Після завтра: культурні простори і дозвілля у місті

Цілі та критерії для міських культурних політик

Яна Барінова: Я б хотіла сьогодні поділитися з вами своїми візіями і запропонувати кілька ідей. По-перше, києвомислення і києвобачення — це обличчя міста, і нам треба поміркувати, що таке взагалі культурне дозвілля? Можливість розслабитися, смачно поїсти, повеселитися, іноді піти на шопінг, подивитися кіно, виставу — це приємні традиційні речі для вихідних і свят, але інколи в них ігнорується культурний аспект питання про комунікацію, тобто дозвілля сприймається як споживання розваг — недарма популярні такі метафори як снек-культура або макдональдизація культури. Щоб уповільнитися й відчути смак життя, потрібен автентичний, інтелектуальний продукт, генерація нових сенсів є однією з ключових задач для міста та департаменту культури, для Міністерства культури України.

За невеликий час перебування на посаді я об’їздила майже всі муніципальні культурні заклади: кінотеатри, бібліотеки, художні центри столиці, зустрілася з багатьма київськими ентузіастами, і я вже розумію, що безліч міських ініціатив тримаються на ентузіазмі й оптимізмі, за культурною ініціативою завжди має бути протагоніст, такий драйвер, який допомагає їй імплементуватися. Мене також вражає занепад та їхнє іноді жебрацьке матеріальне становище, я би хотіла з цим працювати, оновлювати. Прикро визнавати, що деякі кінотеатри, як-от «Кінопанорама», взагалі пішли у небуття, поступившись комерційним закладам. Щоб уникнути протистоянь за культурні простори між громадянами, владою, олігархами, нам треба трансформувати комунікаційну стратегію: департамент культури має проактивно комунікувати з усіма цими акторами, підтримувати фахівців культурних закладів, провадити соціальні моніторинги, опитування, гарячу лінію, міські референдуми, громадські обговорення, блогерські програми у мережі щодо стану культури, рейтингові програми на телебаченні.

Культурна інфраструктура

Олена Сирбу: У своєму дослідженні ми з’ясували — і загалом ці дані можна побачити у відкритому доступі, — що за часів незалежності дуже зменшується кількість закладів, скорочується культурна інфраструктура. Які можуть бути передумови та причини цього?

Альона Пензій: Мені здається, що причина закриття комунальних закладів культури є наслідком неоліберального повороту, результат якого — спрямованість на прибуток, на рентабельність і комерціалізацію культурного простору. Зрозуміло, що рента від ТРЦ чи готелю куди більша, ніж від кінотеатру, який у своєму репертуарі має фестивальне й артхаусне кіно. За останні роки у Києві відбулося вражаюче скорочення кількості кінотеатрів, у центрі зачинилися такі фестивальні майданчики як «Україна», «Кінопанорама», «Київ» (з’явилася новина, що вдалося виграти суд щодо останнього, але не зрозуміло, чи це остаточно, чи це лише початок боротьби) — ця тенденція лякає. Ми слухали Яну Барінову про те, як департамент культури збирається налагоджувати комунікацію і бути максимально відкритими для громадськості, але зі свого активістського досвіду я побачила, що КМДА, навпаки, ускладнює комунікацію: з «Києвом» це переросло у зведення всієї боротьби до бюрократичних відписок, які дуже виснажують людей і відсторонюють від активізму, тому що ти відчужуєшся, не бачиш результатів роботи і розумієш, що насправді не впливаєш на міську політику.

Не знаю, наскільки все зміниться з новим керівництвом Департаменту культури КМДА — можливо, у них було мало часу, але я не побачила якоїсь конкретики, хоча там і йшлося про мережу «Київкінофільм», до якої, насправді, є купа питань про методи її роботи, вигляд і репертуар кінотеатрів — на це відповіді не було.

