Після завтра: трансформація академії для розвитку міст

Учасни_ці обговорення:

Наталія Отріщенко — соціологиня, дослідниця, Центр міської історії

Єгор Власенко — експерт з інтегрованого розвитку міст GIZ 

Світлана Шліпченко — філософиня, архітекторка, голова ГО «Центр урбаністичних студій», співзасновниця програми «Урбаністика та просторове планування» 

Олександр Голубцов — географ, дослідник Інституту географії НАН України, викладач магістерської програми з урбаністики та просторового планування КНУБА.

Модераторка: Марія Грищенко, соціологиня. 

Дискурс про міський розвиток сьогодні 

Марія Грищенко: Сьогодні ми говоритимемо про академію у більш широкому розумінні — як про університети, так і про широку спільноту, яка займається розвитком науки у різних сферах, адже сьогодні існує запит на міжсекторальність, міждисциплінарність. 

Наталія Отріщенко: Говорячи про дискурс, треба враховувати низку інституційних полів, кожне з яких має власну логіку пояснення дійсності та інструменти для роботи з нею. Найпростіша відповідь, коли ми говоримо про просторовий розвиток, — професійне середовище або середовище експертів, людей, які мають спеціальну освіту, «вбудоване» знання, яке виростає з конкретних практичних дій. Проводячи інтерв’ю з містопланувальниками й архітекторками, я неодноразово чула таке словосполучення як «володіння територією» у сенсі знання про цю територію, як вона функціонує, яке її минуле, теперішнє і потенційне майбутнє — це дуже важлива частина професійного поля. 

Також ми можемо думати про поле адміністрації — тих, хто безпосередньо приймають рішення про те, в який спосіб розвиваються наші міста (тут ідеться про управлінців у широкому сенсі слова), як ми щодня працюємо з дуже конкретною міською реальністю. 

Медіа — ще одне важливе поле, яке працює з громадськістю на широкому рівні і транслює ідеї про те, як має розвиватися місто, робить якісь речі більш видимими, якісь, можливо, свідомо замовчує. 

Бізнес володіє значними ресурсами і впливає на те, як виглядають наші міста (забудовники, креативна індустрія). Кожна професія — про мову (категоріальний апарат і низка тез, які пояснюють дійсність) і про метод (як достукатися до дійсності і працювати з нею). «Місто має розвиватися» — дискурс прогресу імпліцитно наявний у всьому нашому мисленні про місто. Також існують дискурси сталого, розумного, екологічного міста. 

Світлана Шліпченко: Якщо говорити про популярний і академічний дискурс, то у нас не дуже добре працює популяризація науки, особливо з точки зору містопланування. 

Єгор Власенко: На загальний дискурс і прийняття рішень впливає неоліберальний політичний економічний режим (у загальному сенсі використання суспільних ресурсів для приватних цілей). Такому процесу могло б завадити місцеве самоврядування, надання йому ресурсів, однак укрупнення громад, яке зараз відбувається, також можна розцінювати як частину неоліберальної політики. Також після Майдану у містах розвинулося дуже багато низових рухів, які наразі творять політику. 

Олександр Голубцов: Через слабку медійність роль академії у формуванні широкого дискурсу менш помітна, хоча академія має системніший погляд на міста і території, ніж громадські організації й активісти, що більше присутні у ЗМІ. 

МГ: У академії є час і можливість теоретизувати, формувати оцінки, робити прогнози про можливі трансформації, рефлексувати не про нагальні питання тут і зараз, а говорити про абстрактні питання, які матимуть відтермінований вплив. 

Яке бачення міста пропонує академія, яка її роль у трансформації міста 

ОГ: Академія може працювати з запитом на дослідження на місцях, а також на вищому рівні — напрацьовувати і вдосконалювати законодавство, що стосується розвитку територій, розбудовувати міжнародні зв’язки між різними інституціями. 

СШ: Академія залишається відірваною від інших акторів, що творять місто, почасти тому, що вважає, що є цікавою сама по собі, і не вкладається в процес популяризації науки. Важливість академічного говоріння і думання про міста полягає у дослідженні проблеми з одного боку та постановці питань з іншого, що дає змогу впливати на розробку політик, формувати певну візію. 

НО: Популяризація знання потребує ресурсу: важко уявити середньостатистичного українського викладача, який має педагогічне й академічне навантаження, потребу утримувати сім’ю і, крім цього, популяризувати свою ділянку знань. Комунікація наукового знання — це поле взаємодії, де з одного боку є інтерес і готовність з боку медіа, з іншого — можливість і зацікавленість наукової школи, а також інтерес громадськості, яка наразі швидше реагує на тактичні речі (руйнування історичних пам’яток), ніж на пояснення причин певних явищ (чому певна будівля є пам’яткою). 

Інституції мають ту розкіш, що вони є тяглими. Академія — одна з найбільш тяглих інституцій у світовій історії, що дає їй можливість мислити на довгу дистанцію, відтворювати власну уяву, візію. Соціологічна уява полягає у тому, щоб перекладати теоретичні поняття, концепти на мову конкретної реальності, а за нею, у свою чергу, бачити прояви концептів і процесів, які свого часу засвоїли під час наукової та освітньої кар’єри. Соціологічна уява — це про формування таких зв’язків і їхню здатність творити бачення, яке матиме мобілізаційну силу. Однак нині ми маємо кризу таких бачень, у нас немає ресурсу думати, яким має бути місто у майбутньому, а також суспільство, яке у ньому житиме. 

