Дослідження досвіду та потреб близьких загиблих військових

Висновки

У цьому дослідженні ми зафіксували різні досвіди проживання втрати близької людини, яка була військовослужбовцем або військовослужбовицею під час російсько-української війни. Дослідження показує, що досвід близьких загиблих військових залежить від багатьох факторів, таких як рік загибелі, місце проживання, матеріальний стан, ТЦК та СП й військова частина, де загибла людина перебувала на службі, стосунки з іншими близькими загиблої людини. Ми з’ясували, що люди по-різному проживають втрату, мають різні потреби у підтримці та неоднаково ставляться до того чи іншого типу допомоги. Тож індивідуальний вимір проживання втрати має бути врахованим при формуванні заходів допомоги та політик. У цьому дослідженні ми ґрунтувалися на тому, що втрата торкається не лише родин загиблих військових, а й інших близьких — друзів, колег, побратимів і посестер, тому у цьому звіті представлені досвіди проживання втрати людьми, які мали різні ролі стосовно загиблих військових.

Ми дослідили основні етапи, через які проходять близькі люди загиблих військових, починаючи від отримання звістки про загибель. Близькі люди переважно дізнавалися про загибель раніше офіційного сповіщення від ТЦК та СП, вони отримували звістку від побратимів і посестер, військового командування, працівників медичних закладів тощо. Дослідження показує, що процес сповіщення не завжди відбувався коректно, а люди на цьому етапі стикалися з кількома проблемами. Це, зокрема, отримання звістки про загибель з соцмереж або новин, недостатнє інформування про подальші кроки близьких військових при повідомленні про загибель. Також учасникам і учасницям дослідження бракувало можливості отримати медичну та психологічну допомогу під час вручення сповіщення про загибель.

Після сповіщення рідні загиблих військових стикалися з необхідністю бути залученими у різні процеси з оформлення документів, організації поховання тощо. Їм доводилося дізнаватися велику кількість нової інформації, при цьому перебуваючи у складному емоційному стані. Це вказує на брак уніфікованого алгоритму дій у письмовому вигляді, який би також містив перелік усіх необхідних кроків і терміни їх проходження. 

Досвід учасниць та учасників дослідження на перших етапах, під час оформлення документів та отримання фінансової допомоги, був легшим, якщо активну участь в інформуванні та консультуванні брали ТЦК та СП або військова частина. Частина інформанток та інформантів мали позитивний досвід взаємодії з ТЦК та СП —  працівники і працівниці ТЦК та СП вчасно і в повному обсязі інформували близьких загиблих військових про всі необхідні дії та коректно спілкувались. Однак деякі люди стикалися з нечутливим спілкуванням і неповним інформуванням, особливо у випадках, які на той час не були типовими. Загалом, досвід взаємодії з ТЦК та СП значною мірою залежав від конкретного центру та конкретних співробітників, які спілкувалися з близькими загиблих військових. 

Комунікація з військовою частиною відігравала важливу роль протягом першого часу після загибелі військового: вони надавали підтримку в організації поховання і прощання, інформаційну підтримку рідним тощо. Однак у деяких випадках ця комунікація відбувалася через неформальні контакти близьких загиблої людини з побратимами або посестрами, які часто передавали особисті речі загиблої людини родині, підтримували близьких і допомагали в організації прощання.

Багато хто мали фінансові труднощі протягом першого часу після загибелі близької людини через низку причин: неможливість отримати фінансову підтримку від держави найближчим часом після загибелі, неможливість працювати через погіршення стану здоров’я, необхідність проходити лікування, витрачати кошти на організацію поховання тощо. Водночас людям було ніяково просити про фінансову допомогу, тож важливими були ініціативи підтримки з боку інших людей. У перший час сімʼям, які потребували фінансової підтримки, допомагали фінансово родина та друзі, побратими та посестри загиблої людини, колеги й одногрупники, волонтери, місцеві органи влади та громадські організації.

