Як громадським і культурним центрам бути інклюзивними

Спікерки та спікери:

• Ніна Мацюк, тренерка, експертка з питань інклюзивності і безбар’єрності
• Олександр Столовий, архітектор, дослідник українського села
• Уляна Пчолкіна, громадська діячка, лідерка ГО «Група активної реабілітації»

Модераторка: Мар’яна Куземська, старша експертка з місцевого розвитку та партисипації Cedos.

Ніна Мацюк

Тренерка, експертка з питань інклюзивності і безбар’єрності

Що таке інклюзія?

Мабуть, всі чули слово інклюзія, проте не всі використовують його за призначенням. Інклюзія – це процес включення всіх людей до соціуму. У цьому реченні важливо виділити два слова.

1. Перше – це “процес”, тому що інклюзія – це процес, а не поняття, явище, напрямок, просто прикметник. Логіка поняття ламається, коли ми кажемо “інклюзивний вхід”. Навпаки, вхід може бути доступним, він може бути безбар’єрним. 
2. Другим виділеним словом є “всіх”, тому що існує хибна думка, що інклюзія стосується тільки людей з інвалідністю. 

Насправді інклюзія передбачає включення людей з інвалідністю, але також людей інших національностей, релігійних переконань або їх відсутностей, ґендерних ідентичностей, різних кольорів шкіри і кожна людина має бути включена до спільного життя.

Для розуміння варто згадати також еволюцію цього явища та яким воно виглядало раніше:

• На самому початку було виключення, коли суспільство було в закритому колі, а люди про яких ми згадували існували, навмисно вживаю це слово, бо життям це не назвеш. Суспільство не розуміє, що існують такі люди, що у них є певні потреби, що вони стикаються з якимись викликами. Відповідно, ці люди також не розуміють, що відбувається в суспільстві.
• Наступний етап – це сегрегація, коли ці люди почали формувати умовні “гетто” для того, щоб заявляти про свої права, представляти власні інтереси та просто реалізовуватися. Ми соціальні істоти і вижити можемо тільки в соціумі.
• Після цього йде інтеграція. Це вже більш позитивний період, коли суспільство починає цікавитися проблемами, викликами, бажаннями інших людей та створювати для них умови. При цьому не запитуючи у цих людей, що саме їм потрібно. Суспільство саме вирішує, що тут у нас буде гурток для дітей з інвалідністю, ось тут можуть збиратися віряни, а люди, які є агностиками, не мають мати доступ до цих споруд чи подій.
• Нарешті інклюзія – це коли будь-яка людина може самостійно обрати місце у суспільстві для себе, бо усі ці місця є для неї доступними. Інклюзія – це процес, а кожен процес має до чогось вести і ми, як суспільство, прагнемо до безбар’єрності.

Безбар’єрність та її напрямки

Безбар’єрність – це наша нова суспільна норма і частина державної політики, У  2021 році була розроблена та затверджена “Національна стратегія створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року”. Це означає, що ми маємо у 2030 році дійти до того, що будь-яка людина не відчуватиме у власному житті бар’єрів. Зазвичай документи такого рівня розробляються та затверджуються кабміном, потім ми дізнаємося про їх існування і нам з ними далі треба працювати. З національною стратегією було не так, тому що до неї були долучені всі люди, які мали відповідні компетенції та експертність.

Вони представляли різні інтереси і в результаті вийшло працювати шість напрямків:

1. Перший напрям – це фізична безбар’єрність, коли ми говоримо про фізичні об’єкти та перешкоди навколо нас. Багатьом здається, що нею безбар’єрність і обмежується.
2. Інформаційна безбар’єрність полягає у тому, що інформацію сприймають всі по-різному, тому і викладати її потрібно в різних форматах. Якщо ми говоримо про людей з порушенням зору, то необхідно дублювати шрифтом Брайля. Коли йдеться про людей з порушенням слуху, то потрібно робити переклади жестовою мовою.  
3. Також безбар’єрність може бути суспільною та громадянською. Яскравим прикладом такої інклюзивності є те, що кожна людина має мати доступ до будь-яких суспільних процесів.
4. Цифрова безбар’єрність – це про ті всі продукти і послуги, які ми отримуємо через інтернет. Левову частку послуг та інформації ми отримуємо саме через діджитал формат. Це не проблема для великих міст, але, на жаль, проблема для маленьких міст, містечок, сіл і це питання також потрібно вирішувати.
5. Освітня безбар’єрність, оскільки освіта має бути доступна для будь-якої людини. Часто, коли ми думаємо про освіту, ми уявляємо дітей, але сучасний світ такий, що людині протягом життя потрібно здобувати нові знання та навички. На жаль, ми рідко бачимо людей віком 45-55+, які здобувають освіту.
6. Економічна безбар’єрність – це про працевлаштування, отримання фінансових бенефітів, заняття підприємництвом

