Безпека в Україні: про що (не) говорять дані

Спікер_ки:

Сергій Баглай, голова Центру соціології права та кримінології, співавтор

Марія Соколова, аналітикиня, співавторка дослідження

Володимир Петраковський, експрокурор, експерт Центру політико-правових реформ, викладач Києво-Могилянської академії, рецензент дослідження

Артем Шевченко, голова Департаменту комунікацій МВС України 

Модераторка – Анастасія Боброва, керівниця проєктів Cedos, співавторка дослідження   

Анастасія Боброва 

• У нашому дослідженні ми зробили міжнародний огляд збору даних про безпеку, подивилися як це відбувається в Канаді, Франції, Англії та Уельсі, а також провели 15 експертних інтерв’ю. Сьогодні ми поділимося результатами нашого дослідження та рекомендаціями.
• На безпеку впливає багато різних чинників, такі як доступ до житла, освіти, якісного медичного піклування, що визначає те, з якими ризиками людина зіштовхуватиметься протягом життя, тож її не можна зводити лише до нагляду та контролю.   
• Для того, щоб розуміти, якої підтримки потребують сфери, що створюють безпеку, нам треба мати якісні та комплексні дані про неї. 

Марія Соколова 

• У нашому дослідженні ми намагалися зробити парасольковий огляд того, як офіцер_ки органів правопорядку сприймають фактичну та відчувану безпеку, а також зробити огляд того, як формуються і використовуються дані про неї. Невідповідність офіційних даних про рівень злочинності реальності – міжнародна проблема, усі країни зіштовхуються з цим. Якщо говорити про кількісний рівень безпеки, то першими на думку спадають статистичні дані про рівень злочинності: скільки злочинів вчиняється в Україні, в яких саме територіальних одиницях тощо, але виникає питання: чи віддзеркалюють вони наявну реальність? Ми з впевненістю можемо сказати, що це не так, до того ж до цих даних досить скептично ставляться як органи місцевого самоврядування, так і органи правопорядку. Однак перші у плануванні своєї діяльності покладаються не на статистику, а на живу оперативну роботу з останніми, отримуючи інформацію у неформальному спілкуванні.  

• Процес формування статистичних даних передбачає, що інформація про злочин стає предметом єдиного обліку (момент, коли хтось звертається до Національної поліції), реєструється, далі має надходити в Єдиний реєстр досудових розслідувань, на основі якого формуються звіти про кримінальні провадження та результати їх досудового розслідування. 

• До 2012 року велика кількість кримінальних проваджень не реєструвалась, це стало впливати на довіру до органів правопорядку. Після довгих дискусій було вирішено запровадити Єдиний реєстр з автоматичним внесенням даних: за логікою законодавства повідомлення про вчинення злочину мало обов’язково переноситись в реєстр. Однак на практиці це не зовсім так. У 2013 році відбувся стрибок у кількості зареєстрованих злочинів, що відповідає внутрішнім суб’єктивним відчуттям органів правопорядку про те, що дійсно почали реєструвати всі повідомлення за 2012-2013 роки, але згодом їх кількість почала падати. У 2016 році можна побачити максимальну, починаючи з 2001 року, кількість правопорушень – майже шістсот тисяч, однак рівень розкриття тоді був лише 26%, тоді як середнім рівнем за ці роки були 35-40%. Скоріше за все, низький рівень розкриття став для органів правопорядку сигналом до зміни практик, тобто до припинення реєстрації злочинів, які вони не можуть розкрити. Цитата представни_ці прокуратури: “…зараз працівників орієнтують на те, щоб вони вибірково дивилися, що можна вносити, а що не можна вносити”.   

