Дослідження досвіду та потреб родин зниклих безвісти військових

Вступ

Потреба розроблення державної політики щодо зниклих безвісти актуалізувалася ще у 2014 році, коли Росія розпочала війну проти України. У 2018 році було ухвалено Закон «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин». Після початку повномасштабного вторгнення, у травні 2022 року, запрацював Реєстр осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, який враховує як військових, так і цивільних. Станом на липень 2024 року в Реєстр внесені дані про понад 51 тисячу людей. З них близько 42 тисяч, чиє місце перебування невідоме, та близько семи тисяч, інформація про яких установлена. Близько чотирьох тисяч тіл ідентифіковано, вони належать переважно полеглим військовим.

Наразі немає єдиного органу чи інституту, який би повноцінно опікувався правами людей, зниклих безвісти в умовах війни, та їхніми сімʼями. Від моменту отримання сповіщення про зникнення близькі зниклих безвісти військових взаємодіють з багатьма організаціями та структурами. Родинам безвісти зниклих не завжди просто зрозуміти, до якого саме органу звертатися, до чиїх повноважень належить вирішення тих чи інших питань.

Система інформування та підтримки сімей зниклих безвісти в Україні залишається недосконалою та потребує доопрацювання. З моменту оповіщення про зникнення рідні, що перебувають в емоційно складному стані, стикаються з необхідністю самостійно дізнаватися про специфіку пошуку зниклих безвісти та юридичні аспекти, пов’язані з оформленням документів та отриманням виплат, а також не отримують потрібної їм соціальної та психологічної допомоги.

Необхідним є оновлення державної політики у цій сфері, метою якого має стати розбудова системи всебічної підтримки родин, чиї близькі є зниклими безвісти військовослужбовцями або військовослужбовицями. Планування і впровадження таких змін потребують аналізу наявних практик і потреб, а також врахування їх при розробленні та впровадженні державної політики.

Висновки

Про факт зникнення безвісти військового рідні дізнавалися від військової частини або ТЦК та СП. Деякі інформантки дізналися про зникнення, коли ТЦК та СП видав їм сповіщення про зникнення військового безвісти, утім частина учасниць дослідження отримували цей документ лише згодом. При врученні сповіщення траплялися порушення конфіденційності та етичних норм, як-от повідомлення про факт зникнення неповнолітній дитині або вручення сповіщення сусідам. Окрім цього, у деяких випадках сповіщення отримувала лише дружина/найближчі родичі, а інші близькі залишались непоінформованими, якщо не спілкувалися з людиною, яка отримала сповіщення.

Досвід взаємодії з ТЦК та СП значно залежав від конкретного центру та конкретних співробітників, які спілкувалися з родинами зниклих безвісти військових. Більшість учасниць дослідження були незадоволені взаємодією з ТЦК та СП і вказували на такі проблеми в спілкуванні, як: байдужість співробітниць та співробітників ТЦК та СП до їхніх переживань, неприязне спілкування, неуважність до важкого психологічного стану. Серед інших проблем були помилки в документації, яку ТЦК та СП надавали родинам, та необхідність приходити в ТЦК та СП для розв’язання будь-яких питань.

У бригадах, де служать зниклі безвісти близькі інформанток, патронатної служби не було, але в деяких випадках бригада мала службу цивільно-військового співробітництва або ж відповідальну особу, яка спілкувалася з родинами зниклих військових. Подекуди військова частина переймала на себе функції ТЦК та СП, інформуючи родини про необхідні кроки, процес пошуків та надаючи їм психологічну підтримку. Окрім того, близькі зниклих безвісти військових намагалися поспілкуватися з командирами й побратимами/посестрами та іноді запитували інформацію щодо зникнення їхньої близької людини, яку військовим розголошувати заборонено. У деяких учасниць дослідження виникали складнощі з отриманням витягу з акта службового розслідування.

Серед поширених проблем у взаємодії з Нацполіцією було зневажливе та неспівчутливе ставлення і помилки в документах. Частина інформанток мала негативний досвід комунікації зі слідчими: вона відбувалась рідко, слідчі не повідомляли інформації про пошуки, а натомість декілька разів уточнювали ті самі дані інформанток. Також у деяких учасниць були труднощі через зміну слідчих, вони не могли отримати контакти нових слідчих, яким передали справу їхньої зниклої безвісти рідної людини. Позитивний досвід мали ті інформантки, чиї слідчі були готові відповідати на їхні питання, ставилися до них з розумінням і співчуттям та висловлювали підтримку.

