Три місяці повномасштабної війни в Україні: думки, переживання, дії

Вступ

Повномасштабна війна Росії проти України триває і ставить нові виклики перед українським суспільством. Як команда соціальних дослідни_ць та аналітик_инь ми продовжуємо робити те, у чому маємо експертизу — проводити дослідження та вивчати вплив війни на суспільство, зокрема на сфери освіти, міграції, житла та соціального захисту.

У березні ми провели перше дослідження впливу повномасштабної війни і з’ясували, якими були думки, почуття та дії людей в Україні у перші два тижні після 24 лютого. Оскільки ми хотіли побачити динаміку змін в емоційних станах, прийнятті рішень і пристосуванні побуту до умов війни, у квітні почали працювати над другою хвилею дослідження. Робота над її підготовкою і проведенням, а також аналізом зібраних даних припала на другий-п’ятий місяці повномасштабної війни. У цей час команда Cedos перебувала у різних містах та країнах і переживала ті самі ситуації, що й респондент_ки дослідження: переїзд у межах України, пристосування до нового побуту, перетин кордону, оформлення документів у інших країнах та повернення додому.

Методологія

Нашою метою було фіксування переживань і мотивацій, збір багатоманіття досвідів переживання війни, а не чисельна оцінка поширеності різних явищ. Зважаючи на це, як і у першій хвилі, ми обрали якісницький підхід. Це дозволило зробити схоже за методологією дослідження та мати можливість зіставляти отримані результати.

Для збору даних ми використовували опитувальник для самозаповнення, оформлений у Google Forms. Як показала перша хвиля дослідження, такий варіант є простим і зручним з точки зору респондент_ок, бо не має часових обмежень, передбачає можливість необов’язкових відповідей і переривання проходження опитування у будь-який момент. Інформація про дослідження та посилання на форму для заповнення поширювалася на сторінках Cedos у соціальних мережах (у тому числі через таргетовану рекламу від Facebook-сторінки Cedos), через email-розсилку Cedos, на особистих сторінках дослідни_ць і в особистій комунікації.

Хоча ми говоримо про це дослідження як про «другу хвилю», було вирішено не повторювати попередній опитувальник, адже на момент квітня-травня ситуація в Україні змінилася порівняно з першими тижнями після початку повномасштабного російського вторгнення. З огляду на це ми розробили новий опитувальник і зосередилися на питаннях, які стали більш важливими, зважаючи на розвиток і зміни досвідів переживання війни у часі. Тим не менш, деякі питання залишилися у такому ж або дещо модифікованому вигляді для збереження тяглості. Опитувальник містив сім основних блоків питань: про адаптацію до життя в умовах війни, житло, прийняття рішень, переміщення, волонтерство, досвід звернення по допомогу та плани на майбутнє, а також вступні та прикінцеві питання. На початку опитувальника містилося роз’яснення щодо мети дослідження та конфіденційності зібраної інформації, а також попередження про те, що він містить запитання щодо чутливих тем. 

Більшість питань передбачали відкриті відповіді, тож респондент_ки не були обмежені наперед заданими варіантами. Таким чином ми намагалися спонукати респондент_ок описувати власний досвід, мотивації та переживання й надавати більш розгорнуті відповіді.

Перед початком проведення опитування ми провели пре-тест розробленого інструментарію. Пре-тест проводився серед кола знайомих учасни_ць дослідницької команди. Основним завданням пре-тесту було з’ясувати, чи зрозумілими є формулювання питань, чи викликає формулювання питань і заповнення опитувальника психологічний дискомфорт, а також перевірити, скільки часу в середньому займає заповнення опитувальника.

Опитування було проведене протягом 5–22 травня 2022 року. За цей час в опитуванні взяли участь 335 респондент_ок.

