Які думки та настрої щодо повернення?

З відповідей учасників й учасниць наших опитувань ми бачимо схожість мотивів виїзду за кордон та стимулів до повернення. Під час прийняття рішення про переселення з України люди переважно брали до уваги не лише безпекову ситуацію, їх спонукало ширше коло причин. Зокрема, найбільш часто називали можливості для розвитку та безпеки дітей, втрату роботи або доходів, часткове або повне руйнування житла. Думаючи щодо повернення, вони беруть до уваги можливості у цих же сферах, порівнюючи умови, які їм пропонує Україна та країна, обрана для тимчасового прихистку.

Безпека. Досить часто ми чули від респондентів та респонденток про готовність повернутися в Україну лише після того, як в країні будуть «безпечні умови для життя». Проте люди вкладали в це різні сенси. Так, частина опитаних вбачала для себе можливим повернення лише після повного завершення війни та надання від західних партнерів гарантій безпеки, для інших було важливим повне розмінування території, також говорили про закінчення ракетних обстрілів та відсутність можливості окупації їх регіону проживання як про достатні умови для повернення.

Житло. Люди зазначали про свою незадоволеність житлом, яке вони отримали чи змогли знайти за кордоном. Здебільшого, це пов’язано з необхідністю мешкати в одному приміщенні з іншими сім’ями, ділити простір та побутові речі. Респонденти та респондентки говорили про брак особистого простору в такому житлі, конфлікти зі співмешканцями та бажання проживати окремо. Проте опція зміни житла не була для них доступною через високу вартість орендної плати. Така ситуація стимулює їх бути більш відкритими до думок про повернення. Але прийняття цього рішення залежатиме від того, чи будуть доступні їм умови в Україні кращими, ніж наявні за кордоном.

Працевлаштування. Частина українців, які наразі проживають за кордоном, не працевлаштовані. Вони втратили місце роботи в Україні та не були успішними в пошуках роботи в країні проживання. Тому повернення розглядають як можливість для професійної реалізації. Вони мають низку очікувань від майбутньої роботи в Україні, зокрема, щодо її відповідності кваліфікації та заробітної плати. Таким чином, важливо розуміти, що працевлаштування стимулюватиме людей до повернення лише у випадку, якщо вони бачитимуть можливість знайти відповідну очікуванням роботу.

Возз’єднання з сім’єю. Чимало людей внаслідок переїзду були роз’єднані з їх сім’ями. В Україні зашилися їх родичі, зокрема, чоловіки через заборону перетину кордону та літні люди, які через стан здоров’я не можуть здійснювати довготривалі подорожі. Респонденти й респондентки говорили про бажання бути поруч з близькими та негативний вплив такої розлуки на їх психоемоційний стан. Проте для розв’язання цієї проблеми вони розглядають два шляхи: повернутися в Україну або після закінчення війни перевезти решту сім’ї за кордон. Про другий шлях зазначали опитані, які знайшли роботу та житло за кордоном і задоволені своїм становищем.

Діти. Сім’ї, які виїхали за кордон з дітьми, в першу чергу порівнюють можливості для дітей. Переважно вони звертають увагу на рівень безпеки та можливості для розвитку й освіти. Батьки зазначають, що для забезпечення найкращих умов для своїх дітей вони готові терпіти фінансові труднощі та кар’єрні втрати.

Стимулює до думок про повернення в Україну також відчуття патріотизму, тяглості поколінь, належності роду до цієї території. Але відчуття зв’язку з територією у частини респондентів та респонденток більш виражене стосовно окремого населеного пункту, ніж до країни загалом. Тому й повернення вони розглядають саме до населеного пункту, в якому проживали до виїзду за кордон. За відсутності такої можливості вони говорять, що хотіли б залишитися за кордоном.

Що стимулюватиме повертатися?

Загалом, як і зазначала вище, під час прийняття рішення про повернення люди беруть до уваги власне становище в країні, куди вони перемістилися, та можливості, які вони матимуть в Україні. Стосовно власного становища за кордоном бачимо, що респондентів і респонденток стимулює до вибору повертатися низький рівень інтегрованості в суспільство країни перебування. 

Рівень інтегрованості опосередкований, зокрема, й особливостями пропонованої допомоги та можливостей, які доступні для українців в країнах-реципієнтах. Відповідно, залежно від країни люди мають різний доступ до ринку праці, різне фінансове становище, можливості орендувати житло чи отримати соціальне, оформити банківський рахунок, розпочати вивчення місцевої мови. Більше того залежно від типу державного устрою всередині однієї країни умови також можуть відрізнятися. Таким чином спостерігаємо регіональні відмінності у відкритості до думок про повернення.