Усі інформантки тим чи іншим чином проводили власні пошукові дії. Учасниці дослідження пояснювали це недостатньо ефективною роботою пошукових організацій та неефективною комунікацією з їхньої сторони. Більшість респонденток моніторили або продовжують моніторити сайти та канали в месенджерах з інформацією про українських військовополонених у Росії. Також часто задля пошуку вони об’єднувалися в спільноти, які водночас були й джерелом психологічної та інформаційної підтримки.

Пошукові дії респонденток не завжди були результативними, а також подекуди наражали їх та їхніх близьких на небезпеку, якщо вони публікували інформацію про зниклого безвісти або надсилали особисті дані в Росію чи на окуповані території. Проте все ж у деяких випадках це дозволяло рідним знайти важливу інформацію. Водночас часто вони не розуміли, куди найкраще звернутись із цими знахідками або ж пошукові організації чи інші органи не вважали знайдені відомості надійними.

Інформантки мали різний досвід взаємодії з іншими організаціями, які займаються пошуком зниклих безвісти людей. Негативний досвід був здебільшого пов’язаний з неефективною комунікацією або її повною відсутністю. Позитивний — з готовністю організацій допомогти, підтримати та відповісти на всі запитання, а також з готовністю організацій займатися пошуком їхніх рідних, зниклих безвісти. Найбільш позитивно інформантки оцінювали взаємодію з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими та з регіональними координаторами Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.

Викликом для рідних зниклих безвісти були спроби шахраїв отримати кошти в обмін на певні послуги, що стосуються нібито пошуків їхньої зниклої рідної людини. Спроби шахрайства відбувалися переважно після публікації інформації про зниклого безвісти в соціальних мережах, із зазначенням контактних даних рідних та близьких цієї людини. У такому разі важливою була допомога сторонніх, більш поінформованих осіб або представників державних та неурядових організацій.

Серед інформанток були ті, що зверталися до суду. Серед причин таких звернень були потреба зміни статусу військовослужбовця — визнання загиблим, визнання зниклим безвісти ( військового звинувачували в самовільному залишенні частини); потреба визнати факт перебування на утриманні в зниклого безвісти військового, щоб мати право на отримання частини грошового забезпечення, або факт спільного проживання чи непроживання подружжя. Проблеми, які виникали у взаємодії з судом, були пов’язані зі значною тривалістю судових процесів та необхідністю залучати приватного адвоката й оплачувати його послуги.

Кроком, який проходять рідні зниклих безвісти військових незадовго після отримання звістки про зникнення безвісти, було отримання грошового забезпечення. Інформантки розповідали про різне ставлення до виплат: частині людей грошове забезпечення допомагає долати матеріальні труднощі, інші накопичують їх для реабілітації чи лікування своєї близької людини, яка зникла безвісти, або інші потреби своєї сім’ї. Учасниці дослідження говорили про наявність фінансових труднощів. Здебільшого їх мали ті, які не витрачали грошове забезпечення. Ба більше, часто їм доводилося не лише задовольняти свої потреби, але й сплачувати рахунки своєї зниклої безвісти рідної людини. Також фінансові труднощі були спричинені затримками виплат та нарахування їх не в повному обсязі.

Отримання грошового забезпечення не було доступним усім. Інформантки, близька людина яких зникла до повномасштабного вторгнення або на його початку, говорили, що раніше сім’ї не отримували виплат зовсім або вони були невеликого розміру. Після зміни розміру грошового забезпечення вони намагалися звернутися за отриманням виплат оновленого розміру, проте ці спроби не були успішними. Також нормативні документи не враховують усіх можливих ситуацій у родині військовослужбовиці чи військовослужбовця. Тому частина їх рідних може залишитися без фінансової підтримки. У деяких випадках це було причиною конфліктів між членами сім’ї та спричиняло відчуття несправедливості щодо розподілу виплат.

Більшість інформанток не контактувала із соціальними працівниками або й взагалі не знала про таку можливість. Деякі інформантки говорили про позитивний досвід соціальної підтримки з боку місцевих органів влади у вигляді виплат, які відрізняються за обсягами залежно від територіальної громади. Деякі учасниці дослідження також озвучували виклики, пов’язані з отриманням допомоги з медичними послугами, а також необхідність підтримки в отриманні ліків.

