Адвокація і критика в умовах війни: методологічний семінар

Спікер_ки

• Анна Кирій, архітекторка, заступниця Голови Архітектурної палати Національної спілки архітекторів України
• Ксенія Семенова, депутатка Київської міської ради
• Марія Глазунова, керівниця відділу зв’язків з громадськістю Довженко-Центру
• Наталія Землянська, голова профспілки виробничників, підприємців та трудових мігрантів, заступниця голови правління Фонду соціального страхування
• Тарас Доронюк, директор з розвитку департаменту економіко-політичних досліджень Київської школи економіки

Модераторка: Ліліана Філіпчук, експертка аналітичного центру Cedos

Якою є ваша діяльність зараз?

Анна Кирій

У мене є три основні ролі. Перша й найголовніша — я керую своїм архітектурним проєктним бюро. Більш публічна роль — я заступник голови ГО архітектурної палати «Національної спілки архітекторів України». І тут ми ведемо активну діяльність. Ще є третя роль, я керівник Благодійного Фонду «Архітектурної палати України», яку ми створили в травні цього року, для допомоги архітекторам, для нашої перемоги України, і для розроблення проєктів з відбудови України. І ми би дуже хотіли займатися саме цим проєктом, і займатися фондами, але насправді змушені витрачати час і ресурс на війну не тільки з ворогом, а війну, яку нам організовують представники діючої влади

Марія Глазунова

Я представляю Довженко Центр, як керівниця відділу зв’язків з громадськістю. Наразі в нас дуже багато напрямів роботи. Починаючи з повномасштабного вторгнення, ми не припиняли свою діяльність. У нас багато показів за кордоном. У середині серпня «Державне агентство України з питань кіно» вирішило реорганізувати Довженко Центр, розділивши його на три частини. І ми вважаємо, що це призведе до знищення, до ліквідації нашої інституції. Тому ми почали боротьбу за існування інституції. Не за свої робочі місця, хоча це дуже важливо, а саме за цілісність інституції та колекції Довженко Центру.

Ксенія Семенова

Я депутатка Київської міської ради, тому в мене питання взаємодії з владою цікавить у двох аспектах. По-перше, моя взаємодія з громадськістю. А друге це те, що мені самій доводиться комунікувати з колегами, і залучати громадськість, якщо треба підсилити їхню думку, або допомогти щось пролобіювати, проадвокатувати. І питання засобів, які зараз нормально застосовувати, які можуть бути ефективними, для мене актуальні під час війни.

Наталія Землянська

Я голова «Всеукраїнської профспілки виробничників, підприємців та трудових мігрантів». Член президії ради «Федерації профспілок України». Це найбільша профспілкова організація в Україні. І також де факто зараз голова правління «Фонду соціального страхування», а де юре — заступник. Зараз з операційних питань, чим опікуюсь останні місяці, це збереження системи соціального страхування. Якщо коротко, у вересні був у другому читанні прийнятий законопроєкт 3663, автор екснардеп ОПЗЖ Михайло Папієв. Його наразі прийняли, сутність проєкту це злиття «Фонду соціального страхування», передача його під Пенсійний Фонд. «Соціального страхування» — самоврядний, а Пенсійний це центральний орган виконавчої влади. Зараз, з 1 січня декларується, що функції «Фонду соціального страхування» має виконувати Пенсійний, але без процедури нормальної виваженої передачі справ це неможливо створити.

Тарас Доронюк

Я директор з розвитку в KSE Institute. Це та частина «Київської школи економіки», яка займається дослідженнями та консалтинговими проєктами. Станом на зараз ми, мабуть, що найбільша недержавна дослідницько-консалтингова інституція в цій країні. До повномасштабної війни ми займалися більше соціально-економічними питаннями, які піднімаються в Україні. Після 24 ми сфокусувалися на додачу до тих тем, з якими ми працювали, сфокусувалися на питаннях санкційної політики. Допомагаємо розбудовувати санкційні пакети, які націлені на те, щоб дуже боляче вдаряти по росії. Другий великий напрям, з яким ми працюємо, це аналітика по збитках та руйнуваннях, які Україна зазнає під час війни. У межах третього великого напряму ми продовжуємо працювати з міжнародною торгівлею і допомагати нашим малим та середнім підприємствам виходити на нові ринки, щоб замістити ті втрати, які вони несуть через російську агресію. І також намагаємося допомагати нашому уряду, щоб ми швидше інтегрувалися з Європейським Союзом.

Як змінилася взаємодія з органами влади під час війни?