Обмеження дослідження

Проводячи це дослідження, ми стикнулися з низкою викликів щодо дослідницької методології та етики. Обрані шляхи реагування на ці виклики визначили обмеження проведеного дослідження:

• Оскільки ми прагнули зафіксувати досвіди адаптації до умов війни процесуально (безпосередньо під час розгортання подій), а не ретроспективно, то свідомо проводили опитування у той момент, коли люди приймали рішення про повернення до попередніх місць проживання або інші важливі рішення, які у дискурсі медіа прив’язувалися до певних дат, зокрема до 9 травня, яке припадало на час збору даних. 
• Вибірка дослідження не є репрезентативною для населення України. Розподіл соціально-демографічних характеристик (таких як стать, вік, матеріальний стан, розмір населеного пункту та регіон проживання тощо) серед опитаних не відображає розподілу цих ознак серед усього населення України. З огляду на це результати опитування не можна поширювати на все населення. У цьому звіті ми описуємо досвіди переживання, які реально існують і які нам вдалося зафіксувати. Водночас цей опис досвідів не є вичерпним. Обрана методологія не дозволяє нам робити висновків про поширеність цих досвідів. Хоча ми наводимо деякі спостереження з приводу можливих тенденцій щодо відмінностей відповідей людей, які належать до різних соціальних груп, вони не є однозначними свідченнями наявності певних закономірностей, а лише припущеннями, що потребують подальших досліджень.
• Обраний нами метод збору даних і розповсюдження опитувальника міг вплинути на непредставленість у вибірці людей, які у період проведення опитування не мали доступу до мережі інтернет, а також тих, хто не має навичок користування платформою Google Forms.
• Порівняно з першою хвилею дослідження ми змогли зібрати досвіди меншої кількості людей, динаміка заповнення опитувальника була нижчою. Ми пов’язуємо це зі станом загальної втоми респондент_ок і тим фактом, що порівняно з першим тижнем березня заклики взяти участь у різноманітних дослідженнях впливу війни стали більш звичними і викликали менше зацікавлення. Для того, щоб отримати більше заповнень анкети, ми застосовували таргетовану рекламу від Facebook-сторінки Cedos, призначену для тих, хто вподобав сторінку, та їхніх друзів. Така цільова аудиторія платного поширення була покликана також наблизити вибірку другої хвилі дослідження до тієї, яка була у першій хвилі завдяки органічному поширенню (без реклами).
• Покладаючись на досвід першої хвилі опитування, цього разу ми також вдалися до низки кроків, аби забезпечити більшу представленість серед опитаних чоловіків, а також людей старших вікових груп, які були недопредставленими у першій хвилі. Для цього в анкеті містилося прохання до респондент_ок за можливості попросити знайому чи близьку людину старшого віку взяти участь в опитуванні. Крім цього, ми застосовували таргетовану рекламу від Facebook-сторінки Cedos з посиланням на опитувальник і закликом поділитися своїм досвідом, призначену для чоловіків.
• Хоч ми і поширювали анкету тими самими каналами комунікації, а також надсилали посилання на неї учасни_цям першої хвилі дослідження, які погодилися взяти участь у наступних хвилях і залишили свої контактні дані, вибірки першої та другої хвиль не були однаковими. Не були ідентичними також анкети, хоча вони й містили низку схожих або аналогічних запитань. Зважаючи на це, можливості порівняння цього дослідження із тим, яке ми здійснили у березні 2022 року, є обмеженими. Ми робимо їх там, де це актуально і доречно. Втім, такі порівняння не є однозначними свідченнями наявності певних закономірностей, а лише припущеннями про можливі тенденції, що потребують подальших досліджень.
• Самозаповнення респондент_ками опитувальника зі значною кількістю відкритих відповідей передбачало метод фіксації власного досвіду та переживань через письмо. Обмеженням або наслідком вибору цього методу є те, що фіксація своїх переживань на письмі неуникно сприяє більшій наративізації оповіді та спонукає раціоналізувати пережите, що було враховано при аналізі даних. 
• Включеність дослідни_ць, тобто те, що вони самі тою чи іншою мірою переживали досвід повномасштабної війни та вимушеного переселення, може бути і перевагою, і обмеженням дослідження. З одного боку, це може спонукати до більшої рефлексивності та чутливості щодо отриманих даних внаслідок їхнього співставлення з особистими переживаннями. З іншого боку, це може задавати наперед певні аналітичні матриці, які впливатимуть на інтерпретацію отриманих даних. Задля уникнення когнітивного або досвідового викривлення робота з отриманими даними була розподілена між дослідни_цями як на етапі аналізу та інтерпретації, так і на етапі взаємного редагування.