Однією з ключових проблем, яка наскрізно присутня на всіх згаданих етапах, які проходять рідні зниклих безвісти військових, є брак належного інформування. Після отримання сповіщення про зникнення інформантки отримували загальну інформацію від ТЦК і СП як діяти далі, проте вона часто була неповною і не давала цілковитого розуміння сфер відповідальності різних організацій, куди саме варто звертатися з певними запитами. Результати дослідження вказують на те, що інформування з боку ТЦК та СП не працює належним чином: комунікація була не проактивною, а реактивною, тому близьким зниклих безвісти військових доводилося докладати значних зусиль, аби розібратися в тому, які документи потрібно отримати, і яким чином ведуться пошуки зниклої безвісти людини.

Загалом учасниці дослідження були принаймні частково проінформовані про отримання документів та витягів, проте їм бракувало чіткого і зрозумілого алгоритму дій, зафіксованого на папері. Подекуди їм надавали інформацію лише одноразово при врученні сповіщення, коли через складний емоційний стан її було важко сприйняти та запам’ятати повністю.

На етапі пошуку та у випадках типових ситуацій в інформанток часто були труднощі з розумінням, як саме потрібно діяти. Учасниці дослідження розуміли алгоритм дій під час звернення до поліції, проте не мали цілісного уявлення про те, як мала б відбуватися комунікація зі слідчими та якими мали б бути їхні подальші кроки після подання заяви. Ролі різних пошукових організацій також не були до кінця зрозумілими, а тому інформантки не могли сформувати очікувань щодо взаємодії та результативності роботи цих інституцій. Також помітним був брак інформування щодо небезпек, пов’язаних із публікацією інформації про зниклих безвісти військових у соціальних мережах.

Рівень поінформованості родини про грошове забезпечення та процес оформлення заяви на його отримання залежав від ТЦК та СП, на обліку якого перебуває їхня зникла безвісти рідна людина. Так, жінки розказували як про ситуації, коли ТЦК та СП надавав усю необхідну інформацію та підтримував у написанні заяви, так і про випадки, коли ТЦК та СП не надавав жодної інформації. З браком інформування люди зіштовхувалися також і в процесі отримання виплат — турбували питання часу отримання першої виплати, причин затримок, розмірів виплат, черговості членів сім’ї в претендуванні на виплати.

Інформування щодо соціальних виплат, послуг та пільг, які можуть отримати родини зниклих безвісти військових, також є недостатнім і має переважно точковий, несистемний характер та залежить від ініціативності окремо взятих представників військових частин або працівників ТЦК та СП. Учасниці дослідження зазначали, що їм не надавали повну та вичерпну інформацію про перелік пільг та документів, які потрібно оформити для отримання їх. Більшість жінок шукали інформацію щодо соціальних виплат та пільг самостійно в інтернеті або зверталися за допомогою до близьких інших зниклих безвісти військових. Люди, які вже проходили всі вищезгадані етапи, були важливим джерелом інформування інших рідних зниклих безвісти.

Інформантки позитивно відгукувалися про інформування зі сторони Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими та координаторок регіональних центрів Уповноваженого з питань зниклих безвісти за особливих обставин. Проте, що стосується інформування зі сторони державних організацій, відповіді інформанток вказують, що їм часто бракувало контактної особи, яка б могла супроводжувати рідних зниклих безвісти.

Результати дослідження вказують на те, що інформування повинно відбуватись у різний спосіб, адже рідні зниклих безвісти не є однорідною групою людей та мають різні можливості доступу до інформації, наприклад, різні навички користуванням засобами зв’язку або ж різний рівень сприйняття інформації.

Окрім неналежного інформування, проблемою є велика кількість органів, з якими мають взаємодіяти родини зниклих безвісти військових. Разом зі складним процесом отримання документів та недостатнім інформуванням потреба взаємодіяти з різними інституціями значно обтяжувала досвід родин зниклих безвісти.

Ці фактори впливали також і на те, що інформантки часто стикалися з правовими труднощами. Серед запитів інформанток можна виділити три основні групи: пов’язані з документами та їх отриманням, з фінансовою допомогою та з розв’язанням юридичних питань, які стосуються купівлі та переоформлення майна та податків.