Тарас Доронюк

Я хочу розповісти про нашу співпрацю з урядом і policy makers в Україні, після 24 числа. Тобто ми як до 24, так і після 24 продовжуємо тісно співпрацювати з урядом та policy makers. Зважаючи на те, що в нас дуже велике портфоліо тем, з якими ми працюємо й тих проєктів, до яких ми залучені. Ми співпрацювали на момент 24-го з більшістю великих міністерств в Україні. Ми так чи інакше були залучені до багатьох цікавих і не дуже цікавих процесів, які відбувалися в контексті реформування країни. Зараз наше проєктне портфоліо, це десь 80 % технічна допомога безпосередньо уряду України. У цих проєктах ми виконуємо різноманітні аналітичні дослідницькі завдання, які потім переростають у рішення політик і імплементуються на рівні різних міністерств, органів нашої влади й так далі.

24 числа ми одразу переорієнтувалися на нові гарячі теми, у яких ми бачили потребу нашого залучення. Це питання оцінювання збитків. Насамперед збирання збитків, і вже потім оцінювання того, які збитки були завдані Україні. У нас зараз чи не єдина така повноцінна база, яка називається «Damaged In Ua», де можна знайти всю інформацію про прямі втрати різних індустрій та секторів економіки. Це основний наш механізм співпраці з урядом. Тому що в цей процес оцінювання залучені всі міністерства. Ми комунікуємо постійно зі всіма міністерствами, тому що ми збираємо з них інформацію. Й архівуємо цю інформацію, щоби потім її аналітично пропрацювати і зрозуміти шкоду від прямих збитків. І ця робота, звісно, вимагає прямої співпраці. Вона, звісно, не без критики, тому що різні міністерства по-різному збирають інформацію, різні підходи, різні бачення. Наша з ними співпраця зазвичай по деяких міністерствах виливається в постійні дискусії про те, як хто що рахує. Як це, чому їхні моделі неправильні, і краще брати наші рекомендації.

Друге, де ми співпрацюємо, це санкції і санкційна політика. Ми намагаємося аналітично підтримувати санкційні пакети. Ті речі, які робляться за межами і всередині України. Щоби потім дивитися, який ефект накладені санкції мали безпосередньо на російську економіку, щоб зрозуміти, який запас міцності чи не міцності в них залишається. Тут також наша системна співпраця з урядом. Тут менше якоїсь критики, мені здається. Тому що багато речей залежить від наших закордонних партнерів. І швидше дискусії ведуться з ними, ніж всередині України. Більшість акторів, які залучені в процес всередині України, швидше мають допоміжну функцію.

Третій напрям, за яким ми працюємо, це євроінтеграція. Якщо ми хочемо отримати якнайбільше коштів на відбудову та модернізацію, євроінтеграція важлива. Виконання вимог і адаптації нашого законодавства до європейського, питання прозорості, підзвітності, верховенства права, зрозумілості, прозорості governance і системи загалом, це надзвичайно важливо. Ми намагаємося якраз таку підштовхуючу роль виконувати для нашого уряду, міністерств, які зобов’язані інтегрувати це законодавство. Знову ж таки, готувати законопроєкти, які мають наблизити нас до законодавства ЄС, щоб нас пошвидше взяли членом європейської спільноти. Це, мені здається, буде чи не найтяжчий зараз наш проєкт, через те, що владна архітектура специфічна. Прийняття рішень у країні в умовах війни динамічно змінюється. Великих вливань у нашу економіку, щоб її модернізувати, коли ми виграємо війну, і навіть до цього, поки що не буде, якщо ми не виконаємо багато домашньої роботи. І ми всіляко будемо підштовхувати уряд і не тільки, щоб ця домашня робота виконувалась.

Анна Кирій

Після 24 лютого змінилися наші взаємодії і комунікації з владою. Треба почати з якогось контексту, через те, що в нас був активний період взаємодії по законопроєкту 5655, по містобудівній реформі, з представниками влади, яка стосується архітекторів архітектурної спільноти. Представники влади вирішили, що потрібно написати реформу для одного стейкхолдера галузі, для забудовника. Вони створили її за зачиненими кабінетами. Тобто Мінрегіон дуже добре працює, наприклад, з «Федерацією будівельників України». Чомусь архітекторів із цього процесу видалили. Нам цю реформу представили як факт, беріть користуйтеся, ми все для вас зробили. Коли ми прочитали, а це було 1 липня 2021 року, що в тій реформі написали, ми були в шоці! Через те, що там були зміни, які не відповідають Конституції України в принципі. Це не моя особиста думка, це тричі написало юридичне управління апарату Верховної ради.