Це дослідження не є всеохопним. Його результати фіксують різноманіття досвідів переживання війни та їх модифікації у певний проміжок часу, але не можуть бути екстрапольовані на все населення України і весь період війни, адже множинність досвідів її переживання є більшою й багатограннішою. Вони потребують багатьох подальших досліджень — від репрезентативних на національному рівні до сфокусованих на окремих темах і соціальних групах.

Висновки

Ключовими висновками щодо досвідів і переживань в українському суспільстві у травні 2022 року, які ми можемо зробити на основі проведеного опитування, є такі. По-перше, на третій місяць повномасштабної війни більшість опитаних принаймні почали усвідомлювати масштаб подій, зокрема, що війна не завершиться за місяць, а триватиме значний час і суттєво вплине як на їхнє життя, так і на життя всієї країни. По-друге, на тлі цього усвідомлення значна частина опитаних намагалася давати раду емоціям, стабілізувати й нормалізувати повсякдення, планувати майбутнє і жити у теперішньому, яким воно було. Водночас інша частина опитаних перебували в шоці від усвідомлення масштабу подій; не могли прийняти нове повсякдення; відкидали нову реальність; не могли та/або не хотіли будувати плани; хоч і не переживали різких емоцій, але відчували спустошення та сум за минулим. По-третє, таким чином, порівняно з першими тижнями повномасштабної війни, замість різких емоцій, що були відповіддю на швидке розгортання драматичних подій, на перший план вийшли емоції, пов’язані з рефлексіями щодо минулого, теперішнього та майбутнього. По-четверте, серед речей, які турбували опитаних, у їхніх відповідях стали помітно частіше з’являтися питання, пов’язані із зайнятістю і фінансовим благополуччям. По-п’яте, залучення до волонтерства та взаємодопомоги стало менш масовим, але краще організованим. По-шосте, порівняно з першими тижнями після 24 лютого різниця досвідів переживання війни стала більш помітною: вона пов’язана з рівнем небезпеки, з якою довелося зіштовхнутися опитаним, наявністю досвідів переміщення по Україні та за кордон, гендерними ролями, а також соціальними класами та статусами.

Другий і третій місяць повномасштабної війни стали для опитаних часом, коли їм довелось адаптувати своє життя, побут і стосунки з близькими до нових умов, змінювати місця проживання або повертатися додому. У частини респондент_ок — переважно у тих, хто не перебували в зоні активних бойових дій, — повсякдення поступово поверталося у довоєнний стан. У таких випадках основними змінами у побуті залишалися повітряні тривоги та безпекові заходи, зокрема зібрана тривожна валіза, запаси води, їжі, ліків, світломаскування, облаштований коридор або підвал. Частині опитаних повсякдення в умовах війни нагадувало побут в умовах локдауну, нещодавній досвід якого допомагав швидше адаптуватися.

Повсякдення в умовах війни було пов’язане з більшою увагою до здоров’я власного і близьких людей, зокрема до змін фізичного та психологічного стану, який у багатьох опитаних погіршився. У частини опитаних повсякдення було пов’язане з пошуком роботи та підробітку, проходженням курсів перекваліфікації, вивченням іноземної мови.

Попри те, що у перші тижні війни можливості для дозвілля суттєво зменшилися, на момент проведення опитування частина респондент_ок поступово відновлювали свої дозвіллєві практики. Це повернення було пов’язане з відновленням соціального життя, зокрема у публічних просторах. Водночас у частини опитаних на момент проведення опитування соціальне життя було обмеженим, на що вплинуло, зокрема, їхнє переміщення або переміщення близьких людей.

Частина людей, які вимушено покинули постійне місце проживання, відчували тимчасовість зміни повсякдення, тож жили «на валізах», перебували в очікуванні повернення. Частині людей бракувало особистого простору або відчуття «дому» у місці, куди вони переїхали. Вони намагалися його компенсувати через купівлю власних речей для побуту та декору, а також речей, схожих на ті, якими вони користувалися вдома. Водночас частина людей на момент опитування ще не облаштувалися на новому місці й не повернулися до старих рутин або не виробили нові звички.

