У зв’язку з пандемією коронавірусу в Україні були введені карантинні заходи, які передбачали самоізоляцію. Усюди лунав заклик: “сидіть вдома”. Ця настанова передбачає існування ідеальної ситуації, де в кожної людини є дім, в якому безпечно, але насправді це не так. Потреби вразливих груп населення, які не мають безпечного житла, у рішеннях держави були невидимими.

Обставини, які призводять до втрати житла, можуть бути різними, як і спроможності людей вийти з цієї ситуації. Це бездомні; ті, в кого є житло, але воно не є безпечним простором (люди, які зазнають домашнього насильства; люди, яких засуджують та не приймають батьки через сексуально орієнтацію, гендерну ідентичність); люди, які вимушені покинути своє житло через військові дії (переселенки/-ці, біженки/-ці); орендарки/-і, які через пандемію втратили робочі місця та не були спроможні заплатити за житло. Цей перелік не є вичерпним і конкретна людина може потребувати даху над головою з декількох причин водночас або по черзі в різні періоди життя. Наприклад, жінка-переселенка водночас може зазнавати домашнього насильства, або стикатись із цими перешкодами по черзі.

Поглиблення нерівностей?

Подолати наявні проблеми вразливим групам важко через поширену дискримінацію. Явище множинної дискримінації посилює ці складнощі. Так, ромці, яка сама виховує дітей може бути набагато складніше орендувати житло, тому що в оголошеннях та на практиці орендарки/-і відмовляють здавати ромкам/-ам, ВПО, мігранткам/-ам, неодруженим, людям з дітьми тощо. Проблематизація забезпечення житла для вразливих груп рідко стає фокусом політичної дискусії. Заяви деяких представниць/-ів органів влади навпаки свідчать про нормалізацію упереджень, зокрема вислів директора київського департаменту соціальної політики, про те що “багатьом [бездомним] краще нічого не робити й жити на вулиці”.

Під час карантину наявні у суспільстві нерівності поглибились. Люди, які мали труднощі із забезпеченням базових прав та потреб, опинились у ще більш скрутному положенні. Зросла кількість тих, хто потребує житла та кваліфікованої допомоги. Про збільшення кількості бездомних повідомляють активістки/-и, які надають їм допомогу. Однією з особливостей бездомності, якщо дивитись на неї через гендерну призму, є те, що деякі жінки-бездомні набувають цей статус внаслідок домашнього насильства. У квітні Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш заявив про сплеск домашнього насильства у світі під час карантину.

У червні Прем’єр міністр повідомив, що з початку карантину статус безробітних отримали 276 тисяч осіб. Через неможливість сплачувати орендну плату деякі люди опинились на вулиці. Багато жінок, особливо ті, хто мають дітей, у цій ситуації були вимушені повернутися жити до аб’юзера.

Окрім збільшення кількості тих, хто опинились у складних життєвих обставинах, також обмежився доступ до забезпечення базових потреб вразливих груп. Пандемія не стала приводом для розгортання комплексної державної політики щодо бездомних або жінок, які зазнали насильства. Певні заходи щодо допомоги вразливим групам існували й до коронавірусу, але під час карантину доступ до наявної допомоги обмежився.

Для бездомних зменшились можливості отримання їжі, води, грошей. Ресторани, які підгодовували бездомних, громадські вбиральні, вокзали (простір, де часто знаходять прихисток бездомні) – були зачинені. Перебувати у громадських місцях можна лише за наявності маски, яку бездомним отримати вкрай важко. В умовах самоізоляції жертви домашнього насильства змушені постійно знаходитись в одному просторі з аб’юзером. У такій ситуації можливостей звернутися по допомогу значно менше, адже у спільному просторі можна контролювати кожен крок жертви.

Через припинення роботи громадського транспорту дістатись до центрів допомоги стало ще важче. Волонтеркам/-ам стало складніше роздавати їжу бездомним через карантинні обмеження та необхідність дотримання соціальної дистанції. Жінкам, які зазнають домашнього насилля, стало складніше дзвонити на “гарячу лінію”, через присутність насильника. Дістатись до центру, в якому вони могли б отримати допомогу, стало важче не лише через фізичну недоступність, а й через контроль того, хто вчиняє насилля. Потрапити до притулку теж стало складним завданням, бо в деяких з них потрібно надати довідку про відсутність гострих респіраторних захворювань, що важко здійснити в умовах тотального контролю насильника, до того ж відвідування лікарні під час пандемії несе ризики для здоров’я.

Що можна зробити?

Причини, через які люди опиняються у становищі, коли немає даху над головою, є наслідком існуючої системи нерівностей у суспільстві та носять системний характер. Для того, щоб ситуація змінилась: у вразливих груп був доступ до безпечного житла, необхідні політичні кроки. Пандемія коронавірусу для українських можновладців не стала поштовхом для цього. Стосовно вразливих груп в кращому випадку приймались часткові, а не системні рішенні. Так, денні центри та притулки, мобільні бригади, які діють за підтримки Фонду народонаселення ООН, почали надавати консультаційні послуги онлайн (телефоном, Skype тощо). Позитивним є те, що більшість притулків (але не всі) продовжували свою діяльність під час карантину, утім вони не в змозі надати необхідну допомогу усім, хто її потребує.

Через відсутність комплексної політики щодо запобігання та боротьби з домашнім насильством, наявної допомоги постраждалим в Україні недостатньо. Лише незначну кількість притулків можна назвати шелтерами, які діють згідно з міжнародними стандартами. Рішенням у проблемі забезпечення житлом вразливих груп може стати мобілізація готельних номерів, порожнього житлового фонду та, за потреби, нежитлового фонду для розміщення людей.

Під час карантину забезпечення житлом вразливих груп було невидимим. Для того, щоб житлова політика була справедливою та забезпечувала дахом над головою всіх, хто його потребує, слід створити житловий фонд тимчасового проживання, створити достатню кількість шелтерів, провести інформаційну кампанію щодо прав та обов’язків у секторі оренди. Забезпечення необхідною кількістю житла має бути частиною житлової політики та комплексної політики щодо запобігання гендерно-обумовленого насилля, а також справедливої соціальної політики щодо вразливих груп.

Блог написаний в межах «Ініціативи з розвитку аналітичних центрів в Україні», яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» у партнерстві з Ініціативою відкритого суспільства для Європи (OSIFE) за фінансової підтримки Embassy of Sweden in Kyiv, на основі аналізу впливу пандемії на житлову сферу, який здійснено аналітичним центром CEDOS за підтримки проєкту «Права людини для України», який впроваджується Програмою розвитку ООН в Україні та фінансується Міністерством закордонних справ Данії.

Джерело