Написання статті зайняло у мене 1,5 місяця. Я перечитала багато матеріалів, я маю семирічний досвід роботи з біжен_ками, переважно як волонтерка, та неповний рік волонтерської діяльності з допомоги внутрішнім переселен_кам всередині країни. Знаю про цю сферу немало, але я відкривала усе нові й нові тексти, пробігала очима прочитане колись раніше – як я тепер розумію, підсвідомо шукаючи якесь універсальне послання чи то пояснення того, хто такі біжен_ки й чому вони заслуговують комфорту і співчуття. Насправді я його маю: річ у тому, що ми усі заслуговуємо комфорту і співчуття. Кожна людина у світі має беззаперечне право на це. Якщо хтось його підважує, то грає на боці нерівностей, диктаторів і жорстокості, або ж погано розуміє, що таке біженство.

Цей текст може бути корисним для тих, хто хоче почати розбиратися і розуміти вимушену міграцію краще або ж навіть працювати у політичній площині – приймати рішення, що покращуватимуть долю біжен_ок, або ж закликати до змін, які робитимуть дім безпечним для все більшої кількості людей і не змушуватимуть їх тікати. 

Маючи досвід роботи з вимушеною міграцією у полі, я частіше оминаю цю ж тематику в аналітичній роботі – доробок науков_иць і публіцист_ок містить багато якісних робіт, де болючі точки і варті уваги моменти гарно підсвічені та розкладені по поличках. Включене спостереження і взаємодія з кейсами шукач_ок притулку, а згодом і власний досвід біженства, який міг би стати автоетнографією, показують світ вимушеної міграції зсередини й породжують багато запитань на перетині теорії та практики. Як вибудувати солідарну і справедливу систему притулку? Яке законодавство потрібно створити для цього? Як підважувати ворожість і дискримінаційне ставлення до шукач_ок притулку? Як працювати з кризовими ситуаціями, які змушують людей залишати дім і їхати/летіти/пливти часто в нікуди? Мені хотілося б, щоб якнайбільше людей було залучено до пошуку відповідей на ці питання. Водночас, я розумію, що багато хто зіштовхується з темою міграції вперше, тож для початку непогано було б відповісти на питання, хто такі біжен_ки (іноді це важко зрозуміти навіть зсередини).

Пошук відповіді буде європо- та ЄС-центричним з кількох причин:  

  1. Масова вимушена міграція до країн ЄС неодноразово потрапляла в центр уваги медіа з фокусом на буцімто надмірній для європейських країн кількості біжен_ок, тоді як насправді вони ніколи не лідирують за цим показником серед приймаючих країн. 
  2. Найбільша кількість людей з України перемістилась також у Європу (я сама є незадокументованою біженкою в одній з держав ЄС).  
  3. Я працювала саме з біженцями в Україну з країн Азії, Білорусі, РФ та інших, а також зіштовхувалася з міграційним законодавством і практиками міграційних установ саме ЄС та України.  
  4. Досвід двох світових воєн і переміщення між країнами, які нині здебільшого входять в ЄС, став фундаментом для створення світової системи притулку, хоч він і є невідповідним сучасним викликам.
  5. Колонізаторське минуле багатьох європейських держав породило і продовжує відтворювати чимало криз і нерівностей, які своєю чергою змушують людей з африканських і близькосхідних країн тікати в Європу.

У цьому тексті більше йтиметься про політичне біженство і людей, що рятуються від воєн і військових конфліктів, ніж від змін клімату і голоду, хоча усі ці речі дуже часто тісно пов’язані. Я свідомо обмежено вживатиму слово «криза» стосовно вимушених масових міграцій, адже мені видається важливим проблематизувати в першу чергу ситуації та політики, які змушують нас покидати дім, іноді ризикуючи власним життям, і переносити акцент саме на ці кризи. 

