Анонс події

Безпека – одна з найважливіших базових потреб людини і необхідний атрибут міського простору. Місця, які викликають тривогу і страх, з часом стають ще більш малолюдними і небезпечними. І навпаки, жваве вуличне життя може створювати відчуття захищеності. Збільшення поліції у містах є популярним рішенням для підвищення безпеки. Однак, частіше посилення контролю з боку органів правопорядку погіршує становище деяких людей.

В Україні складно говорити про безпеку з низки причин. Публічна дискусія часто нехтує розрізненням фактичної та відчуваної безпеки. Даних про рівень злочинності недостатньо. Поширеним залишається уявлення про те, що нарощування контролю означає безпеку.

16 липня, з 16:00 до 18:00, під час останнього онлайн-семінару цьогорічного Українського урбаністичного форуму запрошуємо говорити про безпеку в місті:

– Що таке безпека і від чого вона залежить? Як пов’язані безпека і добробут?
– Чим відрізняються фактична і відчувана безпека?
– Що таке поліціювання і чим загрожує його фрагментація?
– Що таке епідеміологічний підхід до поширення злочинності й насильства?
– Як карантин в Україні вплинув на захищеність вразливих людей? І чому окремі рішення зі створення безпеки, не допомогли, а навпаки зашкодили їм?

Наші гості:

  • Сергій Баглай – аналітик Центру соціології права і кримінології
  • Роман Лексіков – аналітик Центру соціології права і кримінології
  • Катерина Бабич – дослідниця CEDOS

Модераторка – Анастасія Боброва, аналітикиня і керівниця проєктів CEDOS.

Подія пройде у додатку в Zoom. Участь безкоштовна за реєстрацією. Посилання на конференцію ми надішлемо усім зареєстрованим напередодні події.

Подія є частиною Українського урбаністичного форуму 2020, який відбувається онлайн через карантин. Під час цьогорічного форуму ми говоримо про те, як міста розвиваються в умовах ринкової економіки. А також які соціальні, політичні та економічні процеси стоять за типовими проблемами українських міст у сферах житла, міграції, транспорту, екології, зайнятості, культури, публічного простору.

Проєкт відбувається за підтримки Heinrich-Böll-Stiftung Ukraine. Головний медіапартнер: Mistosite. Ілюстрації: Ганна Іваненко.

Конспект події

Безпека є базовим правом людини й однією з головних складових міст. Під час п’ятої події у рамках УкрУрбанФоруму 2020 учасники й учасниці говорили про те, які бувають види безпеки, чому її рівень не збільшується внаслідок нарощування контролю з боку держави, про фрагментацію поліціювання та вплив пандемії на захищеність людей.

В обговоренні взяли участь:
Сергій Баглай, аналітик Центру соціології права та кримінології
Роман Лексіков, аналітик Центру соціології права та кримінології.
Катерина Бабич, дослідниця Cedos

Модераторкою вебінару виступила керівниця проєктів Cedos Анастасія Боброва.

Роман Лексіков

До 60-х, а то й до 80-х років гегемонною була соціально-економічна парадигма розуміння безпеки та причин виникнення злочинності: соціально-економічні нерівності розглядалися як основне джерело появи злочинності у міському просторі. Апогеєм такого підходу стала теорія соціолога Роберта Мертона, згідно з якою злочинність у Сполучених Штатах виникає у тих районах, де неможливо досягти «американської мрії» — тобто у місцях, де відсутні можливості соціальної мобільності. 

У 80-х спостерігається виникнення культурної кримінології, яка мала на меті пояснити, чому проблема насилля та злочинності залишається навіть у європейських країнах, де здебільшого вдалося досягти рівня загального добробуту. Культурні кримінологи_ні стверджували, що це може бути спровоковано певними культурними скриптами: до прикладу,  несвідомим спротивом культурній білій гегемонії та новій респектабельній буржуазній культурі. Ще одна можлива причина — гендерні скрипти, особливо властиві чоловікам через особливості чоловічої соціалізації. 

У сучасному світі наукова спільнота та великі міжнародні організації вважають, що настав час застосовувати нову парадигму дослідження питання безпеки — епідеміологічну. В умовах епідемії нам потрібно реагувати на нові виклики, породжені ситуацією; окрім цього, епідемія дає можливості для політичних маніпуляцій на темі міської безпеки. Наразі у певних містах епідеміологічний підхід застосовується як головна стратегія побудови безпечного середовища. 

Епідеміологічний підхід базується на аналізі спільних патернів між поширенням небезпечної (нездорової) поведінки, що призводить до захворювань, та поширенням насильства у міському просторі. Проблема насилля і злочинності є зокрема проблемою громадського здоров’я: вони сильно локалізуються у міському просторі та підсилюють одна одну. Ситуація погіршується завдяки урбаністичним факторам консервування нерівностей — через дизайн та структуру районів, перенаселення, поганий доступ житель_ок до економічних можливостей, освіти та медичних установ.  

Епідеміологічна кримінологія дозволяє нам розуміти міське насильство як патерновану поведінку, а отже як таку, що можна спрогнозувати та попередити. Дослідження показують, що превентивна юстиція є ефективнішою за збільшення суворості покарань. Розуміння причин появи злочинності та насилля у міському середовищі дозволить ефективно боротися з ними та підвищувати загальний рівень безпеки в містах.

