Дослідження впливу війни на суспільство: методологічний семінар

Спікер_ки:

• Інна Волосевич – заступниця директора дослідницької агенції Info Sapiens. За перші пів року з початку повномасштабної війни Info Sapiens здійснили понад 12 000 телефонних та онлайн інтерв’ю. Компанія провела і продовжує проводити в Україні національні репрезентативні опитування, дослідження внутрішньо переміщених осіб, а також українських біженок та біженців за кордоном. Останні дослідження агенції Info Sapiens.
• Наталя Отріщенко – наукова співробітниця Центру міської історії у Львові та асоційована дослідниця Центру сучасної історії у Потсдамі. Наразі Наталя є гостьовою вченою за Програмою Фулбрайта на Факультеті соціології Колумбійського університету. З березня 2022 року очолює українську команду в межах міжнародної документаційної ініціативи «24/02/22, 5 ранку», що включає інтерв’ю з людьми, які були переміщені внаслідок російського вторгнення в Україну, та тими, хто працює над їх підтримкою. 
• Валерія Лазаренко – дослідниця Ляйбніц-Інституту просторових соціальних досліджень у Німеччині, стипендіатка Фонду Філіпа Шварца для дослідни_ць в зоні ризику. З вересня 2022 року досліджує процес прийняття рішень українськими біженками у Німеччині щодо повернення до України чи планування залишатись у Німеччині у короткостроковій та довгостроковій перспективі, та роль державних політик у прийнятті таких рішень. 
• Іван Вербицький – директор аналітичного центру Cedos. Після початку повномасштабної війни центр розпочав дослідження досвідів переживання війни в українському суспільстві, провівши уже три хвилі збору даних із використанням «гібридної» методології у березні, травні і серпні 2022 року. Звіт із результатами останньої хвилі дослідження.

Модераторка: Юлія Назаренко, аналітикиня Cedos.

Досвід проведення досліджень під час війни

Іван Вербицький

Ми з самого початку повномасштабного вторгнення, наприкінці лютого зрозуміли, що в суспільстві відбувається щось екстраординарне. І ці зміни є цікавими для дослідження. З іншого боку, ми розуміємо, що для нас як для дослідницької інституції і ГО будь-які зміни в суспільстві є важливими, оскільки від них нам потрібно буде відштовхуватися у своїй подальшій роботі. Тому ми почали збирати дані про те, яким чином досвід переживання війни впливає на різні сфери людського життя. 

Нас цікавили такі сфери, як побут, спілкування з рідними, економічна сфера, робота чи навчання, найважливіші події, які в житті людей стаються. А також можливості волонтерства, оскільки ми побачили, що з 24 лютого стався великий сплеск волонтерства. Крім цього, це зміни уявлення про суспільство, країну, принципи та цінності. 

Наприкінці лютого, коли було не дуже зрозуміло, що буде відбуватися, як довго це буде тривати, і взагалі що з нами всіма сталося, ми мали бажання застосувати себе як дослідників в нових умовах. Ми розуміли, що ми, як організація, для того, щоб найкраще переживати цей час, маємо робити те, що нам вдається найкраще, і це соціальні дослідження.

Ми використали гібридну методологію. Це анкета в Google Forms, яка містить не закриті питання, а пропонує розповісти про свій досвід. Це ніби симуляція глибинного інтерв’ю, де людина розповідає наративно про те, що з нею відбувається. Для нас важливі ці досвіди, а не кількісні дані. 

У першій хвилі ми дуже швидко, за тиждень, зібрали понад 500 відповідей. Через кілька місяців ми побачили, що ці дані вже не актуальні. Ми по собі і по своїх знайомих, з особистих розмов побачили, що переживання і побутові речі змінюються, тому вирішили повторювати наше опитування. Ми намагалися зробили схожу методологію, щоб ці речі були частково зіставними. Я не ризикну сказати «порівнюваними». Наразі ми повторюємо це дослідження з ітерацією в три місяці.

