Вступна частина

Резильєнтність систем освіти — відносно новий концепт, більш звичним і поширеним він є у дискурсі міжнародного розвитку. Зокрема, він став актуальним внаслідок пандемії COVID-19, що зачепила всі сфери життя, включно з освітою, і змусила уряди країн реагувати на виклик загрози здоровʼю та життю дітей, при цьому не припиняючи освітній процес. Хоча поняття резильєнтності не є усталеним і широко вживаним на рівні окремих країн, його використання як підходу для систем освіти може допомагати в передбаченні й адресуванні різного типу загроз, а також у стабільнішому розвитку. У межах «Ініціативи Обсерваторії з питань стійкості системи освіти» Knowledge and Innovation Exchange (KIX), яка реалізується завдяки підтримці International Development Research Centre (IDRC) та Global Partnership for Education (GPE), аналітичний центр Cedos став однією з 6 обсерваторій, що працюють над визначенням розуміння і практик стійкості систем освіти та потенційних майбутніх викликів в освітньому секторі у країнах свого регіону. Кожна з обсерваторій представляє певний регіон, країни якого входять до GPE.    

Команда Cedos працювала з регіоном, який об’єднує країни Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії: Албанія, Україна, Молдова, Грузія, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан, Монголія. Системи освіти країн регіону працюють в умовах наслідків війн (Україна та Грузія), природних катаклізмів (Монголія, Албанія), пандемії, політичних та економічних криз, зміни структури та/або кількості населення тощо. Тому для забезпечення доступу до якісної освіти в цих країнах критично важливим є створення таких систем освіти, які були би здатні вчасно реагувати й адаптуватись до викликів. Крім цього, завданням систем освіти в цих країнах є розвиток професіонал_ок, які мають достатньо знань і навичок для реагування на кризи та стійкості до змін. 

Попри значну різноманітність освітніх систем цих країн, вони мають спільний контекст впливу радянської системи на освіту і поділяють виклик розбудови сучасної, інклюзивної та резильєнтної системи освіти в умовах обмежених ресурсів. Водночас залежно від обставин і пріоритетів, країни в регіоні по-різному розуміють поняття резильєнтності у системі освіти і впроваджують різні тематичні політики та програми. Наприклад, для країн Центральної Азії одним із ключових викликів є забезпечення доступу до освіти для зростаючого населення шкільного віку, тоді як інші країни — наприклад, Україна й Албанія — зіштовхуються з викликом скорочення кількості молодого населення та відтоку школяр_ок за кордон. На практики резильєнтності в освіті впливає географічне положення та клімат країн. Наприклад, країни Центральної Азії та Албанія перебувають у зоні ризику сейсмічної активності, тоді як для інших країн природні катастрофи можуть мати нижчий пріоритет у системі ризиків. 

У першій частині цього звіту ми аналізуємо розуміння та використання поняття «резильєнтність» у контексті освітніх систем у країнах регіону. Наступна частина присвячена огляду політик і практик резильєнтності у сфері освіти. Структура цієї частини відповідає рамці концептуалізації резильєнтності систем освіти (Cameron et al., 2024) з п’яти компонентів: посилення, передбачення, планування, відповідь і відновлення, запобігання та пом’якшення наслідків.

Висновки

Резильєнтність системи освіти є комплексною властивістю, що охоплює низку заходів у напрямках посилення, передбачення та планування, відповіді та відновлення, попередження можливих ризиків і їх помʼякшення. Водночас, масштаби та інклюзивність зусиль щодо стійкості є однаково важливими — без врахування потреб соціальних груп у вразливих ситуаціях системні потрясіння, як правило, поглиблюють існуючу нерівність.

Це дослідження є першою спробою визначення того, як у регіоні Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії (Албанія, Грузія, Молдова, Монголія, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Україна) розуміють поняття резильєнтності освітньої системи. Дослідницький звіт ґрунтується на кабінетному аналізі різних джерел, зокрема офіційних державних документів, дослідницьких матеріалів і загалом публічного дискурсу, і не передбачає порівняльної оцінки країн або ефективності окремих політик.