• Під час прийняття рішення про те, реєструвати злочин чи ні, крім індивідуальних чинників, наприклад, нерозуміння того, що є злочином (як це часто буває у випадку з домашнім насильством), велику роль відіграє керівництво відділку. Саме воно визначає вектори того, які повідомлення перенести з внутрішньої системи в ЄРДР, а які не переносити. У кожному відділку це відбувається по-різному: десь керівник може дати неформальну пораду, а десь самостійно перевірити усі повідомлення і прийняти рішення про (не) внесення. До таких дій керівника мотивує бажання, щоб його підрозділ мав кращий за інших вигляд, а значить мав високий рівень розкриттів та показники злочинності, які були б схожими на показники сусіднього відділку.  

• Логіка законодавства передбачає, що злочин реєструється, а далі закривається або передається до суду, але система органів правопорядку зіштовхується з так званими “висяками” – злочинами, які зареєстрували, але розкрити їх неможливо. Керівництво внутрішніх органів та прокуратури інтенсивно бореться з закриттям проваджень, адже, на нашу думку, вважає їх корупційним ризиком. Хоча слідчий є незалежним професіоналом, усі закриття проваджень він має погоджувати з керівництвом та навіть якщо це вдається, прокурор при розгляді справи може сказати перевірити і скасувати закриття, щоб не пропустити якесь кримінальне провадження. Це призводить до того, що на нижчих ланках працівни_ці одразу ж не реєструють злочини, які ймовірно будуть закритими. Таке системне втручання у роботу офіцер_ок демотивує їх та унеможливлює їхній вплив на долю кримінальних проваджень.   

• Часто громадян_ки звертаються до поліції з повідомленнями, які не містять складу злочину, тому що не знають, куди ще можна звернутися. Насправді ж ці звернення пов’язані з різними соціальними проблемами. Органи правопорядку перебирають на себе частину функцій соціальних служб (це призводить до перевантаження їх працівни_ць), але насправді вони разом з органами місцевого самоврядування і соціальними службами мають брати участь у вирішенні запитів громадян.  

• Органи правопорядку володіють даними, які можуть бути дуже корисними у прийнятті рішень органами самоврядування про благоустрій і розвиток територій, а також у формуванні та впровадженні соціальних політик, однак для цього потрібно правильно тлумачити ці дані. 

Сергій Баглай 

• У ході нашого дослідження ми побачили, що підходи до безпеки можуть впливати на дані, але так само дані можуть формувати підходи до безпеки – це і про джерела, звідки ми беремо інформацію, і про те, як ми потім з цією інформацією працюємо.  
• Наше дослідження не може відповісти на всі питання про безпеку – це, скоріше, розвідувальний зріз. Ми виявили наступні способи гарантування безпеки, які зараз поширені в Україні: програма “Безпечне місто” або “Безпечна громада”, у деяких містах запрацювала програма “Безпечний двір”, а також нам відомі випадки з програмою “Безпечна школа” – усі вони фактично зводяться до відеонагляду. Це найбільш популярний зараз підхід до встановлення безпеки – він не викликає сумнівів ні у правоохоронців, ні в органів місцевого самоврядування. Утім якщо непомірно фінансувати лише відеонагляд, то він стане повсюдним і порушуватиме нашу приватність. Також міжнародні дослідження показують, що камери скоріше можуть впливати на майнові злочини (запобігання викраденню автомобілів), однак на насильницькі злочини вони мають стриманий ефект. Злочини також часто переміщуються з місць, де встановлені камери, туди, де їх немає.

• Зведення безпеки до відеоспостереження – досить тривожна тенденція. Ми можемо забувати про інші речі, які створюють безпеку: освітлення, острівці безпеки, притулки для бездомних людей та інше.  

• Дуже часто ті, хто формують рішення про безпеку, нехтують розмежуванням фактичної та відчуваної безпеки. Можна відчувати себе захищено навіть якщо це не так. Водночас можна бути захищеним, але не відчувати цього – так, після встановлення камер зменшилась кількість викрадень автомобілів, але коли ми пріоритизуємо саме цей аспект, нехтуємо тим, як мешкан_ки ставляться до встановлення цих камер, чи почуваються вони захищено, чи у них не асоціюється встановлення камер з тривогою. Дослідження Університету Амстердаму показує, що наявність відеоспостереження може викривляти відчуття безпеки. В Україні ж таких досліджень немає, і ми не знаємо, наскільки повсюдний відеонагляд вплинув на відчувану безпеку.  