Сергій Баглай

Розрізняють фактичну та відчувану безпеку. Відчувану можна оцінити за допомогою опитувань мешкан_ок, а для оцінювання фактичної безпеки ми зазвичай дивимося на спроможності органів поліціювання. Проте, незважаючи на поширеність тези про те, що поліція дорівнює безпека, це не так. За словами політолога Девіда Бейлі, поліція не запобігає злочинам; про це знають експерт_ки та поліція, але не суспільство. Користуючись цим, поліція постійно вимагає більше ресурсів, першочергово людських, переконуючи суспільство, що це сприятиме збільшенню рівня безпеки.

В 70-х роках дослідни_ці почали писати про фрагментацію поліціювання, стверджуючи, що поліція — не єдина структура, яка здійснює поліціювання. Значна частина цієї діяльності припадає на приватні охоронні структури, національну гвардію та решту силових організацій.

В Україні поліціюванням займаються: Національна поліція (яка містить у собі кілька структур), Національна гвардія (спадкоємиця внутрішніх військ, яка зокрема охороняє громадський порядок), муніципальна варта (локальні формування в межах окремих міст, підпорядковані міським радам), громадські формування (громадян_ки, що допомагають поліції з патрулюванням), охоронні компанії (працюють у напівгромадських місцях, таких як торгові центри, великі підприємства) та Збройні сили України (можуть здійснювати патрулювання). Координація між цими структурами погано налагоджена. Це посилює контроль і породжує конфлікти та перетягування повноважень між ними, що у підсумку не робить громадський простір безпечнішим. В українських реаліях така кількість контролю з боку силових структур не тільки не покращує відчувану безпеку, але й посилює тривогу громадян_ок.
 
Національна поліція є найбільшою структурою зі згаданих вище, і водночас найбільш фрагментованою. До неї відноситься поліція охорони, яка патрулює публічні простори, а також надає платні охоронні послуги. Це породжує нерівність між групами осіб, які не спроможні оплачувати ці послуги, та тими, хто може. Крім того, в Законі України «Про Національну поліцію» йдеться про можливість комунальних та приватних підприємств виділяти органам та підрозділам поліції кошти, транспорт та інші засоби, що створює можливість для інвестора впливати на роботу структури, яка першочергово мала би бути громадською. 

Щороку МВС отримує все більше фінансування: наразі його бюджет становить 93 млрд гривень, однак статистика показує, що це не підвищує ні відчувану, ані фактичну безпеку в країні. Світовий досвід свідчить про те, що перенаправлення цих коштів на систему охорони здоров’я, освіту та підвищення доступності житла знизить рівень насилля значно більше, ніж посилення контролю за допомогою силових структур. Також ситуацію не покращує збільшення камер спостереження: у публічних місцях вони радше збільшують тривожність відвідувач_ок, ніж дійсно запобігають злочинам.

В Україні є проблема зі статистикою злочинності. Поліція звітує про зареєстровані та розкриті злочини, проте такі дані критикуються всередині більшості країн та вважаються артефактом системи. Річ у тім, що можливі випадки, коли для реєстрації злочинів не вистачає ресурсів; окрім того, не про всі злочини заявляють до поліції — відповідно, це також не потрапить до статистики. Цей феномен називають «латентна злочинність», тобто така, яку ми ніколи не побачимо у поліцейській статистиці. Крім того, в Україні жоден з методів збору подібних даних не використовується достатньо довго, аби можна було прослідкувати динаміку і на її основі приймати рішення про політику у сфері безпеки. 

Катерина Бабич

Безпека охоплює не лише відсутність прямої фізичної загрози життю і здоров’ю, а ще й доступ до медицини, соціальних послуг, житла, — аспектів, яких бездомні люди позбавлені. Під час пандемії ці проблеми лише загострились:

  • Відсутність громадського транспорту унеможливила потрапляння бездомних людей на підробітки, до нічліжки або на роздачу їжі.
  • Розповсюджений метод заробітку серед цієї категорії населення — здавання вторсировини; він теж став неможливим у Києві через закриття пунктів прийому.
  • Закриття торгово-розважальних закладів ускладнило доступ до забезпечення гігієнічних потреб.
  • Закриття залізничного вокзалу позбавило можливості для ночівлі з дахом над головою.
  • Через необхідність терміново забезпечити якомога більшу кількість місць для лікування хворих на коронавірус з лікарень масово почали виселяти бездомних людей, значна частина яких у недолікованому стані опинились просто неба. 

Держава не включила бездомних до програми захисту та протидії поширенню коронавірусу, тому вирішення цієї проблеми лягло на благодійні організації та волонтерські ініціативи. Їм довелося дуже швидко переформатувати свою роботу відповідно до поточних умов, аби убезпечити бездомних людей та водночас уникнути конфліктів з поліцією. Показовим для розуміння ставлення держави до проблем бездомних є те, що поліція здійснювала рейди на стихійні поселення, які утворилися перед Південним вокзалом після його закриття. Хоча, за словами волонтерів, вокзал у даній ситуації можна було використовувати для ночівлі.

Через карантин кількість бездомних у Києві зросла. Серед них люди, які жили з поденного доходу, ті, хто через припинення міжміського сполучення не змогли повернутися додому, а також люди, які збідніли з інших, зумовлених карантином причин. 

З боку влади були певні зрушення: у Києві створили Координаційний штаб допомоги малозабезпеченим верствам населення, втім його ефективність була вкрай низькою. Завдяки його діяльності вдалося хіба що донести до влади приблизні масштаби ситуації з бездомними у Києві, яких, за останніми даними моніторингової місії ООН з прав людини, від 5 до 40 тис. Завдяки цьому з бюджету профінансували ночівлю декількох сотень бездомних у Києві та відновили роботу пункти прийому вторсировини. На цьому державна підтримка завершилась. 

Авторка: Єлизавета Чеховська