Респондент_ки стали виконувати більше неоплачуваної роботи по дому та догляду. На це вплинули такі чинники: зміни у розмірі домогосподарств, брак можливостей перебування дітей у закладах освіти, зміна житла, погіршення побутових умов. Опитані жінки згадували про суспільне очікування, що вони будуть здійснювати неоплачувану роботу по дому та догляду, а також очікування щодо їхнього емоційного стану. Водночас деякі жінки відчували власний моральний обов’язок піти захищати країну у складі Збройних сил і зменшення тиску щодо ролі материнства. Чоловіки відчували суспільний тиск щодо потреби спочатку евакуювати близьких у безпечне місце, а після цього долучитися до Збройних сил.

Люди, які змінювали місце проживання, переїжджали в орендоване житло, до рідних, знайомих чи незнайомих людей, у гуртожитки, готелі, центри для біжен_ок, арт-резиденції. У новому житлі у людей виникали труднощі з іншими співмешкан_ками: їм не вистачало особистого простору, вони стикалися з відмінностями у веденні побуту, потрапляли в ієрархічні стосунки. У частини людей не було необхідних речей для їхньої життєдіяльності та побуту. Респондент_ки повідомляли про складнощі з пошуком житла та недоступним для них розміром орендної плати.

Серед найважливіших рішень, які респондент_ки приймали від початку повномасштабної війни, найчастіше опитані згадували рішення про переїзд, рішення залишатися у своєму населеному пункті, рішення, пов’язані із зайнятістю, доходом і заощадженнями. Жінки частіше згадували рішення про переїзд. Водночас опитані чоловіки частіше згадували рішення, пов’язані з роботою, навчанням, грошима. Серед інших важливих рішень, про які писали опитані, можна виокремити рішення щодо евакуації та турботи про близьких, рідних, домашніх тварин; рішення, пов’язані з організацією життя в нових умовах, турботою про себе та планами на майбутнє; рішення щодо романтичних стосунків; рішення щодо волонтерства, допомоги іншим людям, вступу у лави Збройних сил України.

Порівняно з першою хвилею дослідження, процес прийняття рішень загалом і щодо переїзду зокрема став ще більш складним, болісним і часто небезпечним. Якщо протягом перших днів після 24 лютого мало хто могли оцінити весь масштаб катастрофи, то протягом наступних місяців частині опитаних довелося пережити окупацію та виїзд під обстрілами. Люди, яким вдалося покинути небезпечні зони — наприклад, Маріуполь чи північ Київської області — до початку окупації, згадували, що лише згодом вони змогли по-справжньому оцінити важливість власних рішень. 

Порівняно з першою хвилею дослідження рішення загалом стали складнішими, з’явилося більше рішень, які можна назвати довгостроковими. У відповідях респондент_ок можна простежити тенденцію до усвідомлення того, що війна триватиме довго. Відповідно, з’явилася необхідність підлаштовувати рутину і побут до нових умов, потреба подолати «синдром відкладеного життя». Опитані зазначали, що вони намагалися продовжувати жити, не відкладаючи це на більш сприятливий час. Ця тенденція також пов’язана з поверненням суб’єктності та виходом зі стану заціпеніння.

Війна змусила опитаних відчувати заціпеніння й апатію, масштаб катастрофи породив відчуття втрати суб’єктності у власному житті. Попри те, що такі емоції не були домінуючими серед опитаних, вони впливали на прийняття й оцінку рішень. Деякі респондент_ки зазначали, що жодні рішення більше не здавалися їм важливими, а життя «зупинилося».

Однак можна простежити і зворотну тенденцію. Частина опитаних писали про стан заціпеніння так, наче цей етап уже залишився в минулому і їм поступово вдавалося повернути відчуття контролю за тим, що відбувалося у їхньому житті. Цьому могли сприяти повернення до роботи, усвідомлення того, що війна триватиме довго, і потреба організовувати життя в нових умовах. 

Розповідаючи про складнощі переїзду, частина людей описували окремі ситуації безпосередньо під час переїзду, проте інші зосереджувалися на своєму стані вже після переїзду. Це може свідчити про потребу адаптуватися до нового місця проживання. Найбільше респондент_ки відзначали емоційні, логістичні та безпекові складнощі під час переїзду. Про складнощі, пов’язані з забезпеченням базових потреб, житлом, а також стосунками із супутни_цями, згадували менше.

