Говорячи про кількісні виміри безпеки, напевно, перше, що спадає на думку, — це дані про рівень злочинності. Скільки злочинів було скоєно? У конкретному місці? За певний проміжок часу? Органи правопорядку використовують дані про кількість зареєстрованих, а також розкритих злочинів як одні з основних показників своєї діяльності. А ЗМІ бездумно додають ці дані у свої матеріали, наприклад, для формування різних рейтингів безпеки окремих країн, міст, а інколи навіть з метою оцінки діяльності органів правопорядку.

Водночас не прийнято рефлексувати щодо валідності цих даних. Наскільки офіційні дані віддзеркалюють реальну кількість вчинених кримінальних правопорушень у суспільстві? Чи можемо ми довіряти цим даним і використовувати їх, скажімо, для планування заходів превенції злочинів на певних територіях? Ці питання, поміж іншого, розглянуто у звіті за результатами дослідження, проведеного Центром соціології права та кримінології разом з Cedos. Дослідження сфокусовано навколо питання підходів до безпеки та тих даних, які часто слугують індикаторами безпеки. В ході дослідження було проведено 15 експертних інтерв’ю з представни_цями органів правопорядку та органів місцевого самоврядування, а також проаналізовано український досвід та досвід обраних країн з обліку кримінальних правопорушень. У цьому матеріалі ми поділимося з вами вибраними спостереженнями, які стосуються обмеженості офіційних даних про рівень злочинності.

Безпека, органи правопорядку та соціальна реальність

Цікавим та далеко не очевидним буде той факт, що представниці органів місцевого самоврядування, приймаючи певні рішення, не покладаються на офіційні дані про рівень злочинності, замість цього використовуючи неформальні зв’язки з керівни_цями органів правопорядку для отримання оперативної інформації. Працівниці органів правопорядку також скептично ставляться до тези про те, що офіційна статистика віддзеркалює реальну кількість злочинів, які сталися у суспільстві.

Власне, такі результати не мають нас дивувати. Обмеженість офіційних даних про злочинність часто досліджувалась західними дослідницями. Навіть у найсприятливішій для обліку правопорушень системі все одно існує певний рівень латентної злочинності, тобто такої, що не враховується в офіційній статистиці про стан злочинності. Наприклад, в Англії та Вельсі у 2014 році кожен 5 злочин не потрапив у систему обліку (як з причин неповідомлення, так і через широку дискрецію в реєстрації щодо окремих видів злочинів), у Канаді у 2009 році лише про третину злочинів і правопорушень було повідомлено в поліцію.

Рівень латентної злочинності може суттєво різнитися за окремими правопорушеннями. Найменш латентними злочинами є вбивства, адже наявність трупа значно ускладнює можливість приховування цього злочину як виконавицями, так і працівницями органів правопорядку. Найбільш латентними злочинами є ті, в яких немає потерпілої особи, тобто злочини проти публічних інтересів — це, наприклад, білокомірцеві злочини. Іншою причиною високої латентності певних видів злочинів можуть бути уявлення, які панують у суспільстві. Це стосується зґвалтування та інших злочинів сексуального характеру. У цих випадках часто сама жертва не повідомляє про вчинений щодо неї злочин.

З іншого боку, офіційні статистичні дані можуть бути предметом маніпуляції з боку самих органів правопорядку, які зацікавлені в даних, що позитивно б характеризували результати їхньої роботи. Зокрема, для опису цього явища часто використовується закон Кемпбела «що більше оцінка роботи прив’язана до кількісних показників, то менше ці індикатори придатні для оцінки, оскільки працівниці з часом винаходять, як ці індикатори можна обійти та фальсифікувати».

Чому не всі кримінальні правопорушення реєструються?

Відповідно до Кримінального процесуального кодексу, всі відомості, які можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, повинні бути внесені в Єдиний реєстр досудових розслідувань. У теорії такий підхід має сприяти зменшенню кількості латентної злочинності й, відповідно, має формувати більш реалістичне уявлення про стан злочинності в країні.

Попри те, що всі повідомлення про злочини залишають свій слід у внутрішніх системах (документах) органів правопорядку (наприклад, у процесі єдиного обліку або системі АРМОР — системах обліку всіх протиправних дій), не всі вони переносяться у Єдиний реєстр досудових розслідувань. Але оскільки статистичні дані формуються саме на базі цього реєстру, то й офіційна статистика щодо злочинності містить системні викривлення.

Хоча внесення відомостей у реєстр — це індивідуальна відповідальність конкретної працівниці, тенденцію невнесення відомостей зумовлює радше особливість самої системи, ніж індивідуальні характеристики тих, хто приймає відповідні рішення. Одна з найважливіших причин, яка мотивує систему органів правопорядку не вносити відомості у ЄРДР, — це проблема безперспективних для розслідування справ або так званих «висяків». Автоматичне внесення відомостей без їх фільтрації, зазвичай, веде до збільшення кількості «висяків». І ці провадження тяжким вантажем лежать на працівницях органів правопорядку, множаться та вимагають великої кількості паперової роботи.

