Як війна вплинула на сферу соціального захисту

Що таке система соціального захисту?

Наталія Ломоносова, аналітикиня Cedos:

Це підтримувальна захисна подушка для людей, які перебувають у вразливому становищі та потрапили в складні життєві обставини. Це може статися з різних причин: похилий вік, невиліковні хвороби, інвалідність, бездомність, малозабезпеченість, безробіття, домашнє насилля, ухилення батьків від виконання своїх обов’язків, втрата соціальних зв’язків, якщо людина перебувала в місцях позбавлення волі. Сфера соціального захисту покликана допомогти людям в таких обставинах, за можливості вийти з них. У ідеальному варіанті — запобігти, щоб людина не потрапила в ці складні життєві обставини.

Українська система соціального захисту грунтується на двох типах дій: виплата грошової допомоги (багатодітним, малозабезпеченим сім’ям, соціальні стипендії для студентів та інше), а також надання соціальних послуг.

Соціальні послуги — це послуги, які надаються людині без проживання (наприклад, послуги з догляду вдома, денний догляд чи соціальний супровід для сімей) і більш комплексні соціальні та медико-соціальні послуги з наданням місця проживання (наприклад, геріатричні пансіонати, психоневрологічні пансіонати та інші). 

Катерина Бабич, аналітикиня Cedos:

У нашій аналітичній записці ми розглядали, як евакуювали заклади та убезпечували їх, яку допомогу надавали тим, хто потребує соціальних послуг, як заклади безпосередньо зіштовхувалися з війною та бойовими діями та ставали мішенню. 

Вразливість стала категорією, актуальною для всіх. Бо війна торкнулася кожного — і кожна людина в Україні потребує якоїсь допомоги. Але в мирні часи, до війни, в Україні був адресний характер надання соціальної допомоги, коли визначалося, чи справді людина потребує соціальних послуг, яких саме — і це була процедура, яка потребувала часу. З настанням воєнного стану все спростили. Соціальні працівники мали менше витрачати часу на опис випадку, складання акту та інше.

Евакуація, надання гуманітарної допомоги, ліків та продуктових наборів великою мірою була забезпечена завдяки співпраці з гуманітарними організаціями. Волонтери та волонтерки зробили неймовірну роботу та продовжують її робити.

Наталія Ломоносова:

У нашій роботі ми більше концентрувалися саме на послугах, а не на виплатах. У національних органів влади, органів місцевого самоврядування і комунальних установ є зобов’язання, які вони мають виконувати навіть в умовах війни. З огляду на наші попередні дослідження ми бачимо, що часто є проблема у тому, щоб виконувати ці зобов’язання через брак ресурсів — навіть у мирний час. 

Російська армія досі обирає для своїх обстрілів інфраструктуру, яка не має жодного відношення до війни. Скажімо, у Кремінній росіяни обстріляли пансіонат, загинули 50 людей. Це був цілеспрямований обстріл саме цієї установи з танків, і таких випадків досить багато. Навіть якщо жертвами не ставали люди, а ставала інфраструктура, то після обстрілу в цьому закладі люди все одно більше не могли перебувати, бо там немає електроенергії, води. Відтак, людей потрібно якось евакуйовувати.

Завчасно евакуація на масовому рівні не проводилося. Це причинило проблеми — деякі заклади опинилися в центрі бойових дій. Евакуації заважала також комунікація місцевих органів влади з центральними, були проблеми зі зв’язком. Відповідно, місцеві органи влади мали приймати рішення, виходячи з власних компетенцій. Були проблеми з транспортом (потрібен спеціальний транспорт та супровід), не всюди були зелені коридори. Крім того, людей треба кудись привезти — тобто знайти місця, де їх приймуть. У перші місяці війни ця відповідальність лягала на плечі директорів та завідувачів цих установ. Це тягло за собою низку наступних проблем: у приймальному закладі люди отримали койко-місце, але соціальні послуги не були на порядку денному в перші місяці. У першу чергу пріоритетом було врятувати людей та забезпечити їм місце, де вони можуть жити. Зараз важливо говорити і про те, як забезпечити людям належний догляд та належну увагу у тих місцях, куди їх евакуювали. Можливо, варто розширювати кількість персоналу? Очевидно, що ці заклади не були розраховані на таку кількість підопічних — тобто ми говоримо про ще більше навантаження людей, які там працюють. 