Друга світова війна

Звісно, історія втечі з дому через небезпеку бере початок задовго до Другої світової війни. Однак, саме від неї концепція біженства бере початок у тому вигляді, у якому ми знаємо її зараз. Тож саме від неї почнемо розбиратися, чому і хто шукає притулку сьогодні. Друга світова війна є однією з наймасштабніших катастроф в історії людства. Етнічні чистки, геноцид, воєнні дії й окупація змусили від 40 до 60 мільйонів людей, здебільшого житель_ок Східної та Центрально-Східної Європи, покинути свої домівки в надії врятуватись від нацистської Німеччини. Одним з наслідків цієї війни стало створення Організації Об’єднаних Націй – інституції, основною ціллю якої стало запобігти подібним катастрофам у майбутньому, зміцнювати мир і безпеку в усьому світі. Звісно, ООН не могла не адресувати проблему біженства, і через два роки по її заснуванню виникла Міжнародна Біженська Організація (IRO), яка мала б опікуватись аспектами вимушеної міграції. Менш ніж за 10 років її змінює Управління Верховного Комісара ООН у справах Біженців (УКВБ ООН), яке діє по сьогодні і є одним з ключових акторів у сфері захисту прав шукач_ок притулку. У 1950-х роках також було створено окреме Близькосхідне агентство ООН для допомоги палестинським біжен_кам. 

Утім, поняття «біженець» у тому сенсі, у якому воно відоме нам сьогодні, починає окреслюватись ще за часів існування Ліги Націй. Тоді біженцем вважалася особа, яка потребує захисту, і щодо якої Ліга Націй має мандат. Після 1930 року біжен_ки почали отримувати паспорт Нансена – документ, що дозволяв подорожувати. Найбільшими вимушеними міграціями того часу були еміграція житель_ок колишньої Російської Імперії після Більшовицької революції (після «скасування» Леніним російського громадянства вони стали особами без громадянства), втеча вірмен від геноциду в Османській імперії та обмін населенням між Туреччиною та Грецією, політична та економічна еміграція з фашистської Італії, евакуація республіканців після Громадянської війни в Іспанії, переселення слов’ян, ромів, євреїв, опозиціонерів, гомосексуальних людей та усіх, кому загрожував нацистський режим після приходу до влади Гітлера у 1933 році. Того ж року 14 країн ратифікували першу біженську конвенцію Офісу Нансена – документ, в якому вперше було зафіксовано права біжен_ок.

Наступна конвенція з’явилася у 1951 році. Вона формально артикулювала визначення поняття «біженець» як особи, яка «внаслідок обґрунтованих побоювань стала жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни, або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань».

У 1967 році до Конвенції додався Протокол, який розширив сферу її застосування, оскільки проблема вимушеного переміщення загострилася у всьому світі. Початковий документ також став прикладом для регіональних ініціатив, таких як африканська Конвенція про біженців 1969 року та латиноамериканська Картахенська декларація 1984 року. УВКБ ООН до сьогодні є визначальним актором у творенні міграційних політик, що наразі має представництва у 135 країнах з понад 17 тисячами представни_ць. Агентство допомагає шукач_кам притулку отримати статус біженця у країнах призначення або переселитися у треті безпечні країни, надає гуманітарну допомогу біжен_кам та переселен_кам, проводить масові інформаційні кампанії, покликані підвищувати обізнаність у темі біженства, збирає пожертви та розвиває мережу Послів доброї волі, куди залучені зіркові спортсмен_ки, актор_ки і музикант_ки. Усе це відбувається в тісній співпраці з іншими агентствами ООН і світовими урядами.

Однак, попри зростання і розвиток, УВКБ ООН залишає нерозв’язаними багато міграційних питань у силу власної неповороткості, забюрократизованості і бажання співпрацювати та зберігати гарні відносини з урядами навіть тих держав, які, у кращому випадку, не роблять прогресу в розбудові справедливої системи притулку, а у гіршому – є негостинними та небезпечними для біжен_ок. 

Варто визнати, що система притулку в Європі і світі, що постала по завершенню Другої світової війни, розбудовувалась і змінювалась усе 20 і початок 21 століття, зараз безнадійно застаріла і не в змозі протистояти наявним викликам.