Питання, які лишалися актуальними для інформанток, пов’язані з нерозумінням різних статусів, які може мати військовий зниклий безвісти (безвісти зниклий, безвісно відсутній, статус, який отримає військовий, якщо не вдасться його розшукати протягом трьох років), а також, які правові наслідки несе зміна цих статусів і як саме вона відбувається в судовому порядку. Актуальними були також питання про виплати, пенсії та пільги.

Інформантки отримували правову допомогу з різних джерел: від державних органів, громадських організацій, приватних юристів, а також знайомих з юридичною освітою та рідних інших зниклих безвісти військовослужбовців. Часто інформантки зверталися до недержавних організацій або приватних адвокатів, коли в них виникала проблема, про способи вирішення якої вони не могли знайти інформації. Проте інколи запити стосувались і загального інформування, наприклад, щодо правильності написаних заяв чи інших документів.

Серед труднощів, які виникали в інформанток під час отримання чи пошуку правової підтримки, — недостатня кількість юристів, які спеціалізуються саме на військовому праві; отримання неповної або неправильної інформації від тих, хто надає правову допомогу; недостатня проінформованість щодо можливості отримання безплатної правової допомоги, зокрема й онлайн; брак коштів на правову допомогу; недостатня проінформованість про можливість компенсації коштів, витрачених на отримання правової допомоги.

Водночас з проходженням бюрократичних процедур та пошуком зниклої безвісти людини, близькі зниклих військових стикалися з важкими емоційними переживаннями та потребували підтримки. Психічний стан інформанток погіршувався не лише після повідомлення про зникнення, а й надалі. Попри це, вони не завжди могли вчасно ідентифікувати цю потребу та звернутися за допомогою. Основними бар’єрами на шляху до отримання психологічної підтримки була недостатність інформування про таку можливість, певна недовіра до спеціалістів. Інформантки зазначали, що їм особливо бракувало інформації від ТЦК та СП про можливості психологічної підтримки. Натомість неурядові організації більш активно інформували про можливість такої допомоги.

Стан здоров’я учасниць дослідження також зазнав негативних змін після повідомлення про зникнення безвісти близької людини. На перших етапах це позначилося на складності підтримувати повсякденну діяльність. Упродовж року після повідомлення про зникнення інформантки помічали значне погіршення стану фізичного здоров’я.

Наше дослідження показало, що після зникнення безвісти часто соціальне оточення рідних зниклих змінювалося. Учасниці, які мали досвід сприятливої для себе взаємодії із соціальним колом, отримували психологічну підтримку від найближчого оточення, друзів та знайомих, а також матеріальну допомогу або допомогу у веденні господарства з боку знайомих, колег та громади, у якій живуть. Серед деструктивного досвіду, про який згадували інформантки,— конфліктні ситуації щодо матеріальної допомоги або нерозуміння з боку оточення їхніх переживань та потреб, що пов’язані з пошуком зниклої безвісти близької людини.

Суттєвою зміною соціального оточення учасниць дослідження було знайомство та стосунки з іншими родинами зниклих безвісти військових. Об’єднання спільних зусиль, координація та взаємопідтримка між рідними зниклих безвісти військових та військовополонених відігравали важливу роль на всіх етапах, які проходили інформантки. Таким чином вони отримували інформацію щодо бюрократичних питань, пов’язаних із пошуком зниклих безвісти та оформленням документів, грошового забезпечення, соціальних та медичних послуг, пільг. Мережування родин зниклих безвісти військових також часто мало адвокаційну компоненту та полягало в організації та координації публічних акцій, які мали на меті привернути увагу в Україні та за кордоном до необхідності пошуку зниклих безвісти військових і повернення військовополонених.

Рекомендації

Наше дослідження показує, що особливості досвіду рідних зниклих безвісти військових залежать від багатьох факторів. Від моменту отримання сповіщення про зникнення до етапу, коли відбувається пошук військовослужбовця, рідні взаємодіють з багатьма організаціями та структурами, отримують велику кількість нової інформації, перебуваючи в складному емоційному стані. Водночас рідні зниклих безвісти військових не є однорідною групою. Система роботи з людьми, які проживають такий досвід, повинна враховувати ці моменти та відмінності. Базуючись на висновках нашого дослідження, ми виділили дві ключові проблеми, що наскрізно присутні на всіх етапах, які проходять рідні зниклих безвісти військових, а саме: недостатнє інформування та брак чітких алгоритмів щодо роботи з рідними зниклих безвісти. Задля розв’язання цих проблем пропонуємо розглянути наступні рекомендації.

