Внутрішня міграція та міста в Україні: виклики і розвиток

Спікер_ки:

• Олександра Слободян, дослідниця у сфері міграції;
• Павло Федорів, міський географ, аналітик і експерт з житлової політики;
• Олег Борисов, заступник голови Профспілки працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів України, експерт з питань зайнятості та трудової міграції.

Олександра Слободян:

• Спершу я б хотіла трохи зосередитися на теоретичній рамці. Коли ми говоримо про внутрішню міграцію, ми, умовно, говоримо про два типи мігрант_ок. Перший тип — це маятникові мігрант_ками, тобто працюють в одному місці, а проживають в іншому місці, можуть їздити на роботу в інший населений пункт чи на певну відстань кожного дня або кілька разів на тиждень. Інша група — мігрант_ки, які є переселн_ками у значенні того, що це люди, які переїхали в інше місто і проживають там постійно. Під мігрант_кою ми маємо на увазі ту людину, яка змінила звичне місце проживання. Щодо обох груп внутрішніх мігрант_ок ми маємо дані Державної служби статистики. Дуже важливо мати саме державну статистику, особливо коли говоримо про міста, тому що стан міст та інституційна спроможність органів влади на місцях відрізняються. 
• Якщо ми говоримо про маятникових мігрант_ок, то тут Держстат надає нам певні оцінки. Періодично проводиться обстеження робочої сили, і там міститься питання про те, чи людина протягом певного періоду працювала в іншому населеному пункті, окрім пункту проживання. Таких людей, які проживали в іншому населеному пункті, в Україні лише 13%. З цих 13 відсотків 11% їздять на коротші відстані, тобто вони не покидають область свого проживання. Таких маятникових мігрант_ок, які їздять у межах області, найбільше у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях. Якщо ми говоримо про довші відстані, то тут Держстат користується переїздом з одного адміністративного пункту в інший. Маятникові мігрант_ки їздять переважно з Київської та Житомирської областей, а також із Києва. Ці дані Держстат збирає, але не публікує повні масиви даних, тому глибший аналіз ми зробити не можемо. Більш детальний аналіз Світовий банк робив майже 10 років тому, і він показав, що більш схильне до маятникових міграцій те населення з сільської місцевості. Переважно долучаються до маятникової трудової міграції працівни_ці ручної праці. 
• Щодо внутрішніх мігрант_ок, які переїжджають з одного міста в інше, Держстат отримує адміністративні дані про місце реєстрації, тобто оцінює на підставі легального місця проживання. Якщо подивитися на статистику, від 500 до 800 тисяч таких осіб щороку мігрують у межах країни. Насправді з цими даними є певні проблеми, тому що не всі житель_ки України живуть за фактичним місцем реєстрації, і це дуже помітно навіть з офіційних даних. Якщо ми подивимося на розподіл внутрішніх мігрант_ок, який оцінює Держстат за віком, ми побачимо, що найбільша частка цих мігрант_ок — це молодь. Наприклад, молодь переїжджає до іншого міста в університет і змінює свою реєстрацію, студент_ки реєструються в гуртожитках. Оцінки Cedos показали, що у 2019–2020 роках 56% вступни_ць змінили місце проживання. 
• В офіційну статистику не потрапляє одна велика категорія — частина населення, яка часто не має підстав для реєстрації місця проживання. Ми також проводили дослідження про те, скільки людей проживають не за місцем реєстрації, і в Україні таких щонайменше 12%. Найбільша частка цих осіб, які живуть не за місцем реєстрації, — це Київ та Київська область. Ми також побачили, що частка тих, хто живе не за місцем реєстрації, найбільша у категорії 25-34 роки — це якраз той період, коли студент_ки закінчують університет, не мають права проживати в гуртожитку, не мають власного житла і не можуть зареєструватися. Власність на житло є передумовою для реєстрації, оскільки лише 3% населення, яке проживало у власному житлі, не було там зареєстровано. 66% населення, яке проживало у житлі родич_ок або орендному, проживали не за місцем реєстрації. 
• По-перше, ми недооцінюємо кількість населення в містах — відповідно, міста не можуть приймати обґрунтовані рішення щодо інфраструктури, побудови шкіл і садочків. Також для неофіційних містян_ок виникають проблеми: їм складніше отримувати деякі послуги, потрібно їздити в інші міста. Але це також впливає на ставлення неофіційних містян_ок до міста, де вони живуть. Наш аналіз показав, що ті, хто живе не за місцем реєстрації, рідше беруть участь у різних подіях, які стосуються міста, в облаштуванні спільної території. Їм важче голосувати на місцевих чи на всеукраїнських виборах. Тобто ми говоримо про молодь, яка потенційно є активною, але не бере активну участь у житті міста через структурні чинники. У нас немає надійних державних даних щодо внутрішніх мігрант_ок, а також щодо населення міст, у яких проживають мігрант_ки. Потрібно змінювати механізм, який давав би людям змогу реєструватися, але також заохочувати людей реєструвати своє місце проживання.