Тимчасовий захист  

Через кілька десятків років після створення УВКБ ООН і Конвенції 1951 року стало зрозуміло, що при вимушеному масовому переселенні сотень тисяч людей надання статусу біженця не розв’яже питання їхнього захисту. Війни 1991-2001 років на території колишньої Югославії призвели до численних руйнацій і жертв, супроводжувались геноцидом у Сребрениці та масовими воєнними злочинами, тому змусили тікати до безпечних країн близько півмільйона людей. У відповідь на це європейські країни, які прийняли шукач_ок притулку, вперше застосовували процедуру надання «тимчасового захисту». Він мав бути вигідним для усіх. З одного боку, «тимчасовий захист» був покликаний спростити біжен_кам отримання допомоги, працевлаштування і освіти. З іншого боку, він мав на меті розділити «тягар» приймання біжен_ок між різними державами і не «обтяжувати» їх зобов’язаннями перманентно провадити захист. Власне, це поняття не має такого чіткого визначення, як статус біженця, адже від країни до країни умови надання тимчасового захисту змінювались відповідно до рішень їхніх урядів. Термін надання захисту теж встановлювався кожною державою окремо, що мало, серед іншого, трагічні наслідки. У 1997 році Німеччина була першою країною, яка скасувала статус тимчасового захисту та репатріювала 300 000 людей до Боснії. Хоча УВКБ ООН попереджало, що умови не сприяють поверненню, ланцюгова реакція пішла іншими державами, що призвело до загального повернення 700 000 людей. При цьому, завдяки гнучкості регуляції умов тимчасового захисту, термін перебування можна було б навпаки подовжувати, але рішення було іншим.    

Вдруге тимчасовий захист було впроваджено у ЄС для приймання біжен_ок з України. Це знову полегшило процедуру і для біжен_ок, і для держав. Шукач_ки притулку, що мають український паспорт, посвідку на постійне проживання або ж уже отриманий в Україні статус біженця, змогли отримати дозвіл на проживання, доступ до освіти і медицини, змогу подорожувати у країни походження. Інституції, що працюють з прийманням біжен_ок, своєю чергою, не були перевантажені мільйонами заяв на отримання статусу біженця. Неможливо уявити, як і за скільки часу могла б бути опрацьована така кількість кейсів, і у якій ситуації перебували б усі, хто очікували на рішення, застрягши у становищі, дуже близькому до безправного. Приклад з біжен_ками з України вкотре продемонстрував, що поширена в Європі біженська процедура є забюрократизованою і застарілою, адже прихистити таку кількість людей стало можливо лише при введенні процедури тимчасового захисту, а не стандартної біженської процедури. Це свідчить про те, що система притулку у Європі працює погано і потребує змін.  

Біжен_ки з Боснії і Герцеговини, Косово і Македонії були сусідами для приймаючих європейських країн: попри те, що серед них було багато мусульман, більш «звичний» і світський вигляд здебільшого убезпечував їх від дискримінації та асоціації з тероризмом. Хоча поляризований пропагандистський образ мусульманина-терориста починає просочуватись з ультраправих дискурсів в загальне медійне поле ще у 1980-х роках, після 2001 року і далі він, на превеликий жаль, лише міцнішає.  

Однак, уникнути зіткнення з негостинністю, ксенофобією і расизмом під час вимушеного переселення, зумовленого Югославськими війнами, вдалося не всім. Зокрема, дискримінації через свою етнічну приналежність зазнавали деякі ромські біжен_ки. Так само з дискримінацією могли стикатися українські ром_ки, коли тікали за кордон під час повномасштабного вторгнення російських військ в Україну у 2022 році. Такі випадки починалися подекуди ще в Україні, коли їм відмовляли в посадці на поїзд чи гуманітарній допомозі.

Випадки дискримінації, зокрема на українсько-польському кордоні, могли стосуватися також небілих людей інших етнічностей, студент_ок африканського походження, які навчались в Україні, та людей із білоруськими паспортами. Наприклад, їх могли переміщувати в кінець черги, іноді по кілька разів. Однією з причин цього могли бути расистські упередження стосовно людей небілого кольору, яких зчитували як не українських громадян. Водночас білорусів автоматично могли прирівнювати до спільників нелегітимного режиму Лукашенка, який підтримує вторгнення РФ (хоча щонайменше частина людей із білоруськими паспортами опинилися в Україні, тікаючи від тортур, переслідувань та ув’язнення – репресивної відповіді на протести 2020 року). З іншого боку, іншою причиною таких випадків могло бути те, що більшість серед українських громадян_ок становили жінки із дітьми, тож саме тому вони отримували пріоритизацію в черзі. Проблемою могла бути також відсутність належного інформування різними мовами, зокрема для людей, які тікали від війни, але не володіли ні українською, ні російською, ні польською.

