7 жовтня світ відзначав День дій за гідну працю. Це день, коли працівники нагадують про своє право на гідну працю, а профспілки по всьому світу проводять масштабні акції, привертаючи увагу урядів до низької оплати праці, небезпечних умов на виробництві та до інших проблем, з якими мільйони людей все ще змушені стикатися.

Право на працю закріплене у Конституції України. Наша держава бере на себе обов’язок гарантувати, аби в кожного працюючого були безпечні і здорові умови праці та зарплата, «не нижча від визначеної законом» (ст. 43 КУ). За визначенням Міжнародної організації праці, гідною можна назвати таку працю, яка гарантує: справедливий дохід, безпечність робочого місця, хороші перспективи особистого розвитку та соціальної інтеграції; свободу висловлюватися про проблеми на робочому місці, організовуватися та брати участь у рішеннях, які впливають на життя працівників; рівність можливостей та ставлення до всіх жінок та чоловіків.

Чи справляється держава із обов’язками, взятими на себе? Яка частина українців, ознайомившись з таким визначенням, може назвати свою працю дійсно гідною?

За останні роки, як дослідниця та авторка, я багато працювала з темою умов та оплати праці у різних галузях. Умови, в яких працюють ті, хто навчає дітей, доглядає за літніми людьми, лікує, видобуває вугілля, водить тролейбуси чи знімає нове українське кіно, дуже часто відхиляються не лише від букви закону, але і від якихось базових моїх уявлень про справедливість.

Уже за кілька місяців після того, як в Україні розпочалась повномасштабна війна, представники державної влади та громадянського суспільства почали ініціювати дискусії про відбудову та про те, якою має бути Україна майбутнього. У всіх цих дискусіях та довгострокових планах, на мій погляд, бракує не лише уваги до сфери зайнятості як такої, але і конкретно до того, в яких умовах працюють і живуть ті, на кому насправді тримається українська економіка — до самих працівників.

Безробіття і страх

В умовах війни питання про гідні умови та оплату праці, здається, ризикує звестися до простого — аби була хоч якась робота та мінімальна фінансова стабільність. За оцінками Міжнародної організації праці, лише станом на травень роботу втратили близько 4,8 млн українців. У серпні рівень безробіття в Україні сягнув 35%. При цьому формальне збереження робочого місця ще не значить збереження довоєнного рівня зарплати, а купівельна спроможність зарплат українців стрімко падає. 

Статистичні оцінки говорять про те, що ситуація складається кризова, але як її проживають українці? З перших тижнів повномасштабної війни наша команда аналітичного центру Cedos проводить дослідження, аби виявляти, як війна впливає на найважливіші аспекти життя українців — стосунки з рідними, житло, побут, емоційний стан та економічне благополуччя. Вже починаючи з травня, ми бачили, що чи не найбільше наших респондентів тривожили питання, пов’язані з фінансовим благополуччям і зайнятістю. Люди, які проходили наше опитування, розповідали, що втратили роботу через війну і хвилюються, чи зможуть знайти нову, або ж вони говорили про страх безробіття у майбутньому. 

«Відчуваю тривогу через рівень зарплати вчителя у 3000 грн на місяць».

Чоловік, 27 років, Черняхів, Житомирська область

«Не певна у майбутньому. Вдячна, що компанія, на яку працюю, все ще має для мене роботу. Але не факт, що матиме її в майбутньому».

Жінка, 41 рік, Київ

«Не дуже розумію, як далі буде відновлюватися країна, що буде далі з бізнесом, роботою. Чоловік мій з початку війни не заробляє».

Жінка, 35 років, Дніпро

У значної кількості респондентів втрата роботи та засобів до існування викликала справжній розпач. Частіше такими переживаннями ділилися внутрішньо переміщені особи, а також люди, чиї сім’ї і до війни мали низький дохід.

Відтак, проводячи чергову хвилю опитування у серпні, ми вирішили безпосередньо запитати людей, який вплив війна мала на їхню роботу. Наше опитування не є репрезентативним, утім, воно дозволяє виявити певні тенденції, варті суспільної уваги, а також скласти детальнішу картину тієї соціальної реальності, в якій перебувають українці — поза сухими цифрами про кількість безробітних та зруйнованих підприємств.

Праця та доступ до неї під час війни

Наше опитування підтверджує, що все ще лишається значна частина українців, для яких війна не принесла жодних суттєвих змін ні в організації, ні в оплаті праці. Серед таких респондентів досить багато жителів великих міст, передусім Києва, працівників так званої інтелектуальної праці, а також людей, які до початку повномасштабної війни вже працювали дистанційно та/або чиї роботодавці перебувають закордоном.