Дослідження показало, що частина людей стикалися з неповним і несистемним інформуванням щодо оформлення документів для отримання фінансової допомоги від держави, порядку та термінів виплати допомоги та інших питань. Крім цього, процес отримання допомоги був бюрократизованим, а у деяких випадках для отримання виплат необхідно було звертатися до суду (зокрема, цього потребували партнерки, які не перебували у зареєстрованому шлюбі з загиблою людиною). Деякі учасниці й учасники дослідження позитивно відгукувалися про фінансову підтримку від громади. Проте, аналізуючи досвід усіх інформанток та інформантів, ми з’ясували, що не всі місцеві органи влади її надавали або ж надавали її у різному розмірі.

У процесі оформлення пільг подекуди люди стикалися з браком детальної інформації та алгоритмів. Це змушувало їх шукати інформацію самостійно й уточнювати деталі в інших родичів загиблих військових. Водночас нам розповідали і про позитивний досвід звернення до відділів чи управлінь соціального захисту та Пенсійного фонду, де рідних загиблих військових інформували про можливості та процедури отримання пільг або соціальних послуг. Більш проблемним був досвід інформанток та інформантів, чиї близькі загинули до 2022 року: вони говорили про тривалий процес оформлення пільг і недостатню поінформованість працівників державних інституцій. Дехто з цих близьких відчували несправедливість, що, зокрема, проявлялось у різних можливостях скористатися пільгами чи підтримкою порівняно з родинами військових, які загинули після початку повномасштабної війни.

Ми з’ясували, що не всі близькі загиблих військових були достатньо поінформовані про статус Члена сімʼї загиблого (померлого) Захисника чи Захисниці України. Зокрема, не всім розповідали, навіщо потрібно його оформлювати, а декому бракувало чіткого прописаного алгоритму потрібних для його оформлення дій. Підтримка з боку військової частини, ТЦК та СП або інших близьких людей позитивно впливала на досвід оформлення. Труднощі з оформленням статусу траплялися до повномасштабного вторгнення: працівники та працівниці, які відповідали за оформлення, не завжди знали, як саме це потрібно зробити.

Серед причин звернення по правничу допомогу були потреба в допомозі з отриманням статусу Члена сім’ї загиблого Захисника чи Захисниці України, потреба отримати певні документи від підрозділу та звернення до суду. До суду деякі інформантки й інформанти зверталися для підтвердження батьківська та через припинення виплати пенсії для родин загиблих захисників і захисниць України. З досвіду учасниць дослідження, взаємодія з судом була складним і довготривалим процесом, з яким також були повʼязані значні фінансові витрати через потребу звертатися до приватних адвокатів.

Втрата спричиняла різке погіршення психологічного стану учасниць та учасників дослідження, особливо у перші дні після звістки про загибель і в період, коли відбувалася підготовка до поховання. Часто ці зміни призводили до погіршення стану фізичного здоров’я, зокрема загострення хронічних хвороб, загального погіршення стану, проблем зі сном і харчуванням. Інформантки, які були вагітними під час отримання звістки про загибель, ділилися, що стресовий стан, у якому вони перебували, негативно позначився на здоров’ї дитини. Внаслідок цього вони мали  потребу у лікуванні дитини.

Дослідження ідентифікувало низку дій і стратегій, які допомагали впоратися зі стресом інформанткам та інформантам. Частина з них протягом першого часу після загибелі близької людини завантажували себе роботою, навчанням, волонтерством або піклуванням про інших людей. Після проходження певного періоду часу від втрати учасниць та учасників дослідження підтримувало вшанування пам’яті про загиблу людину, долучення до волонтерської діяльності, робота й хобі, спілкування з іншими людьми тощо. 

Важливою протягом усього часу була підтримка від друзів, родичів та інших людей, які пропонували різну допомогу: підтримували регулярним спілкуванням, проводили з людиною час, аби не лишати її на самоті,  допомагали з побутовими справами тощо. Деякому допомагало спілкування з іншими близькими загиблих військових, зокрема у межах об’єднань, чатів у соціальних мережах, групах підтримки. Однак цей спосіб підтримки не був універсальним: частина людей такої потреби не відчували й не бажали доєднуватися до цих груп. Окрім цього, частина інформанток та інформантів розповідали про підтримку з боку громадських організацій, фондів і релігійних інституцій: вони надавали матеріальну допомогу, психологічну підтримку, організовували подорожі, залучали родини загиблих військових до своєї діяльності.