Через невеликий масштаб (у порівнянні з іншими країнами, включно з Росією), відсутність конотацій та історичного досвіду расової сегрегації (який мав місце, наприклад, у США), наявність расизму в Україні часом заперечують і як явище загалом, і в ситуації з перетином кордону з Польщею на початку повномасштабного вторгнення зокрема. Однак відомо, що ці випадки мали місце, навіть стосовно людей, які у результаті перетнули кордон. Боротьба з нерівностями не має бути залишена на потім через недостатній масштаб проблеми або воєнний стан (який зумовлює значний стрес), адже саме солідарність і взаємодопомога вибудовують потужну мережу взаємопідтримки, яка є опорою в цей нелегкий час нестабільності, руйнацій і катастроф, спричинених війною. Важливо, що українська держава публічно засудила випадки дискримінації та сприяла розв’язанню проблеми. Використання цієї теми російською пропагандою ускладнює роботу з нею. Проте розбудова відкритого та інклюзивного суспільства в Україні вимагає нульової толерантності до будь-яких проявів расизму.

На території ЄС також зафіксовано випадки, коли ромським біжен_кам відмовляли в допомозі, посилаючись на нестачу ресурсів чи місць для розміщення, тоді як біжен_ки, які є етнічними україн_ками, цю допомогу отримують. Це свідчить про прихований расизм, який іноді може бути відверто артикульованим. Наприклад, президент Чехії назвав ром_ок, що тікають від війни в Україні, економічними мігрант_ками. Таке означення наслідує ситуацію, коли в Європі 1930-х років єврейських біжен_ок, що намагалися врятуватися від нацистського режиму Гітлера, так само називали wirtschaftsmigranten – економічними мігрантами.

2015 рік: початок творення наративу про мігрантські «кризи»

Проблема з маркуванням шукач_ок притулку як економічних або просто мігрант_ок полягає у тому, що таким чином суспільство, ЗМІ і творці політик приховують або заперечують вимушений характер переміщення людей зі своєї країни походження, акцентуючи на несерйозності або навіть неправдивості їхніх мотивів. Мовляв, люди покидають дім не через загрозу життю, безпеці чи здоров’ю, а через прагнення влаштувати краще життя для себе коштом інших. Здебільшого такі наративи направлені проти біжен_ок з африканських і азійських країн і в поєднанні з расистськими та ксенофобними упередженнями формують вороже та навіть агресивне ставлення до них. Також іншування часто доводиться до абсурду проставлянням знаку «дорівнює» між терористом, злочинцем, загрожувачем національній безпеці і шукачем притулку, який частіше за все є небілим і сповідує іслам.

Піковим моментом розповсюдження цієї риторики стали 2015-2017 роки, коли сирійські біжен_ки прибували до Європи, рятуючись від війни у своїй країні (2016-2017 роки були найжорстокішими у плані воєнних дій: Російська Федерація вдалася до активного бомбардування міст, а війська Асада застосували проти населення хімічну зброю, так звана ІДІЛ здійснювала масові розправи проти таких спільнот, як курди-єзиди, а Туреччина почала широкі операції проти тих самих курдських сил, які несли основний тягар війни проти цього фундаменталістського угруповання). Крім расистських і ксенофобних нападок преси й ультраправих активіст_ок, знову з’явилися звинувачення у так званому «економічному біженстві». Однак, як воєнні дії, а також воєнні злочини у Сирії, неодноразово задокументовані міжнародними організаціями, так і трагічна загибель тисяч біжен_ок у морі при намаганні дістатися Європи, свідчать про те, що загрози були цілком реальними.

