпи голодних людей у пошуках роботи та житла. А вже в кінці першої п’ятирічки питання покращення побуту трудящих взагалі було знято з порядку денного, КУТБ розформовано, і йшлося вже не про соціалізацію побуту, а про соціальні виплати. Субсидоване харчування, їдальні, дитсадки, медичне обслуговування, соціальне забезпечення материнства почали вважатися частиною зарплати, щоб переконати робітництво, що вона зростає. Ту ж частину побутової та доглядальної праці, яку не брала на себе держава, поклали на плечі (тепер вже працюючих) жінок, котрі опинилися в ситуації подвійної зайнятості — на робочому місці і вдома.

Вражає те, наскільки дискурс, пов’язаний з жіночою працею, мало змінився з початку 1930-х років. Описаний вище характер жіночої праці зберігся у промисловості до сьогодні практично без змін. І горизонтальна сегрегація з нижчою оплатою «жіночих» спеціальностей і галузей, і сегрегація вертикальна у вигляді скляної стелі, і залученість жінок переважно до некваліфікованої праці, яка часто є і фізично важкою, і обтяжливою, і шкідливою, але при цьому низькооплачуваною, – сучасні шахтарки засвідчили наявність усіх цих проблем.

Навіть опис жіночої праці лишився переважно незмінним: і в часи перших п’ятирічок, і сьогодні йдеться про те, що жінки є більш відповідальними, ретельними та уважними, вони не зловживають алкоголем і тому більш надійні, сильніше тримаються за роботу, бо мають забезпечувати дітей та інших членів родини, погоджуються з тих же причин на нижчу заробітну плату в обмін на стабільність, соціальні пільги та зниження ризиків. Але при цьому вони ж повинні переважно виховувати дітей, не здатні на кваліфіковану роботу зі складною технікою та механізмами, і до них висувають вищі вимоги.

За часів масованої індустріалізації низька заробітна плата та погані умови життя робітників і робітниць були зумовлені (окрім руйнувань, спричинених Першою світовою та Громадянською війнами), державною політикою максимізації інвестицій у виробництво за рахунок мінімізації споживання (тобто витрат на заробітну плату і виробництво споживчих товарів), і резервна армія праці, що складалася з міських жінок, стала одним із ключових ресурсів, завдяки яким ці інвестиції стали можливі. Однак поступово ситуація з працею жінок покращувалася, з’являлися соціальні гарантії, соціальні ліфти, можливості для освіти та кваліфікованої праці. Однак та структура жіночої зайнятості, яка склалася на 30-ті рр. ХХ ст., з її недоліками і позитивними моментами, багато в чому збереглася до сьогодні.

Втім, оскільки значна частка промислових підприємств, на яких працюють жінки, перейшла у приватну власність, а держава втрачає контроль за дотриманням трудового законодавства чи робить спроби його лібералізації, то зиск від структурної дискримінації жінок на виробництві тепер отримують приватні власники. Самі ж робітниці мають все менше й менше важелів контролю за умовами своєї праці, найму, зарплатнею та прийняттям рішень щодо виробництва, а це значить, що дискримінація та експлуатація має всі шанси зростати остільки, оскільки це вигідно власникам підприємств.

В умовах, коли в економіці структурно необхідні (і вигідні власнику – чи то держава, чи приватна особа або група осіб) низькооплачувані робочі місця, та ще й у складних умовах, їх найчастіше займають вразливі групи населення, наприклад, мігранти, люди без освіти. І дещо абсурдною виглядає ситуація, в якій вразливою групою є більше половина суспільства – жінки. Через перекладання на них усієї репродуктивної та великої частини хатньої праці жінки опиняються в ситуації, коли вимушені погоджуватися на роботу за меншу платню. І навіть якщо станеться диво і здійсниться мрія феміністок про цілковиту гендерну рівність, тобто жінки перестануть бути вразливою групою, їхнє місце займуть інші – як це сталося, наприклад, у США, де частина жінок з вищого класу покращили своє життя, але жінки бідні, мігрантки стали ще біднішими.

1З міркувань безпеки респонденток та на їхнє прохання усі імена було змінено

2Статистичні дані та фактологічна частина розділу базується на праці В. Голдман «Женщины у проходной: гендерные отношения в советсткой индустрии (1917-1937 гг.). М.: РОССПЭН, 2010.

Читати далі

25 жовтня 2017

Ідентифікація осіб в умовах збройного конфлікту в Україні

У цій публікації ми намагалися пояснити, в чому відмінність між процедурами верифікації та ідентифікації. А також надати огляд сучасним моделям встановлення особи і запропонувати зміни, які б спростили процедуру в умовах збройного конфлікту в Україні.

Андрій Солодько

25 вересня 2017

Рух абітурієнтів між областями України

Ми давно хотіли дізнатись, як часто випускники українських шкіл вступають у близькі до дому навчальні заклади, і навпаки — як часто вони їдуть до Києва чи хоча б у сусідню область?

Ігор Самохін, Наталія Онищенко

9 лютого 2016

Наукові дослідження та технічні розробки в Україні: аналіз тенденцій

Міжнародний досвід показує, що економічного зростання в Україні можна досягти за допомогою стимулювання наукових досліджень та технічних розробок. Однак аналіз тенденцій останніх років показує не лише зменшення важливості НДТР на загальнодержавному рівні, але й відсутність диверсифікації розподілу коштів на НДТР як за секторами діяльності, так і за видами виконаних робіт.

Тетяна Коломієць

11 листопада 2015

Українці за кордоном - невикористаний потенціал економічного зростання

5 листопада Верховна Рада 304 голосами підтримала Закон "Про зовнішню трудову міграцію". Олександра Слободян пояснює, який зиск від заробітчан для української економіки і як зараз не використовується найефективніший з можливих внесків українців закордоном.

Олександра Слободян

Матеріал є об'єктом інтелектуальної власності.
Копіювання та поширення дозволяється тільки зі згадкою першоджерела не нижче другого абзацу, без зміни змісту публікації, видалення авторства та логотипу CEDOS
Детальніше Сховати