Щодо можливостей, які чекатимуть людей в Україні після повернення, ми вбачаємо більш ефективним робити акцент на розвитку громад, аніж на формуванні програм адресної допомоги для тих, хто повертається. У відповідях респондентів та респонденток ми спостерігали певну зневіру в тому, що вони дійсно зможуть отримати допомогу в Україні (переважно причинами такої зневіри стали невдалі спроби отримати допомогу від держави в період до повномасштабного вторгнення). Окрім цього наявність програм підтримки лише для тих, хто повернувся з-за кордону, може провокувати напругу. Натомість більш продуктивним є підвищення спроможності громад надавати кожному можливості для підняття рівня життя, створення розвиненого професійного середовища, робочих місць, можливостей для підприємства, доступності житла тощо.

Яку ситуацію з поверненням ми очікуємо?

Коли ми намагаємося спрогнозувати хвилі повернення та їх численність, важливо брати до уваги, що не все залежить від бажання переміщених осіб. Наразі більшість українців перебуває в країнах ЄС на основі тимчасового захисту і їх можливості для перебування в цих країнах залежать від особливостей цього статусу. Його було відкрито в березні 2022 року саме для вимушено переміщених українців, аби полегшити процедуру їх оформлення та пришвидшити набуття українцями базового набору прав в країнах-реципієнтах. Проте, дія цього захисту в певний момент завершиться. Тож люди втратять підстави для легального перебування на території країн ЄС. Ті, хто знайшли роботу чи розпочали отримання освіти, зможуть оформити робочі чи навчальні візи. Проте, решта матиме повернутися в Україну (якщо до того моменту Україна ще не стане повноправним членом ЄС).

Також ми бачимо, що частина людей говорить про бажання повернутися в Україну через певний час після закінчення війни, іноді мова йде про 5-10 років. Таке бажання більшою мірою пов’язане з прагненням отримати якнайбільше досвіду за кордоном, аби потім мати можливість застосувати його в Україні.

Є ще одна група людей – які не розглядають для себе повернення в Україну. До цієї групи належать, наприклад, ті, хто прожив на окупованій Росією території протягом певного часу. Ці люди бачили чимало насилля, відчували нестачу продуктів харчування, питної води. Тому простір цього населеного пункту більше не є для них носієм пам’яті про часи до повномасштабного вторгнення. Навпаки, він наповнився спогадами про життя в окупації. Тож повернення викличе ретравматизацію. Наразі ці люди є найбільш закритими до думок про повернення. З часом вони долатимуть травму, й спогади все менше викликатимуть повернення пережитих відчуттів. Проте, чи змінюватимуться їх настрої щодо переїзду в Україну, залишатиметься питанням для подальших досліджень.

Важливо також наголосити на тому, що не варто однозначно негативно ставитися до того, що люди наразі прийняли рішення не повертатися. Вони можуть стати представниками нашого суспільства за кордоном, допомагати вибудовувати мережі обміну досвідом та співпраці між країнами. Під час інтерв’ю такі люди говорять, що й наразі вже дотримуються такої активної позиції – намагаються більше розповідати про Україну місцевим жителями, руйнувати стереотипні уявлення та міфи про нашу країну, організовувати збори необхідної допомоги, брати участь в демонстраціях. Це свідчить про потенціал таких людей стати активною діаспорою. Тож нам важливо вже зараз налагоджувати зв’язки, а не обривати їх, уникати поширення стереотипів, поділів, сприяти взаємодії, а не поглиблювати непорозуміння. Саме налагодження та підтримка таких зв’язків в певний момент може стати аргументом на користь повернення в Україну. 

Питання повернення не варто розглядати як бінарну опозицію, де кожен матиме обрати для себе один з двох варіантів – повертатися в Україну повністю чи повністю залишатися за кордоном. Є й проміжні опції: деякі люди вже зараз говорять, що «живуть на дві країни», часто приїжджають в Україну або мешкають в обох країнах по черзі. Частина респондентів та респонденток говорила про те, що й надалі хотіли б продовжувати поєднувати життя у двох країнах. Такі проміжні варіанти, можливості короткостроково перебувати в Україні, чутливіші можливості працевлаштування, можна використовувати для збереження зв’язків з Україною і довіри до неї, зрощення можливого бажання повернутися в майбутньому.

Вперше опубліковано на «Рубрика».

Дізнатися більше та детально ознайомитись з результатами п’яти хвиль дослідження, яке зафіксувало думки, переживання та дії частини українського суспільства за рік повномасштабної війни можна на нашому сайті.

Фото на обкладинці: Mirek Pruchnicki | Flickr