По-перше, потрібно покращити систему інформування родин зниклих безвісти. Розробити покрокову інструкцію з описом необхідних дій для родин зниклих безвісти військових, яка б містила:

• інформацію про повноваження та сфери відповідальності всіх органів та структур, з якими будуть взаємодіяти рідні зниклих; та усі етапи, які потрібно пройти;
• інформацію щодо здачу тесту ДНК та його призначення;
• інформацію стосовно можливості отримання безоплатної правової допомоги від державних та недержавних організацій та компенсації за платні правові послуги, а також про те, яку юридичну допомогу можна отримати в цих організаціях.
• пояснення, на що важливо звертати увагу при виборі приватного юриста;
• алгоритми дій, які стосуються найрізноманітніших питань, які можуть виникати у рідних зниклих безвісти, зокрема щодо документів та їх отримання, фінансової допомоги, купівлі та переоформлення майна і податків, різниці між статусами людини, яка зникла безвісти та правовими наслідками зміни статусу, виплат, пенсії та пільг;
• інформацію про можливість отримання грошового забезпечення та деталі цього процесу, зокрема, коли очікувати першу виплату, у якому обсязі, коли і як часто будуть надходити виплати тощо;
• інформацію про можливість отримати психологічну допомогу та інформацію про сервіси психологічної підтримки, наявні в громаді та онлайн/телефоном;
• перелік, яку інформацію рідні зниклих безвісти військових можуть отримати, а яка є закритою;
• інформацію щодо того, які дії з боку близьких зниклого безвісти військового можуть допомогти, а також чого робити не варто, наприклад, їхати до населеного пункту, де військовий зник безвісти;
• інформацію щодо того, що не варто робити під час самостійного пошуку, наприклад, які дані заборонено або не рекомендується публікувати в соціальних мережах та анонімних чатах/каналах у месенджерах;
• інформацію про загрозу шахраїв у соціальних мережах, пояснення, за якими ознаками можна ідентифікувати шахрая або спробу шахрайства та як діяти в разі контакту з шахраями або втрати коштів, якими заволоділи шахраї;
• інформацію щодо доступні соціальні виплати, послуги, зокрема медичні та пільги з детальним переліком документів, що необхідні для оформлення їх;
• інформацію про те, куди та як можна звернутися за медичною допомогою та про її необхідність, важливість регулярно спілкуватися з сімейним лікарем та повідомляти його про свій стан здоров’я, важливість відстеження стану свого здоров’я;
• пояснення про стрес і його вплив на здоров’я.

По-друге, необхідно розробити чіткі і зрозумілі алгоритми та механізми щодо роботи з рідними зниклих безвісти, а саме:

• Забезпечити інформування щодо вищеперелічених питань у різний спосіб (офлайн, онлайн, соцмережі, різні канали комунікації) з огляду на те, що рідні зниклих безвісти не є однорідною групою людей.
• Налагодити супровід родин зниклих безвісти:
  • відстежувати виконання родиною необхідних кроків у кожному конкретному випадку, проводити повторне інформування та роз’яснення прав родин зниклих безвісти військовослужбовців, зокрема щодо отримання грошового забезпечення та пільг і можливості отримати психологічну допомогу від спеціаліста, не лише на перших етапах, а й надалі, особливо, якщо спершу рідні відмовляються від допомоги або емоційно не готові оформляти виплати тощо;
  • забезпечити наявність однієї контактної особи, за якою були б закріплені рідні зниклої безвісти та могли б звертатися за допомогою;
  • створити онлайн-кабінет, де рідні зниклих могли б відстежувати заяви, які вони подали, зберігати документи, бачити список того, що вони повинні зробити, з можливістю позначати те, що вони вже зробили.
• Створити один відповідальний орган, з яким мали би комунікувати рідні зниклих безвісти військових. Уніфікувати алгоритм взаємодії цього органу з родинами в усіх громадах.
• Надавати рідним зниклих безвісти копії всіх заяв, які вони подають.
• Покращити систему оповіщення рідних. Заохочувати військових залишати контактні дані всіх людей, яким необхідно повідомити інформацію в разі зникнення безвісти.
• Покращити механізм здачі ДНК. Розробити простий механізм здачі генетичного матеріалу ДНК рідними зниклого безвісти військового, які перебувають за кордоном або в іншому населеному пункті.
• Уніфікувати алгоритм отримання грошового забезпечення. Запровадити для всіх ТЦК та СП однаковий алгоритм подання заяви на грошове забезпечення, однаковий спосіб звернення чи не звернення до військової частини з цього приводу; запровадити документ, у якому військовослужбовець самостійно б зазначав, хто в разі його зникнення безвісти буде отримувати грошове забезпечення, у якому відсотковому співвідношенні.
• Забезпечити належну перевірку даних на всіх етапах та синхронізації інформації в різних структурах. Забезпечити належну перевірку даних, яку містять документи, видані ТЦК та СП, Нацполіцією, військовою частиною тощо; синхронізацію інформації з різних структур та органів для уникнення помилок у документах та можливості мати доступ до найповнішої інформації про зниклу безвісти людину.
• Покращити комунікацію з рідними зниклих безвісти військових щодо пошукових дій:
  • забезпечити вчасне інформування про передання справи іншому слідчому;
  • забезпечити регулярну комунікацію слідчого з родинами зниклих безвісти стосовно процесу пошуку;
  • створити можливість рідних зниклих безвісти військових, які перебувають за кордоном, в онлайн або телефонному режимі звертатися до пошукових організацій;
  • забезпечити прозору і якісну комунікацію військової частини з рідними зниклого безвісти.
• Запровадити можливість надання першої психологічної допомоги після отримання звістки про зникнення близької людини, після зустрічей з представниками ТЦК та СП і Нацполіції. Якщо на базі військових частин, ТЦК та СП та Нацполіції немає змоги забезпечити допомогу психолога, варто налагоджувати взаємодію з фахівцями в державних установах чи громадських організаціях, які пропонують психологічну підтримку, та скеровувати рідних до них, надати слідчим та працівниками ТЦК та СП контакти організацій, які можуть надати психологічну допомогу, а також розмістити інформацію про них у відділках.
• Розглянути можливість створення патронатних служб або служб цивільно-військового співробітництва у військових частинах для комплексної роботи з родинами зниклих безвісти, військовополонених та загиблих військових. Визначити відповідальну особу за роботу з родинами зниклих безвісти військових.

По-третє, варто також розглянути можливість впровадження наступних заходів посилення державної політики щодо зниклих безвісти військових:

• Навчання взаємодії з родинами зниклих безвісти. Регулярно проводити навчання для працівників та працівниць ТЦК та СП, Нацполіції та всіх організацій, які взаємодіють з рідними зниклих безвісти, коректному спілкуванню з такими родинами. Зокрема, включити в тренінги інформацію про те, як спілкуватися з людьми, які переживають травму, які слова та фрази вживати й не вживати, як реагувати на емоції і як можна психологічно підтримати людину під час розмови.
• Загальнонаціональна інформаційно-комунікаційна кампанія. Розробити загальнонаціональну інформаційно-комунікаційну кампанію з порадами, заснованими на конкретних ситуаціях, про основи спілкування з родинами зниклих безвісти та військовополонених, досвід і підтримку цих родин.
• Гарантії лікування та реабілітації для зниклих безвісти військових. Забезпечити гарантії лікування та реабілітації коштом держави, аби родина могла витрачати грошове забезпечення для подолання фінансових труднощів, сплати рахунків тощо. Інформувати родини про можливості оплачуваного державою лікування та реабілітації.
• Розширити спроможність громад та держави надавати психологічну підтримку. Забезпечити різні види допомоги — групові, індивідуальні, офлайн та онлайн. Громадським організаціям, що працюють за напрямом надання психологічної допомоги сім’ям зниклих безвісти та постраждалим від війни, варто розглянути різні варіанти та формати її надання залежно від умов та потреб близьких зниклих безвісти.
• Урахування досвіду та експертизи родин зниклих безвісти військових. Залучати експертизу об’єднань родин зниклих безвісти військових та інших організацій громадянського суспільства при розробленні/вдосконаленні політик, алгоритмів та рішень щодо інформування родин зниклих безвісти. Використати громадську експертизу та набутий досвід родин для вдосконалення роботи патронатних служб, ТЦК та СП, інших державних органів.