Дискусія про повернення українських біжен_ок та внутрішньо переміщених осіб

Олена Малиновська, докторка наук з державного управління, старша наукова співробітниця в Національному інституті стратегічних досліджень при Президентові України

• Станом на зараз бракує бази, щоб робити висновки про те, чому люди повертаються або не повертаються. В Україні змінюється військова, політична та економічна ситуація. Передбачити подальші наміри й рішення людей, які опинилися в таких екстремальних умовах, вкрай важко.
• Опитування Укравління Верховного комісара ООН у справах біженців та Міжнародної організації з міграції – фактично єдині джерела даних. Їх проводили телефоном, а це завжди низька кількість людей, які погоджуються взяти участь. Ці дані про кількість українських біженців за кордоном не відповідають дійсності й не сходяться з даними про перетин кордону від українських прикордонників. У кращому випадку – це дані про перетин кордону, а не про кількість людей, які там знаходяться.
• Щодо динаміки ми також не маємо даних: не знаємо, коли люди виїхали, коли повернулися. Тут потрібно співпрацювати з організаціями, які надають допомогу біжен_кам у країнах перебування. Утім, ми й тут стикаємось з обмеженнями: для більшості громадян України ще не спливли 90 днів, які дають їм змогу перебувати у межах ЄС, тобто люди могли ще не подаватися на статус тимчасового захисту, до того ж у деяких країнах цей процес є тривалим. 
• Що нам можуть показати зібрані дані? Ті, хто реєструються і будуть реєструватися – люди, орієнтовані на тривале перебування у країнах, де вони знайшли прихисток. Тобто, дані демонструватимуть тенденцію про неповернення найближчим часом. 
• Більшість рішень щодо повернення в Україну залежатиме від ситуації в країні. На жаль, крім військових дій, на небажання повернутися найближчим часом в Україну буде впливати й загострення економічної ситуації.
• Ми дуже вдячні за допомогу, яку надають країни, які нас приймають. З іншого боку, за цю допомогу Україні доведеться платити неповерненням значної кількості людей, якщо війна продовжуватиметься, і люди будуть поступово інтегруватися у місцеві спільноти. Ми будемо платити за це великими втратами людського капіталу, трудового й інтелектуального потенціалу.
• В результаті військової агресії були вимушені виїхати з України ті групи населення, які за інших умов ніколи не наважилися б на міграцію. До війни більшість мігрант_ок становили мешканці західних областей України, на сьогодні ж ситуація змінилась, контингент мігрант_ок надзвичайно поповнився. Міграційний досвід набуває населення, яке його досі не мало. Такий попередній міграційний досвід є вагомим чинником, який можу підштовхувати до міграції в майбутньому. У цьому випадку міграційний досвід працює на неповернення додому.
• Для деяких людей ситуація стала сприятливою умовою, аби здійснити свої плани з міграції (якщо в них до цього була така мета). Населення Зх України, яке вже мало досвід міграції, зараз теж активно виїжджало, хоча рівень небезпеки на Заході України порівняно нижчий, ніж на Сході чи Півдні. 
• Сьогодні позитиву від того, що люди в безпеці й мають доступ до забезпечення потреб – більше, ніж негативу від того, що ми можемо втратити людський капітал. У майбутньому може бути інакше.
• В ситуації, яка існує сьогодні, про заохочення повертатися додому говорити рано. На сьогодні питання обліку, підтримки самоорганізації мігрантів, контактів з діаспорою, адресного інформаційне забезпечення про ситуацію в Україні – дуже актуальні. Особливо важливою є й проблема української освіти за кордоном. Потрібне налагодження української онлайн-освіти чи запровадження українських класів, як, наприклад, у Польщі, або ж інші рішення. 
• Для створення умов для повернення в Україну потрібна співпраця з країнами перебування. Поки що це справа майбутнього, але будемо сподіватись, що недалекого.

