Анонс події

Конспект події

Модератор: Іван Вербицький, директор аналітичного центру Cedos 

На розробку проєкту “Генерального плану Києва 2040” витратили гроші з міського бюджету. Це потребує професійного та громадського обговорення. Звісно, є пресрелізи Інституту Генерального плану та КМДА, але вони лише компліментарно рекламують цей проєкт. Дискусії немає, бо ані розробник, ані КМДА не створюють простір для таких обговорень. “Надсилайте свої пропозиції на пошту” від Інституту Генерального плану – не зовсім той формат, який необхідний для адекватного спілкування. 

Три спікер_ки заходу підготували три статті з критикою Генерального плану 2040. Дві з них уже опубліковані, третя готується до виходу. Проєкт Генерального плану Києва 2040 закритий і замало обговорюється публічно, хоча існує його критика та чітке усвідомлення, що наслідки, які він матиме, – це наслідки на десятиліття. Ця дискусія – спроба почати це обговорення.

    
Олександр Анісімов, дослідник в Бюро онлайн, студент магістерської програми “4Cities”

Отже, сфокусуємось на питанні, що далі. Зараз склалася ситуація, коли старі інструменти не працюють, а нові не створюються. Необхідно усвідомити, що критика радянського і неоліберального підходів однаково важлива. Звісно, зараз є орієнтація на економічну доцільність, щільність, конкурентність, зони росту – це своєрідна заміна радянської теорії індустріалізації, районування, зелених зон і т.д. Ми ж не хочемо ні першого, ні другого. 

Район Позняків – це показове для Генплану реалізоване антигуманне середовище без зручних траєкторій відпочинку та адекватного громадського транспорту. Воно є монофункціональним, і всі функції, які потрібні людям, просто витіснені.

З іншого боку, те, що зроблене на противагу Генплану, як-от район Комфорт Таун, – теж не відрізняється якісним плануванням. Тут є значна залежність від автомобілів, відсутність безоплатних послуг: освітніх чи медичних. Він схожий на радянські мікрорайони, і до того ж закритий. Тобто люди, які в ньому не мешкають, – небажані, а все, що не подобається жителям, – витісняється за паркан. 

Постає питання: чи буває планування неполітичним?
Наш досвід: планування буває лише політичним. Але не лише в Україні планувальни_ці бояться політичних рішень, вони їх уникають. Питання політики висить у повітрі, але рідко підіймається у професійному колі спілкування. Жодна політична сила не починає дискусії про те, як мають жити й співіснувати люди та як має розвиватися місто. Водночас і містобудівельни_ці не рефлексують політичні позиції. Тому ніхто не має розуміння, на основі яких чи чиїх пріоритетів цей Генплан створюється. Так само немає відчуття готовності говорити про цінності, які визначають рух міста.

Утім, осмислення цінностей – це стартова точка для планування, яка б приносила результати. А планування – це боротьба інтересів. У результаті реалізації зажди хтось виграє і хтось програє. Рішення не виникають самі по собі як абстрактне благо. Статична в майбутньому технократична візія планувальни_ці сама по собі не може існувати. Хоча планувальни_ці – це лише одна з ланок того, як виглядає і реалізується план. Але планувальни_ця знаходяться всередині боротьби візій, компетенцій, інтересів різних гравців. 

Український та київський парадокс Генеральних планів. Київ – це унікальний кейс, бо існує додатковий Закон про столицю. Генплан є лише однією з ланок планування міста. Генеральний план – це документ, основна містобудівна документація. Однак, йому неможливо слідувати, він не враховує інтересів учасни_ць, які проєктують, планують його. Ця монументальна директивна просторова політика, вона як космічне тіло – притягує на орбіту супутники транспорту, житла, екології, але не має можливості їх інтегрувати чи залучити. Складність документу перетворює його на такий монумент, що не може приймати критику, бо будь-яка його критика зруйнує когерентність складних зв’язків, і жоден з елементів не зможе працювати.

Відповідно, у всіх міжнародних стратегій, планувальних концепцій, стратегій районів немає точок дотику до Генплану. Найбільш кричущі проблеми Києва в ньому відсутні. І не тому, що це спадок радянського союзу, а тому, що Генплан не осучаснився, ресурс за 30 років стагнації після СРСР вичерпався. Зникала ідеальна для радянського спадку модель, де рішення приймаються централізовано згори, і одне таке рішення могло змінити дуже багато процесів. Та система зникала, однак, процес наразі є таким самим: проблема – закриті адміністративні рішення – замовлення – закриті адміністративні рішення – Генплан.

Через закритість адміністративних процесів десятки інститутів, які включені у свої зони процесу, сотні співробітни_ць фактично роблять роботу, яку начебто замовила громада, але не несуть жодної публічної відповідальності. Ні містян_ки, ні політик_ині, ні експерт_ки, ні навіть девелопери не мають ніякої дискусії про кінцевий продукт. Наслідком є відсутність зв’язку між плануванням і тим життям, яке відбувається в місті. Люди, які є заручниками планування, як можуть, йому протистоять, порушують і ігнорують, шукають слабкі місця, для того, аби реалізувати хоча б ті точкові якісні проєкти.