• Інша типова проблема з гарантуванням безпеки – залучення поліції, коли стало відомо, що десь небезпечно, попри те, що це часто не кримінальні питання, а побутові чи соціальні. Тут можна знайти доволі зважені рішення – налагоджений механізм передачі цих проблем іншим соціальним службам. Поліція має отримати алгоритми дій, щоб перенаправити у відповідні служби, наприклад, бездомну людину або людину з психічним захворюванням, адже сама по собі вона не має ресурсів на розв’язання таких питань, і я не впевнений, що їй їх варто надавати.   

• Оцінка довіри населення до поліції – джерело даних про роботу служби, з якою ми найчастіше асоціюємо фактичну безпеку. Порядок проведення цієї оцінки з’явився значно пізніше за реформу поліції і навіть пізніше закону – у 2018 році, тож перше дослідження було проведено лише у 2019 році, а наступне у 2020. Думаю, багато з вас могли чути, що у 2019 році рівень довіри до поліції склав 48%, у 2020 дослідження, профінансоване Національною поліцією, показало 40,8%. Утім, насправді ці цифри – про абстрактний рівень довіри до інституції, і представни_цям органів правопорядку на місцях часто бракує деталізованих даних. Велика проблема у тому, що ми часто говоримо про поліцію в загальному як про єдину структуру, яка у різних місцевостях діє абсолютно однаково. Ми можемо нехтувати тим, що один територіальний підрозділ може справлятися краще, ніж інший, і тут немає системи заохочень. Було б добре, якби винагороджувались ті, хто впоралися краще, ніж інші.  

• Є низка слабких сторін оцінки рівня довіри до поліції: ігнорування того, чи мала опитувана людина безпосередній контакт з поліцією. Це означає, що цифри, які ми отримуємо, говорять радше про поліційний піар, ніж про реальну роботу того чи іншого підрозділу. Також відсутня деталізація щодо територіальних підрозділів і – як наслідок – обмежений вплив на управлінські рішення. Це дослідження потенційно може стати майданчиком для обговорення роботи поліцейських з громадськістю, а також воно має елементи віктимологічного опитування. Наявність таких опитувань дозволила б побачити різницю між реальним і зареєстрованим рівнем злочинності, ідентифікувати проблеми конкретних місцевостей, однак наразі важко порівнювати відповіді на ці питання, адже кожного року дослідження має різну методологію.       

• Віктимологічні дослідження добре показують процес взаємодії потерпілих з поліцією, наприклад, розказуючи про вкрадений гаманець, людина більше поділиться враженнями про те, як з нею розмовляли  поліцейські, чи прийняли заяву, тобто про специфіку їх роботи, ніж про те, чи знайдуть гаманець в результаті. 

• Майбутні опитування про довіру до поліції мають бути доповнені питаннями про встановлення відеонагляду, муніципальну варту, національну гвардію, патрулі, адже зараз рішення про те, чи потрібно нарощування цих структур і відеоспостереження, мають прийматись на основі даних, а не емоційно. Ми вважаємо, що майбутні дослідження мають також містити питання про альтернативні способи гарантування безпеки: забезпечення освітлення вулиць, створення притулків для собак, соціальні заклади та інші заходи, що відкривають шлях до вирішення проблеми безпеки через превенцію.

Володимир Петраковський 

• Дякую колегам за проведене дослідження, мені дуже імпонував його підхід, адже воно ніби-то про дані, але дозволяє від якихось технічних моментів перейти до дискусії про те, як ми відчуваємо безпеку, і як уявляємо її на прикладі різних акторів, що для мене дуже цінно.  