Павло Федорів:

• Україна після розпаду Радянського Союзу успадкувала різні нерівності з системою, яка була на початку 90-х. Офіційна регіональна політика будувалася навколо того, що потрібно скорочувати відмінності та нерівності між міською та сільською місцевостями, а тому села при досягненні певної кількості населення перетворювалися на міста. Україна успадкувала цю систему міст і сіл, а це означає, що на початок здобуття незалежності Україна була регіонально розбалансованою країною. Усі ці регіональні відмінності згодом тільки загострилися, при чому на різних рівнях. Наприклад, це нерівності між Києвом і рештою регіонів, у межах самих регіонів, між великими та малими містами.
• Регіональна політика може бути спрямована на різні цілі, але здебільшого це про те, щоб гарантувати людям адекватну якість життя у межах країни. До 2014 року Україна вже була розбалансованою країною, а тому потрібна була якась реформа. Нею стала парасолькова реформа, яка називається «децентралізація» й охоплює багато реформ. З одного боку, це про те, що територіальні громади об’єднувалися між собою, а з іншого боку — це те, що змінювалася система організації влади, місцевої влади і міжбюджетних відносин. Децентралізація була спрямована на те, щоб якось узгодити між собою територіальні та галузеві політики, але цього досі не сталося. 
• Феномен скорочення міст може передбачати як скорочення населення загалом, так і скорочення кількості домогосподарств та економічно активного населення. Якщо місто втрачає населення, воно втрачає економічну активність, а менше податків означає, що на цій території люди можуть отримати послуги гіршої якості — відповідно, їхні життєві шанси та можливості скорочуються. Це призводить до подальшої міграції та втрати населення на цій території. Причин скорочення населення може бути кілька. Перше — це демографічний перехід. Зниження рівня народжуваності може означати, що населення старіє і скорочується. Але ще можуть бути дві причини, пов’язані з міграцією: зовнішня та внутрішня міграція. Якщо ми відкриємо нову редакцію Державної регіональної політики до 2027 року, ми там не побачимо ні згадок системи того, як ми будемо управляти цим скороченням, ні відображення того, як міграційні процеси впливають на міграційний розвиток. Слово «міграція» там використовується лише на позначення зовнішньої міграції, а внутрішня міграція незаслужено не отримує там уваги. 
• Ця міграція створюватиме для нас у майбутньому виклики. З одного боку, треба буде управляти тими містами, які сьогодні скорочуються. В Україні часто мігрує молодь та економічно активне населення, тобто це люди, які разом з собою можуть повести податкові надходження. З їхнім виїздом потреба в соціальних послугах не скорочується, а може зростати, бо залишаються маломобільні та вразливі групи населення, які потребують допомоги. З іншого боку, на іншому полюсі від цих міст, які скорочуються, є регіональні центри та столиця, які в умовах того, що буде притік оцих мігрант_ок з інших регіонів, повинні будуть мати краще планування для того, щоб уникнути розповзання міст, екстенсивного використання їхніх територій довкола, і взагалі щоб ефективно використовувати ресурси. Третій виклик пов’язаний з потенційною міграцією людей із сільської місцевості до міст, яка може посилитися з відкриттям так званого ринку сільськогосподарських земель в Україні. Це може призвести до того, що дедалі більше людей у сільській місцевості продаватимуть свої ділянки в умовах, коли вони не мають можливості вести там такий спосіб життя, як вони хочуть, і переїжджатимуть до міст. Це призводитиме до депопуляції сільської місцевості і можливого падіння рівня життя там, а з іншого боку, це навантаження на ті населені пункти, куди майбутні мігрант_ки приїжджатимуть. Ці міста не готові у сенсі соціальної інфраструктури, а також здатності ринків житла забезпечити адекватне проживання в цьому житлі. В Україні немає доступного ринку оренди, а також адекватної системи іпотечного кредитування, за якою люди могли б собі купувати житло. 
• Масштабні програми будівництва інфраструктури стимулюватимуть міграцію. Те ж «Велике будівництво», яке створює сполучення між населеними пунктами, що не лише відкривають можливості для працівни_ць, а й для бізнесів відкривають доступ до потенційної робочої сили в регіонах. Також я думаю, що це стимулюватиме міграцію, але не трудову, а уч_ениць, які їздитимуть на навчання до інших населених пунктів через побудову опорних шкіл.
• Левову частку надходжень місцевих бюджетів сьогодні утворюють ПДФО, тобто оподаткування праці, а дуже низьку частку утворюють надходження від капіталу — оподаткування землі чи нерухомості загалом. Саме це покладання на ПДФО ставить громади у вразливе становище. Що більше людей виїжджають, то менше ПДФО та податкових надходжень, то менша спроможність громад. Для цього потрібна система вирівнювання, аби якась частка від доходів тих, хто виїжджає, незалежно від того, де вони потім будуть проживати, дозволяла людям в інших регіонах отримувати життєві шанси. 