Існує міф про те, що фізична безбар’єрність потрібна лише людям з інвалідністю. Насправді існує таке поняття, як “маломобільні групи населення”. Це люди, які відчувають труднощі при самостійному пересуванні, орієнтуванні в просторі, отриманні послуг, або необхідної інформації. Я наголошую саме на слові “самостійному”. Часто, коли я приходжу на обстеження об’єкту, мені кажуть, що: “Вхід не доступний, але не хвилюйтесь – ми це питання вирішили. У нас є з іншої сторони будівлі ще один вхід. І там є людина, яка чекає, що хтось постукає в двері і вона супроводить людину”. Якщо б кожн_ій з нас довелося протягом дня щоразу стояти перед дверима і чекати, поки їх хтось відкриє та запросить нас це буде як мінімум неефективно, максимум – це некомфортно. Кожна людина має бути вільною в пересуванні і почуватись комфортно.

Маломобільні групи населення

Хто входить до маломобільних груп населення:

• Вагітні жінки через фізіологічні зміни в організмі;
• Діти до 7 років, тому що вони потребують супроводу, не вміють читати, вони не орієнтуються в просторі на рівні дорослих;
• Люди, які супроводжують дітей до 7 років (не лише батьки);
• Люди старшого віку через фізіологічні та когнітивні зміни в організмі. Це нормально, всі люди народжуються і старіють – це не має бути бар’єром;
• Люди з постійними чи тимчасовими функціональними порушеннями, які мають травму або хворобу, тобто певний час можуть бути маломобільними;
• Люди з інвалідністю. Піктограма, яку найчастіше використовують для цієї групи населення зображає людину на кріслі колісному. Тут ще одна хибна думка створюється. Часто люди з інвалідністю – це люди з фізичною формою інвалідності, користува_чки крісел колісних. Проте ми забуваємо, що інвалідність також може бути сенсорною. Сюди входять: порушення зору, слуху, нюху, смаку. Інвалідність може бути інтелектуальною, або ментальною (все, що стосується роботи мозку). Інвалідність також може бути прихованою, або невидимою – це коли за зовнішніми ознаками не можна ідентифікувати наявність інвалідності. Наприклад, якщо людина має астму, цукровий діабет депресію, тривожність, деменцію. Також може бути комплексна інвалідність, коли у людини дві і більше форм інвалідності;
• Люди з нестандартними розмірами тіла. Такими вважаються люди зі значно більшими, або меншими за середні показники масою тіла чи зростом. Приміром, низькі люди часто в закладах громадського харчування бачать в дзеркалі лише своє чоло і вони не можуть поправити лінзи, або розчесати волосся. На такій висоті користувачі крісла колісного також не побачить себе в дзеркалі;
• Люди з валізами. Якщо ви подорожували, або їздили у відрядження і намагалися з валізою зайти на сходи, або забратися на вокалі в потяг, то точно відчували це на собі;
• Також це люди, які протягом певного часу можуть бути неуважними. Мушу констатувати, що зараз це всі ми, тому що майже два роки живемо в стані хронічного стресу. Це відповідно впливає на наш стан. І ми можемо бути неуважними, швидше втомлюватися, стає складніше опрацьовувати інформацію.
• Люди з велосипедами, самокатами і гіроскутерами. Може здатися, що це не маломобільні, а супермобільні групи населення. Проте такими вони є допоки вони не дійдуть до підземки, сходів та моменту, коли їм доведеться це все підняти на руки і нести за собою.
• Люди з собаками. Тут ідеться не про пет-френдлі простори для собак, які є членами родин, компаньйонами. Йдеться про собак-терапевтів, або про собак-поводирів, потреба в яких буде у ветеранів та ветеранок. Для багатьох людей супровід собаки буде обов’язковою умовою. Якщо ви бачите людину з собакою-поводирем, які мають жовту косинку, то цих собак не можна гладити, відволікати, гратися з ними чи годувати.

Це все наше оточення. Ба більше, всі ми з вами також є представни_цями маломобільних груп населення в тому чи іншому циклі нашого життя.

Інформаційна безбар’єрність та коректна комунікація

Крім фізичної, усім потрібна інформаційна безбар’єрність, тому що часто вважають, що головне забезпечити фізично доступний простір. Для прикладу, вище є два варіянти повідомлення про місце для укриття:

1. Перший варіант – це дуже розповсюджений вид інформування про укриття і прочитати його неможливо. Для оцінки доступности інформування можна поставити питання: “Чи зможе прочитати цей надпис дитина до 7 років, або інозем_ка, або людина з порушенням зору?”
2. Натомість другий варіант, який є контрастним, де є піктограма, а не лише текст, є набагато доступнішим. Також варто сказати, що він виготовлений з пластику, а це означає, що після його фіксування дощ, сніг та сонце не страшні.

