Пошук

+38 (044) 338-89-04
info@cedos.org.ua
9:00 - 18:00
Mobile Menu

Коронавірус і житло: аналіз наслідків пандемії

Наявність даху над головою є необхідною умовою самоізоляції – одного з основних засобів подолання пандемії коронавірусної хвороби 2019 (COVID-19). Потреба у житлі є також базовою потребою людини, а право на житло гарантує Конституція України та Загальна декларація прав людини. Загальний доступ до достатнього, безпечного і недорогого житла є частиною цілі 11 Цілей сталого розвитку ООН. Житло є не тільки місцем, де можна відчути фізичну безпеку, а й місцем, яке можна назвати «домом» і де можна «почуватися вдома». Його наявність та якість впливають на добробут, здоров’я, можливості відпочинку та праці тих, хто в ньому проживає. Під час карантину житло мало суттєвий вплив на здатність працювати, здатність реалізувати право на освіту, виховувати дітей, виконувати доглядальну роботу, мати добре психологічне здоров’я та почуватись у безпеці.

Попри те, що в різних країнах існують різні системи забезпечення житлом та житлових фінансів, заходи, які приймалися для гарантування безпечної домівки, були досить схожими: кредитні канікули для іпотечних позичальни_ць*, заборона на виселення орендар_ок, субсидії та пільги на оренду та сплату комунальних послуг, а також використання готельних номерів і житлового фонду із сектору короткострокової оренди для розміщення медперсоналу, бездомних, жертв домашнього насильства тощо.

Комплексне дослідження державної житлової політики, яке провів CEDOS у 2019 році, показало, що житлова політика в Україні не гарантує право на житло для всіх, є економічно неефективною та соціально несправедливою. Пандемія та карантин не змінили підходів та уявлень про те, які заходи могли б пом’якшити вже наявні нерівності й захистити права вразливих груп. Система соціальної допомоги та заходи з подолання наслідків коронакризи у сфері житла були спрямовані на допомогу лише одній категорії громадян – людям, у яких є житло у приватній власності. Натомість ті, хто орендували чи не мали даху над головою, не отримали жодної підтримки від держави.

Власність на житло

Вже через кілька днів після оголошення карантину – 17 березня – було ухвалено Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» (530-ІХ). Відповідно до цього закону було призупинено іпотечні платежі, скасовано нарахування штрафів за несвоєчасну оплату комунальних послуг, заборонено відключати їх та примусово виселяти за їх несвоєчасну сплату. 25 березня Уряд заборонив позбавляти людей субсидій і спростив їх отримання для тих, хто втратили роботу через карантин. Понад 3 мільйонам сімей автоматично перепризначили субсидії під час карантину, а соціальні норми для користування житлово-комунальними послугами для субсидіант_ок були збільшені на 50%.

Попри застереження щодо потенційних неплатежів за комунальні послуги на початку карантину та падіння платежів у березні (падіння на 20% порівняно з лютим), у квітні люди погашали борги за попередні місяці. Заступниця міністра розвитку громад та територій Наталія Хоцянівська 2 червня 2020 року під час онлайн-прес-конференції заявила, що «карантин не став фактором накопичування боргів», а за 4 місяці (січень-квітень 2020) споживач_ки оплатили рахунки на 99,7%.

Тим не менш, карантин мав негативні наслідки для сфери житла та житлово-комунального господарства: було відтерміновано вибір форми управління багатоквартирними будинками для співвласни_ць таких будинків на 5 місяців з дня завершення карантину. Перенесення цього терміну означає консервацію тарифів на послуги, які станом на поточний момент уже можуть бути неактуальними. За словами керівниці Офісу підтримки реформ при Мінрегіоні Юлії Перчук, це означає консервування проблем у ЖКГ і брак надій на оновлення системи. Для частини власни_ць це означає, що їхні житлові умови не покращаться, а можливо, й погіршаться.

Крім тих, у кого житло вже є у власності, існує ще одна категорія власни_ць – майбутні власни_ці. Попри карантинні обмеження, відбувалися мітинги так званих постраждалих інвестор_ок – «Укрбуду» та «Аркади». У травні відбувалися автомобільні мітинги і протести під КМДА. Перші з них 15 червня 2020 року прийшли під Офіс Президента та вимагають від усіх органів влади якомога швидше вирішити питання недобудов. У червні також тривали «безстрокові мітинги» інвестор_ок банку «Аркада». У відповідь на ці мітинги та проблему буде створено міжвідомчу комісію для вирішення проблем інвестор_ок зупиненого будівництва, але причини цієї проблеми – не в карантині чи кризі, а в системі фінансування житла в Україні.