Ми почали з непублічної спокійної комунікації. Ми проводили особисті зустрічі з авторами законопроєкту. Тобто були намагання донести не публічно. До того ж, коли приймається законопроєкт у першому читанні, далі є 14 днів на внесення цих правил. Я особисто написала приблизно 200 поправок до законопроєкту, через те що там порівняльна таблиця налічувала 500 сторінок.

Далі була ситуація ці поправки подати народним депутатам. Я почала виходити на контакти, щоб депутатів попросити подати наші правки. У дедлайн подачі поправок до цього законопроєкту вийшов якраз аналіз «Вокс Чека» мого посту у Фейсбуці. Ми зрозуміли те, що завдання влади й авторів законопроєкту не почути позицію, не зробити діалог, а збити максимально альтернативну думку. Для того, щоби попасти на засідання комітету й говорити з депутатами, нам довелося робити вуличні акції, вручати голові комітету лист під фото- і телекамерами. Тобто нам доводилося застосовувати вже прямі інструменти демократії. У мене була надія, коли ми провели всі засідання і комітети. Я до цього ставилася як до демократичного процесу, що ти можеш висловитись, тебе почують. Щось навіть і почули, із чимось погодились.

Але коли законопроєкт винесли в комітет Верховної Ради, почався перфоманс голови партії, яка розказувала про мій ФОП і натякала, що я корупціонер. Заступник міністра розказувала, що в «Національну спілку архітекторів» треба органи правоохоронні запустити. Комітет прийняв цей законопроєкт із другого читання. І далі ми дізналися, що хтось відкрив кримінальну справу на «Національну спілку архітекторів України» в січні.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми почали писати маніфести архітекторів, листи до нашої влади. Ми почали активність, як нам виключити росію з «Міжнародної спілки архітекторів». Коли всі почали говорити про відбудову, ми направили в секретаріат Верховної Ради на голову, секретаря «Національної ради відновлення України», з проханням долучити нас до участі в робочих групах, як архітектурну спільноту. Ми думали, що війна перекреслила внутрішні конфлікти, і ми можемо дійсно співпрацювати. Але виявляється, там лежала якась кримінальна справа вже на нас організована. Ви питали, як змінилася комунікація. Якщо принаймні до 24 лютого на наші листи писали щось із серії «залишайтесь на лінії, ваш дзвінок дуже важливий для нас», відписки такі, то з 24 лютого на наші листи не відповідав ніхто.

Ми дуже радіємо, що правда все ж таки вийшла назовні, але комунікація змінилася у такий спосіб, що автори законопроєкту натравили на Спілку Архітекторів СБУ. У той самий день, коли вивісили порівняльну таблицю з двохста тисячами сторінок, у п’ять квартир помешкань і приміщень Спілки Архітекторів вломилися близько 8 години ранку представники СБУ. Я абсолютно впевнена, що це не збіг, а системна робота. Вони розуміли, що вони хочуть дуже сильно це протягнути. І треба зробити так, щоб ми були зайняті, не мали можливості читати тексти, не мали можливості для критики, не мали можливості публічно виступати.

Марія Глазунова

Як почалася наша взаємодії або не взаємодії із владою. Ми вважаємо точкою відліку конкурс, який був хакнутий Міністерством Культури України (ред.: Міністерство культури та інформаційної політики України). Довженко-Центр раніше підпорядковувався Міністерству Культури України через «Держкіно». Відбувся прозорий конкурс на посаду генерального директора Довженко-Центру. На цьому конкурсі перемогла Олена Гончарук, висуваниця від колективу. Але її міністр культури Олександр Ткаченко не призначив. У цьому конкурсі брав участь колишній громадянин росії, Олексій Душутін, «Алексей Душутин», який тепер є громадянином Канади. Він був єдиною людиною, що підключався Скайпом, певно тому, що він не в Україні. Він практично не володіє українською мовою. І мало розуміє в тому, що таке Довженко-Центр.

Після цього конкурсу він подав позов у суд, і треба розуміти, який суд, в ОАСК (ред.: Окружний адміністративний суд міста Києва), де головує суддя Вовк. Це стало формальним приводом не призначати Олену Гончарук на посаду. І вона була в якості виконуючої обов’язки 1,5 року. Статус «виконуючий обов’язки» дозволяє керуючому органу в будь-який момент її зняти й поміняти на іншу людину. Я думаю, що зараз цю владу характеризує таке словосполучення, як «ручне управління». Вони дуже хочуть вручну управляти процесами, хоча до того були придумані прозорі способи, як, наприклад, ці конкурси.

