Дискусія про те, як краще організувати державні політики, щоби вони сприяли підвищенню добробуту, тягнеться вже не один десяток років. 

Існує два шляхи, які називають “рівні результати” і “рівні можливості”.

Підхід рівних можливостей звертає увагу на те, що політики мають передусім усувати перешкоди на шляху до успіху. 

Наприклад, можна зробити так, щоб учні всіх шкіл мали однаковий доступ до стандартизованих тестів, за результатами яких вони зможуть змагатися за місце в будь-якому університеті країни.

В основі цього лежить уявлення про меритократію і справедливу відплату за старання. Однак, цей підхід не звертає увагу на соціально-економічні умови, в яких людина народжується та які можуть значно обмежити її можливості до “конкуренції”. 

Шлях рівних результатів навпаки зазначає, що неможливо усунути всі структурні нерівності і тому варто подбати про те, щоби врівноважити здобутки. Пільги для вступу у ЗВО для абітурієнтів з інвалідністю, для дітей з неповних сімей є одним із прикладів політик рівних результатів. 

В основі цього бачення ідея про те, що на досягнення людини впливає безліч передумов: успадкована власність, дохід в родині, гендер, стан здоров’я, місце народження. Зокрема, закордонні дослідження звертають увагу на те, що саме багатство, а не особисті навички, часто є основним фактором, який впливає на майбутні здобутки. 

В ідеалі підходи рівних результатів та можливостей варто поєднувати. Проте у популярному дискурсі, як в Україні, так і інших країнах світу, домінує ідея про меритократію і рівні можливості. 

Дослідник Майкл Сендел зазначає, що таке бачення підтримують різні політичні партії, як ліво-, так і правоцентристи. Усі вони переконують, що просуватимуть рішення, завдяки яким люди отримуватимуть стільки, скільки їм дозволяють власні таланти.

Проте, можливо, варто критикувати принцип меритократії? Оскільки в його основі ніколи не лежала рівність.

“Праця і воля”

У своїх інавгураційних промовах президенти України часто говорили про важливість наполегливої праці для успіху. 

“Наявність роботи – це те, що дає людині можливість жити безбідно, – переконував Петро Порошенко, – На відміну від нас, країни європейської спільноти побудували економіку вільної конкуренції. Нових ідей, ділової ініціативи, наполегливої праці, постійного самовдосконалення“. 

Віктор Ющенко запевняв, що: “Працею і волею ми досягнемо всього”

Водночас, Володимир Зеленський згадував про “країну інших можливостей з чесними і прозорими правилами гри”

Представники органів влади постійно наголошують на тому, що вони створюють країну рівних можливостей, де кожна людина зможе вільно змагатися за своє місце під сонцем і обов’язково отримає гідну відплату за свої старання. Однак, чи справді це так?

Дискурс меритократії шириться серед політиків та лідерів думок. Попри це, уявлення населення про можливості в Україні не таке оптимістичне. 

За даними сьомої хвилі Світового дослідження цінностей, у 2020 році лише 41, 5% опитаних погодилися з твердження, що наполеглива праця забезпечує успіх, у 2011 таких людей було 50%. Близько 32% опитаних переконані, що до успіху призводять удача та зв’язки. 

З одного боку, меритократія здається справедливим способом розподілу благ. Всі отримають стільки, скільки заслужили. Такий підхід створює ілюзію рівності та швидких соціальних ліфтів. 

Меритократія включає в себе компонент раціональності. Начебто ніхто не відмовлятиме людям у роботі чи місці в університеті, якщо вони матимуть достатньо гарні навички і зуміють їх продемонструвати. 

З іншого боку, такі явища, як пастки бідності, розрив у оплаті праці між чоловіками і жінками, бездомність – свідчать про те, що меритократія не працює

Ще одним прикладом є нерівність у доходах багатих і бідних людей, яка зростає протягом останніх декількох десятків років. Під час пандемії цей розрив лише поглибився.

З березня 2020 і до кінця року багатство глобальних мільярдерів зросло на 3,9 трильйона доларів. Водночас, Міжнародна організація праці відзначає, що заробіток працівників за цей період скоротився на 3,7 трильйона доларів через втрату роботи. 