Житлово-комунальні послуги

Хоча «карантин не став фактором накопичування боргів», загальна заборгованість за комунальні послуги на 1 травня 2020 року перевищила 63 млрд грн. Така ситуація склалася навіть попри те, що допомогу від держави на сплату житлово-комунальних послуг отримують третина українських домогосподарств. Частина домогосподарств, які здатні самостійно оплачувати ці послуги, не роблять цього і тим самим не дають можливості решті співвласни_ць покращити стан їхніх будинків. Це призвело до того, що на початку червня був зареєстрований законопроєкт № 3613 «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку погашення заборгованості споживачів з оплати житлово-комунальних послуг».

23 червня відбувся онлайн-прес-брифінг, під час якого заступниця міністра Наталія Хоцянівська роз’яснила основі положення цього законопроєкту. Він передбачає можливість реструктуризації боргів станом на 1 жовтня 2020 року терміном до 5 років. За прострочення платежів на рік до суми заборгованості додадуть 20%, на 2 роки – 30%, за три роки борг зросте в півтора раза. У випадку великих обсягів боргів (понад 20 розмірів мінімальної заробітної плати) можливим є стягнення житла боржни_ці за виконавчим провадженням. Стягнення лише за борги таких розмірів має убезпечити вразливі групи від втрати житла.

Альтернативою реструктуризації боргів частина депутатів вважають списання заборгованості, що сформувалася станом на 1 січня 2020 року, яке запропоноване в законопроєкті № 3323 від 10 квітня 2020 року.

Прийняття обох законопроєктів – під питанням. Щодо списання боргів, Комітет з питань бюджету надав висновок про проблемність такої політики, адже, фактично, борги окремих домогосподарств доведеться покрити добросовісним платни_цям. Що ж до реструктуризації та санкцій, прийняття такого закону перед місцевими виборами виглядає малоймовірним.

Будівельна галузь і ринок нерухомості

Представни_ці будівельної галузі активно лобіювали та добилися дозволу залишити будівельні майданчики відкритими попри карантинні обмеження. Це поставило прекарних будівельни_ць перед вибором: наразити себе на небезпеку захворіти чи втратити дохід. Девелоперські компанії консультували потенційних покуп_чинь онлайн.

Звіт Національного банку про фінансову стабільність за червень 2020 показав, що «наслідки пандемії на ринку житла помітні, але короткотривалі та часткові» – під час карантину купівельна активність знизилася на 40%, але вже наприкінці травня ринок почав помітно оживати. Як стверджує НБУ: «Оскільки будсектор не підпадав під карантинні обмеження, на поточне будівництво вплинув виключно різкий короткостроковий спад попиту. Близько 20% об’єктів було тимчасово заморожено, в першу чергу через недостатній запас ліквідності забудовників».

Одним із механізмів стимулювання попиту на нерухомість органи влади вважають іпотечне кредитування, однак головні причини браку кредитування – вирішення стягнення майна та реструктуризація боргів – залишаються невирішеними.

Реформа системи державного архітектурно-будівельного контролю, яку розпочали за день до впровадження карантину, триває. На сьогодні діє мораторій на інспекційний контроль, а нові інституції ще не створені й не укомплектовані.

Загалом карантин не змінив підходів до житлової політики та не призвів до перегляду принципів забезпечення житлом. У змінах до бюджету програма «Доступне житло» була позбавлена фінансування (100 млн грн), що є правильним кроком на шляху до відмови від стимулювання приватної власності на житло, але ці гроші варто було б переспрямувати на формування соціального орендного житла, брак якого так добре показала криза та карантин.

Оренда житла

Сфера оренди житла в Україні з часів її зародження ще у радянський час залишається у тіні. Така ситуація обумовлена як мінімальним фрагментованим державним регулюванням сфери, так і культурним сприйняттям відносин оренди не як цивільних майнових (надання і оплата комплексу послуг), що несуть низку прав та обов’язків, а як неформальних гнучких домовленостей. Хоча часто така неформальність може справді спрощувати відносини для орендар_ок та орендодав_иць, у випадку порушення домовленостей вона лише призводить до конфліктів та порушення прав сторін, і передусім права на житло менш захищеної сторони – орендар_ок. Більше того, сфера залишається «білою плямою» для державних органів, що несе в собі низку ризиків, як-от несплату податків, брак даних про реальне місце проживання громадян_ок чи неможливість захистити права орендар_ок із незахищених груп населення.