У грудні минулого року «Державне агентство України з питань кіно» виділили із підпорядкування Мінкульту і зробили окремим органом управління. У середині червня нас перевели під управління Держкіно. Через місяць після того, як ми перейшли під Держкіно, нас вирішили реорганізувати, тобто розділити на три частини. Щось виділити в окрему окрему організацію, державну установу, «Укранімафільм». Це анімаційний доробок, який зберігається в Довженко-Центрі. Другий момент цієї реорганізації, це відділення нашого фільмо-фонду. Серце нашої діяльності, нашої колекції всіх фільмів виділити в організацію, яка існує на папері. Вона була створена у 2011 році, «Центр досліджень кінематографії». Третя структура, яка має з’явитися, має бути тим, чим ми є зараз. Ми зверталися до влади, намагалися отримати раціональні пояснення, чому так відбувається. Але з нами ніхто не комунікував. Було враження, що «як я сказала, так і буде». Це позиція голови Держкіно.

Місяць тому нам прийшов наказ про те, що Олену Гончарук знімають із позиції виконуючої обов’язки генерального директора, і призначають гіпнотизера і власницю кінологічної студії Юлію Каждан. Ми спочатку хотіли піти на діалог із Юлією Каждан, у приміщенні Довженко-Центру. Поговорити, пояснити їй, що щось не так відбувається. Але в останній момент ми вирішили все ж таки не впускати її всередину, тому що це була би точка неповернення. Ми вирішили зустрітися з нею на вулиці, під камерами, щоб це було прозоро. Тому що це наш принцип також, як і в «Спілки архітекторів». Принцип прозорості, нам немає чого приховувати.

Коли ми не впустили Юлію Каждан на робоче місце, до нас прийшло СБУ. Одні й ті самі методи. У мене також була ця думка, імені Леоніда Даниловича Кучми, «це ж уже було». Я, якщо чесно, сміялась. Мені здавалося, що це нереально. Але моїм колегам було не так весело. Вони просиділи 6 чи 8 годин зі СБУ-шниками взаперти.

Я захотіла зробити акцію, абсолютно легальну акцію на вулиці. Я зв’язалася з Київською Міською Радою. Мені сказали, що це тепер військова адміністрація. Між цим мені подзвонив поліцейський і пояснив, що ви не можете зараз проводити акцію протесту. Тому ми вирішили зробити «Двіж волевиявлення» всередині Довженко-Центру. Вільний мікрофон, камери, де люди можуть показати свої плакати, щось сказати. Але нам на перешкоді стала русня, яка насправді допомогла трохи. Тому що відбулася повітряна тривога, і за правилами ми не можемо людей тримати в приміщенні, ми їх попросили перейти в укриття. Укриття в нас метро Голосіївська. Але люди туди не перейшли. Кілька сотен людей стояли на ганку Довженко-Центру. У якийсь момент вони знудились, почали співати пісні, показувати свої плакати. У цей момент приїхала поліція. Я думала, що поліція зараз буде з нами розмовляти про те, що ми влаштували несанкціонований мітинг. А вийшло так, що хтось заклав брудну бомбу під непрацюючу тачку під Довженко-Центром. І було найсмішніше, і найстрашніше насправді те, що повітряна тривога, мінування поруч із масовим скупченням людей. І люди не йшли! Я відчувала, що ми маємо серйозну відповідальність.

Я говорила дуже гучно, і наразі я розумію, наскільки нас поставили в ганебну позицію та ганебну ситуацію. Ми маємо про це зараз говорити. Ми маємо говорити про міжнародні кінопокази, думати про способи міжнародної мистецької, дипломатичної взаємодії. А ми говоримо про СБУ, про поліцію, про брудну бомбу. Наразі я бачу те, що взаємодія з владою не відбувається прямим діалогом. Що ми зустрічаємося і кажемо: «Ми вважаємо, що це неправильно». Вони кажуть «чому?». І ми сидимо й розмовляємо. Доводиться йти в медіа. Продумувати креативні способи взаємодії. На це йде багато ресурсу. Дуже хотілося б, щоб цього не було, але воно зараз є.

