Кілька місяців тому було опубліковано карту антизабудовних протестів у Києві, підготовану на основі даних моніторингу протестів, репресій і поступок Центру дослідження суспільства. Спробуємо виокремити та проаналізувати основні тенденції, які ця карта демонструє.

Стихійні і організовані громадські протести проти незаконної забудови, знищення архітектурної спадщини та приватизації публічного простору і громадської власності за останні 6 роки стали звичною складовою повсякденного життя великих українських міст і становлять значний відсоток у протестній активності киян (жовтень 2009 – кінець 2010 – 15%, 2011 – 11%, 2012 – 13%, за даними моніторингу протестів, репресій і поступок ЦДС). Характер таких протестів змінюється у різних частинах міста зі зміною типів землекористування і символічного статусу простору. Мешканці розташованих на околицях Києва (як і інших великих міст) житлових районів — урбаністичних продуктів державної соціальної політики пізнього соціалізму — протестують проти спроб девелоперських компаній ущільнити і без того високоповерхову і розтягнену на багато кілометрів житлову забудову та у будь-який спосіб отримати надприбутки від чергової «вільної» ділянки. Типовими київськими прикладами є громадська протидія спорудженню спорткомплекса на Троєщині або житловій забудові рекреаційної зони поблизу озера Тельбін на Березняках.

На ближніх підступах до середмістя активісти й активістки різноманітних неприбуткових громадських організацій, митці та діячі культури, історики, юристи, студенти і інші небайдужі громадяни ведуть боротьбу за право вільно користуватись публічним простором, забезпечення соціальною і культурною інфраструктурою і право на власний образ міста, пов’язаний з пам’яттю і причетністю до певних місць.

Сучасний Київ тут не є унікальним: такого ж роду протести, навіть у більш жорсткій конфронтаційній формі, тривають у багатьох інших пострадянських містах – Еревані, Тбілісі, Кишиневі, Москві, Санкт-Петербурзі, Баку, та й у західних також. Неконтрольована приватизація і комерціалізація публічного простору, знищення архітектурної спадщини, взагалі історичного міського ландшафту на користь комерційної забудови та просторово неконтрольована забудова середмістя і околиць (тобто все те, проти чого протестують) – це процеси, які є невід’ємною частиною пострадянського «первісного накопичення капіталу». В Києві ця логіка характеризується, зокрема, активним перерозподілом і приватизацією державної і комунальної власності, значними обсягами інвестицій в однотипну та архітектурно непривабливу комерційну нерухомість (торгівельні простори і житло), комерціалізацією та занепадом публічних просторів і закріпленням цих трансформацій у містобудівних нормах і документах на рівні стратегій міського розвитку.

Як виглядає один із цих процесів – комерціалізація публічного простору – добре видно на прикладі київських площ. Взяти, до прикладу, Майдан Незалежності: це місце, новий вимір якого постав безпосередньо у боротьбі за незалежність, вибір і політичні права, зараз повністю втратило свої соціальні функції як місце громадських зібрань і перетворилось на простий дах торгівельного центру, де основною практикою є споживання. Перевантажена нав’язливою рекламою, кіосками, автомобілями, псевдоархітектурними монументами, без зручної організації простору – ця площа непридатна для проведення часу. Єдине, що там можна робити, – це споживати; при цьому неважливо, що саме: концерти чи їжу.

І хоча ця логіка є однаково нищівною як для архітектурної спадщини та історичного ландшафту в центрі міста, так і для якості житлових просторів на його околицях, протести у центрі міста, як свідчать дані моніторингу, в поле уваги медіа потрапляють значно частіше. Із нанесених на карту половина протестів відбулась у центрі Києва. Причиною цього є не тільки висока вартість землі і близькість до інституцій влади, але й активна участь у протестах в центрі міста громадських ініціатив, зокрема, «Збережи Старий Київ», і активістів опозиційних політичних партій.

