Як працювати в культурі в умовах невизначеності. Онлайн-дискусія

Пандемія зачепила практично всі сфери життя, зокрема й культурну. Це й стало головною темою дискусії, під час якої учасниці говорили зокрема про те, наскільки змінилася культурна галузь, як культурні установи та креативні організації підлаштовуються під ці зміни, а також як працівни_ці культури і креативності відстоюють свої права в умовах невизначеності й що може зробити держава, аби цьому посприяти.

В обговоренні взяли участь:

• Леся Кульчинська, культурологиня, кураторка, дослідниця візуальної культури, кандидатка наук мистецтвознавства;
• Дарія Бадьйор, кураторка міжнародного кінофестивалю “Київський тиждень критики”, співзасновниця Спілки кінокритиків України;
• Ірина Батуревич, керівниця відділу стратегічної роботи та аналітики, заступниця директорки Українського інституту книги;
• Марина Дубина, перекладачка й редакторка книжок і коміксів, членкиня ініціативної групи «Translators in Action» й команди фестивалю TRANSLATORIUM.

Модераторкою дискусії виступила керівниця проєктів Cedos Анастасія Боброва.

Леся Кульчинська

Наразі сфера сучасного мистецтва підтримується державою хіба що через Український культурний фонд (УКФ), і цього явно недостатньо. Водночас індивідуальним культурним працівни_цям складно жити за рахунок лише грантів, адже це потребує постійного підлаштування під цілі інституції-грантодавиці.

Загалом працівни_ці культури часто є залежними від інституцій, галерей чи людей, які оплачують їхню творчість. У таких випадках деякі ми_сткині знаходять іншу роботу, а творчістю займаються у вільний від неї час.

Це не єдина проблема культурних працівни_ць: вони також можуть стикатися з постійними змінами умов роботи, затримками або й взагалі неотриманням виплат. Питання того, як їм відстоювати свою трудові права, і досі залишається відкритим.

Сфера сучасного мистецтва розвивається найкраще тоді, коли до неї мають доступ молоді художни_ці. В УКФ є потрібні для цього програми, однак туди важко подати заявку. Відтак шанс отримати гранти значно вищий у солідних інституцій або художни_ць з великим досвідом. Водночас багато цікавих та свіжих ідей з’являються саме у недосвідчених ми_сткинь.

Говорити про самоокупність культури дещо смішно. Галереї можуть забезпечити виживання художни_ць, але здебільшого йдеться про досвідчених ми_сткинь. Водночас галереї практично ніяк не підтримуються державою – цим займаються приватні ініціативи. Нам вкрай необхідна державна програма підтримки галерей та стимулювання меценатства. 

Також у галузі сучасного мистецтва потрібні дослідження умов праці та її правових аспектів, адже робота культурних працівни_ць здебільшого ніяк не оформлюється і виконується на договірній основі. Художни_ці не розуміють, які вони мають права і як вони можуть їх забезпечити. Держава має сприяти тому, щоб їхня діяльність відбувалася у правовому полі, зокрема через підвищення юридичної грамотності.

В пандемії є й певні позитивні моменти – у ситуації, коли раніше дієві стратегії перестають працювати, й ти не знаєш, як далі вибудовувати своє життя, не лишається нічого іншого, крім як зайнятися врешті тим, чим ти хочеш. Завдяки цьому останнім часом в мистецькій сфері відбулося багато цікавого. 

Дарія Бадьор

Як в культурній журналістиці, так і в інших культурних сферах невизначеність є засадничою. Державні політики часто є фактором ще більшої нестабільності через некомпетентність архітектор_ок цієї системи, де хаос фактично є тримальною конструкцією. Наразі пандемія лише загострила та оприявнила ці проблеми.

Цьогоріч Міністерство культури отримало майже 12 млрд грн фінансування. Це непогана сума, яку потрібно правильно розподілити. Наразі вона йде на непрозору програму “Великої реставрації”, на кіно (де повністю зламана система розподілу коштів), на УКФ, який зараз потерпає.

Отже, кошти є, але вони розподіляються за залишковим принципом, успадкованим ще з радянських часів. При цьому навіть найзавзятіші реформатори й міністри не змогли провести аудит, аби виявити, на що саме пішли ці гроші та наскільки ефективно їх витратили. Загалом, необхідними є дебюрократизація та прозорість цієї системи, ширші горизонти планування і перегляд пріоритетів та принципів фінансування.

Аналітика культури в усіх сферах є надважливою, водночас брак даних у деяких сферах просто критичний. До прикладу, в кіно бракує державної аналітики — хоча є виконавчий орган, який може акумулювати ці дані, він не завжди їх не аналізує.

Необхідно провести дослідження про журналістські гонорари — ті, що є у вільному доступі зараз, нерепрезентативні. Ці дослідження мають робити самі журналіст_ки. Однак для цього їм потрібно об’єднатись, що журналіст_кам практично ніколи не вдається зробити. Прикладом об’єднання можна вважати виникнення Незалежної медіа-профспілки України 2015 року, яка, однак, вже не є такою ефективною, як на початку свого існування. 

У культурній сфері нам потрібно об’єднуватись міжсекторно. Зараз всі сектори є замкненими — є якісь актор_ки в кіно, літературі, театрі, однак вони здебільшого роз’єднані.