Ксенія Семенова

Я відчуваю, що змінюється можливість громади впливати на рішення через те, що формальні обмеження стали можливими. Крім заборони зібрань, наприклад, у Київраді немає зараз трансляцій. Вдалося змінити рішення про трансляції і відеозаписи таким чином, щоб хоча би відеозаписи викладали. Але знову, трансляцій немає, про засідання ми буцімто не повинні повідомляти, коли вони відбуваються, хоча всі й так знають, коли вони відбуваються, щоб росія не вибрала Київраду за «центр прийняття рішень» і не цілилась туди. Деякі моменти в Київраді відбуваються на ходу. проєкти рішень у порядку невідкладності можуть з’являтися в моменти, коли вже засідання відбуваються.

У нас є ще знесення будинку, який знаходиться в зоні охоронній ЮНЕСКО, у Софії. Що ці питання будуть зніматися з порядку денного. Але потім вони все ж таки в порядку денному є. Інструмент тиску на цей орган влади це публічний розголос максимальний. Ти починаєш надавати цьому публічний розголос і отримуєш по шапці від колег. Що зараз нам прилетить у голову ракета російська, бо ти в момент засідання Київради пишеш, що ми тут засідаємо й щось приймаємо. Лобісти забудовники користуються тим, що в нас такий частково закритий режим. А питань скандальних і питань, які суперечать інтересам громади, їх стало тільки більше, а не менше. Почали на порядок денний виносити навіть ті питання, які по декілька років лежали, із часів Черновецького десь зареєстровані й ніхто їх навіть не діставав, їх повитягували й почали приймати. І політичні домовленості партій усе одно почали зараз стояти вище, ніж інтереси суспільства, попри війну.

Тобто найбільше в контексті публічності і впливу громади на владу, у зв’язку з війною, мені здається, погіршилось те, що немає публічних інструментів, які були раніше.

Які тут можуть бути лайфхаки, що можна було би робити? Мені здається, що громадськість і ті політики, які є у влади від громадськості, мало застосовують інструменти аналітичні. Міряти, скільки поганих рішень було проголосовано, які депутати за хороші рішення голосують. Тобто немає цього мірила, що добре, а що погано. Тому є відчуття, що все одно коли прийдуть вибори, ніхто нічого не пам’ятатиме. Потім, мені здається, такі оригінальні речі, як зробив Довженко-Центр. Це подія, це не мітинг. Але подія — якось інакше називається. У такому форматі їх могло би бути більше.

Наталія Землянська

Після 24 лютого, десь 2 місяці був період, коли ми були всі зайняті геть іншим. Але зараз складається таке враження, що в представників влади, законодавчої і виконавчої гілки, відкрилося вікно можливостей щодо того, щоби протягнути всі ініціативи, які в мирний час зустріли би дуже багато спротиву. Законопроєкт 5371 щодо превалювання пріоритетності індивідуального договору над кодексом законів про працю. «Комітет євроінтеграції» пише розгромний висновок, що це протирічить. Ми ж декларуємо, що йдемо до Європи, що це протирічить угоді Україна — ЄС. Усе одно, приймають!

Зараз хто знає, який буде порядок денний у ВР наступного тижня? Ніхто не знає. Ніхто не може підготуватися, ніхто не може зрозуміти, коли той чи інший законопроєкт піде на голосування. Є певна навіть партизанщина, агентурщина. Але це не нормально, на це витрачається купа часу. Те ж саме стосується, наприклад, і виконавчої гілки влади, Кабінету Міністрів. Коли рішення голосується, ти про ці рішення дізнаєшся постфактум. Там це голосується з порушенням регламенту. Купа процедурних порушень, порушення є і законодавства. Ти не можеш подивитися проєкти документів, як це було раніше.

Коли тобі, наприклад, поступає від Мінсоцполітики підготовлений проєкт, який виноситься на Кабмін. І зауваження до цього проєкту мають бути надані протягом доби. Але коли ти залазиш у законодавство, у генеральну угоду між урядом, профспілками та роботодавцями ти читаєш, що є певні норми. Коли таке пишуть, то мають пояснювати, чому потрібно надати узгодження за добу. Цього не відбувається. Зараз усіх учасниць послухала, це системна позиція представників влади. По-перше, тут треба шукати кому вигідно. Я так розумію, що за певними процесами стоять одні й ті ж самі люди. Всюди йде постулат «не розхитуйте лодку, бо зараз війна». Але якщо в нас зараз війна, то чому інша сторона дозволяє собі під гаслом «не розхитуйте лодку» приймати рішення, з якими суспільство не згодне, які не виносяться на обговорення суспільства, і порушуються всі методи й підходи, які були напрацьовані десятиріччями.