Хоча логіка законодавства будується навколо алгоритму «зареєстрував» — «розслідував» — «закрив»/«передав до суду”, на практиці закрити провадження важко. З одного боку, це пов’язано з певними установками керівництва (і Національної поліції, і прокуратури). Існує неформальна практика погодження закриття проваджень з керівництвом, оскільки керівництво вбачає в цьому можливі корупційні ризики. З іншого — в уявленні самих працівниць органів правопорядку “закриття провадження” демонструє їхню власну неефективність. Через це слідчі та прокурорки мають імітувати діяльність, що, своєю чергою, призводить до додаткового навантаження на судову систему.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що за наявності підозри закрити провадження стає практично неможливо. А виправдувальні вироки настільки лякають керівництво прокуратури, що вся система заточена на уникнення таких вироків.

У сукупності ці фактори призводять до того, що службовиці намагаються фільтрувати кримінальні провадження на вході, тобто не реєструвати ті повідомлення, які є безперспективними. Це можна описати формулою “неможливо закрити те кримінальне провадження, яке ніколи не було зареєстровано”. На етапі отримання інформації про злочин працівниці свідомо або несвідомо оцінюють перспективність провадження (яка ймовірність, що цю справу необхідно буде згодом закрити) і, вже відштовхуючись від цього, займають певну позицію, чи необхідно це повідомлення реєструвати.

Водночас на працівниць тисне вимога закону реєструвати всі повідомлення, які надходять. Це повертає нас до питання, що саме працівниці вважають “нормальною справою”, яке повідомлення, на їхню думку, містить достатньо підстав, щоб вважати це злочином. Загроза безперспективних справ, з одного боку, та вимога реєстрації — з іншого, сприяють деформації уявлень працівниць про злочини. Змінюється сам спосіб оцінки працівницями органів правопорядку у визначенні того, що є діянням, яке заслуговує на увагу органів правопорядку. Закон встановлює вимогу реєстрації всіх злочинів, але не треба реєструвати те, що ти сама не вважаєш злочином.

Подивитися на цю проблему можна і дещо з іншого боку. Органи правопорядку часто є першими, до кого звертаються люди у будь-яких ситуаціях, коли відчувають загрозу чи не впевнені, що робити. Так, поліцейські дуже часто вимушені реагувати на проблеми, яких вони апріорі не можуть вирішити, адже для їхнього вирішення необхідне втручання соціальних працівниць. Відсутність налагодженої системи соціального захисту змушує поліцейських виконувати невластиві їм функції, паралельно акумулюючи великі обсяги інформації, які напряму не стосуються злочинності, але стосуються тієї безпеки, що в літературі називається відчуваною безпекою.

Через велику кількість звернень, які напряму не стосуються злочинів, представниці органів правопорядку часто змушені самостійно визначати, що з цього необхідно вносити в реєстр, а що ні, а за відсутності чітких інструкцій та загальноприйнятих правил їм часто доводиться це робити, спираючись на неформальні практики (що часто зводиться до погодження реєстрації зі своєю керівницею).

Альтернативи та як використовувати дані

Розуміючи обмеженість офіційних даних про злочинність, дослідниці запропонували альтернативний спосіб вимірювання стану злочинності — а саме проведення віктимологічних опитувань. Віктимологічні опитування проводяться на репрезентативній вибірці населення та мають на меті з’ясувати, чи ставали респондентки жертвами злочинів за певний проміжок часу. Такий підхід дозволяє вимірювати рівень латентної, незареєстрованої, злочинності та краще планувати полісі інтервенції.

Однак це не означає, що дані, які формуються органами правопорядку, з огляду на їхню обмеженість не мають жодного практичного застосування. Існує як мінімум два шляхи використання цих даних, які могли б значно покращити ситуацію зі злочинністю.

По-перше, поліція все ще залишиться першою інституцією, до якої звертаються люди, коли не знають, куди телефонувати. Велика частка цих звернень не містить інформації, яка б стосувалася реальних злочинів, і маркується поліцією як така, що не є корисною. Водночас ці дані необхідні для формування доказових політик безпосередньо у громадах: у яких районах необхідно збільшити освітлення вулиць, а де — збільшити кількість соціальних працівниць, побудувати притулок для бездомних або жертв домашнього насильства, інтенсифікувати діяльність молодіжних центрів тощо. Саме більш нюансовані дані та віктимологічні опитування дозволять краще ідентифікувати проблеми конкретних місцевостей і спрямувати ресурси на вирішення конкретних проблем.

По-друге, дані щодо зареєстрованих кримінальних правопорушень та скерованих до суду проваджень можуть бути хорошою відправною точкою для початку діалогу між органами правопорядку та громадами щодо безпекових проблем. Періодичні відкриті дискусії з обговорення безпекових проблем із залученням соціальних працівниць могли б, з одного боку, виявити необхідні безпекові пріоритети в громаді, а з іншого — налагодити взаємодію всередині трикутника “органи правопорядку — органи місцевого самоврядування — соціальні служби”. Саме така взаємодія є ключем для профілактики злочинності та забезпечення відчуваної безпеки у громаді, не говорячи вже про те, що в довгостроковій перспективі такий підхід має зменшити навантаженість на органи правопорядку.

Тож, незважаючи на низьку валідність даних про рівень злочинності, їх можна і потрібно досліджувати та використовувати. Реальний рівень злочинності, який враховував би латентну злочинність, може оцінити лише віктимологічне опитування, яке б проводилося на періодичній основі. Водночас необхідно змінювати самі підходи до безпеки, де б у центрі перебувала соціальна захищеність людини.