Офіційно, райони — це найнижчий можливий рівень влади в містах. При чому, він навіть не є обов’язковим. Міста самі можуть вирішувати, чи потрібен їм поділ на райони, та як саме ними управляти. Наприклад, Житомир складається з двох районів — Богунського і Корольовського, а Івано-Франківськ обходиться без районів узагалі. Хоча ці два міста подібні за кількістю населення і площею.

Незалежно від того, чи поділене місто на райони, українське законодавство розглядає всіх жительок і жителів міста єдиною територіальною громадою. Саме територіальна громада має право самоврядування — тобто, повноваження і можливості для того, щоби самостійно вирішувати свої місцеві справи. Для цього вона обирає міського голову, а також — депутатів і депутаток, які формують міську раду. Рада приймає всі основні рішення з управління містом, а їх втіленням займається виконавчий комітет. Це колективний орган, якому підпорядковується деревоподібна структура департаментів, управлінь, відділів і секторів, що відповідають за конкретні сфери і галузі життя міста.

Власне, для зручності координування роботи цих галузевих підрозділів на певній території, міські ради можуть утворювати районні адміністрації і розподіляти між ними територію міста. Більше того, міські ради можуть передавати на рівень районів не лише виконавчі, а й представницькі функції, утворюючи районні ради. Це дає можливість мешканкам і мешканцям міста мати своїх представників чи представниць при прийнятті рішень, наприклад, ухваленні бюджету, не лише на рівні всього міста, але й нижче — на рівні районів. Рішення про створення районних рад, як і рішення про утворення районів, кожне місто має право приймати на свій розсуд. Так, наприклад, у районах Харкова та Дніпра такі ради є, а у Львові й Одесі — немає.

Не зважаючи на те, чи поділене місто на райони і чи є у них ради, основний принцип управління є галузевим, а не територіальним. Це означає, що фінансове і стратегічне планування здійснюється в першу чергу за сферами: благоустрій, транспорт, освіта тощо. І вже в межах кожної з цих сфер приймаються рішення, які райони більше потребують розвитку. Це може мати два негативні наслідки. По-перше, більше ресурсів отримують центри, адже на рівні всього міста їхні проблеми виглядають очевидніше. По-друге, майже не працює інтегрований підхід до розвитку територій — комплексне стратегічне планування, що дозволяє ефективніше вирішувати проблеми, рішення яких лежать на перетинах кількох секторів.

Межі районів

Проблема офіційних районів українських міст часто полягає у тому, що їхні межі нарізані доволі штучно. Цей поділ не завжди враховує «природні райони» — частини міста, які мають спільні народні назви, інфраструктуру й історію виникнення. Це можуть бути колишні маєтки і передмістя, приєднані до міст села чи збудовані в один час житлові масиви. Часто вони відділені від інших частин міста просторовими бар’єрами, наприклад, магістральними вулицями, залізницями, річками, промисловими чи зеленими зонами. У Івано-Франківську такими неформальними районами є, наприклад, Каскад, Бам і Бельведер, у Львові — Рясне, Левандівка і Збоїща, у Києві — Виноградар, Позняки, Березняки.

Межі цих районів часом є нечіткими і умовними: різні люди можуть уявляти їх по-різному. У 2015-2017 роках Інститут міста у Львові реалізував проект «Громади в дії». Мерія зрозуміла, що залучати мешканок і мешканців до вирішення міських справ краще за територіальним принципом, однак офіційні адміністративні райони поєднують в собі дуже різні території, а люди, які там живуть, не відчувають себе єдиною громадою. У місті зробили соціологічне опитування, щоби зрозуміти, якими є неформальні райони. Перед його проведенням дослідники передбачали, що їх буде 58, однак виявилося 39 — тобто, по 5-10 неформальних районів на один адміністративний. Під час схожого дослідження в Оболонському районі Києва у 2016 році Аналітичний центр CEDOS виявив близько 8 неформальних мікрорайонів.

У кожному з 10 адміністративних районів Києва проживає по 200-300 тисяч людей — стільки ж, як у обласному центрі середнього розміру. Офіційні райони Харкова населяють по 100-300 тисяч, Львова — по 100-150 тисяч мешканок і мешканців. Це надто багато для того, щоб на цьому рівні утворилася активна локальна спільнота і розвинулися сусідські взаємодії. На відміну від адміністративних районів, неформальні є більш однорідними і цілісними. Саме на цьому рівні найбільш доцільно працювати з оцінюванням і поліпшенням якості життя і міської інфраструктури. Дослідження проекту «Громади в дії» виявило, що, на думку мешканок і мешканців, більше спільних проблем є саме на рівні неформальних, а не офіційних районів.

Наприклад, у Києві є Подільський адміністративний район. Якщо спрощено, він складається з трьох частин: Подолу, Куренівки і Виноградаря. Найбільшою проблемою збудованого у 1970-80-х роках Виноградаря є погана транспортна доступність, однак для історичного Подолу, де розташовано три станції метро, ця проблема не є актуальною. Куренівка, натомість, взагалі поділена між двома адміністративними районами. Там розташований «пташиний ринок», сусідки й сусіди якого не почуваються в безпеці і кажуть про загрозу маргіналізації. Одним з варіантів вирішення цієї проблеми може стати облаштування на Куренівці якісних публічних просторів: вони приваблюють різних людей проводити час на дворі, а присутність «очей на вулиці» підвищує відчуття безпеки. Щоправда, реалізувати цю ідею важко, оскільки служби благоустрою двох адміністративних районів не координують свою роботу, особливо, стосовно розвитку таких периферійних територій.

