Панельна дискусія «Як репрезентувати міграцію на сцені?» відбулася 10 грудня 2020 року в рамках Міжсекторального форуму «Cоціальні виміри міграції: виклики, права, надії». Учасни_ці обмінялися думками щодо того, як різні театральні проєкти позиціонують своє місце у соціальному полі та публічній сфері, презентували короткі відео-документації перформансів, а також поговорили про політичний вимір театральних постановок.

Учасни_ці панельної дискусії:

  • Оксана Потапова, незалежна експертка, феміністка, дослідниця, фасилітаторка навчальних процесів (Лондон/Київ)
  • Георг Жену, ​режисер театру та кіно, куратор, співзасновник «Агенції Безпечного простору» (Гамбург/Київ) 
  • Ден Гуменний, ​співзасновник PostPlayТеатр, куратор освітніх програм міждисциплінарної лабораторії PostPlayLab, перформер (Київ)
  • Йоганнес Кірстен,​ керівний драматург театру ім. Максима Горького (Берлін)

Модератор: ​Уве Гьоссел, театральний продюсер і драматург (Берлін)

Оксана Потапова

  • Я б сказала, що мої стосунки з внутрішньою міграцією довгі: я була студенткою-мігранткою та економічною мігранткою. Нещодавно я переїхала до Лондона і попри те, що це досить привілейований досвід, він показав мені деякі важливі аспекти того, що міграція тягне за собою. Ви втрачаєте соціальні зв’язки, коли переїжджаєте до іншої країни і змінюєте своє місце у соціальній ієрархії. Немає нікого, хто може вас зрозуміти і підтримати.
  • Методологія, яку ми використовуємо у своїй роботі — форум-театр, коли обговорення і вправи завершуються невеликими форум-виставами, які відображають проблеми учасни_ць. У наших воркшопах і перформансах беруть участь звичайні люди без попереднього досвіду участі в театральних постановках. Учасни_ці зустрічаються на воркшопах, діляться історіями та рефлексують, тобто обговорюють свій досвід навколо запропонованої фасилітатор_кою теми. У процесі стається багато всього: такий досвід часто є емансипативним на персональному рівні, допомагає побудувати довіру між людьми, а що важливо для нашого проєкту — ми маємо на меті трансформувати ситуацію, якою ми як спільнота не задоволені. Історії, які учасни_ці показують на сцені, запрошують аудиторію коментувати, обговорювати і втручатися.  
  • Театр допомагає нам мати критичний погляд на панівний дискурс і думати, як ми можемо його змінити чи розширити. Я вважаю, що нашу роботу найкраще описує така фраза: слідкуємо за тими, хто на маргінесах, чиї історії не розказані, допомагаємо розповідати ці історії так голосно, щоб увага з «центру» переміщувалася на маргінеси. Наша робота, безумовно, є політичною, адже ми постійно кидаємо виклик поняттю норми, розширюємо потенціал людей та спільнот створювати власну реальність.

Георг Жену

  • Наш проєкт «Школа №3» розпочався з того, що ми поїхали у Миколаєвку, містечко неподалік Слов’янська, щоб відбудувати зруйновану під час активних бойових дій школу. Згодом ми разом із групою українських митців розпочали арт-проєкт — документальну виставу «Моя Миколаївка», коли побачили, що з боку місцевих дітей, а згодом і батьків та вчительства є великий інтерес. Ми насправді не знали, як можемо допомогти, тому надавали підтримку тим, що ми вміємо робити. Зазвичай ми робимо дуже провокативні постановки, але тут ми вперше старалися, щоб люди, які зазнали багато болю через війну, могли почувати себе добре на перформансі, який ми влаштували. Ми залучили старшокласни_ць — вони мали закінчувати школу і переїжджати для продовження навчання — і участь у цьому дійстві була для них певною мірою прощанням з рідним містечком. 
  • На основі цього перформансу ми зняли фільм про школяр_ок, які були свідками бойових дій на сході України. Прем’єра фільму відбулася на фестивалі Берлінале. Час від часу школяр_ки подорожують разом із фільмом і беруть участь у його презентаціях. Для молодих людей це дуже важливо, адже вони розпочинають більше контактувати з іншими людьми та з іншими культурами. Ми спеціально запрошуємо так званих «проблемних учнів», бо розуміємо, що для них це хороша можливість пізнати світ.

Ден Гуменний

  • У 2018-2019 роках PostPlayТеатр театр зіштовхнувся з проблемою — пошуком нової театральної мови. Війна триває вже роки, вбивства людей на непідконтрольних територіях уже стали статистикою, а насилля в державі стало звичним. Такі наративи частково перейшли у медіа, частково вони стали інструментом маніпуляцій та пропаганди. Але насильство, вбивства і катування нікуди не зникли. Як про це говорити? Якщо про це говорити старими методами, наприклад, документального театру, коли свідки злочинів на сцені — це вже більше не працює для українських глядач_ок, на жаль. 
  • Відтак, перформанс нашого театру «Трава пробиває землю» базується на звітах міжнародних організацій з непідконтрольних уряду територій і точно відтворює процес катування. З 40 хвилин перформансу приблизно 10 хвилин ми відтворюємо задушення сміттєвим пакетом за допомогою будівельного скотчу. Для того, щоб відтворити це максимально точно, ми консультувалися з військовими експертами та цивільними медиками. Перформер (ким був я у перформансі) не грає, а дійсно задихається у пакеті. 
  • Другою важливою частиною цього перформансу було використання документальних фактур. У цьому перформансі ми використовували каміння з Криму, а сіль — з Донбасу. Ще один матеріал, пісок, ми використовували завжди місцевий, у залежності від того, де відбувався перформанс. Ми виконували прості фізичні дії з цими фактурами — наприклад, просіювали пісок; у такий спосіб ми могли доторкнутися до цієї культури та водночас дозволити глядачам вільно робити інтерпретації наших дій.
  • Нашою задачею у цьому перформансі є привернення уваги до проблеми Криму, зокрема медіа-уваги. Тому значна частина глядач_ок — професійна публіка, представни_ці громадських організацій, міжнародних фондів, медіа. Це люди, яким потрібно кожен раз віднаходити сили, щоб знову і знову говорити про окупацію Криму. Ми брали на себе відповідальність говорити від імені переселен_ок і самі виступали у ролі перформер_ок, бо, по-перше, у нас була така можливість, майданчик і люди, які нас підтримували. По-друге, участь у такому перформенсі є навіть небезпечною, тому ми не хотіли залучати когось ще.

Йоганнес Кірстен

  • Ретроспектива візуального мистецтва та програма театру і перформансу «Де-гайматизуй це» була презентована у театрі Максима Горького в рамках Берлінського осіннього салону у 2019 році. «Гаймат» (Heimat) німецькою означає батьківщина, дім. Тож ця програма ставить під сумнів наратив гомогенної національної ідентичності. Ми вважаємо, що міграція не є чимось винятковим; феномен міграції формує так звану більшість суспільства. Ця програма дає доступ до історій, що сформовані міграцією, і зосереджується на таких характеристиках, як раса, соціальний клас, гендер, що можуть бути критеріями виключення. Ця програми ніби запитує: «Яким чином ми можемо думати про інші ідентичності?»
  • Узагалі ж, цікаво, що коли ми говоримо про національну ідентичність, у Німеччині вона великою мірою була сформована саме мистецтвом. Драми, візуальне мистецтво, література — сформований канон німецького мистецтва, певний офіційний набір художніх робіт.