Більшість учасниць та учасників дослідження потребували психологічної допомоги у певний період після загибелі їхньої близької людини, однак не всі вони мали досвід звернення по підтримку. Серед причин, які зупиняли від звернення по психологічну підтримку, були відсутність сервісів психологічної допомоги у населеному пункті, низька поінформованість про наявні сервіси, почуття сорому. Інформантки та інформанти, які мали досвід звернення до фахівців, говорили про низку проблем, зокрема брак психологів і психологинь, які працюють з військовими й родинами військових, а також із темою втрати, непрофесійність окремих фахівців чи фахівчинь, нестача сервісів різного формату — як онлайн, так і офлайн. Такі ситуації подекуди спричиняли втрату довіри до психологів і психологинь.

Частина інформанток та інформантів розповідали, що у перший час після звістки про загибель близької людини вони не могли продовжувати свої справи, втрачали здатність як до соціальної взаємодії, так і до будь-якої іншої діяльності, відчували невизначеність і нерозуміння своїх бажань. Деякі з них були змушені звільнитися з роботи через небажання додаткової уваги, жалю або осуду з боку колег. Побратим і посестра загиблих військових ділилися тим, що майже не мають можливості горювати та проживати втрату, зокрема в умовах активних бойових дій. Повернення до активної діяльності після втрати близької людини може зайняти від кількох місяців до більш тривалого часу. Для деяких близьких мотивацією до відновлення була пам’ять про загиблих і бажання продовжити їхню справу. Також впоратися з переживаннями допомагало залучення до волонтерської діяльності та громадських ініціатив.

Найбільшу підтримку учасницям та учасникам дослідження надавали найближчі люди — вони відстежували, щоб людина не забувала їсти, мала достатньо сну, виходила на прогулянки, допомагали не концентруватися на думках про втрату, а також допомагали фінансово протягом першого часу. Водночас не всі мали достатньо підтримки, адже подекуди близькі не могли підтримати одне одного, бо всі перебували в складному психологічному стані. Дехто не мали тісного контакту з іншими близькими загиблої людини, а також почувалися ізольованими від друзів, які боялися викликати ретравматизацію і тому уникали спілкування.

Частина людей прагнули обмежити коло свого спілкування, віддалялися від знайомих, зокрема для того, щоб не обговорювати втрату та свій стан. Здебільшого вони не відчували себе позбавленими соціального життя, а радше перебували поза ним, адже так їм було комфортніше. Дехто з часом досить легко відновлювали спілкування, однак частина людей мали занепокоєння, як їх сприйматиме оточення. Ми також зафіксували досвіди, коли вчинки чи слова інших людей викликали неприємні емоції чи травмували. Такі випадки траплялися під час взаємодії з державними установами та надавачами послуг, під час особистого спілкування зі знайомими людьми та випадкової взаємодії з незнайомцями.

З досвіду учасниць та учасників дослідження, у багатьох випадках ТЦК та СП і військова частина організовує поховання і прощання. Важливою у цих процесах є роль місцевих органів влади, які допомагають з організацією, а також роль друзів, побратимів і посестер загиблої людини, які надають емоційну й організаційну підтримку близьким загиблих військових. Місце поховання та всі деталі зазвичай узгоджували з близькими загиблих військових, водночас не всі близькі були достатньо поінформовані про військовий поховальний ритуал.

Інформантки та інформанти розповіли про ритуали та способи вшанування пам’яті про загиблих людей, які вони здійснювали самостійно, — наприклад, відвідували могили, облаштовували пам’ятне місце вдома, робили щось на честь людини. Для більшості людей важливо було вшановувати пам’ять про близьку людину разом з іншими близькими: вони зустрічалися разом, згадували людину й ділилися історіями, відвідували разом кладовище тощо.

Вшанування пам’яті у публічному просторі — наприклад, організація алей пам’яті, постаментів, меморіалів, перейменування вулиць тощо — було важливим для учасниць та учасників дослідження. Значну роль в організації таких пам’ятних місць у населених пунктах відігравали місцеві органи влади. Також представники та представниці ОМС долучалися до організації заходів з вшанування пам’яті або влаштовували особисті зустрічі з родинами загиблих військових. Досвід інформантів та інформанток залежав від рівня зацікавленості та залученості місцевих органів влади у питання вшанування пам’яті. Учасниці й учасники дослідження, які втратили близьких до 2022 року, говорили про те, що на пам’ятних заходах чи алеях пам’яті не завжди згадують або розміщують фото їхніх загиблих рідних, через що вони відчувають несправедливість.