Особливо помітними проблеми зі сферою оренди житла стали під час карантину. За даними Info Sapiens, 38% україн_ок зазнали зменшення регулярного доходу у перший місяць карантину, в березні 2020 року. Для тих, хто орендує житло, така втрата означала ризик втратити дах над головою. На жаль, навіть приблизно оцінити, який це відсоток громадян_ок, не є можливим через брак актуальних даних про житловий фонд, але можна стверджувати із впевненістю, що особливо у великих містах такі громадян_ки становили суттєву категорію. За даними CEDOS, у великих українських містах частка людей, що орендують, може становити до 15-20%.

Як і раніше, проблеми у сфері оренди вирішувалися неформально. Щоб зрозуміти, як саме, було проведено низку глибинних інтерв’ю з орендар_ками, які потрапили у вище описану категорію, та з орендодав_ицями. Інформант_ки розповідали, що зверталися до орендар_ок із проханнями скасувати, знизити чи відтермінувати оренду на місяць або два до закінчення карантину – залежно від ситуації. При цьому вони ж самі наголошували, що розуміють ситуацію орендодав_иці, для яко_ї це може бути важлива частина доходу. Реакції орендодав_иць на такі пропозиції варіювалися від згоди повністю скасувати оренду до закінчення карантину до безапеляційних вимог виїхати з квартири.

Хоча неформальність відносин оренди у цей період дозволила забезпечити право на житло для деяких орендар_ок, але саме через неформальність орендодав_иця у кризовій ситуації отрима_ла владу розпоряджатися правом на житло. У деяких досліджених випадках це рішення грубо порушувало право не лише на житло, а й на людську гідність. Наприклад, у ситуації респондентки, якій орендодавець відмовив у знижці й запропонував заробити на оренду проституцією, що призвело до конфлікту та виселення і було принизливим для жінки. Така влада орендодав_иці підкріплюється й культурними уявленнями про оренду не як про бізнес, що, як будь-які ринкові відносини, несе ризики, а як про відносини контролю нерухомості, близькі до феодальних.

Навіть у тих ситуаціях, де був договір про оренду (що є рідкістю, особливо поза Києвом), жодна зі сторін ніяк не використовувала його. Ба більше, орендар_ки помилково говорили, що договір не може їх ніяк захистити. Правова дієвість не лише договору, а й усної домовленості викликала сумніви. Також розуміння того, що сфера оренди перебуває у тіні, викликає відчуття того, що вже сама залученість у неї є порушенням закону. Такі уявлення сильно знижують готовність захищати свої права.

Регулювання сектору оренди житла в Україні фактично залишилося поза увагою державних органів. Єдиною видимою спробою хоч частково захистити право орендар_ок на житло був законопроєкт № 3255, але він так і не пройшов розгляд у комітеті та не був проголосований, хоч і є терміновим за своїм змістом. Хоча законопроєкт лише тимчасово врегульовував проблеми сфери оренди, одне з його головних положень, а саме мораторій на виселення, могло стати дієвим механізмом захисту права на житло.

Як у соціальних мережах, так і в інституційних медіа проблеми сфери оренди в основному подавалися з точки зору, яка була помітна і в інтерв’ю, а саме через призму моральності орендодав_иць. Рішення орендодав_иць «піти на зустріч» орендар_кам висвітлювалися як благородні, а виселення описувалися з жалем до орендар_ок. Хоча, як і будь-які соціальні відносини, відносини оренди пронизані етикою, моральні норми, які варіюються від групи до групи, не можуть регулювати майнові відносини в умовах браку чітко описаних прав і обов’язків сторін. Моралізація проблем лише нормалізує їх через звинувачення конкретних індивідів у «аморальній» поведінці, але аж ніяк не пропонує дієвих механізмів регулювання прав громадян_ок.