Катерина Бабич: 

Багато того, як відбувалася евакуація та все це у воєнний час, пов’язано з тим, що було зі сферою соціального захисту в мирний час. Соціальні заклади в мирний час вже були в упослідженому стані, отримували увагу та фінансування за залишковим принципом.

Як забезпечують заклади соціального захисту та що варто робити, аби це працювало краще?

Сфера соціального захисту ніколи не була на першому місці. Йдеться і про фінансування самої інфраструктури, матеріального забезпечення, зарплатного фонду. За забезпечення соціальних послуг населенню та саме надання послуг відповідають безпосередньо органи місцевого самоврядування.

Новоутворені громади є різними за своїми адміністративними та фінансовими ресурсами, і не всі з них можуть забезпечити однакову фінансову підтримку для установ (зокрема, центри територіального обслуговування, соціальні центри сім’ї та молоді, та заклади, де люди проживають і отримують медичні та освітні послуги). 

Під час війни змінився режим надання послуг. Міністерство соцполітики випустило рекомендацію про режим кризового надання послуг, який скорочує інтервал між тим, як було виявлено потребу, до моменту, коли приймається рішення. У цих рекомендаціях запропоновано приймати рішення власне установам, які надають ці послуги. Таким чином ми повертаємося в межах воєнного часу до тієї системи, яка існувала до впровадження Закону про соціальні послуги у 2019 році. 

Важливо подивитися на те, чи не потрібно переглянути цей механізм і після війни. У попередніх дослідженнях ми нерідко чули про те, що установи, які надають послуги, не можуть чекати рішення десять днів. Установа починає надавати послуги вже, бо людині треба допомога ще до того, як прийнято рішення. Мені здається, що про це варто думати і переглянути цей механізм, коли бойові дії будуть завершені.

На рівні політик потрібно думати, що робити з тим, що різні громади мають різні ресурси та не всі можуть виконувати всі ті обо’язки, які на них покладено. Вразливе становище людей часто є результатом перетину різних структурних нерівностей. Люди мають проблеми зі здоров’ям, економічні проблеми — і ще, скажімо, живуть у громаді, яка має менше ресурсів, щоб надати цим людям підтримку. 

Можливо, варто думати про механізми, як розподілити гроші між громадами та як з бюджету через процедуру субвенцій фінансувати конкретну сферу соціального захисту у громадах, щоб громади та установи не лишалися зі своїми проблемами наодинці та не розраховували на допомогу виключно від волонтерських організацій.

Катерина Бабич:

Крім евакуації в Україні 58 тисяч дітей, які перебували в інтернатних закладах, повернули в сім’ї. Уперше таке масове повернення дітей додому було під час пандемії, і тоді були як позитивні, так і негативні приклади впливу цього рішення. З одного боку, були такі випадки, що діти зазнавали насилля в родинах чи не мали що їсти. З іншого, були випадки, коли волонтери підтримали фінансово та менторством родини, які не могли забезпечити дітей, і батьки передумали віддавати дітей назад — бо виявилося, що якщо вони мають достатньо ресурсів та підтримки, то вони можуть ростити дитину. 

Враховуючи той факт, що нам треба буде багато чого перебудовувати, то, можливо, дещо варто будувати заново та інакше. 

З якими складнощами зіштовхнулися соціальні працівни_ці у перші місяці повномасштабної війни Росії проти України?

Наталія Ломоносова:

Соціальні працівниці, які надають послуги вдома, буквально працюють за мінімальну зарплату. Держслужбовці, які працюють в управліннях соцзахисту населення, так само працюють за мінімальну зарплату, передбачену для держслужбовців. Це дуже невеликі суми, але водночас вимоги до цих людей високі — бо вони надають фахову допомогу. Ця проблема існувала до війни і поглибилася під час пандемії.

Під час війни на плечі цих працівників лягла також потреба подбати про власну базову безпеку. Збільшити кількість людей у штаті на таких умовах важко навіть у мирний час. 

Люди, які працювали в закладах, які евакуювали, мусили або переїхати разом з підопічними (але знову ж таки — вони теж мали сім’ї, потребували житла). По суті це комплексне питання, яке вирішувалося досить несистемно.

Криза, яка виникла, витягується людьми, які працюють у цій сфері. Питання в тому, як довго ці люди зможуть це робити. Якщо недофінансування лишається, проблеми не вирішуються, то під час таких криз все тримається лише на працівниках.

Конспект: Альона Вишницька