Основним і часто єдиним варіантом для шукач_ок притулку з Сирії, країн Африки та Азії є подача на статус біженця. Згідно з Дублінськими угодами, вона має відбуватися в тій країні ЄС, у яку вони потрапляють першою. Очевидно, що часто це країни, розташовані по периметру ЄС, доступ куди легший. У 2015-2017 роках велика кількість біжен_ок прибувала до Європи через Грецію та Італію, де вони мусили подаватися на статус. Аби проконтролювати цей процес, у них брали відбитки пальців, тож навіть якщо біжен_кам вдавалося пробратися до країн Центральної або Північної Європи, наявність відбитків у системі ставала квитком назад (аби його позбутися, шукач_ки притулку навіть вдавались до випалювання пальців). Перевантажені інфраструктурно Греція та Італія не мали достатньо ресурсів, щоби забезпечити гідні умови проживання навіть тим біжен_кам, що уже офіційно отримали статус, тож багато кому з них без роботи, освіти, житла і грошей доводилося спати на вулиці, там же шукати їжу.

Вживання терміну «економічний мігрант» щодо біжен_ок є проблематичним ще й тому, що він має конотацію образу корисливої людини, яка вигадує цілу шахрайську схему і видає себе за біжен_ку, аби заволодіти грошовою допомогою, а значить не заслуговує її, не заслуговує статусу біженця і не заслуговує емпатії. Однак, чи можемо ми назвати економічною міграцією переміщення з країни походження, де умови проживання є нестерпними, немає доступу до медицини та освіти, задоволення базових побутових потреб? Та й допомога, надана приймаючою державою часто не в змозі покрити базові потреби, а запропоноване житло може бути просто наметом, тож про визиск тут годі й думати.

Часом зустрічається уявлення про те, що біжен_ки мають задовольнятися найменшим, адже нібито отримати дозвіл перебувати в іншій країні – це максимум, на який вони можуть розраховувати після рішення покинути дім, аби врятувати свою свободу, здоров’я, життя, безпеку. Навіть не заглиблюючись в тему захищеності, варто наголосити, що ця планка занадто низька: дозвіл виживати в гетоїзованих спільнотах з обмеженими ресурсами не є достатньою допомогою. Цей наратив шкодить навіть тим біжен_кам з України, які уникнули дискримінації за релігійною ознакою або ж расизму (можна впевнено припустити, що це переважна більшість). Можна зустріти думки, що їм, мовляв, не можна подорожувати до друзів і родич_ок, або з’їздити на відпочинок у сусідні країни, перебирати одягом чи іншим видом допомоги, відвідувати Україну, адже цим усім вони підважують свій біженський імідж. Якщо є сили і бажання з’їздити кудись, то чи справді вони травмовані війною, чи не вигадали своє горе? Якщо не підходить перший ліпший запропонований светр, то чи в такому скрутному становищі українські біжен_ки? Вони правда не встигли спакувати достатньо речей чи просто хочуть отримати якусь не необхідну річ безкоштовно? А якщо повертаються на якийсь час в Україну, то це через розгубленість і відсутність розуміння, як далі жити та коли закінчиться війна, чи просто тому, що в Україні не так уже й небезпечно? Населений пункт, в якому вони проживають, точно обстрілюють? Досі? Цікаво, що цей осуд може виходити зсередини самої спільноти українських біжен_ок. Одне з українських медіа навіть поширило інструкцію з «правилами поведінки», аби люди, які покинули дім не з власної волі та вимушені переживати стрес і непевність, достойно представляли Україну за кордоном.

Розділяй і владарюй можна не розбудовувати соціальну державу

Окрім маркування біжен_ок «економічними мігрантами», ще одним інструментом боротьби з ними є застосування наративу про ієрархію страждань. Ідеться про акцент на тому, що просити про притулок можуть тільки ті, хто перебуває в надзвичайно екстремальних умовах, наприклад, у зоні бойових дій, бажано активних, бажано, щоб десь поряд з потенційн_ою шукач_кою притулку впала бомба, бажано, щоб в_она мало не помер_ла і м_огла детально про це розказати та надати докази. Звісно, це дещо абсурдне змалювання підходу, але, на превеликий жаль, цей абсурд трапляється і в суспільному дискурсі, і в риториці політичних партій, і в діалогах з міграційними чиновни_цями та службов_ицями. Чим вище біжен_ки в ієрархії страждань – тим вищі їхні шанси на співчуття оточуючих і отримання документів. 

