На зміну каральному підходу до безпеки має прийти універсальна соціальна підтримка

В уявленні представників органів влади безпека нерозривно пов’язана з наглядом. Неважливо, які цілі стоять перед чиновниками — зменшити кількість викрадень автомобілів, протидіяти крадіжкам у публічних просторах чи попередити напади на вулиці. Рішення майже завжди одне — збільшити контроль. Для реалізації таких політик органи влади залучають Національну поліцію і військових з Національної гвардії. Крім цього, для підвищення контролю міста організовують охоронні комунальні підприємства і підтримують громадські ініціативи, наприклад, «муніципальні варти». Частково функцію нагляду виконують камери відеоспостереження, яких щороку стає більше в українських містах.

Однак такий підхід до безпеки ігнорує її соціально-економічну складову. Дослідники, як-от Лоїк Вакан, Алекс Вітале, неодноразово писали про те, що на рівень злочинності впливає загальний добробут людей. Країни і міста зі справедливим доступом до житла, охорони здоров’я, соціальних послуг, гідних умов роботи, якісного дозвілля та освіти мають високий рівень фактичної і відчуваної безпеки. Попри те, що протидія злочинності є начебто основним завданням органів правопорядку, вони мають для цього обмежені можливості. Саме тому покладання на них повної відповідальності за безпеку стикається з декількома обмеженнями.

Соціальні проблеми — не кримінальні порушення

Перш за все, органи правопорядку не можуть впоратися з усіма дорученими функціями. Одним з прикладів стала пандемія, боротися з якою активно допомагають поліцейські. Нагадаю, що у 2020 році Міністерство внутрішніх справ отримало близько 4,6 мільярда гривень з так званого коронавірусного фонду. МВС також були найбільш успішними у використанні цих грошей і у грудні 2020 року витратили їх майже повністю.

Проте хвороба не є кримінальною проблемою. Боротьба з нею лежить у сфері охорони здоров’я, соціального забезпечення, житлової політики, і аж ніяк не у віданні органів правопорядку. Поліцейські не мають інструментів, щоби захистити людей від поширення захворювань. Під час пандемії вони не можуть виконувати завдання лікарів або працівників соціальних служб. Органи правопорядку лише наглядають за дотриманням карантинних обмежень, складають адміністративні протоколи, виписують штрафи. Однак це має незначний вплив на поліпшення загальної епідеміологічної ситуації.

Повсюдне поліціювання має негативні наслідки для вразливих груп людей. Бездомність не є злочином. Попри це, серед усіх державних інституцій саме поліція найчастіше контактує з бездомними людьми на вулицях. Ця взаємодія лише погіршилася під час пандемії. За даними дослідження Cedos, однією з проблем, з якими стикнулися бездомні люди під час локдауну навесні 2020 року, було насильство органів правопорядку. Особливо гостро це проявлялося в публічних просторах, наприклад, поблизу залізничних вокзалів, де часто живуть бездомні люди. Органи місцевої влади не створили нових тимчасових притулків для бездомних людей, не надавали їм додаткової соціальної підтримки. Карантинні обмеження залишили бездомних людей без будь-яких засобів до виживання. Зачинилися пункти прийому вторсировини, вокзали, припинив роботу громадських транспорт, на короткий період часу навіть бути в парках і скверах було заборонено. В очах органів правопорядку бездомні люди стали «порушниками карантину», яких потрібно не оберігати, а карати.

Крім цього, залучення до поліціювання додаткових підрозділів органів правопорядку може шкодити як відчуваній, так і фактичній безпеці. Зокрема, спецпризначенці та Національна гвардія не мають кваліфікацій для того, щоби патрулювати вулиці. Нагадаю, що можливість робити це самостійно військовослужбовці Нацгвардії отримали в серпні 2019 року. Проте вулиці більшості українських міст не є зонами військових дій, і їм не потрібен такий контроль.

Нацгвардійці і спецпризначенці натреновані працювати в надзвичайних ситуаціях, протидіяти організованій злочинності, озброєним людям. Вони послуговуються принципом, який кримінологи називають «ментальність воїна» або «warrior mentality». Вони переконані, що не просто підтримують суспільну безпеку, а боронять її від постійних смертельних загроз, воюють з тими, хто порушує добробут. Саме тому навіть найменші проступки, хуліганство, вживання алкоголю в громадських місцях, зберігання невеликої кількості марихуани є для них посяганнями на безпеку, які треба припинити будь-якими доступними, а часто саме силовими способами.

Одним з прикладів цього стала ситуація у Подільському районі в Києві, де у середині травня спецпризначенці жорстко затримали київського художника і музиканта, коли той виходив зі своєї майстерні. Попри те, що спецпризначенці повинні виходити на патрулювання лише у супроводі поліцейських, в ту ніч вони були самі. За словами представників органів правопорядку, чоловіки «підозріло виглядали», що і стало формальною причиною для того, щоби обшукати, побити художника і тримати його в кайданках три години.