Важливою є правильна комунікація, оскільки навряд чи використання слів, виразів, які можуть образити, або демонструвати упередження, стереотипне чи дискримінаційне ставлення допоможе побудувати інклюзивне безбар’єрне суспільство. Є два простих правила коректної комунікації:

1. Спочатку людина, людиноцентричний підхід;
2. Називати все своїми справжніми іменами та назвами. Коли ми не знаємо як сказати, ми починаємо вигадувати, завуальовувати і цим робимо ще гірше.

Поговорімо про коректні слова та словосполучення і ви зрозумієте, як саме працюють ці правила:

• Людина з інвалідністю – це коректно і правильно. На першому місці людина, а потім ми говоримо про наявність інвалідності у цієї людини. Інвалідність – це стан у людини, в якому вона живе, його не потрібно соромитися, не потрібно вигадувати інші слова. Насправді курсив не відповідає інформаційній безбар’єрності, не використовуєте його, на то курсив з підкресленням, ніхто це не прочитає, не робіть так. Якщо ви хочете якісь слова вивести, які ви не хочете, щоб люди запам’ятали, як я, наприклад, зараз, то можете використовувати курсив. Отже, слова “інвалід_ка”, “неповносправн_а” ми не використовуємо, вони є образливими, несуть негативний контекст, зрештою тут немає нічого про людину. Часто людей з інвалідністю називають “хворими людьми”, що також неправильно.  Це стан, а не хвороба, хворіти може людини з інвалідністю і без інвалідності. Некоректно говорити “людина з особливими потребами”, тому що особливі потреби є в будь-якої людини. Теж саме стосується словосполучення  “люди з обмеженими можливостями”. Можна сказати, що це люди, які стикнулись з обмеженнями в просторі, але у них точно не обмежені можливості. Змінимо простір навколо і людина не відчуватиме ніяких обмежень.
• Крісло колісне. Це назва допоміжного засобу для пересування, яким користуються люди. Стосовно слова “візок”, то за етимологією воно означає вести. Візками ми користуємося в супермаркеті, або на пошті – ми там перевозимо вантаж. Людина це не товар, відповідно, ми її не веземо, а вона пересувається за допомогою крісла колісного. Згадуючи етимологію слова “коляска” йдеться про слова котити, колихати – цим користуються батьки маленьких дітей. Якщо ми до цих слів додаємо приставку “інвалідний”, то це все ще некоректний вислів. Кріслом колісним користуються не тільки люди з інвалідністю, але і вагітні жінки, люди, які отримали травму, старші люди крісло колісне – це допоміжний засіб для пересування, що допомагає людям ходити, бігати, танцювати. Люди ходять з допомогою крісла колісного, так само, як з допомогою милиць.
• Людина з протезом. Часто ми можемо почути в публічному просторі “людина з ампутацією”. Якщо з тим, що на першому місці людина все добре, то варто поговорити про другу частину. Ампутація – це вид хірургічної операції, під час якої відбувається відтинання певної периферійної частини тіла. Людина з ампутацією – це все одно, що людина з операцію. Але ж ми не говоримо людина з операцією, ми говоримо, що людина пережила операцію; людина, що перенесла операцію; людина, у якої була операція. Якщо ви знайомитеся з людиною, яка користуються протезами, то ви не можете точно знати, що у цієї людини була ампутація. Можливо, людина народилася без кінцівки, або це сталося під час механічного пошкодження.
• Людина з порушенням зору. Спочатку людина, а потім говоримо про порушення зору цієї людини. Неправильно говорити слово “сліп_а” з двох причин. По-перше, у слові “сліп_а”, немає нічого про людину. Через відсутність зору людини ми людину зводимо до однієї ознаки. Вона перестає бути дружиною, керівницею, сестрою, а стає однією суцільною ознакою – “сліпою”. На жаль, ми також використовуємо слово “сліп_а”, а також слово “глух_а” не за призначенням. Ми можемо почути: “Ти що “сліпа”, я ж тобі показала де це знаходиться!” або “Ти що “глухий”, я ж тобі вже сказав декілька разів!”. Тут не йдеться про порушення зору або слуху, а, швидше, про образу іншої людини. Людям з порушенням зору це не дуже приємно чути, оскільки це стан, в якому вони живуть, а інші люди про це говорять наче з тобою щось не так, якщо ти не бачиш. І ще одне невдале словосполучення “людина з вадами зору”. З одного боку людина на першому місці, а з иншого – згадуємо, що потрібно називати все своїми іменами. Слово вада означає брак, неякість, недолік. Якщо ми говоримо про людиноцентричний підхід та цінність кожної людини, то так її визначати ми не можемо. Там, де є слово людина, не може бути слово вада, тому що людина не може бути бракована або неякісна.
• Коректно говорити людина з розладом спектру аутизму, або з РАС (розлад аутистичного спектру). Так, можна сказати людина з аутизмом, але річ у тім, що аутизм проявляється тільки у спектрі і це виходить не зовсім правильно. До прикладу, синдром Дауна не має певного набору ознак. У світі розвивається тенденція нейровідмінності, нейрорізноманітності, оскільки все більше людей народжується з РАС і діагностують його у себе. Це означає, що аутизм не розглядається вже як вид порушення, або розладу – це вже просто варіація норми. Некоректно говорити “аутист_ка”, тому що ми не зводимо людину до її ознаки однією. Не говоримо “психічно неврівноважен_а”, ми не використовуємо евфемізмів на кшталт “людина дощу”. Сподіваємося, що скоро нам взагалі не доведеться про це говорити, тому що мозок будь-якої людини працює по-різному і це абсолютно нормально. Зрештою, найкраще звертатися до людей на ім’я. Однак контекст в житті може бути різний і часто доводиться про це говорити.
• Коректно говорити людина старшого віку, тому що вік може бути молодшим, середнім і старшим, або є ще питомо українське слово літня людина про використання якого ми консультувалися з філолог_инями. Тому зауважу, що в коректній комунікації важливими є напрацюванням експерт_ок, щоб ці слова правильно вживалися в українській мові. Неправильно говорити “людина поважного віку”, тому що люди в будь-якому віці заслуговують на повагу. Так само ви могли чути щось на кшталт “людина елегантного віку”, “людина срібного віку”, ”золотого віку”. Неправильно говорити “пенсіонер_ки”, тому що це не про вік людини, оскільки пенсію можуть отримувати ветеран_ки; діти з інвалідністю; люди, які пішли на пенсію в 45 років, тому що мали небезпечну для життя професію. Ми не говоримо “стара людина”. Також ми не говоримо про всіх людей старшого віку “дідусь” чи “бабуся”, тому що це виключно про родинні зв’язки. Якщо ви зустрічаєте пані, яка продає квіти, то вона не ваша “бабуся”, вона просто старша жінка, яку ви зустріли на вулиці. Не варто демонструвати таку зверхність та надмірну близькість.