Крім поділу на тих, хто страждав достатньо і не дуже, в риториці владних інституцій і ЗМІ може зустрічатися розділення біжен_ок і решти населення на групи, що конкурують за ресурси. Де приймати біжен_ок, коли не вистачає житла для громадян_ок? З чого платити допомогу тим, хто прибув з іншої країни, коли не вистачає грошей на зарплату вчитель_кам і медичним працівни_цям? Можна продовжувати наводити приклади, однак їхня суть одна – протиставити дві вразливі групи, налаштувати їх вороже одна до одної. Як правило, ті, хто наголошує, що біжен_ки заберуть ресурси у бідних і незахищених категорій місцевого населення, на практиці не зацікавлені в добробуті ні тих, ні тих. Ксенофобна, расистська та будь-яка іншувальна риторика політичних партій і діяч_ок полегшує їм створення передвиборчих програм: розбудовувати соціальну державу для всіх – працемісткий, комплексний процес, який потребує часу і ресурсів. Натомість обіцяти зміцнити національну безпеку та не допустити в країну чужин_ок легко: гра на страхах і протиставленні часто вигідна для політик_инь, яким простіше забезпечити уявний захист від уявних ворогів, зробити уявні інвестиції в добробут.  

У 2021 році у відповідь на санкції європейських держав нелегітимний білоруський президент Олександр Лукашенко пригрозив заполонити кордони ЄС зброєю, контрабандою і біжен_ками. Те, що живі люди потрапили у список речей, якими погрожує заповнювати кордон диктатор – річ страшна і дегуманізуюча. На жаль, проблемним було і ставлення до них з боку офіційної влади Литви, Польщі, інших країн ЄС та України. Біжен_ки з Сирії, Афганістану, Іраку витрачали всі свої гроші на квиток до Білорусі, щоб отримати шанс потрапити до Європи через обіцяний білоруськими туристичними агентствами трансфер. У результаті вони опинялися у пастці між Білоруссю, куди не можна в’їхати, а прикордонни_ці вдаються до побиття і відправляють в сторону ЄС, і Польщею, де рішуче заборонено прохід і прикордонни_ці стріляють у повітря для відлякування. ЗМІ та правозахисни_ць на міжкордонну територію не допускали. За розповідями волонтер_ок (що, попри все, намагалися допомагати біжен_кам: викликати швидку, годувати, забезпечувати ковдрами), самих шукач_ок притулку та інших очевидців, стало відомо, що багато хто з них восени 2021 року знаходились у стані крайнього виснаження, часом помирали від нього або ж від переохолодження. Близько двох десятків біжен_ок були поховані в зоні між кордонами Польщі і Білорусі, чиїсь тіла просто були розтерзані тваринами. Комусь вдалося повернутися у небезпечні й незахищені країни, однак більша частина біжен_ок залишалась, знаючи, що вдома на них чекає загроза здоров’ю чи життю. Станом на квітень 2022 року більшість з них перебували у польських центрах утримання, звідки їх намагались примусово депортувати з застосуванням тазерів та ін’єкцій заспокійливого.

Навіть ЗМІ, які намагалися нейтрально висвітлювати цю ситуацію, часто уникали називати їх «біженцями», натомість використовували термін «мігранти». Такий вибір є політичною позицією і задає відповідний акцент. Ще ряд видань і політиків наголошували, що «мігранти» на білорусько-польському кордоні є «нелегальними». 

Розділення міграції на легальну і нелегальну – ще одна практика контролю і запобігання переміщенням. Під нелегальною міграцією розуміється перетин кордону в обхід установлених правил, без наявності потрібних документів.  Криміналізація міграції перетворює біжен_ок на злочинців (хоча правила в’їзду до країн можуть бути зміненими і в кращий бік – так, для біженців з України весною 2022 року було спрощено перетин кордону з ЄС). Також уряди країн можуть встановлювати жорсткі правила з отримання віз і відмовляти в їх наданні. Авіакомпанії можуть не допускати шукач_ок притулку на рейс, застосовуючи профайлінг (підозріле ставлення до людей, засноване на їхньому етнічному походженні, релігійних переконаннях або інших ідентичностях, а не на особистому спілкуванні чи об’єктивних доказах). Не маючи доступу до транспортних шляхів, зокрема авіаперельотів, біжен_ки вдаються до послуг перевізників і часто віддають їм останні гроші (коли грошей не вистачає, щоб оплатити перевезення усієї родини, то стараються відправити частину родини, наприклад, тільки дітей), не отримуючи жодних гарантій і ризикуючи життям у дорозі.