Я чула слова «реорганізація», що стосується Довженко Центру, яка під собою несе знищення інституції. Таке ж саме зараз відбувається з «Фондом соціального страхування». Коли прийняли законопроєкт, у нас було на декілька етапів наше протистояння розбите. По-перше, «Фонд соціального страхування» це самоврядний фонд. Управляється правлінням. Правління складається з трьох сторін рівних: представників уряду, роботодавців, профспілок. Він відповідає за виплати лікарняних, декретних, виплат потерпілим на виробництві, реабілітацію. Але чомусь законодавець вирішив, що треба це все передати під Пенсійний Фонд.

Зараз не виконуються норми того ж прийнятого закону щодо реорганізації «Фонду соціального страхування». Реорганізація має відбуватися шляхом приєднання. Хоча вже публікують, що з 1 січня буде виплачувати Пенсійний Фонд виплати й послуги надавати, який надавав «Фонд соціального страхування». Але деякі послуги віддають під «Фонд осіб з інвалідністю», деякі послуги під НСЗУ. Тим самим руйнується принцип єдиного вікна, коли потерпіла особа могла звертатися до одного відділення і отримувати той спектр, на який вона має право.

У нас веселе листування із Кабміном, із Міністерством соціальної політики. Ми їм пишемо одне, у відповідь отримуємо відписки. Навіть коли звертаються народні депутати зі своїми зверненнями щодо ситуації і так далі, відповіді вони не отримують. Вони отримують банальні проміжні відписки. Це все одно потрібно робити, бо зараз стан війни. Ніякі протести неможливі, бо збиралися потерпілі, особи інвалідністю, так звані «регресники», шахтарі. Вони хотіли робити й мирну ходу. Але це дуже велика відповідальність, організувати неможливо. Моя позиція, що ми маємо стояти на позиціях букви закону.

Що ви порадите щодо взаємодії з органами влади?

Тарас Доронюк

Важливо розбудовувати свою спроможність, свою аналітичну дослідницьку спроможність, інвестувати в людей. Це дозволить вам бути впливовими й ефективними, незалежно від тих політичних умов, які складаються в країні. Цей інструмент працює, я неодноразово переконувався в цьому. Він дає ефективні результати. Щось більше, щось інше, це вже залежить досить від тих секторів, у яких ви працюєте.

Марія Глазунова

Ми задіювали декілька інструментів впливу та взаємодії. Наприклад, ми зробили петицію на сайті Кабінету Міністрів, і це перша петиція за 8 років, яка набрала потрібну кількість голосів. Але це ніяк не вплинуло на рішення і на органи державної влади. Це дало відчуття причетності громади, яка не байдужа до нашої проблеми. Але після цього вони відчули фрустрацію таку саму, як ми. Що воно нічого не дало. Щоб якось позбутися цього відчуття фрустрації, ми вирішили збиратися. Як на мене, ситуація з Довженко-Центром дозволила наново почати будувати групу кіно-спільноти й небайдужих громадян навколо неї. І на початку 24 лютого, і раніше, завжди хочеться цитувати Катю Гандзюк: «Давайте горнутися одне до одного». Треба об’єднуватися, і це єдине, що може допомогти. Є питання щодо етичності. Винесення власних проблем за межі країни, тому що коли тебе не чують, ти хочеш звернутися з іншої сторони й говорити вже через партнерів.

Робити тиск не тільки медійний, а ще й зі сторони міжнародних партнерів.

Це добре, об’єднуватися з ними, але постає питання, як правильно піднімати це питання в публічному полі. Наприклад, відбувається кінофестиваль у Берліні, і говорять про проблеми Довженко-Центру. На тій події можуть бути представники німецької влади, яка вирішує, чи надавати допомогу Україні. І вони такі: тут дзвіночок корупційності влади. І чи не робимо ми погано, тим що наші партнери вирішили сказати про проблему. Чи піднімати, чи виносити це за межі країни, чи не принесе це шкоду.

Мій лайфхак це об’єднання не тільки внутрішньоцехове, а ще і з небайдужими громадянами. Багато людей із громадського сектору пішли воювати. Ці люди, з якими ми могли би зробити тут наразі протест, воюють. Від цього стає важко, але ти розумієш, ще важче від того, що ти не можеш їх підвести. Ти тримаєш цей тил, цю лінію оборони.

