Теоретик демократії зі Стенфордського університету Ларі Даймонд включає партисипацію до чотирьох основних складових демократії поряд із захистом прав усіх громадян, зміною влади через вільні і чесні вибори, а також верховенством права — застовуванням законів і процедур однаково для всіх.

Незадовго до революції 1968 року соціолог-марксист Анрі Лефевр увів поняття «право на місто». Він писав, що міський простір стає продуктом, а функції міста зводяться до споживання. Як наслідок, потреби звичайних мешканок і мешканців, студентства і робітничого класу залишаються поза увагою міського управління. «Право на місто», натомість, означає можливість співтворення міського простору. Для реалізації цього права потрібно враховувати інтереси містянок і містян під час планування і ухвалення стратегічних рішень.

Якою буває партисипація

2009 року Рада Європи розробила Кодекс кращих практик громадянської участі у процесі прийняття рішень. Він виділяє чотири рівні залучення людей залежно від їхньої ефективності:

Інформування — найнижчий рівень, на якому органи влади розповідають про свої рішення або проекти, а також оприлюднюють всі необхідні дані і документи. Це доволі односторонній процес, який не вимагає активного зворотного зв’язку. Однак, він є першим кроком для подальшої ефективної громадянської участі. Прикладом інформування є відкриті дані, доступ до державних реєстрів, публікація розпоряджень на офіційному сайті президента, поширення інформації у газетах і на телебаченні.

Консультації використовують, коли потрібно дізнатися думку людей про певну політику, тему чи явище. Це можуть бути громадські слухання, соціологічні дослідження, а також скарги чи електронні петиції. Консультації можуть бути одноразовими. Їхнє завдання полягає не тому, щоби розробити готове рішення, а радше зібрати дані і пропозиції для відповідального органу влади.

Діалог — органи влади не лише дізнаються позиції мешканців і мешканок, а й діляться власними напрацюваннями. Такий тип залучення передбачає регулярність і є орієнтованим на результат. Прикладом діалогу є щомісячні зустрічі спільних комісій або робочих груп, діяльність деяких громадських рад.

Партнерство — спільна розробка та втілення рішень і політик. Органи влади делегують частину своїх повноважень організаціям громадянського суспільства, які отримують ключову роль. Однак, критерії та процедури такого залучення повинні бути прозорими, доступними і зрозумілими. Найяскравішим прикладом партнерства в українських містах є громадський бюджет.

Не всі рішення потребують «глибоких» форм залучення. 2015 року у Києві відбувся семінар «Право на місто», учасниці й учасники якого розробляли нову модель громадської участі у сфері містобудування. Вони дійшли висновку, що інформування потрібне на всіх етапах прийняття рішень. При виборі головного архітектора або головної архітекторки міста достатньо консультування. Натомість, партнерство потрібне, в основному, лише під час розробки і зміни містобудівної документації: генеральних планів, планів зонування або детальних планів територій.

Рада Європи пропонує оцінювати партисипацію за допомогою розробленого у 2011 році механізму CLEAR. Для цього треба відповісти на кілька питань:

  • Чи мають люди належні умови, ресурси, навички і знання для громадянської участі? Чи є зручні приміщення або інша інфраструктура для проведення партисипації?
  • Чи відчувають себе люди частиною громади? Чи мають вони емоційну прив’язаність до місця приживання? Чи знають сусідів, чи належать до місцевих спільнот?
  • Чи мають люди можливості для участі? На скільки часто їх взагалі залучають до прийняття рішень? Чи є налагоджена система діалогу між владою і людьми?
  • Чи були люди вчасно, якісно і доступно поінформовані про можливості залучення?
  • Чи бачать люди можливості реально вплинути на прийняття рішень?

Як працює партисипація

Громадянська участь може виглядати по-різному: відкриті дані, референдуми, голосування, громадські обговорення, петиції, громадське бюджетування, архітектурні конкурси тощо. У Києві, наприклад, налічується більше 20 різних інструментів партисипації. Та не всі вони є однаково ефективними й інклюзивними. Деякі, наприклад, місцевий референдум, не працюють через прогалини в законодавстві. Інші, приміром, громадські ради, працюють по-різному при різних органах влади.

Дослідження Аналітичного центру CEDOS у Києві, Харкові і Львові показують, що партисипація в українських містах не є системною. Одним з основним бар’єрів залучення мешканок і мешканців до міського управління є взаємна недовіра, стереотипи і неспівпадіння очікувань органів влади та громадянського суспільства. Люди бідкаються на байдужість і неефективну роботу посадовців і посадовиць. Влада розводить руками: мовляв, містяни та містянки погано розуміють систему міського управління. У процесі взаємодії обом сторонам доводиться проходити через травматичні конфліктні ситуації. Це все відбиває у органів влади бажання взаємодіяти з мешканками і мешканцями у майбутньому.