Однією з наскрізних проблем, про які говорили учасниці й учасники дослідження, була низька залученість суспільства у заходи з вшанування пам’яті про загиблих військових. Подекуди вони відчували, що такі заходи були спрямовані передусім на родини загиблих військових. Інформанткам та інформантам хотілося б, аби більше людей долучалися до прощань із загиблими військовими, загальнонаціональної хвилини мовчання та інших заходів вшанування пам’яті. Окрім ритуалів вшанування пам’яті, частина інформантів та інформанток також вважали, що вшанування пам’яті має полягати в активних діях людей, зокрема в долученні до розбудови країни, підтримці військових та їхніх родин, долученні до зборів пожертв на армію тощо.

Рекомендації

Проаналізувавши потреби та труднощі, з якими стикалися учасниці й учасники дослідження, ми сформулювали перелік рекомендацій, спрямованих на їх вирішення.

1. Запровадити загальнонаціональну інформаційну кампанію, що містила б такі елементи:

• інформування про особливості проживання втрати, горювання; 
• навчання комунікації з людьми, які проживають втрату, інформування про те, яким чином їх підтримати, як запитати про їхні потреби, бажаний спосіб підтримки; наголос на тому, що люди по-різному проживають втрату, потребують різної підтримки;
• привернення уваги до того, що втрату проживає не лише родина, а й інші близькі загиблої людини: друзі, колеги, побратими та посестри;
• заходи, спрямовані на подолання відмінностей у сприйнятті родин військових, які загинули до початку повномасштабного вторгнення і під час нього.

Так як люди мають різний доступ до джерел масової інформації, різний рівень володіння технологіями, кампанія має відбуватися з використанням різних форматів подання інформації та каналів інформування. Зокрема, важливо застосовувати як онлайн, так і друкований формати, розміщувати матеріали в інтернеті, на телебаченні, радіо, газетах, брошурах тощо.

2. Налагодити систему оповіщення про загибель близької людини:

• проаналізувати ресурси ТЦК та СП, зокрема кадрові, які стосуються офіційного оповіщення про загибель; з’ясувати, чого бракує, яка підтримка чи зміни потрібні для того, щоб ТЦК та СП дотримувалися офіційного алгоритму сповіщення про загибель;
• розвивати можливість присутності медичного працівника та можливість надання першої психологічної допомоги під час оповіщення про загибель; 
• інформувати суспільство та військових про негативний вплив повідомлення про загибель з неофіційних джерел і соцмереж, а також про офіційний алгоритм сповіщення та важливість його дотримання; 
• надавати сповіщення про загибель від ТЦК та СП якомога раніше після підтвердження інформації про загибель (це зменшуватиме ймовірність отримання інформації з інших джерел без дотримання офіційного алгоритму сповіщення);
• надавати близьким загиблої людини друкований перелік, брошуру з детальним описом наступних кроків, а також усі контакти, які можуть їм знадобитися, зокрема контакти для отримання правничої допомоги.

3. Покращувати способи інформування та консультування близьких:

• розробити та систематично оновлювати, відповідно до змін у законодавстві інформаційні матеріали, що містили б дані про:
  • можливість отримати пільги, виплати, послуги, з описом того, в чому кожна з них полягає; 
  • кроки та документи, що потрібні для отримання пільг, виплат, послуг; інституції, до яких потрібно звертатися, та їхні контакти; 
  • значення статусу Члена сімʼї загиблого (померлого) Захисника чи Захисниці України, опис кроків для його отримання; 
  • відповіді на поширені питання та роз’яснення ситуацій, з якими можуть стикатися близькі загиблих військових. 