Щоб описувати розуміння резильєнтності систем освіти у країнах досліджуваного регіону та його практики, важливо розуміти загальний контекст цього регіону. Вісім країн, що утворюють цей регіон, значною мірою відрізняються між собою за різними параметрами: мають різні площу, клімат, культурні, економічні й політичні особливості, а відтак і різні виклики, притаманні їм. Проте спільний історичний контекст, зокрема причетність у минулому до Радянського Союзу й радянська модель управління освітою для деяких країн, поєднується з різноспрямованими траєкторіями розвитку країн регіону. Це, своєю чергою, безпосередньо впливає на те, як формується розуміння, політики та практики резильєнтності — наприклад, орієнтація на євроінтеграцію, децентралізація або збереження централізованих освітніх моделей тощо.

Кабінетне дослідження виявило, що у досліджуваному регіоні на використання концепту резильєнтності системи освіти, його розуміння та реалізацію значною мірою впливають міжнародні партнери. Вони беруть участь як у розробці стратегічних документів, так і в реалізації програм, спрямованих на підтримку або розвиток окремих компонентів резильєнтності, що значною мірою впливає на пріоритети національних освітніх політик.

Політики та практики у регіоні, пов’язані з резильєнтністю освітніх систем, демонструють як спільні риси, так і контекстуальну специфіку. Переважно вони спрямовані на підвищення якості освіти, цифровізацію, покращення умов праці вчительства та підтримку рівного доступу до освіти. Водночас деякі виклики більш характерні для груп країн: кліматичні ризики та природні катастрофи (екстремально холодні зими, інтенсивні опади, землетруси) — для Киргизстану, Таджикистану, Узбекистану, Монголії й Албанії; війни і збройні конфлікті та їхні наслідки — для Грузії, Молдови й України. 

Аналіз політик і практик через 5-компонентну рамку резильєнтності, запропоновану GPE KIX, виявив системний дисбаланс: у країнах регіону переважає фокус на реагуванні на вже наявні кризи та на заходах з посилення системи освіти. Тоді як у межах компонентів передбачення, попередження та пом’якшення ризиків — менше уваги й ініціатив.

Загалом у регіоні простежується тенденція до того, що заходам з посилення системи освіти приділяється більше уваги, ніж іншим аспектам резильєнтності, у стратегічних державних документах (наприклад, стратегіях освіти) та дослідницьких матеріалах. Ключові напрямки діяльності в межах цього компоненту умовно можна виокремити в кілька груп заходів: спрямовані на оцінювання масштабів викликів та безпосередньо спрямовані на втілення змін і реалізацію політик, окремих активностей для розв’язання проблем. Заходи з покращення системи освіти спрямовані на подолання накопичених системних проблем: низька якість освіти, застарілі освітні програми та навчальні плани, нерівний доступ до освіти, неефективне управління закладами освіти на місцевому або державному рівнях, нестача вчительства і незадовільні умови роботи для них тощо. При цьому зазвичай заходи з посилення одночасно є спрямованими на вирішення кількох викликів, але за масштабом не обовʼязково стосуються рівня всієї країни — це можуть бути окремі райони або школи. 

Ініціативи, спрямовані на передбачення загроз, які можуть нашкодити системі освіти в майбутньому, не є розповсюдженими серед країн регіону. Значною мірою така ситуація зумовлена відсутністю достатньої кількості фінансових ресурсів для впровадження відповідних реформ, а також перехідним станом політичної системи та соціальних інституцій, спричиненим зв’язком країн з СРСР у минулому. Натомість наявні ресурси спрямовуються на розробку ініціатив з кризового менеджменту та протидії наявним викликам.

Планування розвитку систем освіти в регіоні вибудовується навколо їхніх вразливостей, що потребують посилення, та характеру загроз, з якими стикаються країни. Тож плани та стратегії країн включають заходи, спрямовані на вирішення найбільш нагальних проблем системи освіти. Окрім цього, стратегічне планування країн охоплює аналіз досвіду подолання кризових ситуацій минулих років та інтеграцію отриманої інформації до розробки майбутніх ініціатив.