У нас в Україні є такий продукт, який називається “Довідник безбар’єрності”, де зафіксовані й нормовані всі правила коректної комунікації. Там є найпопулярніший розділ під назвою “словник”, він виглядає як гугл – ви можете вести туди будь-яке слово в якому ви сумніваєтеся чи хочете перевірити. Якщо ви захочете змінити думку своїх близьких, то там є аргументація та пояснення чому потрібно вживати одне, а не інше слово. Його слід використовувати, коли ви готуєте публічний виступ, допис на фейсбуці та загалом хочете бути освіченою людиною.

Важливими є не лише слова, а й дії, тому що ми маємо спільний простір, де ми не тільки звертаємося до інших, а й взаємодіємо одне з одним. Коли ви взаємодієте з іншими потрібно пам’ятати, що перед вами передусім людина, тобто особистість, а не її одна ознака, наприклад, інвалідність. Звертайтеся особисто до людини, а не до помічни_ці, або супроводжуючо_ї. Не поводьтеся поблажливо чи зверхньо, або з жалістю і не висловлюйте своє захоплення підкреслюючи відмінність. Якщо ви говорите з людиною, яка має порушення мовленнєвої функції, наприклад, яка пережила контузію, або має церебральний параліч, не потрібно спеціально уповільнювати свою вимову. Ви говорите в тому темпі, в якому вам зручно, а інша людина – в якому вона може говорити.

Запам’ятайте, що крісло колісне, милиці, тростини – це недоторканий простір людини і його не можна без дозволу переміщати, торкатися. Це те саме, що якби хтось торкався вашого телефону, одягу. Створіть простір максимальної самостійності і дайте час для цього. Не вирішуйте за людину скільки їй потрібно часу для того, щоб зайти в приміщення, опрацювати інформацію.