Окрім цього, варто відновлювати інститут репутації, говорити про недобросовісних замовни_ць і домовлятися не співпрацювати з ними — зрештою це призведе до того, що замовни_ці будуть змушені виконувати свої обов’язки й створювати кращі умови для ми_сткинь. 

Держава має сприяти розвитку культури не лише фінансово. Наприклад, вона може агітувати меценатів, просто зробивши поправку до Податкового кодексу — для цього навіть не потрібно писати новий закон про меценатство. 

Марина Дубина

Становище багатьох перекладач_ок і редактор_ок ще до пандемії було прекарним і хаотичним. Замовни_ці й раніше не хотіли гідно платити, або й взагалі постфактум відмовлялись оплачувати вже виконану роботу. Наразі ситуація погіршилась — пандемія дала їм можливість ще більше затримувати гонорари й видавничі процеси.

За результатами нашого дослідження, ще у вересні 2020 про затримки гонорарів повідомляли 80% опитаних. Це ситуація, коли ти, до прикладу, 3 місяці або пів року працюєш над книгою, а потім ще стільки ж чекаєш на оплату, не знаючи, на що тепер жити. І тоді доводиться набирати багато різних замовлень у медіа або видавництв, щоб звести кінці з кінцями. Це однозначно погано впливає на ментальне здоров’я і якість роботи. Своєю чергою, замовники скаржаться на низьку якість роботи і виправдовують цим низькі тарифи, утворюючи замкнене коло.

Окрім цього, у деяких перекладач_ок та редактор_ок за час пандемії ще більше впали розцінки, у деяких зменшився обсяг роботи. Загалом нам необхідні дієві інституції та програми, що займалися б збором та аналізом даних щодо видавничої справи в Україні.

Що стосується законодавства, багато законів потребують змін, але й про ті, що написані гарно й мають виконуватися, знає недостатньо людей. Наприклад, постанова кабміну 72, якою регулюються ставки оплати за інтелектуальну працю, зокрема художній переклад — через низьку правову грамотність майже ніхто не дотримується цієї норми. 

В ініціативі “Перекладачі у Дії” ми базуємо свою роботу на дослідженнях, щороку запитуючи у книжкових перекладач_ок про їхні трудові умови. Завдяки дослідженням ми зрозуміли, що немає уніфікованих умов перекладацької роботи, втім вони уніфіковано не дуже добрі.

В ініціативі також є низка речей, які спричиняють зрушення у галузі. До прикладу, зразки договорів, які можна завантажити на сайті ЛітЦентру і використати в процесі укладання договорів з замовни_цями. Окрім цього, є калькулятор роялті, який працює, використовуючи дані, що містить 72 постанова Кабміну — за ним можна дізнатися скільки вам мають платити за сторінку, рядок тощо, і посилатись на нього у перемовинах з замовниками. Таким чином ми вчимо працівни_ць галузі відстоювати свої права і наполягати на адекватному ставленні. Хотілося б, аби держава підтримувала цей рух, а не лише ставила нам палиці в колеса.

Ірина Батуревич

Імовірно, пандемія вплинула на сферу культури трішки менше, ніж на всі інші, адже вона й раніше була нестабільною. При цьому державні інституції ще більш хаотичні, ніж культурне середовище, задля якого ми працюємо.

За кордоном видавництва купують права або ексклюзив на автор_ку на тривалий період і пропонують автор_ці достатньо вигідні умови, аби вона хотіла укласти такий контракт. Якщо ж у видавництва немає таких контрактів, його можуть сприймати як нестабільного партнера. В Україні ми лише наближуємося до цього.

Наразі ми маємо нестачу українськомовних автор_ок через те, що більшість видав_чинь боїться інвестувати в автор_ок, які ще не мають умовної етикетки “бестселер New York Times”. Через незацікавленість видавництв ми ризикуємо поступитись сильнішим ринкам — не західноєвропейським, а, наприклад, російським. 

Окрім цього, фактично жодному українському видавництву не вигідно перекладати свої книжки за кордоном, хоча це потрібно як автор_кам, так і українській державі. Натомість зростає кількість аукціонів між українськими видавництвами, які хочуть видати закордонний бестселер в Україні й борються між собою за право видати його українською.

Здається, Україна так і не вийшла з режиму, в якому весь час необхідно доводити, що культуру потрібно підтримувати. Є культурні проєкти, які не прагнуть (і не повинні) бути самоокупними, тому що вони є самоцінними в тих сенсах, що вони доносять. Держава має робити все аби підтримувати такі проєкти. Проєктам, у свою чергу, треба вміти визначати свою аудиторію, ефективно доносити до неї свою цінність і працювати на результат.

Культурні інституції створюють умови, аби ця екосистема розвивалася. Однак над цим мають працювати не лише державні інституції, а також профспілки, актори ринку та інші зацікавлені сторони.

Наразі нам потрібні систематичні дослідження в межах державних інституцій – точкові дослідження, які ми маємо зараз, це радше спорадичні спроби щось виміряти, і ці дані пізніше неможливо порівняти у часі. Звісно ж, важливо, аби ці дослідження були у відкритому доступі. Приватні дослідження проводяться часто, але не оприлюднюються, адже це інформація, яку ховають від конкурентів.