Кризові ситуації, які трапилися в регіоні за останні десять років, відрізняються за масштабом і тривалістю їхнього впливу на системи освіти. Тож відповідь на них і відновлення систем освіти потребували різних реакцій. Під час настання кризи переважно була потреба перервати навчання, а у випадку військових конфліктів і війн заклади освіти зазнавали пошкоджень та руйнувань. У багатьох випадках першою короткостроковою реакцією було запровадження дистанційного формату. Хоча це й дозволяло підтримувати неперервність навчання, однак і створювало або поглиблювало умови нерівного доступу до освіти, як-от через непідготовленість шкіл, брак пристроїв, навичок, підтримки учнівства з боку дорослих. При цьому кризи впливали не тільки на освітній процес, а й на його учасни_ць, зокрема на їхній психологічний стан. Переважно заходи у країнах були спрямовані на вчитель_ок або уч_ениць, проте кризи показали, що важливо також враховувати потреби батьків, адже вони відіграють вагому роль для забезпечення навчання під час криз і підтримки дітей. Середньострокові заходи часто полягали у поверненні до очного навчання та створенні умов для цього, вимірюванні освітніх втрат і роботі з ними, яка могла передбачати як створення нових матеріалів та платформ, так і навчання вчитель_ок нових навичок, а також проведення додаткових занять для уч_ениць. Довгострокові ініціативи полягали у врахуванні викликів та слабких сторін систем освіти, які проявилися під час криз, і розробці стратегій посилення систем освіти, зокрема у контексті реагування на можливі майбутні кризи.

Успішність реагування освітніх систем на кризи визначалася не окремими заходами, а через синергію інституційної координації, наявність чітких процедур дій, гнучкість управління на місцевому рівні та зовнішню підтримку. Крім того, важливими для реагування ставали попередні досвіди криз і спроможність систем забезпечити безперервність навчання завдяки цифровим технологіям.

Запобігання майбутнім кризам і помʼякшення наслідків для освітніх систем здебільшого виглядає як поєднання змін у змісті освіти, підготовці вчительства, психологічній підтримці учасни_ць освітнього процесу та інвестицій в інфраструктуру, при цьому з залученням або з ініціативи міжнародних партнерів. Для регіону вкрай важливим є фокус на реалізації освіти з кліматичної обізнаності та готовності до природних катастроф, оскільки деякі країни мають ризики землетрусів, екстремальних температур (спеки або морозів). Досвід країн регіону також демонструє, що розвиток безпечної освітньої інфраструктури — одна з можливих відповідей на різні типи криз (зокрема землетруси, потопи, збройні конфлікти, війни), що одночасно може бути заходом як для посилення систем освіти, так і для запобігання та помʼякшення наслідків криз. При чому такі заходи відрізняються залежно від контексту країни: оновлення стандартів будівництва закладів освіти або їх реконструкцію, створення або облаштування шкільних укриттів.

У цьому звіті продемонстровано, зокрема, які політики та практики резильєнтності систем освіти відображені в офіційних документах країн регіону, а також у матеріалах міжнародних організацій, аналітичних і академічних дослідженнях та інших публічно доступних джерелах. Водночас знахідки дослідження варто інтерпретувати з урахуванням обмежень, притаманних кабінетному аналізу: він базується переважно на публічно доступних джерелах, що не завжди повною мірою відображають реальні практики, які зрештою мали місце, а також не охоплює всі релевантні документи, зокрема ті, що не перебувають у відкритому доступі. 

Дослідження засвідчує, що резильєнтність освітніх систем у регіоні переважно формується як відповідь на вже пережиті кризи. Тоді як системні підходи до передбачення та попередження ризиків залишаються менш розвиненими. При цьому країни регіону стикаються зі схожими структурними викликами і значною мірою спираються на підтримку міжнародних партнерів у розробці й реалізації відповідних політик. У восьми досліджених країнах резильєнтність системи освіти є пріоритетом, що постійно змінюється, на який значною мірою вплинули попередні кризи, і який має значний потенціал для глибшого інституційного впровадження, оскільки регіон продовжує розвивати свої підходи до зміцнення системи освіти.

Завантажити у PDF (1 МБ)