Утім, на роботу переважної більшості опитаних війна все ж вплинула.

Частина респондентів стикнулася зі зростанням робочого навантаження, в той час, як зарплата (або дохід від самозайнятості чи бізнесу) — знизилась. Так, непоодинокими є ситуації, коли людей переводять на меншу ставку із меншою зарплатнею при збереженні всіх обов’язків, або ж їм доводиться за меншу чи таку саму зарплату виконувати ще й перерозподілені обов’язки звільнених колег.

Іншою поширеною ситуацією є зменшення робочого навантаження та, відповідно, зменшення заробітної плати. В умовах війни обсяги виробництва та продажів зменшуються, значна частина організацій та підприємств не в змозі провадити діяльність на довоєнному рівні через обстріли та пошкодження інфраструктури. У випадку самозайнятих та фрілансерів можна говорити про зменшення кількості замовлень і, як наслідок, гонорарів.

«З’явилося відчуття, що ми не маємо права на відпустку і відпочинок. Стали працювати більш наполегливо, зокрема через те, що позбавилися від контрактів з російськими і білоруськими компаніями, а також багато грошей було відправлено на ЗСУ та підтримку знайомих військових, на евакуацію в безпечні регіони, тож потрібно було знову стати на ноги, аби не збанкрутувати».

Жінка, 23 роки, Київ

«Перейшли на ремоут; звільнили половину працівників […], обсяги продажів знизились, але в мене стало дуже багато роботи через брак працівників».

Жінка, 27 років, Київ

У найгіршому становищі опинилися люди, які втратили роботу або ж основну зайнятість під час війни, а підробітки не дозволяють забезпечити себе та сім’ю. В цілому, навіть у невеликій вибірці нашого опитування частка людей, які у цьому році втратили роботу або дохід від самозайнятості є дуже помітною. У схожій ситуації знаходяться люди, які формально роботу не втратили і не потрапляють в офіційну статистику як безробітні, але коштів для життя більше не мають. Це респонденти, яких відправили у відпустки за власний рахунок, а також працюючі, що перебувають на території активних бойових дій або на окупованих територіях, і не можуть виконувати свою роботу або навіть потрапити на своє робоче місце.

«Живу в зоні бойових дій і попасти на роботу не можу. Аби на неї попасти, треба проїхати ще через 2 бойові зони».

Чоловік, 47 років, смт, Миколаївська область

«Залишився разом з дітьми без роботи. Виживаємо на мою пенсію 2500 в чотирьох».

Чоловік, 57 років, Олешки, Херсонська області 

Скорочення доходів та скрутне становище штовхає людей шукати додаткову зайнятість, а у випадку самозайнятих — набирати більшу кількість замовлень, ніж вони могли виконати раніше. Деякі респонденти розповідали, що готові братися майже за будь-які підробітки, аби забезпечити собі та своїй сім’ї мінімальні засоби для виживання, адже пошук роботи під час війни, особливо для внутрішньо переміщених осіб, які одночасно мають вирішувати також і житлове питання, є вкрай нелегким завданням.

В умовах, коли респонденти понад все дорожать своїм робочим місцем, зберігається великий ризик зловживання цим з боку роботодавця. З відповідей респондентів ми бачимо також свідчення можливої тінізації праці, коли найманим працівникам було запропоновано перейти на виконання своєї роботи як ФОП або ж за цивільно-правовою угодою, працювати без оформлення тощо.

«Три місяці був на простої на основній роботі, за цей період 2 місяці був волонтером і освоїв професію вантажника на великому складі. Після повернення на основну роботу теж став вантажником і одночасно науковим співробітником […]».

Чоловік, 35 років, Харків

«[…] Ніколи не були ледачими з чоловіком, займали гарні робочі місця. А тепер беремося за таку роботу, де хоть щось платять. Лише би дитину прогодувать».

Жінка, 33 роки, Запоріжжя

«Роботодавець перевів роботу в «тінь» та зменшив оплату».

Чоловік, 55 років, Ніжин, Чернігівська область

«Це інша професія в іншому місті, низькокваліфікована. Грошей менше, а ціни вищі на все».

Жінка, 60 років, Маріуполь

Із окремими проблемами стикаються також і жінки. Недоступність соціальної інфраструктури — садочків та шкіл — через руйнування або пошкодження будівель, неможливість організувати безпечні умови перебування або безпечну дорогу до них в рази збільшує обсяги навантаження по догляду та навчанню дітей на батьків, і переважно, на матерів. Зі складнощами стикаються і ті жінки, які були змушені залишити Україну і поки що не змогли оформити дитину у потрібний заклад за кордоном. Це стає суттєвою перешкодою як для виконання обов’язків по наявній роботі, так і для повернення на ринок праці та пошуку нової роботи, про що нерідко говорили наші респонденти.