Можна виділити кілька особливостей, які є спільними для антизабудовних протестів у Києві за останній рік, котрі свідчать не тільки про жахливий стан справ із місцевим управлінням, але й про соціальну специфіку сучасного міського розвитку:

1. Всі без винятку протести – реактивні (не тільки за останній рік, а й узагалі). Завжди йдеться про реакцію на певні (не)законні дії, що призводять до відчуження земельної власності, забудови чи руйнування. Протести завжди мають конкретний об’єкт – комерційна забудова як справа рук приватних девелоперів (які водночас є чи мають представників у різних органах законодавчої і виконавчої влади), які або порушують закон, або діють через корумпованих чиновників та прогалини у містобудівному законодавстві.

Протестувальники, за рідкісним винятком кількох важливих локацій в центрі міста, практично не пропонують жодних альтернативних, суспільно-корисних способів використання тих самих скверів, закинутих пам’яток архітектури і порожніх ділянок ні до, ні після протестів. Майже всюди в Києві, а особливо на його околицях, можна спостерігати, як городяни проживають життя в переповненому машинами дворі багатоповерхівки, де, окрім дитячого майданчика, не передбачено жодних місць соціалізації, а потім, побачивши “зелений паркан”, стрімголов біжать висаджувати дерева там, де раніше десятиліттями лише викидали будівельне сміття або вигулювали собак.

Те саме можна сказати і щодо протестів проти знищення архітектурної спадщини, єдиний модус роботи з якою – це «захист», а не суспільнокорисне використання. В місті з безліччю соціальних проблем – бідністю, виключеністю ряду соціальних груп (наприклад, бездомних) із публічного простору, місті, з центру якого швидко зникають загальнодоступні місця соціалізації і заклади культури, просто збереження архітектурної спадщини чи історичного міського ландшафту недоторканими не може бути єдиною метою активістів. Єдиними винятками з цього правила були кілька ініціатив, які намагались створити загальнодоступні культурні простори в середмісті – це «Гостинна республіка», всім відома драматична спроба створити відкритий культурний простір у Гостиному дворі на Контрактовій площі, та мистецький простір «Г4б», творчий осередок з театральними та освітніми просторами, який було засновано в закинутому, приреченому на знесення під новий хмарочос будинку на вул. Грушевського, 4б. Задля висвітлення проблеми та популяризації останньої локації навіть відбувся мистецький фестиваль «Г4б». До них також можна додати і недавню ситуацію навколо реконструкції Поштової площі, де суб’єктом протесту була коаліція громадських асоціацій «За доступний громадський простір», яка запропонувала своє бачення цього публічного простору.

2. Протестувальники практично не піднімають питання про повну відсутність будь-яких дієвих механізмів участі городян у прийнятті містобудівних рішень. Хоча більшість проблем, які виникають у антизабудовних конфліктах, витікають якраз із такої відсутності механізмів місцевого самоврядування. Саме через це не можна превентивно вплинути, наприклад, на практику недолугої, а часто і шкідливої забудови центральних площ торговими центрами або автомобілецентричну транспортну політику, які впевнено просувається владою як складові стратегії просторового розвитку Києва. Актуальна зараз вимога проведення виборів київського міського голови якраз і має маніфестувати собою цю волю до забезпечення громадської участі у місцевому управлінні і прийнятті містобудівних рішень. Але треба розуміти, що ця вимога має бути частиною ширшої боротьби за право на справедливе міське життя і реальну щоденну участь громадян в управлінні містом, а не просто за обраного мера замість призначеного.

3. Протестувальники практично не зачіпали загальної для всіх випадків протестів (і взагалі ключової для сучасного міського розвитку) проблеми несправедливого розподілу міських ресурсів і незаконної приватизації публічних просторів та комунальної нерухомості. Йдеться не тільки про сквери, парки, набережні і пляжі, але й про об’єкти соціальної інфраструктури: кінотеатри (такі як “Зоряний”, який став приватним клубом «Партії регіонів», чи «Братислава»), басейни (комплекс “Водник” на Подолі), стадіони (“Старт” на Лук’янівці), дитячі садки, спортивні майданчики тощо. Для соціально справедливого розвитку міста ця проблема є більш нагальною і більш серйозною, ніж руйнування окремих пам’яток архітектури чи будівництво у буферній зоні Софії Київської, хоча за ними стоять одні і ті ж причини.