• У міжнародному досвіді, звертаючись до теми безпеки, часто роблять акцент на насильницькій злочинності, тоді як у нас у комунікації органів правопорядку концепт державної безпеки лишився таким: корупція, наркоторгівля, організована злочинність та інше. Відповідно, ми розуміємо, що у нас є дуже серйозний конфлікт в уявленні про те, що таке безпека, через який у нас немає згоди, як ми будемо її міряти, які дані у першу чергу аналізувати, як їх інтерпретувати, якими можна знехтувати. Якщо ми продовжимо говорити про безпеку у тому ж ключі, що сьогодні, то дискусія про безпеку матиме сенс. В іншому разі ми будемо постійно затиснуті  в конфлікті “скільки ми нарозслідували і чого”. 

• Коли ми говоримо про злочинність, то маємо включати ширшу рамку і розуміти, що для запобігання злочинів потрібно залучати різноманітні ресурси: освітні, охорони здоров’я та інші, і при цьому розуміти, що ресурси держави обмежені. Лише через цей концепт ми можемо вийти на питання пріоритизації.  

Артем Шевченко 

• Безпека – дуже широке поняття, і у громадах вона пов’язана не тільки з органами правопорядку. На останньому форумі “Україна 30. Безпека країни” міністр внутрішніх справ Арсен Аваков представив концепцію розвитку, яку ми назвали концепцією “Громадської безпеки та цивільного захисту”. Дуже часто саме проблеми цивільного захисту стають для людей масовими і першочерговими: згадаймо масові лісові пожежі минулого року в Луганській області, паводки на Закарпатті, пожежі у Чорнобильській зоні, страшне повітря в Києві у квітні минулого року, коли ніхто не міг вийти на вулицю і відкрити вікна. Усі футурологи кажуть, що чи не усі виклики надалі будуть природно-техногенного характеру. Саме тому ДСНС знаходиться у сфері МВС, їй там як службі дуже комфортно, ми дуже велику увагу приділяємо її технологічному та інституційному зміцненню.

• Безумовно важливим є інтегральний показник довіри до Нацполіції, всіх органів і систем МВС, ми їх проводимо після того, як було встановлено порядок. Ви можете на сторінці Нацполіції України у графі  “Діяльність”, переглянути звіти і річні звіти – дивіться, аналізуйте, співставляйте з тим, що провели ви. Рівень довіри поліції вимірюють різні соціологічні компанії, він хоч і найнижчий, порівняно з іншими структурами МВС, але стабільно високий, нижче 35% я останні роки не бачив.   

• Я не сприймаю аргументу “Давайте опитаємо тих, хто мав справу з поліцією”. Давайте, тільки почнемо це опитування з тих, хто сидить у місцях позбавлення волі, особливо, коли вирок винесено в інстанції, проведіть опитування закоренілих, які сидять у таборах на довічному, чи по 10-15 років, повірте, там буде рівень довіри до поліції невисокий, м’яко кажучи. Якщо ви говорите, що опитали не тих, хто взаємодіяли, то це природно, бо ви не звертаєтесь до поліції, якщо у вас усе добре. Якщо не стаються злочини, то це також результат діяльності поліції.

• При реєстрації і внесенні до ЄРДР безумовно є проблема, але одразу наголошую, що його розпорядником є прокуратура, важливо у них питати, як вони пояснюють той чи інший рівень за різними параметрами. КПК 2012 року зобов’язує вносити все у реєстр, але поліція первинно реєструє все у Єдиний журнал обліку заяв і повідомлень. Питома вага злочинів, які опрацьовують поліцейські, у кілька разів перевищує те, що опрацьовують інші органи досудового розслідування.   

• Камери – це той мінімум, який має бути, особливо у містах. Це загальносвітовий тренд, в Сінгапурі і Катарі поліція подекуди не виїжджає на місце, доки не включить усі важливі камери з різних систем і не подивиться, що ж там сталося і чи варто туди їхати. Безумовно, це залежить від багатства країни і технологічного розвитку, але досвід Києва, на який припадає 15% злочинності цієї країни, показує, що чим більше камер встановлять і під’єднають до поліції, чим більше вона зможе ними користуватися, тим краща буде безпека.