Інна Волосевич

Ми в перші дні вторгнення почали готувати опитування. Найперше опитування було буквально із підвалів проведено. Ми взагалі не чекали, що хтось буде працювати. Натомість всі почали працювати, включно з інтерв’юерами. І раптом response rate був в кілька разів вище, ніж зазвичай. Більшість з нас зараз працює віддалено, причому навіть з різних країн, з різних міст, але фактично ми працюємо як і до війни. Різниця в тому, що в нас зараз майже лише соціальні дослідження для різних донорів і якісні, і кількісні. 

І ще відмінність в тому, що Всеукраїнське опитування ми переважно робили виключно методом телефонного інтерв’ю, дзвінками на мобільний через недоступність областей, де ведуться бойові дії. Але зараз ми розпочнемо все ж таки Всеукраїнське опитування методом особистого інтерв’ю. Тому що коли довга анкета, по телефону це неможливо витримати.

Ми робили особисті інтерв’ю, але тільки у безпечних регіонах, а зараз будемо робити всюди, крім Донецької, Луганської, Херсонської областей, де більшість областей окуповані Росією.

Наталя Отріщенко

Я хочу почати з різниці між поняттями «дослідження» і «документування». Думаючи про нашу ініціативу, я почала це розрізнення бачити більш чітко. В першу чергу через типи питань, з якими ми приходимо до досліджень і до документацій. А також щодо особливостей самої організації роботи, яка теж значною мірою відрізняється. 

Документація це часто емоційно забарвлена реакція на події, які ми сприймаємо як такі, що матимуть значний вплив на наше подальше життя. Подібні відчуття були під час Євромайдану й під час початку пандемії. Наша дослідницька інтуїція нам підказувала, що ті події матимуть довготривалі наслідки чи для українського суспільства, чи для світу загалом. І ми маємо реагувати професійно.

Волонтерські дії були першою здоровою реакцією на повномасштабне вторгнення Росії. Повернення до свого професійного self, до свого професійного Я є актом привілейованості. Це означає, що тобі не потрібно рятувати своє життя і життя своїх близьких. У тебе є усе необхідне для того, аби продовжувати професійну роботу.

Дослідження це вже про майбутнє значною мірою. Тому що роблячи його в конкретний момент часу, ми все одно проєктуємо його на майбутнє. Ми фіксуємо зміни в нашому сьогоденні задля того, щоби це сьогодення зрозуміти краще в майбутньому.

Дослідження може бути дуже насильницьким, якщо ми підходимо з вертикальними питаннями, інструменталізуємо людей, ставимося до них екстрактивно. В умовах війни дослідження має в першу чергу підсилювати. 

Ми починали як документаційна ініціатива. У нас не було чіткого дослідницького питання. Ми мали інтуїтивне відчуття необхідності зафіксувати конкретний момент часу.

Ми почали міркувати про те, що в Україні немає практики проходження етичних комісій. Але все одно ми потребуємо консультування і узгодження наших питань з колегами. Відтак, наша мережа слугувала таким етичним комітетом. Ми розпрацювали серію міжнародних семінарів, куди запрошували дослідників і дослідниць, які працюють з темами травми і насилля. І разом з ними в форматі дискусій і розмов ми тестували свої власні відчуття і питання. Намагалися зрозуміти, чи наші рішення є поінформованими і враховують всі потенційні виклики.

Ми вирішили записувати інтерв’ю, які максимально підлаштовані під досвіди людей, не були б формалізовані за своїм питальником та були достатньо гнучкими і чутливими до складних емоцій людей в Україні під час повномасштабного вторгнення.

Наша українська команда складається з дослідників і дослідниць «Центру міської історії», а також наших колег, які переїхали до Львова після 24 лютого. Ми зібрали понад 150 інтерв’ю з людьми, які є внутрішньо переміщеними, а також з волонтерами і волонтерками. І в основному ці інтерв’ю записувалися на території, де безпосередньо не йдуть військові дії. Хоча наші колеги за кордоном всю Україну бачать в зоні ризику. 

