Як репрезентують працю в культурі? 9 епізод подкасту «Культурна робота»! 

Згадайте останні прочитані книжки або переглянуті фільми. Чиї трудові будні нам там показують? Якими є ці будні і як зображена сама праця?

У радянські часи робота у кіно показувалась романтизовано. Як це змінилось з плином часу, як рефлексують такі трансформації сьогодні? Говоримо про роботи Вертова, Вайсмана, Гогоберідзе, а також про  документалістику, стигматизацію і охорону праці.

В описі епізоду на платформах ви також знайдете рекомендації, що почитати й подивитись.

Послухати випуск можна також тут:

Нагадуємо, що ви можете розповісти про свій досвід роботи у сфері культури та поділитися враженнями від подкасту. Чекаємо на ваші історії та відгуки у цій формі.

Гості: Валерія Карпань, кураторка, художниця, програмна координаторка проекту «Культурні географії», Сашко Протяг, режисер, участник кінодвіжу «Фріфілмерз» та «ТворчСхід».

Монтаж і звук: Катерина Бабич. Ілюстрації: Анна Іваненко.

Подкаст виходить за підтримки Українського культурного фонду.

Конспект епізоду

Як праця репрезентується в культурі? Чиї трудові будні постають перед нами на екранах кінотеатрів і сторінках книжок? Художниця Валерія Карпань разом з колежанкою Мариною Хрипун працюють над зіном «Несправжня робота». Сашко Протяг є режисером фільмів «Життя поза резюме» і «Метаробота». У дев’ятому епізоді подкасту «Культурна робота» Олена Сирбу говорить з ними про роботи Вертова, Вайзмана, Гогоберідзе і про те, як працю зображують у мистецтві.

Репрезентація праці у мистецтві ХХ століття

Перші роботи в українському кіномистецтві, які зображують працю, — це роботи Дзиґи Вертова. Він знімав фільми в індустріальних містах і, напевно, не зовсім точно відтворював те, як люди працювали. Очевидно, у цих роботах, взагалі у документалістиці того часу не вистачає критичного погляду.

До 60-70-х років досить складно якось говорити про правду життя в кіно. У західних країнах на це впливали суворі економічні важелі: на «сумнівні» проєкти, щоб показати, як насправді живуть люди, грошей не давали. У країнах, які вважалися тоталітарними, існували серйозні політичні перепони для продукування радикальних кінематографічних стейтментів. Крім того, існувала «технологічна цензура». Було просто неможливо взяти з собою якийсь прилад і піти поговорити з людьми після нічної зміни, запитати, що вони думають про свою роботу. Водночас, якщо порівнювати, то на заході таких точних, критичних до життя висловлювань з’являлося більше. Зокрема роботи Фредеріка Вайзмана можна сприймати як детальні свідчення про негаразди життя у різних сферах. У 70-х роках він знімав величезну роботу про те, як живуть працівни_ці індустрії виробництва м’яса або індустрії моди. Всі ці фільми працюють як документи, які критично репрезентують працю.

Варто також звернути увагу на явище Югославської чорної хвилі — рух у кіно 60-70-х років, адже під час цього періоду тодішня Югославія виробляла величезну кількість фільмів. Наприклад, режисер Желомір Жильнік у своїх роботах також критично зображував буденне життя і політичне невдоволення громадян_ок країни. Однією з його робіт був фільм про бездомність на вулицях Нові Сада.

Прикладом критичної репрезентації праці в кіно в Радянському Союзі є роботи режисерки Лани Гогоберідзе «Кілька інтерв’ю з особистих питань» 1978 року. Ця робота не була обмежена в прокаті, її показували на фестивалях. Фільм складається з інтерв’ю з жінками, які приїжджають з грузинської периферії на роботу в Тбілісі. Фільм може допомогти нам зрозуміти контекст життя робочого класу в Радянському Союзі кінця 70-х.

Праця і сучасне українське мистецтво

У Центрі візуальної культури було кілька виставок, які стосувалися питань праці: «Трудова виставка», яку робило об’єднання «Худрада», і виставка під кураторством Оксани Брюховецької «TEXTUS. Вишивка, текстиль, фемінізм». Ці виставки критично репрезентують умови праці. У 2017 році в Мистецькому арсеналі була виставка про мистецьку працю з фокусом на автоматизацію праці. Крім того, був фільм «Гніздо горлиці» режисера Тараса Ткаченка про проблеми трудової міграції жінок.