Якість життя

Різниця у якості життя менша, коли райони є соціально різноманітними. Якщо люди різного походження і соціального статусу живуть змішано, а не відокремлено, це зменшує ймовірність виникнення соціальних нерівностей і сприяє рівномірному розвитку суспільства. Українські міста є порівняно однорідними, однак багато інших країн мають очевидний поділ на заможні райони для багатих і неблагополучні для бідних. Така сегрегація приводить до проблем з безпекою і нерівного доступу до якісних соціальних послуг — освіти, медицини, культури.

Хоча у Радянському Союзі й існувала ієрархія привілеїв при розподілі житла, такого різкого поділу на багаті і бідні райони, як у США чи країнах Латинської Америки, не виникло. Щоправда, після переходу до капіталізму в українських містах почали з’являтися закриті житлові комплекси чи навіть цілі мікрорайони, наприклад, Комфорт Таун чи Новопечерські Липки у Києві. Вони мають окрему інфраструктуру всередині і закриті для вільного проходу.

Щоб не допустити сегрегації — поділу районів на елітні і неблагополучні — можна застосовувати такі інструменти як встановлення обов’язкової квоти на соціальне житло у всіх новобудовах або пріоритизація найменш розвинених районів під час розподілу бюджетних коштів.

На якість життя у районах впливає також їхня багатофункціональність. Це означає наявність не лише житла, а й робочих місць, освітніх, медичних і соціальних закладів, торгівлі і розваг, публічних просторів і адміністративних будівель. Якщо район є лише спальним і складається виключно з житлових будинків, всі інші потреби його жителі і жительки будуть забезпечувати у інших частинах міста. Це збільшує витрати часу і грошей на добирання, негативно впливає на завантаженість громадського транспорту й доріг, а також ставить людей у нерівні умови залежно від місця проживання.

Спільноти

айбільше люди прив’язуються до щоденних речей: свого під’їзду, двору, вулиці. До всього, що трапляється дорогою на роботу, в дитячий садок, спортзал, кінотеатр, парк чи на базар. Люди розуміють проблеми своїх районів і знають, що де покращити — тобто, можуть бути компетентними щодо розвитку території. Тому найдоречніше залучати їх до прийняття рішень саме на цьому рівні — запрошувати брати участь в публічних обговореннях чи громадських слуханнях, обирати районних депутатів і депутаток чи визначати пріоритетні витрати з міського бюджету. Те ж стосується й інформування: новини про відключення води, ремонт скверу чи відкриття кав’ярні будуть найбільше цікаві людям, які живуть або проводять багато часу поруч.

Райони — це місця утворення локальних спільнот, об’єднаних спільними зв’язками. Вони є основою для місцевого активізму, спільного вирішення проблем і самоврядування.

Проект «Громади в дії» визначав такі фактори, що впливають на утворення локальних спільнот:

  • ідентифікація мешканців і мешканок з певною територією;
  • бажання вирішувати спільні проблеми і віра в те, що це можливо;
  • довіра до інших;
  • усвідомлення спільних проблем і потреб;
  • простори, де спільнота могла б взаємодіяти;
  • особисті контакти, знайомство і спілкування з сусідами;
  • практики громадської активності — попередній досвід спільних дій.

Дослідження CEDOS в Оболонському районі Києва виявило, що для 72% опитаних важливо жити саме у їхньому мікрорайоні. При чому люди, які частіше долучаються до громадської діяльності, більше цінують місце свого проживання. Дослідження «Громади в дії» показало, що 82% львів’янок та львів’ян знають людей, які живуть з ними в одному будинку, а 66% — час від часу спілкуються з ними і проводять разом час. Люди, які підтримують сусідські контакти, більше долучаються до громадського життя у своєму районі. Проте, лише 36% опитаних довіряють своїм сусідам і сусідкам по будинку.

На ідентифікацію районів і формування спільнот впливає існування у районі якихось символів. Ними можуть бути визначні будівлі чи архітектурні домінанти, вулиці або підприємства, парки і зелені зони, а також водойми: річки і озера. Наприклад, район Санта-Барбара у Львові отримав назву від торгового центру, фасад якого оформлений арками, схожими на арки з одноіменного серіалу. У Івано-Франківську є район Позитрон, названий за іменем заводу, а також Пасічна, що є, власне, назвою вулиці. Одними з найважливіших символів Оболоні у Києві є місцева набережна Дніпра, а також система озер, біля яких люблять відпочивати місцеві.

Якщо мешканки і мешканці відчувають прив’язаність до свого району і бажають вирішувати наявні проблеми, знаються з людьми по сусідству і час від часу займаються чимось разом, це означає, що такий район має потенціал для активної спільноти. Якщо станеться якась проблема — спільнота зможе швидко на неї відреагувати і домогтися від органів влади задоволення своїх потреб. Чим ефективніше це буде відбуватися — тим кращою буде якість життя у районі. А чим краща якість життя — тим більше мешканки і мешканці району будуть задоволені своїм життям у ньому.

Опубліковано у Газеті Сеансу Міського Сканування (2019)