Один з найрадикальніших методів запобігання вимушеній міграції – push back – фізичне витіснення шукач_ок притулку подалі від кордону. Це може бути витіснення біженських човнів суднами Frontex або ж силове витіснення офіцерами чи прикордонни_цями людей, що переходять кордон пішки.  Бюджети європейських країн на паркани, системи стеження, спорядження і зброю для прикордонни_ць сягають карколомних сум. Міф про Європу, яку штурмують тисячі біжен_ок, яких вона не змозі прийняти, вигідний для компаній, які виготовляють озброєння, однак не для тих, чий дім став загрозою. Кошти, які могли б піти на зміцнення соціальної інфраструктури, спрямовуються на спорудження фортеці довкола західного демократичного світу, де свобода, різноманіття і цінність людського життя на першому плані, однак тільки для тих, хто залишився з внутрішнього боку стіни.   

Часто в новинах можна почути, що якась з країн ЄС прийняла багато біжен_ок, однак варто зважати, що ЄС активно використовує описані вище методи, щоб не допустити потрапляння шукач_ок притулку всередину, адже тоді не доведеться опрацьовувати заяву на притулок. Яскрава та жахлива ілюстрація цього: загибель щонайменше 23 біженців з Південного Судану на кордоні Іспанії та Марокко під час намагання його перетнути. Показники щодо схвалених заяв на отримання статусу біженця останніми роками лише ростуть: так, у 2020 році Іспанія прийняла офіційно майже 80% людей, які подали прохання на отримання притулку. Водночас держава жорстоко протистоїть потраплянню шукач_ок притулку в країну, навіть якщо це призводить до зростання смертності при спробах дістатися території ЄС.

Інформація про те, що країни ЄС перевантажені біжен_ками, яка часто супроводжується питанням «Чому вони всі їдуть в Європу?», просто неправдива. З країн континенту лише Німеччина входить в десятку держав, що приймають найбільше шукачів притулку серед країн світу. Її випереджають Йордан, Ліван, Пакистан, Колумбія, Уганда, Туреччина. До десятки також входять Судан, Бангладеш, Іран.

Біжен_ки і Україна  

Питання системи притулку в Україні, як і багатьох інших аспектів вимушеної міграції, згаданих у цьому тексті, потребує окремого дослідження, тому обмежимося кількома ключовими моментами.

Система притулку в Україні не розбудована – взаємодією з шукач_ками притулку та прийняттям рішення про надання статусу біженця опікується Державна міграційна служба (ДМС), яка «спрямовуються і координується» Міністерством внутрішніх справ. Ця ж служба активно займається боротьбою з «нелегальною» міграцією. Практика показує, що два взаємопротилежні напрямки діяльності не є представленими рівномірно: напрям боротьби з мігрант_ками переважає. Профайлінг, поліціювання, операції з перевірки документів та депортації ставлять під загрозу життя людей, що намагались сховатися в Україні. Навіть у 2019-2021 роках ДМС примусово повертала біжен_ок до Афганістану. Примітно, що у поліціювальних і антимігрантських політиках Україна переймає досвід Європи – приклад радше того, як робити не треба.  

Україна має труднощі з інтеграцією біжен_ок, працевлаштуванням, наданням житла і соціального забезпечення. З цими проблемами (хоч і порівняно меншою мірою) стикаються й інші вразливі категорії населення, що проживають в Україні. Повномасштабне вторгнення військ Російської Федерації лише погіршило ситуацію: гостра потреба в житлі і соціальному забезпеченні постане для більшої кількості населення.    

Одним реченням ситуацію з наданням притулку в Європі та Україні можна підсумувати так: добре, що більшість україн_ок, які тікали від війни, не зазнали того ставлення і бюрократичних перипетій, з якими зіштовхуються шукач_ки притулку з інших країн у ЄС і нашій державі.