Водночас варто зазначити, що деякі медіа в матеріалах на тему оренди під час карантину зверталися по консультації до юрист_ок-фахів_чинь. Ті, в свою чергу, роз’яснювали наявне законодавство та пояснювали, яким чином орендар_ка чи орендодав_иця може захистити свої права. Але така інформація переважно з’являлась у фахових юридичних медіа, а не масових новинних ресурсах. Поширення роз’яснювальної інформації з таких тем допомогло б поступово змінювати культуру сприйняття сфери оренди як сфери домовленостей і безумовної влади орендодав_иці приймати рішення, а не сфери прав та обов’язків. Наприклад, саме у медіа можна розвінчувати популярний міф, що договір оренди не є дієвим документом, можна описувати механізми його використання не лише у часи карантину.

Притулок для жінок, які зазнали насильства 

Вразливі групи в Україні і до карантину стикалися з проблемою гарантування права на житло. До них можна віднести бездомних, ром_ок, жінок, які зазнають насильства, мігрант_ок, людей з низьким доходом. Пандемія посилила наявні проблеми браку системних політик, які б допомагали вразливим групам. 

В Україні люди, які зазнали домашнього насильства, можуть звернутися по допомогу до відповідних органів, загальних і спеціалізованих служб підтримки. До них належать притулки, кризові кімнати, мобільні бригади, національна «гаряча лінія» тощо. 

Попри цей перелік, кількість закладів залишається вкрай низькою, а якість послуг та їхня доступність викликає питання. Існує проблема з доступом до отримання інформації про місця допомоги. У відкритих джерелах немає інформації про повний перелік усіх закладів на території України. Ресурси, які створюють такі переліки, часто є журналістськими ініціативами або стосуються лише закладів, створених за підтримки Фонду народонаселення ООН. 

За даними Держстату, середня чисельність населення Києва у першому кварталі 2020 року становила 2 966 840 людей, однак, у міста всього один притулок для жінок, які зазнали насильства. Подібна ситуація притаманна й для інших міст України. Загалом у країні близько 15 шелтерів, які діють за міжнародними стандартами. Тоді як у звіті Робочої групи Ради Європи про заходи боротьби з насильством стосовно жінок і побутовим насильством (EG-TFV (2008)6) рекомендовано забезпечувати шелтери виходячи із таких розрахунків: один кризовий центр для жінок, які зазнали зґвалтування, на 200 000 жінок; один консультаційний центр на 50 000 жінок. 

ООН повідомляє, що під час COVID-19 та карантинних заходів кількість випадків домашнього насильства зросла в усіх країнах. Щодо України дані громадського сектору не співпадають із державними. Так, ГО «Ла Страда-Україна» повідомляє, що з 12 березня до 12 квітня було зафіксовано 2051 випадок домашнього насильства, у лютому – 1273. За даними МБФ «Українська фундація громадського здоров’я», на початок квітня у порівнянні з березнем 2020-го кількість психологічних консультацій зросла на 35%. Водночас начальник Управління дільничних офіцерів поліції Департаменту превентивної діяльності Нацполіції Сергій Альошкін повідомив, що збільшення фактів насилля під час карантину не відбулося. Заступниця голови КМДА Марина Хонда також зазначила, що сплеску домашнього насильства у період карантину не відбулося.

Розбіжність у даних може бути пов’язана зі зменшенням можливостей жінок звернутися до поліції, перебуваючи в одному просторі з насильником. Такі тези висвітлювали ЗМІ, які брали коментарі у соціальних працівни_ць, що працюють із жінками, які зазнали насильства. Катерина Левченко, урядова уповноважена з питань гендерної політики, вважає, що жінки, які зазнали насилля, можуть не звертатись до поліції через брак упевненості, що отримають допомогу. 

Однією з причин зростання кількості випадків насилля можуть бути ситуації, коли жінки не могли під час карантину сплачувати орендну плату через втрату робочих місць та були вимушені повернутися до кривдника. Якби держава ввела мораторій на виселення на час карантину, таких випадків було б менше.

Карантинні заходи вплинули на доступність притулків та центрів для жінок, які зазнали насильства. Це пов’язано із припиненням роботи громадського транспорту. Жінки, які перебувають у кризовій ситуації, не завжди мають гроші на таксі. Проблеми з мобільністю поглиблюють нерівності для жінок із сільської місцевості. Адже притулки та центри розташовані переважно в містах, і жінки з сіл у докарантинний період мали складнощі із доступом до них, а під час припинення роботи громадського транспорту це викликало ще більше ускладнень. 