Пані Наталя говорила про те, що ми маємо повертатися до того, що все має бути законно й по процедурі. Це те, про що ми говоримо в Довженко-Центрі. Нам назначають нового виконуючого обов’язки, і він може бути дуже хорошою людиною. Але проблема в тому, що це по дзвінку вирішується. Він може бути скільки завгодно хорошим, але процедура була порушена. Не можна так. Треба йти наміченим шляхом, законним шляхом. І я думаю, що коли громада збирається і говорить про це, то це може дати поштовх до демократичності, до прозорості, до нормального нашого майбутнього.

Анна Кирій

У мене особисто була дилема, і ми її обговорювали в «Спілці архітекторів». Чи поширювати інформацію про те, що відбувається, про політичний тиск, СБУ, законопроєкти, причини такого політичного тиску на наших міжнародних партнерів. Тому що для нас це ресурс, але ресурс ми би хотіли використовувати в цілях спільнотворення, а не руйнування. Ми, архітектори, зараз говоримо про відбудову України. Про це говорить керівник нашої держави. Ми, як «Національна спілка архітекторів України» беремо участь у безлічі міжнародних конференцій, які присвячені відбудові України.

Ми питання цієї етичної дилеми вирішили для себе так, що ми звернулися до міжнародних партнерів. Це був останній крок, і ми його зробили нещодавно, відтягували до останнього. Законопроєкт мав бути винесений у залу сьогодні. Попри всі зауваження і шалені порушення регламенту. Я не розумію, що робить СБУ в «Спілці архітекторів», якщо в них конкретний подлог документів, вивішують документ абсолютно новий, датою 21 грудня минулого року. Ми ж знаємо на пам’ять, який він був. Порівнюється документ, а кількість сторінок не співпадає. Тому ми для себе цю етичну дилему вирішили. Бо в нас питання виживання в умовах війни організованої нашою владою, а не тільки росією.

Я би сказала так, що мій лайфхак найперший і головніший, це щирість. Якщо ти щиро говориш про свої цінності, якщо тобі нема що приховувати, якщо ти знаєш, за що ти виступаєш, за що ти борешся, ти знайдеш своїх людей. Я нагадаю саме те, що Марія нагадала цитату Каті Гандзюк, «горнімося один до одного». Наша спілка архітекторів, при тому що її хочуть знищити, ніколи не була така сильна, зґуртована, об’єднана.

Якщо говоримо про лайфхаки, по-перше, треба вірити в себе. Перепрошую, це банально звучить, але треба вірити в себе. Тоді в тебе й думки інші, як у них вірити. Тримати щиру позицію, комунікувати її, від особистої історії. Знати, що за тобою стоять люди. Якщо я представляю громадську інституцію, я цим пишаюся. Мені це приємно, для мене це честь. Я думаю, я раджусь із людьми. Я думаю, як сказати. Хай ваші громадські інституції будуть вам крилами, опорою.

Ми маємо усвідомити, що інституції громадянського суспільства це те, що розвиває цю державу. Не пристосування до дій влади, не пристосування до думки розробки, аналітики чи ще щось. Нам дуже шкода, що ми цей ресурс могли би зараз витрачати на розбудову країни, на продумку проєктів. Тепер ми змушені весь наш ресурс витрачати на війну з діючою владою.

Нас чують стільки, скільки ми контактів вибудували з інституціями іншими, які поділяють наші цінності. Ми можемо спиратися один на одного, намагатись ділитися ресурсом. Усе це працює, тому горнімося один до одного, і давайте відчувати в собі силу. Бо насправді це ми будемо вирішувати, які правила гри будуть у цій країні. Ми маємо слідкувати, щоб влада діяла за правилами й за процедурами. Бо якщо всі процедури будуть порушуватися, і жодна людина про це не напише, то це стане нормою. Тому уважно спостерігаємо й точно переможемо.

Наталія Землянська

Євроінтеграція відбувається пришвидшеними темпами якраз завдяки громадським інституціям. Чого не скажеш про політичний рівень країни. Хоча нам кажуть дуже багато на що треба закрити очі, бо є євроінтеграція. Але з іншого боку, коли ти дивишся на результат, то громадські інституції і виконують, і приймають, і готові наслідувати, і грати за тими правилами. І дотримуватись букви закону. Що не скажеш про представників влади в Україні.