«Зараз так само працюю. Але годин стало менше. Це погано, бо менше заробляю. Але це і добре, бо працювати я можу лише вночі чи на світанку. З дітьми робота не поєднується: старший на літніх канікулах, для молодшої немає садка, він закритий і не буде відкритий через відсутність нормального сховища». 

Жінка, 41 рік, Київ   

«Я потеряла работу. Сейчас не работаю, не с кем детей оставить. Онлайн работать не могу, по той же причине».

Жінка, 40 років, селище, Чернігівська область

«Моя робота зараз — бути мамою маленьких двох діток. Війна змінила все. […] я одна в чужій країні і без допомоги, надіятись можна лише на себе».

Жінка, 34 роки, Чернігів

Антипідтримка влади

В таких скрутних умовах, здавалося б, громадяни могли очікувати на збільшення підтримки від держави, аби мати змогу забезпечити собі мінімально гідний рівень життя. Втім, низку урядових дій у сфері праці та соціальних гарантій з початку війни важко назвати підтримуючими — як для тих, кому вдалося зберегти роботу, так і для тих, хто її втратили. А деякі рішення були безпосередньо спрямовані на обмеження трудових прав.

Ще у березні було прийнято Закон № 2136, який на період воєнного стану дозволив роботодавцям звільняти працівників або призупиняти трудові договори без згоди профспілок, призупиняти дію норм колективних договорів, а також змінювати істотні умови праці без двомісячного попередження, фактично ставлячи працівника перед фактом.

Пізніше, прийнятий у липні Закон № 2434 надав роботодавцю на час воєнного стану можливість в односторонньому порядку звільняти працівника без обґрунтування причин та, головне, уможливив використання на підприємствах малого та середнього розміру так званий договірний режим регулювання трудових відносин. Останній передбачає, що умови та оплата праці робітника можуть визначатися в індивідуальному порядку в його трудовому договорі в результаті переговорів з роботодавцем поза межами гарантій Кодексу про працю. Тоді ж, зрештою, було прийнято і Закон № 2421, який запроваджує трудові договори з «нефіксованим робочим часом», в рамках яких роботодавець фактично не зобов’язаний забезпечувати працівника роботою, а найманий працівник втрачає гарантії стабільного доходу.

Що стосується підтримки тих, хто втратив роботу, варто згадати затверджену урядом влітку Постанову про новий підхід до допомоги по безробіттю. Остання передбачає, що офіційно зареєстрованих безробітних, які не були працевлаштовані протягом 30 днів, відтепер зможуть залучати до суспільно корисних робіт з оплатою не нижче мінімальної заробітної плати, а тих, хто відмовиться, буде позбавлено статусу безробітних і виплат допомоги. Фактично держава в односторонньому порядку знімає з себе зобов’язання виконувати свою сторону суспільного договору і виплачувати допомогу по безробіттю громадянам, які сплачували соціальні внески.

Усе це виглядає сигналом, що у скрутній ситуації держава не лише не стає на сторону працівників, але і робить їх ще більш вразливими до можливих зловживань з боку роботодавців, а у випадку безробіття в певному сенсі взагалі відмовляє у підтримці, на яку можна було розраховувати до війни.

Майбутнє після війни

У серпні ми також запитали респондентів, що для них особисто важливо у сфері праці в майбутньому України. Бажання гідної заробітної плати та безпечних умов праці, створення можливостей, аби українці залишалися працювати в Україні і могли забезпечити собі гідне життя, є зовсім не поодинокими у відповідях людей.

Із опитувань ми бачимо, наскільки чільне місце гідна праця займає у житті людей та у їхньому уявленні про краще, справедливіше суспільство. Починаючи з березня, в кожній хвилі наших опитувань респонденти нерідко загадують роботу серед тих ключових речей, які підтримують їх та допомагають справлятися з нелегкими емоційними переживаннями війни. Люди відчувають, що роблять таким чином внесок у перемогу, в економіку України та приносять користь суспільству. Можливість робити це в гідних умовах і за гідну оплату — невід’ємне право громадян, яке зобов’язана забезпечити держава. 

Підготовлено в межах Ініціативи з розвитку аналітичних центрів в Україні, яку впроваджує Міжнародний фонд «Відродження» за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні. Думки та позиції, викладені у цій публікації, не обов’язково відображають позицію Посольства Швеції в Україні та Міжнародного фонду «Відродження».

Опубліковано на сайті «Спільне».