Академія має багато символічного капіталу, вона може включатися в дискусію про спільноти і міста майбутнього з інституційної позиції, але це вимагає ресурсу. 

ЄВ: Ще п’ять років тому не було навчальних програм з міської тематики, тепер можна вивчати урбаністику з призмою регіональної економіки, географії, містобудування, але усе це можливо завдяки окремим особистостям — тим науковцям, які є ключовими двигунами процесу. 

Кампуси у Швеції чи США можна розглядати як приклад інституцій, що мають безпосередній вплив на місто: можуть змінювати ринок житла та багато інших речей. Університети фізично займають центральні частини міст, однак пов’язані з ними слабко, адже підпорядковуються органам влади радше на національному, ніж на муніципальному рівні. 

Роль університетів післязавтра

СШ: Університет сьогодні — поєднання досліджень і освіти. Минулого року ми досліджували Чоколівку, прилеглий до університету район, і з’ясували, що на різноманіття культури тут значно впливає університет, тому що там багато іноземних студентів, є автентичні заклади, добре відомі місцевим і невідомі для решти мешканців Києва. Щодо питання кампусу — університет міг би ширше розкривати свої двері (розумію, що тут є питання безпеки, але якщо культурна програма університету є доступною для мешканців, то він є серйозним містоутворюючим чинником. 

ЄВ: Хотілося б відзначити неординарні приклади використання просторів інституцій. Наприклад, вінницька філія Спілки архітекторів суттєво відрізняється від подібних по Україні — це майданчик для обміну досвідом, для втілення креативної роботи, для тісної співпраці з адміністрацією міста. Якщо така модель хабу є успішною, то її треба відтворювати в академічному просторі — це і про бібліотеки, які наразі не є мультифункціональними просторами. Також можна назвати ХША, яка культивує свій простір як майданчик для креативних ідей. УКУ також є цікавим прикладом: недавно уныверситет доклався до створення зелених коридорів — пішохідних і мікромобільних зон, які поєднали б його з віддаленим районом Сиховом. 

ОГ: Академія наук більше зосереджена на дослідницькій діяльності, університети натомість — на освіті, тож ці два світи дещо відірвані одне від одного, і це не дуже добре, варто було б краще інтегрувати між собою хоча б ці дві сфери. Інституційна підтримка міжнародних акторів дуже добре структурує напрямок дій і вносить чіткий вектор розвитку як для дослідницьких, так і для освітніх програм. Проєкт «Інтегрований розвиток міст» надає методологічний інструмент поєднання різних сфер для розвитку міст — у таких проєктах дуже широке коло експертів залучається до вивчення конкретної території і розроблення дуже обґрунтованої і різнобічної концепції цього розвитку. Також консультації міжнародних експертів допомагають у перенесенні ґрунтовних досліджень, що проводяться інститутами на місцях, на практичне поле. 

НО: Думаю, важливо говорити про інколи утопічні або занадто неймовірні сценарії, адже таке проговорювання — уже крок вперед, нормалізація того, що ми говоримо про партисипативне планування. Якщо ми 150 разів повторимо партисипативне планування, то на 151-й його, можливо, почне використовувати хтось із міської адміністрації, на 250-й раз вони, можливо, захочуть про це дізнатися більше, а на 350-й це, можливо, стане частиною практики. Це також місія академії — пропонувати утопічні рішення й альтернативи, які, можливо, пустять коріння у нашій реальності. 

З міжнародними проєктами часто є проблема, що вони є радше показовими, немає аналізу про те, наскільки корисними і відчутними вони були для спільнот. Приклад з Простором синагог у центрі Львова, який у минулому був закинутим (свідчення про ставлення до цього місця), говорить про те, що знадобилося 13 років, щоб від обговорення його на конференціях дійти до практичної трансформації у місце пам’яті, яке пропонує інакшу оптику, яка досі не завершилась; і це потребувало великої кількості часових, інтелектуальних, фінансових ресурсів, але без ідеалістичних розмов цей проєкт би просто не розпочався. 

Перетин теорії та практики у навчальному процесі 

ОГ: У навчальному процесі надзвичайно важливим є правильно вибудувана теоретична програма, а також паралельне виконання проєкту, де здобуті знання можна було б застосувати. У Дрезденському технічному університеті я спостерігав приклад, де студенти з року в рік, слухаючи курс з ландшафтного планування, працювали з однією і тією ж територією і розробляли для неї власний план. 

ЄВ: В опануванні теорією є певні перешкоди — це і не дуже простий доступ до наукових публікацій, і, на мою власну думку, перевантаженість студентів аудиторними годинами, через що вони просто не мають часу читати. 

СШ: Багато залежить від викладачів і їхнього вміння побудувати лекції і дискусії таким чином, щоб зацікавити студентів. Також погоджуюся, що важливим є питання доступності публікацій і перекладів. 

НО: Сьогодні володіння англійською є базовою умовою для включеності у наукову дискусію, і це створює дисбаланс у тому плані, що ми є радше реципієнтами концептів і теорій, які були вироблені у тому контексті, який не конче відповідає нашому. Тут, знову ж таки, серед викладачів ми маємо скоріше окремих спеціалістів, які готові включатися в глобальні дискусії і включати нові публікації та програми.