Сьогодні система освіти України працює в умовах безпрецедентного тиску. Попри виклики повномасштабної війни, школи мусять забезпечувати безперервну освіту, тоді як тривалі освітні реформи створюють додаткові вимоги для вчительства, учнівства, керівництва шкіл і батьків.
У перспективі системі освіти також доведеться підтримувати реінтеграцію дітей, для яких освітній процес зазнав суттєвих порушень. Йдеться, зокрема, про дітей, які були змушені покинути свої домівки та навчатися далеко від рідних громад, а також про уч_ениць, чиє навчання постраждало через нестачу вчитель_ок, тривале онлайн-навчання та інші виклики війни. Це також стосується дітей, які жили й навчалися на тимчасово окупованих територіях, а також тих, кого Росія викрала. Забезпечення успішної реінтеграції всіх цих дітей до української системи освіти стане одним із ключових завдань у майбутньому.
За таких обставин просування гендерно чутливої та інклюзивної освіти може здаватися менш нагальним завданням, ніж реагування на безпосередні виклики. Проте змістовне та стале реформування освіти потребує комплексного підходу, у якому гендерна рівність і соціальна інклюзія залишаються невід’ємними пріоритетами. Це особливо важливо не лише в контексті освітніх реформ, що тривають в Україні, а й у ширшому процесі європейської інтеграції, що передбачає поступове наближення до цінностей і стандартів Європейського Союзу, які дедалі більше акцентують увагу на рівності, інклюзії та недискримінації. Учительство відіграє ключову роль у втіленні цих принципів у повсякденній освітній практиці. Водночас досі бракує знань про те, як саме гендерно чутливі та інклюзивні підходи реалізуються і сприймаються в українських школах. Спираючись на результати проєкту GENEQ-UKRAINE (2025–2026), ця аналітична записка розглядає методологічні підходи до дослідження цих питань і окреслює міркування, які можуть бути корисними для подальших досліджень та формування освітньої політики.