Олег Борисов:

• Міграція до великих міст — це можливості працевлаштування та вища заробітна плата, особливо для сільського населення. Переважно внутрішні мігрант_ки працюють на будівництві, в торгівлі, в громадському харчуванні, на транспорті й у якості домашнього персоналу. 
• Будівельна галузь не збільшується в чисельності працівни_ць: за 8 років галузь втратила 172 тисячі осіб через переїзд в інші країни, смертність тощо. Цікаво, що ми кажемо про молодь, яка виїжджає до міст, але середній вік будівельни_ці — 40-50 років. У багатьох населених пунктах у принципі чоловічого населення цієї вікової групи майже немає. Ми кажемо, що будівельни_ці — це маятникова міграція, але, на жаль, ні. Вони проживають і харчуються, залишаються на будмайданчику, іноді винаймають тимчасове житло, щоб попрацювати і потім повернутися додому. Загальний час роботи — від 10 годин, після такого виснажливого дня люди не хочуть їхати додому, а шукають можливості, де переночувати, на тому ж будмайданчику або в гуртожитку, який надають роботодавці. 
• Офіційно будівельни_ці отримують трохи більше мінімальної зарплати, а все інше — «в конверті». Іноді ці маятникові мігрант_ки недоотримують заробітну плату. Будівельни_ці майже не отримують у повному обсязі свою відпустку. Роботодавець іноді ставить умови, навіть жорсткі — наприклад, будівельни_ці мають право, як маятникові мігрант_ки, виїжджати ввечері додому. Але ми бачимо по ситуації, що вони живуть на цих будмайданчиках, щоб отримати кошти. 
• Будівельни_ці — дуже мобільна група населення. Пандемія оприявнила ситуацію з побутовими умовами, умовами праці, здоров’ям тощо. Були випадки, коли люди пішки добиралися до майданчиків або за власні кошти для того, щоб далі працювати. Перший рік пандемії показав, що місцеві адміністрації не розглядали будівельну галузь як ту, яка має працювати, бо це інфраструктурні об’єкти. Ми як профспілка контролювали питання довозу працівни_ць, боролися, щоб вони отримували кошти, могли поїсти та мали нормальні умови.