Ускладнило доступність отримання допомоги у притулку та центрах і запровадження в деяких закладах правила щодо наявності медичної довідки та висновків лікар_ки про відсутність симптомів гострих респіраторних захворювань. Такі заходи виправдані через поширення COVID-19, проте вони ускладнюють доступ до притулків для жінок, які можуть не мати змоги звернутися до закладів охорони здоров’я – враховуючи, що багато лікарень обмежили прийом пацієнт_ок. 

Під час карантину не всі притулки продовжили працювати. Так, притулок у Маріуполі закрився на карантин.

Вже після послаблення карантинних обмежень, 26 травня, у Києві відкрили кімнату кризового реагування для постраждалих від домашнього насильства – завдяки співпраці КМДА та Фонду народонаселення ООН. Перебувати в кімнаті постраждалі – як жінки, так і чоловіки – можуть до 10 діб, одночасно приймають до 8 людей. Відкриття першої «кризової кімнати» – важливий позитивний крок, враховуючи, що до цього в Києві не було жодного такого закладу. Випадки насильства – поширене явище, тому для забезпечення потреб тих, хто його зазнав, потрібно якомога більше таких установ. З одного боку, позитивно, що і жінки, і чоловіки можуть скористатися послугами «кризової кімнати». З іншого боку, домашнє насильство є гендерно обумовленим, і присутність в одному просторі осіб протилежної статі може викликати незручності. Навіть у постанові Кабінету Міністрів України № 655 про затвердження типового положення про притулки заборонено перебування осіб протилежної статі в одній будівлі.  

Поліція може скласти терміновий заборонний припис до 10 діб для людей, які вчинили насильство. Альона Кривуляк, координаторка напрямку гарячих ліній ГО «Ла Страда-Україна», в інтерв’ю для «Громадського» розповіла, що є випадки, коли поліція не виписувала заборонний припис, тому що в такому разі людина, яка вчинила насильство, могла опинитися на вулиці та заразитися COVID-19. Суд може винести обмежувальний припис на термін від 1 до 6 місяців, однак, внаслідок карантину доступ до нього був обмеженим через особливий режим роботи громадського транспорту. Окрім цього, Марта Чумало з ГО «Жіночі перспективи» зазначила, що суди відкладають розгляд справ про домашнє насильство. 

Притулок для бездомних

Достовірних даних про проблему бездомності в Києві немає. За даними громадських організацій, тут від 20 до 50 тисяч бездомних, а за даними Київської міської державної адміністрації – близько 8 000. Зі слів волонтер_ок, під час карантину частка бездомних осіб значно зросла, тому що люди втратили робочі місця і можливість платити за оренду житла. 

У Києві є один муніципальний шелтер для бездомних – Будинок соціального піклування. Під час карантину він почав працювати цілодобово та скасував плату (10 грн) за ночівлю, але до будинку потрібно приходити в масках, доступ до яких у бездомних вкрай обмежений. Будинок розташований на вулиці Суздальській, а отже, бездомним з інших районів, зокрема центру міста, складно до нього дістатися. Тим паче в умовах карантину, коли громадський транспорт працював у спеціальному режимі.

Деякі представни_ці органів влади не проблематизували ситуацію із бездомними під час карантину, а інколи навіть навпаки – заперечували. Так, директор київського департаменту соціальної політики Руслан Світлий заявив у коментарі «Забороні», що «громадські організації розбещують бездомних». Окрім цього, в соціальних мережах поширювалась інформація про жорстокість поліції під час «зачистки» залізничного вокзалу Києва.

Ситуація з карантином поглибила обмеження доступу до базових потреб для бездомних. Були зачинені вокзали, які є просторами, де перебувають бездомні. Ще більше обмежився доступ до питної води: можливість дістати її є лише у бюветах, яких небагато у місті. Громадські вбиральні були зачинені, а потрапити у вбиральню можна було лише в супермаркетах, але щоб туди зайти, потрібна маска. І навіть за цих умов бездомних могли дискримінувати, обмежуючи доступ до вбиралень. До карантину деякі ресторани підгодовували бездомних, але під час карантину багато з них не працювали. Багато бездомних до карантину мали можливість підпрацьовувати, але з введенням обмежувальних заходів вони втратили можливість здобути грошові ресурси. Доступ до закладів охорони здоров’я також обмежився. Громадські активіст_ки розповідали про ситуації, коли бездомних достроково виписували з лікарень. 