Залишається ряд питань: на чиїх плечах лежить відповідальність у захисті спільного блага? Якими формами та методами ми можемо впливати на цей дивний статус-кво?

Анастасія Пономарьова, дослідниця відділу урбанізму міських студій в Массачусетському технологічному інституті та магістриня КНУБА, учасниця Urban curators 

Дійсно, зміни мають бути системні, питання у тому – з чого саме почати. Технічний фокус планування був однією з причин кризи, в якій ми опинилися. 

Серед усього кола задач можна виділити внутрішні каталізатори: нові принципи, інтеграція підходів “знизу вгору” та “згори вниз”, нові пріоритети. Похідні від них: фінансові реформи, організаційні реформи, освітні реформи, законотворчі реформи. 

Нові планувальні пріоритети: заміна екстенсивного на інтенсивний розвиток, споживання на базові людські потреби, привілеїв на рівний доступ, ринкоцентричного на соціоцентричний розвиток, перебудови на збереження, закритості на відкритість. 

Нові планувальні принципи: 
1. Фокус на процесі планування та способі його досягнення, а не лише на результаті. 
2. Сталий розвиток: філософія ресайкла, реюза, зменшувати продуктивну ланку. 
3. Жителі – співтворці. Цей принцип дозволить відмовитися від спадку радянськості – витіснення жителів із процесу планування та прийняття рішень. 

Інтеграція підходу “знизу вгору” і “зверху вниз”. У нас є полярна пара: Генплан як стратегію можна протиставляти низовим і тактичним проєктам. І часто низові проєкти реалізуються навіть всупереч загальній стратегії. Цей принцип варто переглянути, стратегам критично необхідно розглядати все в тому числі із тактичної точки зору, а тактикам включатися в глобальне обговорення і включення тактичних рішень в загальну стратегію. В комунікації умовного “верху” і умовного “низу” мають бути посередни_ці: митці та мисткині, урбан адвокат_ки, дизайнер_ки, плануваль_ниці фірми, міські девелопери, підприєм_ниці та бізнес – вони мають сприяти кращій комунікації. 

Приклад реалізації колаборації стратегічних та тактичних поглядів – проєкт “Алея 12,7”, розроблений на замовлення Агенції просторового розвитку у Вінниці. Це масштабний проєкт на роки, який треба було реалізовувати тактичними шматками. У цьому кейсі погляд “стратегії + тактика” проявила міська адміністрація та муніципальний департамент, а позицію “тактика + стратегія” – громадська організація, урбан активіст_ки та зацікавлені сторони. 

Коли ми говоримо про взаємодію сторін, то розуміємо, що інтеграцію хтось має модерувати і забезпечувати, адже самого тільки бажання недостатньо, потрібна усвідомлена робота над інтеграцією сторін. І на наш погляд, це нова роль, фактично професія: урбан менеджер_ка, куратор_ка, в якій є велика потреба.

Брент Раян, магістр архітектури, запрошений професор міського дизайну та державної політики, голова дослідницької групи міського дизайну і девелопменту департаменту міських студій і планування в Массачусетському технологічному інституті

Я хочу говорити про суть нового планування. Історія пропонувала нам чимало утопій: соціальну утопію, економічну утопію, фізичну утопію, але жодна з них не є успішною. Тому я не буду пропонувати утопію, але пропонуватиму серію змін, які потребують переосмислення своєї ролі від учасників містобудівельного процесу і які репрезентують Київ. 
Я бачу три групи гравців. 

Перші – звичайні люди, оскільки міста, звісно ж, населяють люди. Так само владу представляють люди. Тому план і планування мають іти від людей, вони потребують переосмислення і відображення потреб та бажань людей і мають бути створені людьми. Отже, саме жител_ьки Києва потребують більшого включення в процес і збільшення впевненості у власній можливості внести ці зміни в план. Тому збільшення участі людей у змінах – критичний фактор для успіху.

Друга група – забудовни_ці і девелопери. Саме вони створюють місто, і їм так само треба переосмислити свою роль у процесі містобудування. Зараз вони думають тільки про себе та про своїх клієнт_ок. Але їм важливо запитати себе: чого хочуть і потребують жител_ьки? Що є найкращим для жителів Києва, а не лише для мене і моїх клієнт_ок?

І третя група – міська та державна адміністрація. У них величезна роль щодо юридичного узгодження документації. І їм так само треба змінити свій підхід і прийняти найкращі міжнародні практики та включити жител_ьок Києва у відкритий та прозорий процес планування від самого його початку і до кінця. 

Так, це складно, адже треба постійно тримати руку на пульсі, оновлювати план відповідно до зауважень людей та власне, постійно тримати з ними контакт, так само як і з забудовниками, які реалізують його. Це великий виклик. 