Це питання для нас, розуміти, що те, що ми називаємо risk assessment, на різних територіях України є різним. Це означає приймати рішення записувати інтерв’ю у Львові, але не записувати в Києві, скажімо, у березні. Або досі не записувати інтерв’ю в Харкові. Тому що там ризик обстрілів є значно вищий. Йдеться про наше уявлення про ризики і безпеку. 

Валерія Лазаренко

Наразі я працюю поза межами Україні, в німецькій дослідницькій інституції. І почну з перетину особистого і дослідницького. Моїх self, моїх ідентичностей як українки, як української жінки за кордоном, яка при цьому є також дослідницею. І якоюсь мірою представляє Україну за кордоном своїм проектом і своєю можливістю говорити про Україну. Це теж є викликом, тому що є необхідність відповідати очікуванням іноземної спільноти щодо того, ким є українська дослідниця, що українська дослідниця мусить досліджувати, як має себе поводити, з ким на дискусіях виступати, і як взагалі презентувати своє дослідження.

Я багато часу проводила у громадському транспорті, і щоразу, коли я опинялася в транспорті я чула розмови українських жінок. Вони обговорювали своє життя в Німеччині, повернення додому, планування майбутнього. І я почала з ними розмовляти. З цих розмов в мене виникли ідеї щодо предмета мого дослідження. Я не могла виключити своє дослідницьке «Я» і почала концептуалізувати, робити помітки щодо того, що турбує українських жінок, з якими викликами вони стикаються, і що я, як дослідниця, можу зробити. 

Моє дослідження це також спроба відповісти на питання, для кого ми робимо ці дослідження, кому дослідження про Україну у нинішньому контексті можуть бути корисними і важливими. Тому що відповіді будуть різними залежно від дослідження. Очікування щодо українських дослідниць за кордоном, яких є зараз дуже багато, залежать від країн і від інституцій, де вони працюють. Наприклад, у грантодавців є запит на дослідження про досвіди українців і українок в інших країнах.

На ці рішення впливають державні політики Німеччини щодо українських біженок. Наприклад, ті варіанти і рішення, які пропонує Німеччина для українських біженок, начебто мають зробити так, щоб їм було добре, і вони вирішили залишитися в Німеччині й інтегруватися до суспільства та ринку праці. Це насправді не відповідає очікуванням українських біженок щодо того, що відбуватиметься з їхнім життям. 

Дослідження, які я можу проводити наразі, мають бути на перетині академічної науки і policy papers, аналізу державних політик і розробки рекомендацій. Моє дослідження може мати конкретні практичні результати.

Водночас я багато думала про те, як не накладати власний досвід. Чи можливо взагалі не накладати свій досвід і не інтерпретувати через нього отримані дані. Мені здається, що при аналізі зібраних даних неможливо повністю абстрагуватися від власного досвіду.

Методологічні виклики

Іван Вербицький

Нашою метою є зібрати досвіди, які є, і, можливо, цей збір буде неповним. Нашою метою не є аналіз поширеності досвідів, кількісні порівняння та аналіз.

Неможливість проводити збір даних іншим чином виходила з етичних міркувань. Спосіб поширення анкети, коли ми її розміщуємо в соціальних мережах чи навіть надсилаємо через нашу розсилку, це не особисте звернення до конкретної людини, яку ми просимо дати нам глибинне інтерв’ю. Людина може бути схильною погоджуватись, тому що їй ніяково сказати «ні». У випадку, коли це публікація в соціальних мережах, тиск на людину є меншим.

З іншого боку, заповнення анкети не потребує тихого місця або стабільного інтернету. Анкету можна заповнити з телефону і перервати заповнення у випадку, якщо немає такої можливості. 

Інна Волосевич

Зараз є два основні методологічні обмеження будь-якого опитування телефонного. По-перше, не охоплюються українці за кордоном, а це приблизно 10% населення дорослого. По-друге, на більшості територій окупованих у 2022 році не діють послуги українського мобільного зв’язку. Наприклад, наша оцінка втрат від війни є мінімальною оцінкою. Тому що у мешканців окупованих територій і в українців, які виїхали за кордон, втрати більші.