Водночас, під час карантину з’явились нові волонтерські ініціативи для допомоги бездомним. Запустився хештех #не_начхати, в рамках якого користувач_ки соціальних мереж закликали давати бездомним їжу біля супермаркетів. Крім ціього, деякі волонтерські ініціативи змінили формат – почали видавати їжу або почали робити це частіше. 

Брак системної політики щодо подолання бездомності і допомоги бездомним під час карантину та COVID-19 поглибив нерівності для цієї групи, які існували й до цього.

Висновки

На жаль, під час пандемії та карантину недоліки наявної житлової політики не були враховані, що негативно вплинуло на право людей на житло та інші права. Усі зусилля були спрямовані на «порятунок економіки», тоді як житло залишилося майже без уваги. Допомога у сфері житла була спрямована насамперед тим, у кого є житло у власності, через субсидії та ненакладення штрафів за несвоєчасну оплату житлово-комунальних послуг. Іншою групою, на допомогу якій була спрямована державна політика, були іпотечні позичальни_ці, яким надали кредитні канікули. Будівельна галузь також отримала допомогу у вигляді дозволу не закривати будівельні майданчики на час карантину. Натомість, становище людей, які орендують житло, під час пандемії погіршилось через систематичне ігнорування державою їх інтересів.

Замість політизації проблем із наявністю та доступністю житла увага медіа була вкотре привернута до «моралізаторства» про те, хто саме та як має допомагати одне одному. Люди, які орендують, опинилися сам на сам з проблемою можливої втрати доходу та житла, а органи влади не прокомунікували й не нагадали сторонам їхні права та обов’язки. Бездомні та вразливі опинилися без доступу до допомоги і притулків. Жертви домашнього насильства – часто в помешканнях зі своїми кривдниками. Заклик «сидіть вдома» автоматично припускав, що у всіх цей дім є.

Рекомендації

Сфера житла та державна житлова політика в Україні потребують реформування для гарантування базового права людини на житло для всіх. Пандемія та карантин вкотре поставили питання про те, що не всі можуть «залишатися вдома», для частини людей дім не є місцем, де вони почуваються в безпеці, а органи влади не здатні створити умови для безпечної самоізоляції.

Аналіз прийнятих та неприйнятих рішень у період карантину показує прогалини, які потрібно усунути не лише через небезпеку нової хвилі пандемії та посилення карантину, а й для формування ефективної та справедливої житлової політики, яка гарантуватиме дах над головою для всіх.

Короткострокові заходи, спрямовані на подолання наслідків пандемії та карантину

  • провести інформаційну кампанію щодо прав та обов’язків у секторі оренди;
  • розробити та прийняти механізм накладання мораторію на виселення орендар_ок під час карантину через відстрочення розгляду судових справ щодо розірвання договорів оренди житла;
  • розглянути можливості зниження орендної плати та фінансової підтримки орендар_ок під час карантину;
  • розробити та прийняти механізм використання вільного житлового та нежитлового фонду на час карантину (в тому числі, з використанням даних агрегаторів оголошень) для самоізоляції та розміщення важливих працівни_ць і вразливих верств населення, у тому числі, бездомних та постраждалих від насильства.