Олена Сирбу: Справді, критерій прибутковості часто переважає при прийнятті рішень органами влади — наприклад, коли історія з кінотеатром «Київ» тільки почалася, йшлося про те, що вони сплачують невелику оренду, люди писали, що «Розетка» у будівлі головпоштамту платить за оренду 2 мільйони, то чому кінотеатр не може платити так само. Очевидно, що порівнювати не дуже комерційний кінотеатр з одним із найбільших магазинів недоречно. Я б хотіла запитати, якими, на вашу думку, критеріями мають керуватися культурні політики, які цілі мають бути для них визначальними? Чи це має бути критерій прибутковості та рентабельності, чи інші речі мають бути більш пріоритетними?

Альона Пензій: У держави, і КМДА зокрема, комерційна спрямованість культурної політики має бути на останньому місці. Найперше треба працювати над тим, щоб зробити культуру і культурні простори міські максимально доступними для широких кіл населення — якраз для тих, кого виключає комерційна культура.

Катерина Левченко: У держави немає культурної стратегії, з якою б кожен міг ознайомитися, так само можна сказати і про міську політику, зокрема Києва. Якщо розглядати культуру разом із креативними індустріями, то, як і на будь-яку іншу економічну індустрію, має бути попит і пропозиція, вартість і ціна, споживач культурного продукту має сплачувати за товари і послуги, а якщо він не готовий це робити, то ці товари або послуги непопулярні, незатребувані. З одного боку, держава має робити комунальні заклади привабливими, але так само провадити мистецьку освіту, кваліфікацію менеджерів культурної діяльності.

Анна Кравець: Необхідно розуміти, що вільний ринок — це ілюзія, і неможливо конкурувати з великим капіталом. Щодо стратегій розвитку варто було б початково працювати з суспільною цінністю культури, для якої поки що недостатньо суспільного усвідомлення, варто робити це без патерналізму — надати простір для обміну, творчості, формування спільнот, і тоді розвиток стане можливим, в цій царині є потреба не виховувати, а створювати можливості.

Олена Сирбу: Як можуть розвиватися незалежні приватні культурні заклади? З якими перешкодами вони стикаються?

Катерина Левченко: При створенні незалежного культурного закладу не обійтися без умови вільного ринку. Наразі держава не може забезпечувати всіх випускників культурних закладів освіти роботою у муніципальних закладах, тому вони або йдуть на вільний ринок, конкурують і можуть творчою професійною діяльністю заробляти на життя, або держава має замислитись, яка кількість культурних професіоналів нам необхідна. Щоб відкрити культурний простір, треба добре проаналізувати бізнес-модель, щоб він міг функціонувати хоча б на засадах самоокупності. Дуже важко займатися приватним підприємництвом у сфері культури, бо держава законодавчо й економічно не готова до цієї діяльності.

Анна Кравець: Якщо ми говоримо про стратегії, про майбутнє, то нам необхідно ширше мислити і думати, як могло би бути. Я не пропоную заперечувати економічний обмін як такий і погоджуюсь про оцю взаємозалежність, співпрацю, треба припиняти мислити державу і приватні ініціативи як два радикально різні боки, треба проторювати стежки співпраці, але виробляти спільно ціннісні орієнтири.

Умови праці у культурній сфері

Олена Сирбу: Я б хотіла поговорити про зайнятість і умови праці у культурній сфері. Коли ми робили дослідження, то помітили, що є певні тенденції нестабільної та прекарної зайнятості. Чи можна виділити якісь специфічні ознаки зайнятості у сфері культури у сучасному світі — можливо, в Україні або на так званому пострадянському просторі?