Проблемами є також погана комунікація та пізнє залучення. Містяни і містянки не завжди отримують аргументовані і посутні відповіді на свої скарги та звернення. Органи влади не завжди повідомляють вчасно про можливості залучення, а також пояснюють свої дії. Партисипацію часто включають вже тоді, коли насправді рішення вже розроблене і узгоджене всередині органу влади, існує проект документу і люди можуть внести до нього лише косметичні зміни. Навіть якщо орган влади все ж офіційно підтримає пропозицію мешканців або мешканок, вона не завжди доходить до реалізації: процес втілення рішень відбувається довго і непрозоро.

Партисипацією легше зманіпулювати, якщо єдиним способом отримання зворотнього зв’язку від людей є голосування. У Києві були випадки, коли забудовники автобусами звозили на громадські слухання тітушок або проплачених учасниць і учасників, які піднімали руки за потрібні девелоперу рішення. Голосування не залишає можливостей для пошуку консенсусу і порозуміння: одна сторона виграла, а інша повністю програла, — завжди залишиться хтось, чиї інтереси не враховані. Для масовового збору підписів чи голосів потрібні значні ресурси. Це є бар’єром для меншин і вразливих суспільних груп, тому дуже часто саме їхні потреби не враховуються, коли рішення приймає більшість. Для отримання якісного результату важливішою є не чисельна перевага, а обгрунтованість позиції, навіть якщо її підтримує мало голосів.

Навіщо потрібна партисипація

Партисипація збільшує легітимність прийнятих рішень. Залучивши людей, органи влади можуть розділити з ними свою відповідальність. Містяни і містянки більше цінують те, до розробки чого вони самі причетні. Якщо була можливість вплинути на рішення ще до його ухвалення, а орган влади дав по-справжньому якісно обгрунтовані відповіді на всі отримані пропозиції, менш імовірно, що це рішення викличе бажання вийти на акцію протесту. Таке партисипативне рішення буде більш стійким. Якщо до розробки були долучені усі зацікавлені сторони, документ працюватиме незалежно від того, чи зміниться ім’я посадовця або посадовиці, яка ставила на ньому свій підпис.

Партисипація відкриває можливість шукати кращі рішення. Чим більше людей зможе долучитись, тим більше буде даних, ідей та думок — тим повнішу картину отримають відповідальні органи влади. Особливо важливо при цьому залучити тих, на кого вплине або чиї інтереси зачепить конкретне рішення або політика. В органах влади не завжди можуть зрозуміти і відчути потреби всіх соціальних груп і кожного району міста. І це нормальні обмеження людського сприйняття. Саме для того, аби знизити їхній негативний вплив, потрібно давати слово мешканкам і мешканцям, які мають релевантний досвід і на яких потім вплине прийняте рішення.

У сфері інформаційних технологій це називається «user experience дизайн» (або «UX-дизайн»). Для того, щоби зробити інтерфейси якомога зручнішими, розробники і розробниці постійно дають їх тестувати своїм користувачам і користувачкам. Саме вони можуть найкраще виявити недоліки і показати, як нові розробки будуть практично використовуватися у житті. У міському просторі прикладом такого підходу є легалізація протоптаних стежок у парках і дворах. Ще один приклад – діагональні зебри на перехрестях: вони зручніші і зменшують час очікування на світлофорах.

Плануючи партисипацію, варто пам’ятати, що деякі соціальні групи систематично виключені з процесу прийняття рішень і міського простору. Серед них, зокрема, бездомні, внутрішньо переміщені особи, роми, люди з інвалідністю, підлітки, літні люди. Інколи частина з них просто фізично не може взяти участь у партисипативних заходах. Хтось не має доступу або не вміє користуватися інтернетом. Інші перебувають у скрутному фінансовому становищі і не можуть дозволити собі відлучитися з роботи на кілька годин. Батьки з малими дітьми не завжди мають, кому їх віддати на час зустрічі. А будівлі, де відбуваються обговорення, не завжди є доступними для людей з інвалідністю.

Нерівним є також рівень інтересу до вирішення міських проблем. Однак, для прийняття якісних рішень часто потрібно дізнатися і врахувати думку тих, хто самостійно не має змоги (або бажання) брати участь у партисипації. Завдання органів влади полягає в тому, аби знати і враховувати всі ці обставини під час планування своїх заходів і програм. Потрібно пропонувати різні можливості участі, а також йти з інформацією до людей, не чекаючи на те, що вони самі побачать необхідне оголошення на сторінці мерії у фейсбуці. Особливу увагу треба приділяти для залучення і врахування потреб найбільш вразливих суспільних груп. Вони мають найменше ресурсів, щоби самим заявити про власні права. Однак, справедливий міський розвиток передбачає, що саме їхні потреби будуть в пріоритеті. Якщо місто буде комфортним для найменш привілейованих містянок і містян — у ньому буде комфортно всім.

Опубліковано у Газеті Сеансу Міського Сканування (2019)