Одна з дискусій, що відбулась у рамках Міжсекторального форуму «Cоціальні виміри міграції: виклики, права, надії» 11 грудня 2020 року — про зображення міграції в незалежному документального кіно. Під час дискусії режисерки документального кіно обговорили проблеми та виклики, з якими стикаються під час роботи з темою міграції. Зачепили питання репрезентації та перспективи режисер_ки у фільмах про міграцію, етичні дилеми та способи використання цих фільмів як інструменту для продукування соціальних змін.

Учасниці дискусії:

  • Олена Федюк, ​к.с.н., дослідниця, стипендіатка програми Марії Складовської-Кюрі в Університеті Падуї, режисерка, фільми «Заробітчанський шлях» (2015) та «Ольжин італійський щоденник» (2020).
  • Надія Парфан, продюсерка, засновниця онлайн-кінотеатру Takflix та співзасновниця фестивалю кіно та урбаністики 86 у місті Славутич, режисерка, фільми «Reve ta stohne on tour» (2016) та «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» (2019). 
  • Емілія Снєґоська,​ режисерка та мовознавиця, фільм «19.91» (2019).

Модерувала дискусію ​Олена Сирбу, ​аналітикиня Cedos та програмна координаторка Київського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів.

Олена Федюк

  • Фільм «Ольжин італійський щоденник» виник внаслідок моєї польової дослідницької роботи в Неаполі, Італія. У цьому фільмі я зображую портрет жінки-мігрантки, фокусуючись на її особистому житті, емоціях і прагненнях. Я відчуваю, що роблю фільми не про міграцію, а про людей, які переживають складні географічні та персональні подорожі. Не хочу робити міграцію наріжним каменем, адже у сучасному світі так багато людей, сімей та історій пов’язані з міграційними процесами.
  • Для мене питання етики у документальному кіно та перспективи режисер_ки у фільмах є дуже болючим. Віднайдення власного голосу як режисерки у мене відбулося через співпрацю з дуже професійною командою. Операторка деколи в процесі фільмування могла мене запитувати: «Зачекай, а що ми побачимо на екрані?». Тому цей вимір теж є важливим: є не тільки присутність протагоніст_ки та режисер_ки, а ще і команда, яка робить фільм і, звісно, аудиторія. Загалом я намагаюся давати можливість протагоніст_кам розповісти про себе так, як вони бажають і показати себе так, як вони хочуть, щоб їх побачила аудиторія. Звісно, ми багато чого залишаємо поза кадром, це визначається не тільки жанром, але й тим впливом, який ми намагаємося здійснити. 
  • Знімаючи кіно, я завжди пам’ятаю про те, що поява в кіно може вплинути на життя моїх протагоніст_ок. Складно передбачити, як позиція протагоніст_ки може бути сприйнята у тому чи іншому контексті. У деяких випадках життя протагоніст_ок уже ніколи не буде таким, як було до показу фільму, тому нам треба бути дуже обережними.
  • Цим фільмом я нікого і ні в чому не хочу переконати, адвокація не була моєю метою. Я б хотіла, щоб люди, які переглянули фільм, могли сказати «Розумію, про що вона», «Мені це відгукується» або щось подібне. Було б чудово, якби аудиторія могла відчуття, що ця історія могла бути їхньою історією. Найбільший успіх для мене — це коли я отримую емоційну реакцію від глядач_ок. Саме такі моменти, коли люди бачать, що їх це теж може стосуватися, що їм знайомі такі ж відчуття — моменти справжніх соціальних змін. 

