Текст написано не з метою походити по ранах чи покритикувати, а з застереженням не втрачати людського тепла і відчуття солідарності і взаємодопомоги (вони завжди повертаються сторицею).

Я працюю з біженцями і шукачами притулку в Україні з 2015 року (з 2016 року на волонтерських засадах). До цього у 2014-2015 роках працювала волонтеркою з переселенцями з Донбасу і Криму. Зараз сама опинилась в ситуацііі, коли не можу повернутися у місто в якому живу, Києва, чи міста, в якому народилася, Чернігова, чи рідного селища міського типу через обгрунтовані побоювання. 

Два рази цього року я починала писати статтю про біженців в Україні і світі, два рази полишала через брак наснаги і не дуже прості хвороби. 

Мені гірко і боляче дивитися новини про те, що на українсько-польському кордоні пропускають біженців з інших країн, а небілих біженців лишають. Це прояв жорстокості і расизму. Це неприпустимо. 

Світ має покінчити з війною в Україні. Світ має покінчити з усіма війнами без виключення. З усіма катастрофами і нерівностями. 

Можливо, ця війна навчить нас помагати слабшим незалежно від походження. Можливо, ми зрозуміємо, що ніхто не лишає дім просто так. 

Звісно, мені зараз болить Україна найбільше. Там подруги, знайомі, приятельки, товаришки, собаки, коти. Там мама. 

Але спогад про намібійку, яка 3 дні не могла вилетіти з Києва в Намібію, з якою ми 10 годин провели в Борисполі у перший день, щоб її просто пустили на свій рейс. Додому. Оплачений. З документами. З пересадкою в Німеччині. Її не пускали, бо, не дай Боже, вона там захоче залишитись. Я не буду описувати принижуючі подробиці. Вона нині вдома. Вона хотіла додому.

Для українців з паспортами нині відкрито можливість їхати до Німеччини. Не тільки тому, що вони переважно білі, але, гадаю, й тому, що підтримати Україну для Європи значить убезпечити себе (хоча ще кілька днів тому деякі німці бідкались про газ і санкції). І українці сядуть на ці поїзди не тому, що хочуть в Німеччину, а тому, що є загроза загинути вдома. Хочуть вони додому. 

Ніхто не лишає дому, поки там не стає вкрай нестерпно.

Я не можу це не написати. Майже 7 років експертизи, пропущених через себе кейсів не дають змовчати. 7 років експертизи і активістське спрямування помагають зв’язувати людей в Україні, кому треба допомога, знаходити для них там житло і гроші, координувати. 

Хочу, щоб усі війни і насильство у світі припинились. Щоб мої навички роботи з біженцями стали атавізмом чи як там називають щось непотрібне.

Кожен день я думаю про білорусів. Чи було б щось по-інакшому, якби ми спростили одразу в’їзд тим, хто потерпав від репресій? Ще більше спростили, ніж оті мінімальні заходи, дозволили б їм перебувати, скільки треба і працювати, платити податки державі Україна? Може, усе було б трохи інакше? А може б Лукашенко сидів у Ростові, а не говорив з Зеленським по телефону? Мене вибішує Європа, яка мляво копирсається у пакеті санкцій, але я пам’ятаю розмови про торгівлю з Білоруссю одразу по виборах, перших посадках, перших убивствах тих, хто протестував проти Лукашенка. Про санкції, які ніби і так, але з іншого боку економіка.

Питання риторичні, а моя квота на пафос невичерпна (я взагалі в школі Гайнріха Бьолля любила читать).  

Мене гнітять розмови у дегуманізуючому тоні про бездомних і ромів від моїх співвітчизників. Вони теж люди, вони теж потерпають від війни. Дико це нагадувати, але. Ми усі тут можемо позбутися дому за один приліт російської ракети. Війна на Сході країни тягнеться не перший рік, не усі змогли знайти житло після переїзду звідти чи узяти іпотеку. Є люди, які повернулися на непідконтрольні території на свій страх і ризик, бо не отримали підтримки від держави. 

Я нікого не звинувачую, я закликаю вчитися на помилках минулого. Ми усі над прірвою вразливості, давайте туди не впадемо. Давайте поможемо вилізти геть усім.

Ви можете поширювати або не поширювати цей текст, але найголовніше для мене вже сталося: якшо ви читаєте його – ви живі. Ура! Тож тримайтеся. Піклуйтеся у першу чергу про себе. Це моє величезне прохання. Допомагайте собі, а по тому, за змоги, усім, кому можете, не іншуючи, не розділяючи.  

Ну, і не величезне прохання. Кожного разу, коли бачите слово “нелегал”, “нелегальна міграція”, – згадуйте, що це фігня. А краще увімкніть процес забування цих понять. Нелегальних людей не буває.