“Просто припиніть бути бідними”

Крім цього, віра у меритократію підриває відчуття солідарності та емпатії. За таких умов стає все складніше відстоювати важливість соціальної підтримки і спільних благ. Неоліберальний індивідуалізм і віра у принцип меритократії створюють явище, яке Майкл Сендел описав як “пиха переможців”

Тобто люди, яким пощастило в житті, які мають освіту, гарну роботу, хороше здоров’я або багато грошей, вважають, що все це справедлива відплата за їхні старання схильні зневажати і засуджувати тих, хто опинилися у скрутному становищі. 

Безумовно, для того, щоби вступити в університет або отримати високооплачувану роботу, доводиться важко працювати. Проте не варто знецінювати роль зовнішніх умов для досягнення тих або інших результатів

Наприклад, коли я готувалася до вступу в університет, мені не доводилося виконувати хатню роботу, доглядати за рідними або працювати на городі. У моїй родині були гроші на їжу, одяг, репетиторів, гаджети, в мене вдома був комп’ютер і доступ до інтернету. Крім цього, я народилася в місті, де була непогана школа. Врешті, ніхто не переконував мене, що вчитися не варто, а єдиним завданням жінки є вийти заміж і народити дітей. 

Багато підлітків, особливо з сіл і невеликих містечок, мають зовсім інші умови і доступ до освіти. 

Дослідження щороку звертають увагу на тенденцію до того, що школярі з сіл мають в середньому нижчі бали ЗНО, ніж випускники, які живуть у містах. І щось мені підказує, це не тому, що вони погано старалися. 

Чим більше перешкод людям доводиться долати на шляху до успіху, тим міцніше закріплюється уявлення про те, що вони досягли всього самі. 

“Пиха переможців”, особливо часто спрямована на вразливі групи людей. Наприклад, безхатченки є однією з найбільш стигматизованих категорій людей. Вони стикаються з дискримінацією та насильством, що пов’язано з побутовими стереотипами. 

Попри усталені негативні уявлення про безхатченство як певний спосіб життя, дослідження вказують на те, що це проблема, яка має глибокі соціальні, економічні та політичні причини. 

Зокрема дослідження “Соціальний портрет бездомних осіб”, яке у 2012 році проводили Центр перспективних досліджень, Мінсоцполітики та НАН України, показало, що серед основних причин бездомності – проблеми в сім’ї, розлучення 39,1%, незаконні операції з житлом 10,4%, а 4,5% опитаних зазначали, що втратили житло через алкогольну або наркотичну залежність. 

Врешті, стереотипи і зневага призводять до того, що в Україні комплексні соціальні політики для підтримки бездомних людей навіть потенційно не мають значного відгуку серед населення. Зокрема, за даними опитування Cedos про те, кому держава повинна надавати житло, лише 9% респондентів обрали варіант “бездомні люди”.

“Життя у твоїх руках”, – комфортна думка. Вона дарує відчуття стабільності у нестійкому світі прекарної зайнятості і слабких мереж соціальної підтримки. Однак, “праця і воля” – не все, що потрібно для досягнення гідного життя

Щоби переконатися у цьому, варто поглянути на відмінності в оплаті праці між керівниками підприємств і працівниками, маркетологами і будівельниками, між вчителями і юристами.

Існує ще купа професій, вклад яких у суспільство неоцінений справедливо. Саме для того, щоби змінити це, потрібно продовжувати дискусію про політики і рішення, які допоможуть подолати бідність і нерівність. Адже ми живемо у суспільстві та постійно залежимо від роботи і добробуту інших людей. 

Я згадувала про підходи рівних можливостей і результатів. Проте, є третій шлях – рівність умов. В основі цієї ідеї лежить не конкуренція та перемога, а доступ до соціальних благ для всіх. 

Незалежно від того, чи людині вдасться досягти успіху в сферах, які суспільство вважає цінними, вона заслуговує на якісне житло, освіту, медицину, чисте довкілля та відпочинок.