Для мешканців Києва, переважна більшість яких живе у густонаселених спальних районах, й відтак обмежені у своєму доступі до міських благ через деградацію системи громадського транспорту і виняткову моноцентричність Києва (більшість важливих закладів соціального обслуговування, культури, робочих місць зосереджено в центрі міста, і всі головні транспортні маршрути проходять через центр), нова неконтрольована забудова і приватизація закладів соціальної інфраструктури – це майже завжди часткова чи повна втрата парків і скверів, улюблених місць для відпочинку і дозвілля, творчого розвитку, занять спортом, дитячого розвитку та дитячих ігор і просто вільного незабудованого простору, який розріджував би бетоновану реальність.

Також це означає порушення таких норм, як кількість місць у поліклініках, школах, дитсадках, кількість закладів культури і соціалізації (бібліотек, музичних і художніх шкіл, театрів, кінотеатрів, клубів і гуртків), нарешті, норм освітлення і озеленення на кожного мешканця, що були ретельно розраховані у 1960-80-ті, коли в основі радянського містобудування лежала базова житлова одиниця – мікрорайон, який в плані соціального забезпечення населення мав бути майже повністю автономним.

4. Практично ніхто й ніколи не проблематизує ролі і відповідальності професійної спільноти – архітекторів, планувальників, дизайнерів, інженерів як з приватних майстерень, так і співробітників державних та муніципальних планувальних установ, органів влади («Київгенплан», «Київпроект», Мінрегіонбуд) – у впливі на формування та підтримання саме такої містобудівної політики. Відсутність відповідальності перед громадою, відчуття вищості над непрофесійною спільнотою, цехова замкненість, залежність від замовника-девелопера (інтереси якого так часто перетинаються із державними) та кругова порука не дають їм подивитися на свою діяльність з точки зору її впливу на міський простір і життя громадян. Вони завжди знають, “як краще ” і “що краще” проектувати. І замовник завжди знає, що вони не підведуть. Саме тому, наприклад, можливі офіційні експертні висновки та обґрунтування, які визнають предметом охорони тільки фасадні стіни ЦУМу (інші пам’ятки на черзі) або створюють непристосовані для пішоходів площі.

5. І нарешті – протести професіоналізуються і активно колонізуються політичними партіями: з’являється багато активістів, які спеціалізуються саме на участі в антизабудовних протестах і використанні конфронтаційних тактик, і дедалі частіше цими активістами стають члени політичних партій. Партійним функціонерам вигідно позиціонувати себе як борців із незаконною забудовою і захисників старовини; найбільш відзначаються в цьому плані активісти та народні депутати «Свободи» і пов’язаних з нею ультраправих молодіжних організацій. Багатьом громадянам, у тому числі і небайдужим до проблем міста, це може здатися досить ефективним: хіба погано, що політичні сили займаються боротьбою із незаконними забудовами, а їхня «молодіжка» допомагає валити паркани? Але залучення політичних партій часто веде до зниження рівня залученості громадян, котрі сподіваються, що політики усе вирішать за них. І коло пасивності замикається.

Звісно, це не значить, що антизабудовні протести мають деполітизуватися. Якраз навпаки — вони мають чи не найпотужніший потенціал для проявлення дійсно громадянської позиції. Але для цього містянам необхідно не тільки висувати вимоги, але й усвідомлювати ситуацію, в якій вони опинились, і наслідки своїх дій/бездіяльності в цій ситуації, і не розраховувати на допомогу партійних активістів чи професійних «руйнівників парканів».