Так само оновитися має суть ідеї плану. Київ має зберігати величезну кількість культурної спадщини та історичних будівель, стало розвивати інфраструктуру, а не лише будувати автошляхи та розширювати вулиці. Хоча для управлінців це великий виклик.

Це ситуація, коли не лише в Києві, але і в США інколи планувальна система є досить слабкою. Тут менш провідною є роль влади і більше вирішують місцеві жител_ьки та забудовни_ці, але загальна екосистема теж потребує посилення та переосмислення. 
Звісно ж, урбаністичне планування Києва не може змінитися миттєво. Планування – це еволюція. Розробка нового планування так само є еволюцією. Дуже в багатьох показниках Київ кращий, аніж деякі північні міста у США. У Києва є ряд переваг, головне не зробити помилок, не знищити історичну спадщину, а людям – бути готовими до змін мислення та підходів до розвитку міста. 

Дискусійна частина

Урс Томен, міський планувальник, співзасновник школи CANactions

Олександр та Анастасія уже показали у своїй презентації дуже комплексну проблематику. Брендт також наголошував на необхідності наявності бачення та візії у девелоперів. Бачення напрямку руху та мети і, головне, цінностей. Без цих складових нормальний розвиток міста просто неможливий.
Найбільше страждають люди у зв’язку з браком комунікації та поєднання ініціатив “зверху вниз” та “знизу вгору” в дихотомії впровадження стратегії і тактики. Таке фрагментування є великою проблемою у взаємодії політик_инь та планувальни_ць. 
Так, є хороші моменти по впровадженню децентралізації, але часто політики_ні займають надто велику роль у плануванні міст, витісняючи інших гравців. 

Ігор Тищенко, випускник програми міського менеджменту в Технічному університеті Берліна

Гібридний план, який є залишком чи наслідком радянського авторитарного підходу до регіонального розвитку, в основі якого лежав індустріальний підхід та воля вищого партійного керівництва, – повністю ігнорує участь стейкхолдерів і тих, хто створює додану вартість, бізнесменів. Однак, він чудово накладається на неоліберальну логіку міського розвитку. У такій логіці не запрацюють жодні прогресивні механізми і кращі практики генерального планування. 

Києвом управляє, фактично, коаліція людей, які прагнуть отримати надприбутки із будівництва, і для них цей Генплан є ідеальним. Неолібералізм має однакові підходи по всьому світу. Десь він наклався на постсоціалістичні території – і витискає участь людей з публічних обговорень. Це накладається і на традицію відсутності відповідальності за сталий розвиток міст, територій, зменшення викидів. У киян_ок досить коротка урбаністична пам’ять – голосуючи на виборах, вони не співвідносять рішення, які приймалися 10-20 років тому, з перетвореннями, які зараз трапляються в місті. Звичайні жител_ьки не зіставляють смог і забруднення повітря з автомобілізацією та розпорядженням про пристосування міста до автомобілів та автошляхів і збільшення числа транспортних розв’язок. Це робить хіба жменька еколог_инь та активіст_ок.

Дуже погано також, що відсутнє уявлення про регіональний розвиток. Мало хто розуміє, що Київ насправді не лише місто, а й великий регіон, пов’язаний зі своєю периферією, і має з нею взаємозалежність. Ця думка ніколи не звучала з вуст когось іще, крім фахівців із міжнародної технічної допомоги. Звісно, цей проєкт Генплану жахливо неекологічний, він як релікт, в рамках того, що Україна ратифікувала Паризьку угоду, бо саме міста є основними продуцентами парникових газів. 

Єгор Власенко, запрошений дослідник у департаменті урбаністичних студій і планування Массачусетському технологічному інституті

Варто переглянути нашу призму сприйняття планів і їх недосконалості. Загальною є практика нарікань на їх пострадянськість, але варто зауважити, що не всі з них були виконані повністю. Порівнюючи зі Львовом, бачимо, що дуже часто після війни виконувалася задача післявоєнної відбудови, і в міську тканину вносили промислові об’єкти. Також багато планів 80-тих так і не реалізувалися в 90-тих. Тому цей безконтрольний розвиток Києва, який зараз спостерігається, – це спадок, який просто треба прийняти. У багатьох містах ми бачимо певну спадковість і безперервність процесів. Цікаво зауважити, що ті ж самі руки, які креслили одні концепції, після їх зміни розкреслювали інші, але це гармонійно впліталося в міське середовище. А щодо децентралізації, то тепер територія міста і Генплан має вважати на ці зміни через об’єднання громад: хтось доєднується, хтось, навпаки, обмежує собою територію. Багато речей, які започаткувалися до Незалежності, продовжуються, а створення громад – це додаткові виклики для Генплану. Також із проблем є велика невідповідність між просторовими і секторальними планами. У питанні просторового планування Київ відстає навіть від деяких яскравих регіональних українських міст. 

Авторка: Руслана Коренчук