Охоронні комунальні підприємства та громадські ініціативи є ще одним прикладом посилення неефективного поліціювання в українських містах. Завдання і робота «муніципальних варт/охорон /гвардій» можуть бути різними. У невеликих містах вони часто опікуються проблемами, які Девід Бейлі описав, як «котики, яких потрібно зняти з дерева». Варта є інституцією, до якої люди звертаються, якщо сусіди палять траву або шумлять вночі. Під час пандемії вартові також патрулювали вулиці. У Києві вони перевіряли, чи носять у громадському транспорті маски і чи пускають водії «правильну» кількість людей у салон. Вище я вже писала про те, що контроль не допомагає вирішувати соціальні проблеми. Саме тому сумнівною є стратегія створення і фінансування нових наглядових інституцій.

Такі організації також можуть шкодити безпеці, оскільки не мають кваліфікацій для патрулювання вулиць і затримання правопорушників. Нещодавно у Чорноморську Одеської області представник Муніципальної варти вистрілив гумовою кулею у чоловіка, який начебто розкладав закладки на території школи. Занепокоєння викликає як наявність пістолета у вартового, так і те, що він використав його в ситуації, яка насправді не була критичною. У потерпілого не було з собою зброї, а на відео очевидців він не поводив себе агресивно.

Випадок у Чорноморську наштовхує на роздуми про те, чи й справді потрібно додатково створювати інституції, які можуть приносити більше шкоди, ніж користі? Можливо, допомагати людям «знімати котиків з дерев» не повинні озброєні люди у формі.

Наглядати не можна підтримати

Хороші новини в тому, що альтернативи існують. На зміну каральному підходу до безпеки має прийти універсальна соціальна підтримка.

Передусім органи правопорядку не повинні бути основними акторами безпекових політик. Часто люди вчиняють злочини через те, що живуть у скрутному становищі, не мають грошей, страждають від хвороб і залежностей. Потрібно перехоплювати людей на шляху до правопорушень, надавати їм тимчасове житло, безкоштовну медичну допомогу, розвивати програми реабілітації для колишніх ув’язнених.

Органам місцевого самоврядування варто переглянути наповнення програм Безпечне місто, які майже повністю орієнтовані на встановлення відеоспостереження. Міжнародні моніторинги використання камер звертають увагу на їхню невисоку ефективність у боротьбі зі злочинністю. Дослідники зазначають, що камери не допомагають підвищити рівень безпеки. Їх потрібно поєднувати з іншими заходами, наприклад, з освітленням вулиць і політикою, направленою на молодь.

Органам влади варто відмовитися від фінансування охоронних комунальних підприємств. Зекономлені кошти вони можуть переспрямувати на соціальні програми і благоустрій просторів.

Наостанок, планувати безпекові політики неможливо без якісних даних. Інформація, яку збирають органи правопорядку, не формує цілісну картину щодо безпеки в Україні. Офіційна статистика — викривлена, адже не фіксує багатьох правопорушень.

З одного боку, це пов’язано з неформальними практиками в органах правопорядку. Керівництво часто не зацікавлене в тому, щоби «реєструвати все підряд». Показники розкриття злочинів впливають на роботу поліцейських і їхні премії. Закривати провадження — довго і марудно, іноді простіше ніколи його не розпочинати.

Крім цього, поліцейські часто перевантажені бюрократичною роботою. В середньому, один слідчий веде близько 300 справ, у кожній з них потрібно час від часу щось робити. Інколи такі процеси тягнуться роками без жодного результату. Керівництво органів правопорядку намагається не збільшувати кількість «висяків» і фільтрує їх на вході. Саме тому, попри автоматичне внесення даних в Єдиний реєстр досудових розслідувань, частина правопорушень ніколи там не з’являється.

Для того, щоби комплексно оцінити рівень безпеки в Україні, потрібні постійні віктимологічні опитування. Особливість таких досліджень в тому, що у людей запитують, чи вони особисто стикалися з правопорушеннями протягом останнього року. Зазвичай результати віктимологічних опитувань відрізняються від офіційної статистики щодо злочинів у країні. Такі дослідження регулярно проводять у Канаді, Франції, Великобританії та інших країнах. Вони допомагають висвітлити рівень прихованої злочинності. Наприклад, віктимологічні опитування краще відображають кількість фізичного, сексуального насильства і можуть допомогти розробити якісні рішення в цій сфері. Важливо, щоби такі дослідження проводили регулярно, і робити їх мають незалежні соціологічні компанії не на замовлення Міністерства внутрішніх справ.