Тривалий час працю обожнювали. У ХХ столітті вона неодноразово очолювала пантеон художньої репрезентації. Сповненими духу переможеної, трансформованої природи зображеннями трударів рясніли сторінки газет, вони з’являлись у найоптимістичніших сюжетах новин, лаконічними орнаментами відтворювалися на стінах будівель.

Проте сьогодні праця постає перед нами як божество повалене. Ми самі майже не помітили, як війна з образами праці закінчилась поразкою останніх, їх витісненням кудись за театральні куліси капіталістичного виробництва.

Анонс «Трудової виставки» / Labour Show. «Худрада»

У популярному фестивальному кіно досі панують дві тенденції: екзотизація або стигматизація праці. Однак там, де кіно наближається до сучасного мистецтва, з’являються більш критичні роботи. Можна згадати проєкт «Охорона праці на Дніпропетровщині» — збірка відео, які працівни_ці записували на своєму робочому місці.

«Я мала досвід перебування на резиденції у галереї „Лабіринт“ у Любліні, протягом майже року. І ця галерея має досвід роботи з українськими митцями, які у своїх підсумкових роботах говорять про трудову міграцію. Адже це те, що дуже відгукується українським митцям, які переїхали в Польщу», — додає Валерія.

Під час минулорічної виставки Pinchuk Art Prizе художниця Аліна Соколова презентувала роботу, присвячену «трудовій хореографії». Вона попросила своїх знайомих художни_ць повторювати рухи, які вони виконують на своїх «додаткових» роботах. Учасни_ці показували, як вони підсмажують картоплю фрі, або прибирали приміщення. Поєднання таких робіт з мистецькою діяльністю є також поширеним серед студент_ок, які навчаються за кордоном, адже їхньої стипендії може не вистачати на повноцінне життя. Саме тому ця робота також піднімає питання мистецької освіти.

Ще один приклад — це роботи художниці Лесі Хоменко: у 2011 році в Українському домі у неї була виставка, присвячена переосмисленню романтичного образу радянських працівни_ць. Художниця Лада Наконечна піднімає тему того, як мистецька діяльність може конвертуватися в оплату, яким чином це можливо виміряти.

Під час карантину художни_ці також почали проблематизувати гібридні форми роботи, виснаження, яке настає від взаємодії у такому форматі. З іншого боку, використання цифрових технологій також призвело до обговорення теми колективної, міжнародної взаємодії за допомогою діджитал інструментів. Сам цей процес також може бути мистецьким твором.

Як мистецтво може впливати на зміни структурних обмежень у сфері культури

«Протягом останніх декількох років ведуться розмови про створення художньої профспілки», — додає Валерія.

Багато незалежних ми_сткинь страждають від конкуренції. Необхідність відкритості стає більш зрозумілою протягом останніх років. Цього року з’явилася тенденція та потреба до мережування. Наявність структури — наприклад, профспілки, що захистить права працівни_ць культури — може щонайменше допомогти подолати відчуття самотності, незахищеності та прекарності. Однак іноді не вистачає ясності про те, як організовувати профспілкову діяльність. Крім того, не зрозуміло, як регулювати елементарні ситуації, коли зникають люди посеред проєкту через проблеми зі здоров’ям. Ще декілька років тому було складно просити договір для створення художньої роботи, а зараз це вже більш звично. Саме тому наявність профспілки допоможе також розібратися в юридичних аспектах.

Навіть дуже успішний проєкт не має такої великої ваги на зміну структури, бо зазвичай не доходить до «кабінетів». Процес структурних змін під впливом культури є поступовим і довготривалим. Важливо зрозуміти, що режисер_ка — також працівни_ця, і практикувати солідарність з робітни_цями в інших сферах. Інший рівень взаємодії — співпраця на рівні знань, потрібно обмінюватися досвідом у сфері соціальних наук, географії, економіки. Мистецтво заради мистецтва не зможе нічого змінити. Важливо, щоб творчий процес відрефлексовував усі ці процеси як частину спільного світу, який ми розділяємо з усіма. Можливо, таємниця успіху — в солідарності та інтердисциплінарності.

Рекомендації 

Конспект підготувала Нана Гарсеванішвілі