Такі матеріали мають бути подані у різних форматах. Зокрема, для цього можна створити єдиний інформаційний онлайн-портал і друковані матеріали;

• систематизувати наявний досвід роботи ТЦК та СП з менш типовими випадками та розробити алгоритми дій для таких ситуацій; поінформувати ТЦК та СП про ці алгоритми;
• надавати родинам загиблих людей контакти представника або представниці військової частини, до яких можна було б звернутися у разі потреби; розвивати можливість надання військовими частинами консультацій родинам;
• запровадити електронну чергу або можливість запису на певний час для візиту до всіх державних установ, з якими контактують близькі загиблих військових;
• провести тренінги для працівників і працівниць установ щодо комунікації з людьми, які проживають втрату, можливих способів підтримати цих людей; поінформувати їх про дії, які можуть викликати ретравматизацію.

4. Переосмислити систему фінансової підтримки, налагодити надання пільг і правничої допомоги:

• перші виплати фінансової допомоги мають відбуватися якомога швидше;
• варто інформувати родини загиблих людей про причини, чому держава виплачує кошти;
• у разі змін у системі доступних пільг потрібне вчасне інформування родин про це;
• місцевим органам влади потрібно пересвідчитися, чи пільги справді працюють у громаді, чи всіма з них можна скористатися; слід напрацювати рішення для підвищення доступності пільг і допомоги;
• не має бути відмінностей у пільгах і допомозі, яка пропонується родинам людей, які загинули до повномасштабного вторгнення і під час нього;
• необхідно розвивати можливості надавати якісну безоплатну правничу допомогу;
• варто запровадити забір ДНК у військових під час приєднання до Сил оборони, зокрема для полегшення процедури підтвердження батьківства.

5. Розвивати підтримку за місцем працевлаштування: 

• інформувати роботодавців щодо етичної взаємодії з їхніми працівниками та працівницями, які проживають втрату;
• розробити поради для роботодавців щодо інструментів і заходів, які можуть підтримати працівника чи працівницю, які пережили загибель близької людини;
• роботодавцям розвивати можливість фінансувати отримання психологічної підтримки працівниками та працівницями, які проживають втрату;
• роботодавцям пересвідчитися, що вони надають можливість для відпустки працівницям і працівникам, якщо вони цього потребують; тривалість відпустки має бути підлаштована до особистих потреб людини.

6. Розвивати можливості надання психологічної та соціальної підтримки:

• створювати можливості надання психологічної підтримки під час вручення сповіщення про загибель / повідомлення про загибель;
• інформувати про можливість отримати безоплатну й оплачувану психологічну допомогу та про сервіси психологічної підтримки, наявні в громаді та онлайн/телефоном;
• розширити спроможність громад і держави надавати психологічну підтримку у різних форматах — індивідуальні та групові сесії;
• розвивати надання регулярних консультацій психотерапевта, інформувати про важливість регулярного спілкування з фахівцем для відстеження стану;
• мати механізм надання підтримки у забезпеченні базових потреб (людина, яка могла б пересвідчитися, що людина має їжу, виходить з дому на прогулянки чи в інших справах, має ліки тощо);
• розвивати фонд соціального житла у громадах, який був би доступним в тому числі для близьких людей загиблих військових (аби у разі потреби вони могли мешкати в такому житлі перший час після загибелі близького чи близької); 
• підтримувати взаємодію близьких загиблих військових у межах громади, наприклад, безоплатне надання приміщення для зустрічей;
• орієнтувати заходи від ГО та громад не лише на сім’ї, а й на інших близьких загиблої людини; більш активно інформувати про можливості долучитися до таких заходів; розглядати можливість онлайн-подій або оплачувати проїзд для участі в офлайн-заходах.

7. Розвивати культуру вшанування загиблих військових у суспільстві та врегулювати вшанування у публічному просторі:

• інформувати про важливість долучення до заходів вшанування, розвивати ритуали у пам’ятні дні;
• інформувати населення громад про заходи, присвячені вшануванню пам’яті загиблих військових, прощання з загиблими військовими;
• дотримуватися прозорого і єдиного механізму прийняття рішень про те, чи буде підтримано ініціативу про вшанування памʼяті; інформувати про цей механізм;
• ознайомлювати суспільство з військовим поховальним ритуалом;
• інформувати родини про запланований перелік ритуалів під час поховання, надавати родинам можливості скорегувати перелік;
• запрошувати на заходи нагородження не лише батьків, а й інших близьких.