Надія Парфан

  • Фільм «Reve ta stohne on tour» — це історія двох фронтменів із панк-рок групи «Reve ta stohne», які вирушають до Польщі, щоб здійснити свою мрію та підкорити світ музики. Цей фільм пропонує парадоксальний погляд на міграцію, адже це трагікомедія. Чому я зробила цей фільм? Тема міграції мені є дуже близькою, приблизно половина моїх родичів — мігрант_ки, які проживають у всьому світі. Історія цих двох музикантів-диваків є скоріше протилежною до типової мігрантської історії українців у Польщі. Це історія про емоційний вимір мріяння та міграцію як боротьбу за свої мрії або як пошук своїх мрій.
  • У документальному кіно довіра та стосунки дуже важливі, і я думаю, кож_на режисер_ка має свій стиль розв’язання цих питань. Хтось більше дистанціюється, а хтось більш емоційно залучений. Знімання фільму я сприймаю як можливість більше проводити часу разом з тими людьми, з якими я вже добре спілкуюся. Протагоністи фільму «Reve ta stohne on tour», Женя і Макс, дуже відкриті люди, тому від мене ніколи не вимагали пояснити, що я роблю і не було потрібно додатково узгоджувати, де це кіно можна буде показувати тощо. Але в інших фільмах, до яких я була залучена, я стикалася з етичними дилемами про те, як варто взаємодіяти з протагоністами. Взагалі ж я пройшла певну особисту еволюцію як режисерка: раніше я побоювалася висловлювати своє режисерське бачення, оскільки це вимагало певної емоційної відважності. А зараз я розумію, що деякі історії просто повинні бути розказані, тому тепер маю більшу сміливість підходити до людей і просити їх, щоб вони ділилися своїми історіями. 
  • У мене є власне правило, як я працюю з людьми: я знімаю тільки тих, хто може сказати мені «ні». Якщо людина може попросити мене вийти з кімнати чи вимкнути камеру, навіть бути агресивною щодо мене, але обирає залишатися зі мною, моїми питаннями та з моєю камерою, то я її знімаю. Якщо я відчуваю, що людина не спроможна відмовити мені, я не працюю з нею. Мабуть, з цієї ж причини мої табу в документалістиці — це знімання ментально хворих людей, неповнолітніх і тварин. 
  • Думаю, ми маємо бути свідомі того, що фільмування і професія режисер_ки — вже пов’язані з привілейованістю і безпекою у нашому житті. Більшість людей ніколи не могли б витрачати так багато часу і вкладати так багато грошей у знімання кіно. Люди цього навіть не можуть збагнути: «Як так трапилося, що ви весь час проводите з нами, і так уже 2 роки?». Тому з одного боку, бути режисер_кою — це владна позиція, а з іншого боку, це зовсім не так. Ми працюємо в умовах, коли стабільно отримуємо менше грошей, ніж могли б. Іноді ми не впевнені, чи отримаємо щось узагалі, перепрацьовуємо, зазнаємо стресу. Як режисер_ки, ми теж вразливі.

Емілія Снєґоська

  • Короткометражний фільм «19.91» розповідає про стосунки 19-річної Єтти з Німеччини та 91-річної жительки Польщі, пані Зосі. Молода дівчина вирішує провести рік у Польщі як волонтерка організації, що працює над складними питаннями Другої світової війни та примирення. Попри вік між жінками зав’язуються теплі стосунки, і молода дівчина часто відвідує пані Зосю у її варшавській квартирі. Я спочатку познайомилася з Єттою, мені було цікаво, навіщо вона це робить.
  • З протагоністками фільму, Єттою і пані Зосею я спершу провела досить багато часу без камери — і, здається, такий підхід застосовую після того. Узагалі ми, режисер_ки, виконуємо роль певного «фільтру» для реальності, і я впевнена, що дві режисер_ки один і той самий кейс задокументували б зовсім по-різному. Тому перед тим, як почати знімати, я хочу сама розуміти свій задум, знати, навколо чого я будую історію і що здається мені важливим, а вже тоді розмовляю з оператор_кою, і ми розпочинаємо знімання. Також я завжди намагаюся дати чітко зрозуміти протагоніст_кам, що саме мене зачепило у їхніх історіях і що я хотіла б показати. Я перепитую у них, як вони себе з цим почувають і не маніпулюю. 
  • Знімаючи «19.91», я була просто вимушена показувати протагоніст_кам частинки відзнятого матеріалу. Бо це був єдиний спосіб переконати їх, що ця історія дуже важлива, красива і фільмування потрібно продовжувати. Мушу сказати, позиції прогагоніст_ки і режисер_ки завжди не є рівноцінними, адже ми завжди знаємо трішки більше. Ми вже бачимо фільм у себе в голові, а для протагоніст_ок це може не мати ніякого сенсу і, звісно, вони не зобов’язані бачити все так само, як ми. Їм теж нелегко постійно мати одну або декілька людей за спиною, які ходять за ними всюди по п’ятах. 
  • Точно можу сказати: я зробила це кіно не через політичні мотиви. У сучасній політиці, на жаль, часто є радикальний консервативний погляд на речі. А я рада, що це кіно показує, що так не завжди має бути. Обидві протагоністки є дуже відкритими до поглядів інших: і пані Зося, яка не є типовою старою леді, що живе у минулому, і Єтта, яка насправді є щирою та емпатичною особою. Їхній діалог — це саме те, до чого я заохочую людей. Я не знаю, чи «19.91» може змінити щось, але він точно може заохотити людей змінюватися.