Людям потрібно допомагати тоді, коли вони вас про це попросили. Якщо вони у вас про це не попросили, то, швидше за все, допомога не потрібна. Якщо ви припускаєте, що людині потрібна допомога, то варто підійти і запитати чи допомога справді потрібно. І навіть якщо вам сказали так, то наступне, що ви маєте зробити – це запитати як саме потрібно допомогти. Плекайте рівність у ставленні до всіх, бо це практика над якою потрібно постійно працювати. Якщо ви не певні як вчинити, то використовуйте правило дзеркала – подумайте чи ви б хотіли, щоб до вас підійшли, забрали вашу сумку і занесли в приміщення.

Олександр Столовий

Архітектор, дослідник українського села

Україна та інклюзивність

В нашому суспільстві є відчуття, що інклюзивність – це небачений звір, до якого потрібно всім звикнути. Якщо починати з позитиву, то українці достатньо гостинні та толерантні в багатьох аспектах, у нас є бажання кооперуватися з іншими. Це все про інклюзивність і готовність до неї. Базово вона вже є в суспільстві, і не так все печально, як здається.

Важливо розуміти основу, що ми намагаємося змінити в собі, який шлях вже пройдений, щоб бачити, що далі робити. Інклюзивність та шлях до неї люди розпочали ще дуже давно і поступово рухаються покращуючи себе. Наприклад, ми  досі можемо побачити в Києві старі будівлі родом з класового суспільства XIX ст., в яких є сходи для мешкан_ок і є окремі для прислуги. Тобто рівень різності, розділеності і несприйняття одне одного в суспільстві був настільки високий, що люди були готові будувати окремі сходи, щоб не перетинатися з тими, хто обслуговує твою квартиру, коли ти в ній живеш.

Далі настав новий етап у суспільстві – епоха модернізму, у якому люди вирішили, що вони мають стати кращими і вирівнятися в суспільстві. Ця епоха рівності тривала досить довго. Люди почали жити в хрущівках і панельних будинках, з’явилися величезні мікрорайони в усіх містах України, які дуже схожі між собою. І в той момент, коли вже весь світ зрозумів, що він вийшов на етап рівності і треба наступний етап розвитку суспільства осягнути – люди стали помічати особливість, особистість. Це називається постмодернізм і в нашому випадку в Україні, ми, як постколоніальне суспільство, трішки із запізненням ішли в цьому випадку. Тому що у нас постмодернізм розпочався з незалежності України, так як в Радянському Союзі не зважали на особистість, навпаки – особистості пригнічувалися.

Стереотипи про інклюзію   

1. Інклюзивність – це про увагу до людей з інвалідністю. Коли ти говориш, що твоя будівля має бути безбар’єрною, то не йдеться, що це лише про людей з інвалідністю. Це взагалі про всіх людей, тому варто сприймати це простіше, а не те, що, мовляв, хтось має “ваду”. Дитині треба, щоб дверна ручка була на всю висоту, тому що вона теж маленька, але людина, і вона хоче двері самостійно відкривати, а не щоб їй хтось допомагав. Вас сьогодні вжалить оса в коліно і наступні три дні ви будете трошки інакшим. В цей момент ви маєте зрозуміти, що кожна людина потребує не почуватися в різних просторах “прокаженою”. Це демонструє, чи ви створюєте місце, в якому максимальна кількість людей може відвідати ваш простір та не відчувати свою інакшість. Щойно з’являється відчуття інакшості – це ваш промах, із цим треба боротися. Інклюзивність – це простір, у якому всі люди з вашого містечка чи села можуть почуватися добре. Будьте трошки емпатичнішими, відчувайте, що ви можете зробити навіть для конкретних людей, яких ви вже знаєте.
2. Інклюзивний простір – це місце, де люди з відмінностями мають особливі умови. Коли вам говорять, що я зробив пандус, а значить у мене все інклюзивно чи безбар’єрно – це неправда. Сам пандус закриває тільки частину питань і найголовніше, що він не може бути винесений деінде від основного входу. Якісний інклюзивний простір – це рішення однаково зручне для всіх. Завжди думайте над тим, щоб універсальність рішення була якомога ширша.
3. Я хочу зробити інклюзивний простір, але ніде не можу знайти спеціаліст_ку, як_а цим займається. Насправді фахівцями з інклюзивності є архітектор_ки. Треба знайти людину у вашому селі, містечку, райцентрі, проконсультуватися з нею. Привезти фотографії, показати, що ви хочете придбати, або що ви вже придбали і хочете переобладнати для того, щоб зробити цей простір більш інклюзивним. Якщо ви будуєте на порожній ділянці, то вам точно потрібен архітектор_ка і треба все робити так, як написано в ДБН. Проте частіше ми говоримо про капітальний ремонт, або реконструкцію, або реставрацію історичної будівлі, яку треба зберегти, тому що це історія і культура вашого краю. У цьому випадку завжди треба користуватися розумним пристосуванням та консультуватися з аріхтектор_кою.

