Наприкінці січня батьки дітей дошкільного віку дізнались, що тепер вони самостійно платитимуть за харчування в київських садочках. Цю інформацію озвучив в. о. першого заступника голови КМДА Валентин Мондриївський в матеріалі на сайті Київради із заголовком, що фінансування садочків цього року буде збільшено на 400 млн грн. В кінці матеріалу є наступна цитата, яка добре показує проблеми місцевих податків та забезпеченості соціальною інфраструктурою: “Наразі столичні дитячі садки фінансуються з міського бюджету, який формується з податків киян, і водночас чверть діток у дошкільних закладах освіти не мають київської прописки”.

Хто ж і з яких податків має платити за харчування в садочках і будівництво та утримання самих садочків і шкіл? Місцеві бюджети українських міст часто мають проблеми – зокрема через мізерні надходження від оподаткування нерухомого майна, відмінного від земельної ділянки (далі – податку на нерухомість).

Навіщо нам податок на нерухомість?

Введений він був прийняттям змін до Податкового кодексу (стаття 266), які вступили в дію з 2015-го року. Податок на нерухомість може виконувати кілька різних функцій. Це і спроба повернути суспільству частину земельної ренти (доходу не від праці, а від змін, на які власник не мав впливу), і спосіб обмежити спекулятивний попит, і спроба переспрямувати інвестиції з будівництва в інші сектори. В Україні ж він складений таким чином, що не виконує жодної з вищезгаданих функцій.

Зупинимось на першій – спробі повернути суспільству частину ренти і як вона пов’язана із харчуванням та інфраструктурою. Податок на нерухомість в багатьох країнах світу становить левову частку місцевих бюджетів, у Києві – лічені відсотки. Натомість у Києві значну частку становить ПДФО – податок на працю.

Як надходження від податку на нерухомість дозволяють будувати інфраструктуру? Наприклад, помешкання у віддаленому районі без дитячого садочку поряд коштує мільйон гривень, а після будівництва туди містом лінії трамваю і садочка коштує вже півтора мільйона. Власник цього помешкання не зробив більше, ніж решта людей, щоб там з’явились лінія трамваю та садочок, але його багатство зросло в півтори рази. Податок на нерухомість має повертати громаді частку цього багатства, тому зазвичай податок є якимось відсотком вартості помешкання в рік. Якщо в людини у власності є ще одне помешкання, то для нього може існувати вища ставка або, наприклад, якщо вартість цього помешкання перевищує якусь суму, то на це перевищення застосовується вища ставка.

Хто і скільки (не) платить за власність

В Україні ж податок не є прогресивним, нараховується на площу, а не вартість, і має податкову пільгу (60 кв м для квартир і 120 для будинків), що означає, що більшість домогосподарств його не сплачують, а ті, які сплачують – платять мізер. 

Уявімо, що в людини є у власності дві маленькі (по 30 кв м) квартири в центрі Києва вартістю в кілька мільйонів гривень. Якою буде сума податку, який сплатить ця людина? Нуль гривень. Площа цих квартир повністю покривається податковою пільгою. Уявімо іншу людину, в якої у власності є пентхаус площею 100 кв м і вартістю в десятки мільйонів гривень. Якою буде сума податку, який сплатить ця людина? Віднімемо пільгу й отримаємо 40 кв м (база оподаткування), для якої застосовується ставка у розмірі не більше 1,5% мінімальної заробітної плати за 1 метр бази оподаткування. За 2020 рік ця сума становитиме близько 3 тисяч гривень (40*71 грн).

Тому оподаткування нерухомості в Україні має бути змінене: оподатковувати треба вартість, а не площу, податкову пільгу виключити, а на кожне наступне помешкання у власності ставка податку має бути вищою. Це дозволить наповнити місцеві бюджети, підвищить доступність житла для тих, хто купує його вперше, та потенційно знизить вартість оренди житла – збільшиться пропозиція квартир, які здаватимуться в оренду.

До чого тут школи і садочки?

Податок на нерухомість – це така своєрідна плата за блага, які знаходяться поряд. Наприклад, хороший дитячий садочок під домом, в якому можна бути певним, що діти не залишаться голодними. Або школа, в якій не треба “здавати на штори”.

Власники нерухомості повинні платити в міський бюджет за те, що поряд завжди буде така інфраструктура. Якщо вони там живуть – мають можливість користуватись таким благом. Якщо вони там не живуть, а здають це житло в оренду – то їх орендарі платять їм орендну плату за можливість користуватись таким благом. Без реформованого податку маємо схему, в якій власники нерухомості отримують усю ренту, а платять за інфраструктуру усі – через ПДФО.

Простий приклад того, як це працює зараз і чому податок треба змінити: школи й садочки будуються з місцевого бюджету, який наповнюється здебільшого податком на доходи фізичних осіб, який платять і орендарі. З’являється школа біля будинку – власник квартири може сказати “плати більше” і орендар цієї квартири заплатить за школу чи садочок ще раз, хоча вже взяв участь у фінансуванні, сплативши свої податки.

Джерело