Анна Кравець: Ми давно говоримо про прекаризацію, цей шлях непевності, адже, як у інших традиційних, більш соціально значущих професіях, немає сценарію, який відомий заздалегідь — це цікавіше, але мистецькі професії багато хто не сприймає як щось серйозне або навіть соціально корисне, тому однією з ознак роботи у культурній сфері часто є низька оплата праці і низька культура праці: це і невиконання контрактів, виконання різних завдань із різних сфер. Завдяки цьому низькому соціальному статусу престижні інституції з серйозними обігами дозволяють собі працевлаштовувати людей з низькими зарплатами, тобто за рахунок експлуатації формують свій престиж, стають приналежними до сфери смислів, але з іншого боку, цей престиж шкутильгає, бо не наділений достатнім статусом і гарантіями. Узагальнений портрет такий: або офіційне працевлаштування з низькою зарплатою, або принциповий фріланс, який ще більш прекарний, це фундаментальна незахищеність, постійна тривога через свій матеріальний стан, поєднання різних функцій, треба багато вчитися новому, дозвілля і відпочинок скорочуються до повного їх витіснення, традиційне кар’єрне зростання або дуже обмежене, або неможливе.

Марина Довганич: Я погоджуюся з тим, що Анна сказала про фріланс, я це відчуваю на собі, як і більшість моїх знайомих — крім того, я живу у місті-супутнику Києва Вишгороді, і тут навіть немає де зняти майстерню, доводиться працювати вдома, що не зовсім зручно, для виконання проєктів потрібен окремий простір. На жаль, держава не інвестує у те, щоб культурні професіонали розвивалися, почувалися захищеними і мали якість життя високу. Також у Вишгороді немає культурних установ: існує кінотеатр, в якому вже 15 років не показують кіно — це єдина культурна установа, яка збереглася, але вона не функціонує і на генплані міста позначена як торговельна.

Альона Пензій: Я маю досвід роботи у державній культурній інституції («Довженко-центрі»), і всі ці ознаки прекарності, які ви описуєте, стосуються й умов роботи на державних підприємствах. У 2017-18 році тривав розквіт інституції, але потім на все вплинув коронавірус, ми відчули, що не маємо стабільності та гарантій, півроку ми були без зарплати не лише через коронавірус, а й через різні бюрократичні процеси. Під час перерозподілу коштів на боротьбу з пандемією сфера культури одна з перших потрапила під скорочення, хоча це та галузь, яка може найменше себе забезпечити у кризові моменти. Також у великих державних інституціях менеджери, крім безпосередньої роботи, мають ще оформлювати купу документації, що дуже все ускладнює і збільшує навантаження.

Анна Кравець: Через карантин зросло скорочення культурних закладів і кадрів, однак він не тільки спричиняє цю тенденцію, а й оприявнює речі, які давно назрівали: неоліберальні трансформації тривають десятиліттям, державні інституції через великі податки зменшують штат, переходять на короткострокові договори з меншою кількістю соціальних гарантій або й узагалі без них.

Децентралізація культури в містах

Анна Кравець: Ми десятиліттями говоримо про таке поняття як атомізація, яке з пандемією реалізувалося сповна, відбувається роздроблення спільнот, яке реалізується зокрема й через медіа: раніше похід у кіно був отриманням якогось спільного досвіду, колективного, але сьогодні такий досвід перегляду через різноманітні платформи онлайн радикально індивідуалізований. Мені складно робити прогнози на постковідне місто, але мені видається, що тут важливо говорити про доступ до культури, адже зараз він існує в основному через інтернет, що лише поглиблює людську самотність.

Олена Сирбу: І якщо у великих містах це не так помітно (через наявність культурної інфраструктури та появу комерційних закладів), то у малих містах питання доступу до культурного дозвілля є більш болісним, коли, наприклад, зачиняється єдиний кінотеатр, як згадувала Марина.

Як можуть змінюватися умови праці в культурі?

Альона Пензій: Шляхом об’єднання в громадські організації, адже вони інколи можуть впливати на міську політику, мають більше шансів бути почутими, але цей шлях не всім під силу. Також мені здається, що ще не вичерпано низовий потенціал акцій прямої дії — є приклади, коли це мало результат.

Анна Кравець: Варто розвивати common sense про культуру праці та підвищувати престиж цього поняття серед роботодавців.

Катерина Левченко: Треба посилювати співпрацю культури, держави і бізнесу, створювати поле для обміну досвідом і думками. Також культурним інституціям варто запозичувати тактики з інших сфер: юридичної, маркетингової.