Response rate трохи знизився. Водночас він суттєво вищій, ніж до початку повномасштабної війни. У мене є дві гіпотези щодо цього. По-перше, дуже зріз рівень емпатії в українському суспільстві. По-друге, люди хочуть поділитися своїм досвідом, навіть болючим. Вони розуміють, що ми живемо в історичні часи. 

Щоби подолати ці обмеження, ми питаємо людей, де вони жили до війни. Таким чином ми будуємо вибірку не за нинішнім місцем проживання. Крім цього, деякі донори окремо проплачують бустери, і серед українців за кордоном, і навіть є спроби серед мешканців окупованих територій.

Наталя Отріщенко

Основним поштовхом до того, що ми почали збирати ці історії, була атмосфера. Люди хотіли ділитися своїми історіями. Потреба говорити радикально відрізняє теперішню ситуацію від, скажімо, попередніх досліджень насилля на території України. Це усвідомлення того, що ми є безпосередньо в історичному моменті, і наші досвіди мають значення. 

Методологія це взагалі набір рішень і те, в який спосіб ці рішення пов’язані з нашими цілями. Хороша методологія це рішення, які відповідають цілям і враховують низку обмежень. Тому що не можна досліджувати або охопити все. Це про рішення, що ми не робимо, а не тільки про те, що ми робимо.

Апелюючи до нашого досвіду, є велика спокуса думати, що ти можеш бути терапевтом і допомагати просто слухаючи. Але це не терапія, це радикально інший тип стосунків. Про це ми багато говорили з психологинею, яка є у нашому проекті. В нас в команді працювала психологиня, з якою ми бачилися регулярно. Тому що це питання психологічного здоров’я дослідників і дослідниць, які включаючись в розмови з людьми, які пережили різні досвіди, можуть нашкодити собі й іншим. Ми зрозуміли, що ми не терапевти. Тому що в терапії ініціатива спілкування виходить від людини, яка сама шукає терапевта. А ми, хоча і реагуємо на загальну потребу говорити, все ж таки є тими, хто починає розмову. 

Чим швидше ми зможемо знайти слова для того, щоб описати себе і свої переживання, тим легше нам буде згодом з ними працювати. Можливо, на прикладі українського суспільства ми зможемо побачити те, що рано увійшовши в рівень рефлексії, ми зможемо легше потім опрацювати ці досвіди, аніж якби ми вирішили про них зовсім не говорити. 

Інша пастка, в яку дуже легко потрапити в ініціативах, які працюють з оповідями людей, це історія покарання за злочини. Це інше прагнення, яке було поряд з прагненням допомагати і зафіксувати ці досвіди, якщо в них йдеться про злочини проти цивільного населення. Але ми не є прокурорами, ми не використовуємо конкретні методологічні підходи для того, аби фіксувати злочини, щоби вони стали свідченнями в судах. Натомість ми як дослідники і дослідниці працюємо з історичними джерелами і з даними, які можуть бути використані в соціогуманітарному дослідженні. Ми говоримо з людиною і хочемо, щоби їй не стало гірше від взаємодії із нами. Ці оповіді, ставши частиною джерельної бази про теперішню війну, зможуть допомогти нашому суспільству краще осмислити себе в майбутньому. 

Люди відчувають причетність. Це теж одна з мотивацій, чому люди діляться історіями. Ми ставимо людям ці питання неформально після інтерв’ю, чому вони вирішили взяти участь в подібній ініціативі. Часто це мотивація, щоби конкретна історія була почута. І щоби вона стала частиною чогось більшого. Є люди, які справді хочуть, щоби вона стала аргументом в суді. Але ми не можемо цього обіцяти. Важливо бути чесними у наших взаємодіях.

Виходячи із засновку, що ми через інтерв’ю творимо базу історичних джерел, архів, який згодом допоможе нам більш чутливо й нюансовано оповідати історію перших місяців війни, ми вирішили зосередитись на повсякденності, як найбільш присутньому і найбільш знайомому. Це щось таке, в чому ми постійно живемо, в чому розгортається драма людського життя. Але що часто непомітне в тих джерелах, з якими ми працюємо. Війна це насилля, але війна це теж і життя. І життя багатьох радикально змінилось, але воно продовжується.