Довгострокові заходи, спрямовані на реформування державної житлової політики

  • створити в структурі Міністерства розвитку громад і територій директорат житлової політики;
  • ініціювати початок роботи з залученням експертного середовища та громадянського суспільства до розробки та прийняття:
    • нових редакцій Концепції державної житлової політики та Житлового кодексу, спрямованих на втілення збалансованої щодо форм володіння житлової політики для гарантування конституційного права на житло для всіх;
    • законодавства щодо механізмів погашення боргів за житлово-комунальні послуги з переглядом чинного механізму безповоротних субсидій на їх оплату;
    • законодавства щодо можливості відмови від приватної власності на житло на користь громади/держави з подальшим проведенням капітального ремонту, енергоефективних заходів та перехід такого житла в сектор неприбуткової соціальної оренди;
    • політики щодо сектору оренди житла з моніторингом її результатів та даних щодо забезпечення права на житло через цю форму володіння;
    • політики щодо подолання бездомності та допомоги бездомним;
  • змінити механізми забезпечення житлом за кошти державного бюджету:
    • відмовитись від стимулювання приватної власності на житло шляхом скасування будь-яких безповоротних субсидій на купівлю, утримання чи ремонт житла;
    • заборонити приватизацію житла, наданого за бюджетні кошти;
    • реформувати державні житлові програми для забезпечення орендним житлом широких верств населення;
  • внести зміни до статті 266 Податкового кодексу України щодо податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки в частинах бази (від площі до вартості) і ставки (частка вартості, а не відсоток мінімальної заробітної плати) податку, а також податкової пільги на сплату такого податку;
  • провести інформаційну кампанію щодо прав та обов’язків у секторі оренди, основних положень державної житлової політики, потреби її реформування;
  • створити житловий фонд тимчасового проживання;
  • створити достатню кількість шелтерів, притулків та соціальних центрів, які надають допомогу та соціальні послуги бездомним;
  • ратифікувати Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульську конвенцію) та забезпечити її впровадження, зокрема:
    • створити достатню кількість шелтерів;
    • налагодити збору статистичних даних та проведення досліджень про випадки насильства;
    • забезпечити належне фінансування службам, які працюють із постраждалими;
    • впровадити превентивні заходи для протидії насильству (наприклад, уроків/курсів в межах шкільної програми, які стосуються питань гендерної рівності та сексуальної освіти);
    • запровадити розгляд справ про домашнє насильство без заяви постраждалої особи;
    • налагодити здійснення моніторингу виконання вимог конвенції.  


Автор_ки: Павло Федорів, Альона Ляшева, Єлизавета Хассай

Коректорка: Роксолана Машкова

Керівник проєкту: Іван Вербицький

Аналіз здійснено в рамках проєкту ПРООН "Права людини для України", що реалізовується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії. Висловлені думки можуть не збігатися з позицією ПРООН чи Міністерства закордонних справ Данії.

Будь-яке використання матеріалів дозволене за умови згадки першоджерела не пізніше другого абзацу тексту.

У тексті ми використовуємо іменник з відділеним “_” гендерованим закінченням для позначення особи, гендер як_ої невідомий чи не має значення в нинішньому контексті, та групи осіб різного гендеру, або гендер яких невідомий, або гендер яких не має значення в нинішньому контексті. Ми однаково поважаємо жінок, небінарних осіб та чоловіків. Оскільки в україномовному інформаційному просторі сьогодні набагато частіше підкреслюється існування чоловіків, ніж всіх інших (тобто більшості людей), ми, щоб врівноважити цей перекіс, тут і далі використовуємо на позначення сукупності різних людей чи людини, гендер як_ої невідомий, таку форму. Детальніше: Політика використання гендерованих закінчень CEDOS.

Читати далі

8 грудня 2015

Який тиск створюють ВПО на інфраструктуру у східних областях?

В цифрах про потенційний тиск внутрішньо переміщених осіб на соціальну інфраструктуру на сході України. Коротка презентація Олександри Слободян.

Олександра Слободян

4 січня 2018

Бюджет освіти та науки 2018: що прийняв парламент

Ми щороку стежимо за тим, які видатки на освіту та науку закладають у Державному бюджеті. Це дозволяє зрозуміти, наскільки освітня реформа, яку намагаються здійснити уряд та парламент, буде фінансово забезпечена.

Ірина Когут, Єгор Стадний

21 грудня 2015

Вибір без вибору: моніторинг вибіркових курсів у державних вишах

Ми проаналізували, наскільки державні та комунальні університети забезпечують право студентів на вибіркові дисципліни, виокремили проблеми, з якими стикалися ВНЗ, та деякі успішні практики.

Аліса Безман, Мар’яна Кавценюк, Марія Куделя, Тетяна Жерьобкіна, Єгор Стадний

6 серпня 2019

Порадник з вибору вищої освіти

Разом з Міністерством освіти і науки України підготували для вступниць та вступників порадник з вибору вищої освіти. Порадник ґрунтується на наших дослідженнях і складається з трьох розділів: вибір спеціальності, вибір закладу вищої освіти, вибір освіти за кордоном. 

Єгор Стадний, Нін Ходорівсько

Матеріал є об'єктом інтелектуальної власності.
Копіювання та поширення дозволяється тільки зі згадкою першоджерела не нижче другого абзацу, без зміни змісту публікації, видалення авторства та логотипу CEDOS
Детальніше Сховати