Ганна Вахітова, Ph.D., професорка Київської школи економіки

• Є можливості отримувати дані від мобільних операторів для оцінки кількості біжен_ок, але ми також отримаємо приблизні результати. На ці дані дивилися у Польщі, і вони демонструють набагато нижчі оцінки, адже велика частина людей потім виїжджала з Польщі далі в інші країни. 
• Найкраще на сьогодні опитування МОМ спирається на оцінки кількості населення від Фонду народонаселення ООН: ідеться про 42 млн населення, але на початок війни в Україні вже перебувало менше, ніж 42 млн, тобто статистика виходить з більшої кількості загального населення.
• З будь-якого з цих підходів ми не отримуємо знань про те, ким є ці люди, якого вони віку, якої статі. Тому, на жаль, ми маємо дуже приблизне уявлення про те, скільки людей виїхало за кодон, і хто вони.
• Стандартний підхід у науці – розгляд факторів, які виштовхують і притягують людей. Тут цікавий момент, що такі досить стандартні фактори, як житло, робота, родинні зв’язки, соцпослуги, працюють в обидва боки. Ми часто підкреслюємо, що освіта, соціальні чи медичні послуги за кордоном можуть спонукати людей лишатися. Насправді ж часто люди навпаки повертаються в Україну, бо не можуть отримати допомогу, або на неї потрібно довго чекати. Відповідно, цей чинник виштовхує людей назад в Україну. 
• За кордоном люди можуть отримати більшу соцдопомогу, але якщо порівняти це з вартістю життя, то бачимо, що цього недостатньо, аби отримати високий рівень життя для себе чи своєї сім’ї. Ці фактори можуть мати ефект, на який ми зараз не звертаємо уваги, і це простір для України, аби впливати на процес повернення громадян.
• У багатьох країнах активно просуваються заклики до українців працювати. Хоча українські біженці й декларують бажання працювати, місцева влада в деяких країнах також активно закликає біжен_ок працювати. На підтримку біжен_ок потрібні великі ресурси, і ці ресурси потрібні країнам, що приймають. Окрім цього, попит на робочі руки існував і до війни. Це пояснює, чому така кількість наших громадян працювала закордоном. Попит нікуди не подівся і зараз. Існує певна небезпека переходу біженства в трудову міграцію.
• Дискусія про повернення часто не відштовхується від цілей та результатів, які ми хочемо досягнути. Ми хочемо, щоб ці люди повернулися, щоб що? Якщо ми хочемо, щоб люди повернулися й платили податки, то припускаємо, що вони зможуть працювати. Якщо їм не буде де працювати – то це додаткове навантаження, адже їм потрібна соціальна допомога. Замість того, щоб говорити, що хочемо повернути людей, варто говорити про те, що ми хочемо від цих людей.

Ірина Сушко, виконавча директорка ГО “Європа без бар’єрів”, членкиня Міжвідомчої групи з питань інтегрованого управління кордонами

• Сьогодні українській владі потрібно передусім зберегти тісний правовий зв’язок з тими, хто виїхали з України, а також сприяти створенню умов, щоб вони найскоріше поверталися. 
• Я входжу до робочої групи щодо захисту прав громадян, які перебувають на території інших держав. Мені подобається, що всі питання розглядаються у тісному діалозі з партнерами з ЄС, що декларується спільна візія. Кожне засідання робочої групи відбувається у тісній комунікації з іншими країнами. 
• У першу чергу, необхідно підвищити рівень доступності і якості надання послуг, зокрема відновлення документів громадян України. Робоча група ставить собі за мету посприяти тому, щоб у всіх був безперешкодний доступ до оформлення паспорта громадянина України. Також потрібно скоординувати соціальну підтримку разом з партнерами, і для цього є плани залучити можливості «Дії». 
• Певна річ, ми хочемо, щоб громадяни повернулися додому якнайшвидше, але розуміємо, що цього може не статися швидко. Тому потрібно, щоб відбувалась їхня інтеграція у приймаючі громади. Зараз для України є викликом досягти комплексної програми заходів для допомоги українцям, які виїхали.
• Важливо здійснювати моніторинг ситуації та умов перебування українців за кордоном. У цьому могла б допомогти експертна спільнота. Наразі є робочі групи депутатів, які здійснюють польові візити в країни, де перебуває найбільше українців. Це хороша ідея, але цього недостатньо, тому можна потрібно думати, яким чином можна проводити моніторинг ситуації.
• Увага на сьогодні сконцентрована на найбільш вразливих групах населення, в першу чергу, дітей, позбавлених батьківського піклування. Утім, необхідно також звертати увагу й на інші вразливі групи, враховувати, що цей список є набагато ширшим.