Ми свідомо обмежуємо наші вибірки. Ми не записуємо інтерв’ю на окупованих територіях. Ми не записуємо інтерв’ю на територіях з високим ризиком ведення військових дій. Ми не записуємо інтерв’ю з військовими. Ми не маємо специфічних підвибірок. 

Ми розуміємо, що це обмеження значною мірою пов’язано з тим, що є люди, які мають ресурс говорити. Вони пережили менш радикальні досвіди, ніж інші. Хоча є такі, які знаходять слова набагато швидше, ніж ми можемо про них думати. Мабуть, один з етичних викликів – це не вішати ярликів на людей. Не називати нікого травмованим до того, як хтось поставить цей діагноз. Ми можемо говорити про себе як про травмоване суспільство, але ми розуміємо, що це радше метафора. Один з великих викликів – це бути обережними зі словами. 

Ми не питаємо напряму про радикальні досвіди насилля або емоції. Ми не змушуємо людей до рефлексії про те, хто винен у війні, як вони уявляють собі ворога, що призвело до війни. Ми питаємо людей про їхнє особисте життя. Тому що ми вважаємо, що кожен експерт з цього життя, і ніхто за них не розкаже краще про їхнє щодення.

Вибірка, типи питань і доступ – це три ключові методологічні виклики в нашій ініціативі.

Валерія Лазаренко

Найголовнішим методологічним челленджем для мене є просування досліджень про Україну в іноземній академічній спільноті. Розуміння того, якими мають бути дослідження про Україну ще немає, і є великі питання до тих, хто вважаються експертами і експертками щодо України. Коли я працювала над формулюванням програми свого дослідження, мені потрібно було втиснутися в рамки прогалин у дослідженнях. Тому що всі зараз намагаються покрити практичні речі, але викликом є те, що роблять ці дослідження люди, які не зовсім розуміють контекст, з якого прибули українки. Інші методологічні виклики – це переконати моїх колег в тому, чому це дослідження може мати значення. І відмежуватися від узагальнень і спрощень щодо програми дослідження і того, що з цього дослідження можна взяти. 

Інший методологічний виклик – це темпоральність і часовий вимір дослідження. Коли я займалася своїм попереднім дослідженням ВПО в Україні, виринало питання про те, яким має бути часовий проміжок для того, щоби документування було доречним. Тобто чи не зарано проводити дослідження, якщо війна триває, чи не зарано питати про певні досвіди, чи не варто дати інформанткам час на осмислення. Це постійне перебування у ситуації між тим, що потрібно вибудувати часову дистанцію і зафіксувати досвіди, поки вони є, через те, що вони постійно змінюються. Тому що кожні кілька тижнів уявлення про майбутнє можуть змінюватися через зміну самої ситуації. Також це питання того, наскільки релевантними будуть дані, зібрані в певний проміжок часу. Тут ми приходимо до різниці між дослідженням і документуванням, архівуванням досвідів.

Якщо це дослідження рішень повсякденності, яке прив’язане до політик, особливо інших держав щодо українців за кордоном, то виникає питання про те, на якому часовому проміжку ми маємо зосереджуватися. Також є відчуття тиску часу, що хочеться зробити дослідження максимально швидко, щоби вплинути на політики. Необхідно постійно балансувати між бажанням зробити дослідження якомога швидше і коректніше.

Питання щодо рекрутингу людей і створення вибірки за кордоном. Ми говоримо про те, що репрезентативна вибірка неможлива, оскільки немає даних щодо того, ким є українські біженці, з яких класів вони походять, який мають рівень доходу, чим займаються зараз. 

Водночас виникає питання, через які організації, які допомагають українкам, можна їх знайти і залучити. І що їм дасть участь у дослідженні, що вони отримають від оповіді про свої історії й плани на майбутнє. Хочеться вірити у те, що розповідь історії як така може давати вихід емоціям і осмислення власної позиції і досвіду.