Основні правила інклюзивності

Ці правила інклюзивності стосуються найважливіших аспектів, коли ви вже маєте приміщення, яке вам треба переобладнати, або ви ще не придбали його і тільки думаєте про це. Це коштуватиме незначних грошей і ви зможете мати максимально безбар’єрні простори.

1. Ґанки – це зло. Як би ми їх не любили, але приміщення з ґанком,  зокрема характерні для обласних рад, не можуть бути безбар’єрними. Такі приміщення потребують переобладнання. Треба підняти рельєф і робити простір таким, щоб ви потрапляли на майданчик без сходів взагалі, або обладнати пандус, щоб теж мати до нього доступ. В гіршому випадку, ставити підйомник, щоб він теж був в цій же зоні центрального входу, так як це дуже важливо.
2. Вузькі двері йдуть лісом. Є мінімально допустима українськими нормами ширина 90 сантиметрів в просвіті. Якщо є 90 сантиметрів в наявному вході, то це підходить для того, щоб назвати простір безбар’єрним.
3. Вузькі коридори – це для справжніх негідників. Коли коридор вужче, ніж 1,2 м, то таке приміщення дуже складно використовувати чи пристосовувати для безбар’єрності. Якщо у вас буде перепланування, то треба рухатися до 1,5-1,8 м ширини коридору. Можна працювати з тим, щоб не робити тамбур, якщо ви поставите хороші двері, тому що він потребує ще більшого простору. Для того, щоб визначитися, чи підходить коридорний простір, вам потрібно подивитися чи він базово має 1,2 м ширину. Потім треба перевірити, щоб через кожні  6 м була можливість робити розширення до 1,8 м, в якому людина могла б розвернутися. Інакше люди з милицями чи на кріслі колісному почуватимуть себе некомфортно.
4. Під час планування простору чи його комунікацій потрібно брати до уваги потреби людей з порушенням зору. Він повинен мати тактильну плитку, яка контрастно відрізняється від тротуару і перед входом чи виходом є її розширення з цяточками. Людина з тростиною знатиме чого чекати і зупиниться перед входом. Вона зможе почуватися гідно.
5. Покажи свою вбиральню і я скажу, хто ти є. У кожному просторі потрібно обладнати вбиральню. Вона має обов’язково мати пустий простір поруч з унітазом, який передбачений для того, щоб людина на кріслі колісному могла розвернутися і ним скористатися. Мають бути і тримачі, і раковина, і сповивальний столик для мам з дітьми, які теж мають відчувати свою невідмінність від загального світу. До прикладу, у раковин не мають знизу виступати сифони чи інші елементи, бо людина на кріслі колісному до нього не підійде. Вам потрібно проконсультуватися з архітектор_кою і в_она вам розповість про усі подібні деталі.
6. Інклюзивність – це не про заборони чи вказівки в ДБН, а про готовність бути взаємними з людьми, природою, можливостями, культурами навколо. І це надзвичайна сила.

Уляна Пчолкіна

громадська діячка, лідерка ГО “Група активної реабілітації”

Зверну увагу на розуміння інвалідності, оскільки я людина, яка вже 18 років користується кріслом колісним через травму, отриману внаслідок ДТП. Інвалідність, як написано в преамбулі “Конвенції про права осіб з інвалідністю”, яку Україна ратифікувала у 2010 році, це поняття, яке постійно еволюціонує. Еволюціонують підходи до цього питання, його розуміння і коректна термінологія.

Я на всіх можливих зустрічах і лекціях завжди говорю про потребу користуватися наявними інструментами, які створені. Фокусуйтеся на експерт_ках, на консультант_ках, які дійсно є компетентними, перевіряйте їхній фах, освіту, дивіться з ким вони взаємодіяли, якими були результати. Користувач_ка крісла колісного не дорівнює експерт_ка з безбар’єрності. Бо експерт_кою у цьому питанні можна бути і з інвалідністю, і без.

Тут можуть бути різні варіації, так як це може бути архітектор_ка, консультант_ка без архітектурної освіти, але з практикою. Разом з архітектор_кою ми можемо закривати різні питання. Архітектор_ка має базу знань як це має працювати, а консультант_ка може знати як це працює практично. Наприклад, як вже в наявних будівлях піти на компроміс, бо ідеальний універсальний дизайн може бути лише в новій споруді.

Стереотипи про інвалідність

Інвалідність – це ті бар’єри, що існують в оточенні, це не є проблемою людини. Зараз інвалідність концептуально більше не розглядається як наслідок захворювання, травми чи чогось, що відбулося з людиною. Інвалідність концептуально розглядається, як бар’єри, які заважають повній інтеграції людини в інклюзивне суспільство, її включенню у звичайні процеси життя.