Щодо міжнародної спільноти я погоджуюсь із тим, що, на жаль, представники влади більше чують і дослухаються до думки міжнародних експертів, партнерів, ніж до голосу свого власного народу, який і надав їм, поділився частинкою влади. Якщо брати міжнародку, то головний інструмент це інформування. Оперативне інформування з викладенням усіх фактів, з посиланнями. Відбулась така-то подія, вона порушує те-то, вона впливає на те-то. Вона порушує таку статтю угоди Україна-ЄС, таку конвенцію, і так далі. Це крок за кроком усе одно дає результат. Тому міжнародний аспект дійсно треба використовувати. У цьому міжнародні солідарні дії приносять успіх.

Не треба говорити, що ми розберемося після війни або через 2 роки, або може коли вони зрозуміють, що треба комунікувати. Ні, потрібно тут і зараз. І не потрібно мовчати. Головний здобуток в Україні це свобода слова. Це те, що ми можемо вільно говорити. Усіх закликаю не боятися, висловлюватися. Висловлювати свою думку. Особливо, якщо ця думка спирається на Конституцію України, на законодавство України, і ми нічого не порушуємо. Нехай їм буде соромно за їхні вчинки, а не ми будемо соромитися їх присоромити, вибачте за тавтологію.

Якими є ваші очікування і плани щодо подальшої взаємодії?

Анна Кирій

Я сподіваюся на конструктивну співпрацю, бо від неї виграють усі. Дуже хотілося, щоб щось змінилося в голові в тих людей, які сьогодні опікуються відбудовою і реформою містобудування у владі. Тому що ми не збиралися бути ніякими ворогами. Насправді потужний інтелектуальний ресурс людей, які працюють у спілці, оскільки там є і молоді, і досвідчені, є ті, хто й міністрами працювали. Ми готові писати якісь речі, виписувати, допомагати. Безкоштовно, на волонтерській співпраці.

Я би хотіла бачити нормальний діалог, коли в цьому діалозі буде «Асоціація міст України», «Спілка архітекторів», Палата, забудовників, Асоціація ОТГ, експерти. Тобто всі стейкхолдери. Узяти хорошого модератора, фасилітатора й подумати, написати. Прибрати будь-які конфлікти з того й напрацювати суть. Це просте рішення, якщо спертися на те, що в нас спільні задачі, а саме хороші міста й побудова України. Я боюся, що задачі можуть бути різні. І в цьому може бути проблема. Бо коли різні задачі, ти не можеш домовитись. Коли хтось за хороші міста, а хтось відпрацьовує гроші, то тоді складно домовитись. Я би хотіла обговорити спочатку мету, місію, до чого ми прагнемо. Викласти на стіл свої наміри. Якщо наміри збігаються, то я не бачу приводів не домовитися. Треба працювати, робити й домовлятися. Ми плануємо розвиватися в такому дусі.

У мене є конкретна мета, я хочу щоби архітектори стали артикульованою спільнотою, спільнотою з артикульованим інтересом. Ми маємо творити цей дискурс і самі брати на себе відповідальність за міський простір.

Наталія Землянська

Я хочу сказати на прикладі «Фонду соціального страхування». Чому обрали систему управління по рівним сторонам, тобто представники уряду, роботодавців і представників застрахованих осіб, а саме профспілок. Це німецька модель. Вона дозволяє забезпечити баланс, коли ніхто не може монополізувати й натягнути ковдру на себе, тим самим монопольно використовувати. Наразі оця система руйнується.

Коли ви хочете запровадити велику реформу, яка торкнеться всього населення України, усієї країни, зробіть пілотний проєкт на якийсь області, подивіться. Скажіть, так, воно спрацювало. Або ні, воно не спрацювало. Або воно спрацює, треба ось так і ось так.

Принаймні я сподіваюся, що при цій вакханалії, коли зараз у представників влади є можливість із порушеннями навіть законодавства протягувати все те, що вони хочуть, не загубити системні усталені базові напрацювання, які є десятиліттями. Бо потім це відбудовувати й повертатися до цього. У нас є в Конституції 22 стаття, яка прямо забороняє при зміні законодавства звужувати наявні права людей. Але якщо ми подивимося зараз, проаналізуємо законодавство, навіть останніх декількох років, то ми побачимо, скільки разів 22 стаття Конституції була порушена.

І, погоджуюсь, тільки через консолідацію. У нас немає влади. Але в нас є зґуртованість, у нас є солідарні дії. У нас є хоробрість говорити прямо, не боятись. Не боятись за свої посади. Ми вільні, бо ми вільні люди, ми не заангажовані, не обмежені своїми статусами. Я вважаю, що ці переваги нам дадуть змогу збалансувати ситуацію і вийти на збалансовану позицію, де всі будуть задоволені в тій чи іншій мірі. До цього компромісу я закликаю.