Етичні виклики

Іван Вербицький

На початку найбільшим етичним викликом для нас було питання, чи в принципі зараз на часі займатися дослідженнями, чи етично звертатися до людей про дослідження, чи нам етично витрачати свої Х годин часу на дослідження, а не на те, щоби, наприклад, плести маскувальні сітки. 

Ми намагалися не включати в опитування будь-які питання, які би стосувалися досвіду переживання злочинів. Ми питаємо про побут, про те, які речі відбулися з людьми, але не натякаємо на те, що «розкажіть найбільшу жесть яка з вами відбулася, ми фіксуємо злочини для суду». З іншого боку, ми бачимо що з хвилі в хвилю збільшується кількість людей, які мали такий досвід.

Ми теж маємо виклики, пов’язані з формуванням вибірки. Ми намагаємося частково робити платне поширення постів у Facebook для того, щоби досягнути більшу кількість людей з різних соціальних категорій, наприклад, людей старшого віку або чоловіків. При цьому, ми, наприклад, не питаємо респондентів, чи вони є комбатантами. Ми точно знаємо, що такі люди у вибірці є, але ми не задаємо цього питання, тому що розуміємо, що ми не можемо гарантувати безпеку цих даних. Ми точно можемо сказати, що у нашій вибірці є люди, які перебувають на окупованих територіях. Але вони побачили наш пост і прийняли рішення, відповісти на питання. Ми вдячні їм, бо на ці відповіді ми звертаємо увагу й намагаємось представити різноманіття досвідів. 

Ми, наприклад, не вказуємо в звітах під цитатами назв сіл чи маленьких містечок, бо таким чином простіше ідентифікувати людину. І ми не вказуємо населених пунктів, коли йдеться про окуповані території. 

Загальний виклик – це включеність в дослідження. Ми не перебували в Маріуполі або в зоні активних бойових дій. Здебільшого ми були в Києві, а також переміщалися у межах України або за кордон. Але включеність є обмеженням, яке виникає при аналізі. Ми намагаємося перевіряти один одного й обговорювати висновки, зокрема перечитувати і коментувати висновки, змінювати теми, які аналізує та сама людина. З іншого боку, включеність є відповіддю на етичний виклик. Ми перебуваємо в ситуації людей, яким важливо зафіксувати досвід, який ми самі переживаємо. І ми просимо людей, яким ми довіряємо, і які довіряють нам, поділитися їхніми досвідами. Тому не йдеться про те, щоби використати людей, які перебувають в менш привілейованій позиції. 

Оскільки ми питаємо про емоції, і навіть не в питаннях про емоції люди говорять про емоції, з кожною наступною хвилею ми бачимо, що емоційний стан є складним. Є патріотичні почуття, відчуття національного єднання, віра в країну й перемогу. Водночас ми бачимо, що це поєднується зі складними емоціями людей. Ми це знаємо і по собі, тому ми і на свої досвіди орієнтуємося, зважаючи на включеність.

Валерія Лазаренко

Я задумалась про те, який вплив дослідницькі матеріали і звіти про те, як люди переживають війну, можуть мати на читачів. Чи не може читання звіту тригерити емоції у читачок і читачів, чи не мусимо ми, як дослідниці, прописувати тригер-ворнінги. Наприклад, що те, що ви можете побачити у звіті, може потенційно вас засмутити. Чи це буде применшення досвіду, яким з нами ділилися. З іншого боку, чи публікуючи такі звіти ми не травмуємо наших читачок узагальненнями й аналітичним тоном наших записок. В цьому головна різниця між продукуванням знань всередині академічної спільноти і на більш широкий загал.

Інна Волосевич

Я хочу сказати про травматичність опитувань. До повномасштабної війни ми опитували і бездомних, і наркозалежних людей, і мешканців окупованих територій або переселенців. Ми заново проінструктували інтерв’юерів, що якщо вони відчувають, що розмова може травмувати людину, спитати, чи людина впевнена, що вона хоче про це говорити. Тоді ми можемо або зупинити інтерв’ю, або людина може не відповідати.