Коли я на кріслі колісному приходжу до якогось закладу і стаю перед сходами – у мене виникає інвалідність. Якщо я безперешкодно потрапляю в цей заклад – у мене немає інвалідності. Інвалідність мені не заважає жити, вчитися, творити, любити, ходити за хлібом та мати буденне життя. Я не є унікальною чи особливою жінкою, тому що я обираю жити. Будь-яка людина може обрати не жити і не важливо є в неї інвалідність чи ні.

Всі народжуємося зі своїми психотипами, мисленням, ми зростаємо в певних умовах. У всіх різні життєві обставини і вони безпосередньо впливають на нас, наше світосприйняття. І тут неважливо є інвалідність чи немає, тому що сьогодні світ дивиться на ці питання за біопсихосоціальним підходом. Біопсихосоціальний підхід полягає у оцінці комплексу факторів, які впливають на конкретну людину і подальша робота над тим, як замінити, виправити, щось зробити для того, аби людині розкрилося більше можливостей для її повної реалізації. Ми даємо людині знання, навички, послуги, аби вона могла повноцінно реалізуватися, а не дивимося на ті обмеження, порушення, які сталися з людиною.

На жаль, у державі поки що привілеюють медичні підходи, натомість після ратифікації конвенції про права осіб із інвалідністю ми говоримо про соціально-правові підходи, де права людини дорівнюють правам людини з інвалідністю. Немає якихось унікальних прав – ми всі рівні. Через ті бар’єри, які існують, зокрема через медичний підхід, ми бачимо, що навіть закон “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні” нам говорить, що проблеми людини – це саме проблеми людини. Він говорить про порушення людини, що вони є безпосередніми факторами, які впливають на життя людини, а не бар’єри, які оточують цю людину.

Важливо пам’ятати, що стереотипи, застаріле сприйняття інвалідності породжує архітектурні бар’єри. До прикладу, сільськ_а голова вважає, що люди з інвалідністю – це особливі люди з “вадами”, які мають отримувати гарні медичні послуги. Відповідно голова села дивитиметься на стратегію безбар’єрності і казатиме: “навіщо цим людям доступний магазин, сільрада, школа, “бідні дітки” мають сидіти вдома”. Ці стереотипи безпосередньо впливають на формування безбар’єрного середовища і тут неможливо сказати, що виникло першим.

Інвалідність – це не пенсійне посвідчення. Так, в мене є перша група інвалідності, тому що у мене суттєві порушення здоров’я. На сьогоднішній день в Україні це класифікується саме так. Перша група інвалідності – це стан, в якому живе людина, і він з нею лишається до кінця життя. Це мої правила взаємодії з державою – я можу безоплатно паркуватися, отримую пенсію, можу безоплатно отримати від держави крісло колісне. Насправді інвалідність виникає у будь-якої людини. Якщо ви без пенсійного посвідчення та групи інвалідності не бачите цінник в магазині – у вас виникає інвалідність. Коли ви одягаєте окуляри – ви забираєте цей бар’єр і у вас немає інвалідності. Так само і з людиною з більш суттєвими порушеннями здоров’я або функціонування.

Інвалідність – це динамічна взаємодія в соціумі, соціальний конструкт, а не медичний. Моя подруга має багато татуювань, у неї дитина з РАС, має порушення зору і епілепсію. І їй досі можуть сказати: “це тому що в неї татуювання”. Несприйняття й нерозуміння того, що інвалідність може статися з будь-ким. Це про нас з вами, а не про “них” – якесь окреме “мікросуспільство в суспільстві”. Безумовно ми спільнота, ми взаємодіємо між собою та за принципом “рівний рівному” краще розуміємо одне одного.

Інвалідність – не перепона для щастя

“Група активної реабілітації” – це організація, де ми, люди з травмами спинного мозку, працюємо з іншими людьми з такими самими травмами. Ми працюємо в медичних і реабілітаційних закладах в 7-ми регіонах. Наші фахів_чині, які пройшли навчання і відбір – це люди в кріслах колісних, в тому числі військові, які працюють у мультидисциплінарних командах, як консультант_ки, інструктор_ки першого контакту. Наша задача – повернути людину до трудової діяльності. Ми працюємо з соціальними аспектами, психологічними аспектами. Консультуємо людей з порушеннями опорно-рухового апарату з питань переоблаштування їхнього житла. Ми комплексно закриваємо усі питання за біопсихоціальним підходом, які виникають у людини внаслідок того, що вона тепер буде користуватися кріслом колісним, а це пожиттєво, бо травми спинного мозку не лікуються.