Наративів і означень біженства в інформаційному просторі існує багато: від ненависницьких з закликами до насильства до гуманістичних і підтримувальних з вимогами надавати захист і гідні умови проживання усім, хто цього потребує. Біжен_ок незаслужено називають «злочин_ицями» і «терорист_ками», спекулюючи інфоприводами, до яких можна причепити мову ворожнечі. Їм співчувають, розповідаючи про спалені неонацист_ками біженські табори. Їх хвалять і ставлять у приклад, змальовуючи історії успіху відкритої кимось із шукач_ок притулку пекарні чи швейної майстерні. Нам також нагадують, що серед біжен_ок були Альберт Ейнштейн, Фреді Меркурі і Марлен Дітріх – і це має шанс повторитись: хтось, хто отримав статус біженця, прославить свою країну. Річ у тім, що біжен_ки не мають бути потенційними видатними науков_ицями чи рок-зірками, щоб заслужити на гідне ставлення до себе, вони не мають досягати успіхів у бізнесі чи кар’єрі. Вони не мають зворушувати персональними історіями чи виправдовуватись у походженні. Біжен_ки мають право бути захищеними і забезпеченими комфортними умовами проживання і доступом до благ просто тому, що на це мають право усі. Люди в усьому світі мають право на життя, свободу, безпеку, вони мають право не зазнавати воєн, природних катастроф, кліматичних змін (тема кліматичного біженства наразі малодосліджена, а саме явище не врегульоване конвенцією, тоді як воно стає все більш актуальним), бідності, дискримінації, переслідувань. Якщо не виходить запобігти цим стражданням, люди мають право тікати і ховатись від них, а також отримати новий затишний дім і спокійне життя.  

Тема біженства зазвичай притягує суспільну увагу, коли медіа документують екстремальні і катастрофічні випадки, являючи публіці ледь не екзотичну картинку. Літом 2021 року транслювалися шокуючі кадри з аеропорту Кабула: люди чіплялись за шасі американського літака, у відчаї рятуючись від талібів, деякі зривались і падали, деякі травмувались і лишались покинутими напризволяще (ці люди, до речі, не були біжен_ками згідно з міграційним правом, адже не перетнули кордон країни походження – це одна з застарілих норм, яка залишає без права на порятунок величезну кількість людей). Далі про біжен_ок згадали восени 2021 року, коли вони замерзали насмерть і падали від виснаження між загонами польських прикордонників з одного боку та білоруських з іншого. Згодом і ця ситуація затерлась серед інших інфоприводів.

Дуже важко спостерігати людські страждання і нічого з цим не робити – згасання інтересу певним чином є природним порятунком від безсилля перед цими стражданнями. Дуже складно не відвернутись від комплексного й об’ємного питання «Як забезпечити гідне життя для всіх?». Держави та інституції,  ховаючись від нього, зісковзують на рейки ділення на своїх і чужих, обмеження законодавств і браку грошей для всіх. Ми просто робимо, як і робили, намотуючи чергове коло історією людства, бо це реальність; а захищений дім, їжа, достаток, медицина і освіта для усіх – це утопія. Годі й казати про те, щоб ефективніше розправлятися з війнами та диктаторами.

Зараз літо 2022 року, увага всього світу прикута до України (хоча, у порівнянні з лютим-березнем, вона іде на спад): жахлива війна, розгорнута Росією, нищить людські життя і вбиває тварин, руйнує дощенту міста й екосистеми. Рятуючись, люди тікають до Європи: з кінця лютого на континенті відбувається наймасовіша вимушена міграція з часів Другої світової війни. Світ дивиться на людей, що виїхали з України і стали біжен_ками. Мені б хотілось, аби усі ми повернулися додому якнайшвидше, а відгорювавши, забули про свої страждання. Однак зараз наш голос найгучніший серед тих, хто залишив дім. Якщо хоча б на персональному рівні, у спілкуванні з тими, хто поряд, у громадах і спільнотах ми зможемо адвокатувати гідне ставлення до біжен_ок, якщо ми вимагатимемо від держав і урядів робити систему притулку людяною і справедливою – зміни можуть прийти.

Бо хто такі біженці? – Це ми. 

Текст: Катерина Бабич 

Редагування та доповнення: Іван Вербицький, Юлія Кабанець

Фото: AFP