Ми впровадили психологічний опитувальник. І якщо ми помічаємо зміну певних показників у інтерв’юерів, ми їх або з проєкту знімаємо, або робимо паузу, тобто переключаємо на інші проєкти. Крім цього, ми можемо рекомендувати звернутися до психолога.

Наталя Отріщенко

Я розділю свою відповідь на два великі напрямки. Перший – це етика як стосунки, на різних рівнях і в різних аспектах, а другий – етика як потенційні наслідки.

Можна почати зі стосунків з донорами, і що взагалі означають гроші в таких проєктах. Ми починали повністю як «про боно» ініціатива. Це відкриває набагато більше можливостей відповідати на етичні питання, аніж якби в тебе був донор, якому рано чи пізно доведеться звітувати. 

Ключове етичне питання – це стосунки з нашими оповідачами і оповідачками. Це історія про те, як не нашкодити, але що взагалі означає «не нашкодити»? Ми часто теж використовуємо цю формулу, але не нашкодити в який спосіб? Під час самої розмови, публікацією цих результатів, використанням концептів, які люди б в жодний спосіб на себе не наклали. Тобто що означає не нашкодити? Чи не нашкодити спільноті, яка згодом буде працювати з цими матеріалами? Не нашкодити академічній спільноті, роблячи ті чи інші дослідження, які не відповідають критеріям якості дослідження. Кому ми не нашкодимо?

Мені здається, що в нас є стигма негативних емоцій. Тобто ми намагаємося захистити всіх від негативних емоцій і себе в тому числі. Але війна – це негативні емоції. На мене особисто набагато гірший психологічний ефект справляє інформаційний фон в країні. І я впевнена, що звіт Cedos принципово не погіршить мій емоційний стан. Тому що є дуже багато речей, які справді тригерять серйозно, і вони є присутні в медіа без жодних дисклеймерів. Ми існуємо в складному емоційному полі, де тригерити може будь-що. І ти ніколи не знаєш, який фрагмент реальності, чи то медійної, чи то реальності навколо тебе, зможе стати тим пусковим гачком. 

Ми повинні говорити про те, що негативні емоції є частиною війни. Ми маємо створити максимально безпечне середовище для своїх оповідачів і оповідачок. Одне з наших етичних рішень було використовувати лише аудіо запис і не працювати з відеозаписами. Тому що ми бачимо, наскільки візуальною є ця війна. Ми не хотіли додавати ще одну візуальну документацію. Крім цього, ми думали, що аудіо буде менш інвазивним, менш таким, яке втручається в реальність людини. 

Стосунки із нашими оповідачами – це не нашкодити їм як самою розмовою, так і подальшим збереженням і використанням цієї розмови й персональних даних. Ми про це мало говоримо, але ми зав’язані в цифровій реальності. Як приклад цифрової безпеки, це не мати записів на своєму телефоні, який має доступ до публічних Wi-Fi мереж. 

Етика – це про стосунки в команді, тобто стосунки з людьми і розуміння того, що робити такі проєкти наодинці неможливо. Наша ініціатива є колективною. Тому підтримка є на різних рівнях. 

Участь в подібних ініціативах має бути максимально поінформована. Коли ми чітко наголошуємо, що інформована згода, ключовий документ, яким ми навігуємо стосунки, є зворотною. Людина може її відкликати в будь-який момент. Через різні рівні погоджень в інформованій згоді людина може регулювати спосіб, які оповіді зберігаються, яка частина даних є доступна, коли, на яких умовах, де.

Стосунки з іншими вченими, тобто прозорість щодо власної методології, проговорення обмежень, це теж важлива частина етичної розмови. Тобто наскільки ми готові про все це говорити, і показувати свої рішення на різних етапах, як вони змінювалися, і які вони наслідки потенційно мали.

Я можу відреагувати на тему темпоральності. Це те, про що ми багато думаємо. Всі ці проєкти, це значною мірою про нашу уяву про час. Що буде, коли ми зберемо матеріали, коли ми їх опублікуємо, коли публікувати, як публікувати. І мені здається, що немає єдиної правильної відповіді «коли». Це про поінформованість щодо наших рішень і розуміння етики як наслідків.