Інвалідність – це нейтральне поняття, забарвлення якого залежить від нашого ставлення. Вважати людину з інвалідністю “жертвою” –  несправедливо. Ми не можемо поміряти ступінь горя чи щастя будь-якої людини, бо вона самостійно це визначає. Я щаслива людина і в мене є інвалідність. І ви не можете сказати чи я щаслива спираючись виключно на зовнішні фактори. Спілкуйтеся з людиною та бачте людину, а не дивіться на те, що в неї є крісло колісне.

Як відстоювати доступність

Маломобільна група людей – це всі ми з вами. Це понад 80% – динамічна цифра, бо ми всі не молодшаємо, народжуємося дітьми, народжуємо, стаємо батьками. До прикладу, жінки на підборах це теж малобільна група населення. Через плитку на Хрещатику досі на підборах небезпечно ходити. За словами Ольги Руднєвої, CEO Superhumans Center, “Україна – країна людей з інвалідністю”. Ми вже не маємо права інакше. Відстоювати доступність потрібно через ветеран_ок, дещо цинічно, проте це найактуальніша тема в суспільстві. Використовуйте це в вашій комунікації, бо за ними будуть стояти інші люди з інвалідністю.

Треба шукати спільне, що доступність стосується і цих людей. Під постійними бомбами інвалідність може отримати кожна людина. Також техногенні чинники аварії, травми на виробництві. У 2005 році у світі було 5% людей з інвалідністю від загальної кількості населення. Зараз ми маємо 15% у світі та 20% в Україні і українські показники обраховані за дослідженнями минулого року. Інвалідність – це ж не тільки суттєві видимі порушення. Ментальні порушення, які ми всі з вами отримали – це теж інвалідність і ми цього можемо не усвідомлювати.

Через радянський спадок ми не дбаємо про себе, не працюємо з превенцією, ми не зважаємо на проблему допоки вона не зникне. І це велика проблема в нашому суспільстві.

Люди старшого віку

Олександр Столовий

В контексті центрів спільнототворення важливо звертати увагу на людей старшого віку. Демографічно ми маємо дуже багато людей літнього віку, але їх немає в публічному просторі. У країнах, де цим питанням займаються, ви можете побачити їх в містах, кафе, закладах, різних заходах. І здається, що їх так багато, а в нас їх насправді ще більше, але вони нікуди не ходять і нічого не відвідують. І потрібно працювати над тим, щоб цих людей задіяти, щоб вони відчули свою значиму роль. Люди старшого віку не відчувають своєї важливості в такому суспільстві. Треба навчитися працювати з цими людьми, а також робити простори, де літні люди розумітимуть чому їм потрібно до них прийти.

Аріхтектор_ки та безбар’єрність

Ніна Мацюк

Створювати доступний та безбар’єрний простір безперечно можуть тільки архітектор_ки, проте не всі вони знаються на доступності, безбар’єрності, інклюзивності. Всі об’єкти, які ми зараз бачимо навколо нас, які не є доступними  також хтось проєктував і, швидше за все, це були архітектор_ки. Відповідальність за недоступні об’єкти лежить не лише на архітектор_ках які, бо хтось цю роботу приймав.

Якщо вам здається, що ваша професія не стосується безбар’єрності, то це хибна думка. Якщо ви замовляєте послугу і відповідаєте за об ‘єкт, який не є доступним, то це і ваша відповідальність. Важливо в цьому розібратися і виписувати в технічному завданні для архітектор_ки цю потребу.

Олександр Столовий

З юридичної точки зору, саме архітектор_ка відповідає за доступність. І якщо в_она не знає норм інклюзивності, то це архітекторська зона відповідальності і саме її об’єкт не приймуть в експлуатацію, і в_она понесе за це відповідальність. В_она не має права порушити державні норми і правила, тому буде доводити своїм замовни_цям все, що треба.

Просто консультація когось окремо –  це не відповідальність. Експерт_ка, як_а приймає документацію, може відкликати свій підпис. Людина, яка приймає проєкт в будівництво – це вже постфактум. Перед тим, як об’єкт розпочне будуватися чи реконструюватися, він має отримати дозвіл на це. Перевірка це і є момент того, що архітектурне рішення архітектор_ки відповідає нормам.

Якщо оцінювати кількість доступних просторів, то слід дивитися в ретроспективу. Правильні будівельні норми у нас з’явилися 1 квітня 2019 року. І після цього в нас був ковід і повномасштабне вторгнення. Коли ми говоримо про те, що український простір зараз не достатньо інклюзивний, то ці норми ще не матеріалізувалися і ще не настав той час.