У відповідь на питання про причини, що спонукали до переїзду, респондент_ки переважно відзначали безпекову ситуацію — причому як об’єктивний, так і суб’єктивний її виміри. Менше згадували про те, що їх переконали переїхати близькі або що переїзд був необхідним для збереження звичного життя, розширення горизонту планування. За умови задовільної безпекової ситуації, а також наявності житла, роботи, соціальних зв’язків респондент_ки залишалися на своєму місці проживання.

Основні фактори, які опитані розглядали, щоб прийняти рішення про повернення до місць попереднього проживання: задовільність безпекової ситуації, наявність житла (власного або орендованого) та відчуття спорідненості з містом.

Більшість респондент_ок займалися волонтерством або допомагали іншим. Волонтерство могло мати різні формати та напрямки: фізична допомога на місцях, допомога із забезпеченням військових, фінансова допомога, організаційна та координаційна робота, інформаційне висвітлення, допомога ВПО й українським біжен_кам. Волонтерство могло бути організоване по-різному: люди долучалися до новостворених або наявних ініціатив чи організацій або допомагали точково, в залежності від запиту та можливості. 

Попередній досвід волонтерства до початку повномасштабного вторгнення став однією з причин для частини респондент_ок долучатися до нього знову. Крім цього, вплив на респондент_ок мали їхні знайомі, друзі або родич_ки, які займалися волонтерством, а також наявність потрібних навичок і знань. Серед проблем, з якими стикалися під час волонтерства, називали такі: проблеми з організацією, координацію та комунікацією, брак фінансових ресурсів, неналагоджена логістика, нестача часу для волонтерства, перепрацювання та вигорання.

Респондент_ки жертвували кошти великим фондам або організаціям, на державні банківські рахунки, профільним або невеликим локальним організаціям, конкретним волонтер_кам, знайомим, друзям або родич_кам, які збирають кошти. Перераховуючи кошти, опитані здебільшого відштовхувалися від власної довіри до організацій або людей, яких вони знають особисто. Крім цього, на рішення про перерахування грошей впливали цілі зборів, пріоритизація потреб і терміновість запитів.

Серед опитаних були люди, які зверталися по допомогу як в Україні, так і за кордоном. Якщо в Україні вони могли звертатися по різнорідні типи допомоги, то за кордоном це здебільшого було частиною офіційного оформлення — наприклад, у рамках тимчасового захисту. Здебільшого респондент_ки зверталися по фінансову допомогу, допомогу з житлом та іншими базовими потребами (їжею, одягом), медичну та психологічну допомогу.

Частина з людей, які потребували допомоги, не зверталися по неї з різних причин. Так, частина опитаних порівнювали себе з іншими людьми, яким допомога потрібніша, і робили висновок, що їхні власні запити були не такими терміновими. Крім цього, частина респондент_ок не зверталися по допомогу, бо могли покрити ці потреби власними силами та ресурсами. Серед інших причин того, чому люди не зверталися по допомогу, вони називали обмеження надання допомоги, брак інформації, бюрократичні процеси та психологічні обмеження. 

Якщо у першій хвилі опитані переважно ділилися емоціями, що були відповідями на розгортання драматичних подій тут і зараз (злість, страх, тривога, біль), то у другій хвилі на перший план вийшли переживання, пов’язані з іншим викликом — необхідністю прийняти нову реальність і жити в ній. До цих переживань належали передусім тривога через неможливість планування майбутнього та через фінансове благополуччя (роботу і доходи), а також горе і розпач через усвідомлення, що минуле життя та минулі плани були зруйновані. 

На зміну різким емоціям та емоційним гойдалкам прийшли втома, сум, виснаження — як від необхідності приймати нову реальність і вирішувати нові проблеми, так і від переживання інтенсивних негативних емоцій чи емоційних коливань протягом перших місяців війни. Опитані писали, що це негативно впливало на їхню продуктивність у роботі та на здатність вирішувати нові проблеми.

Поширеною тенденцією було відчуття відстороненості від життя, зупинки часу, випадання з реальності. Виразним залишилося почуття співпереживання горю співвітчизни_ць. Водночас друга хвиля дослідження показала, що емоції респондент_ок почали дещо більше замикатися на собі. Хоча тенденція планувати майбутнє лише на день чи кілька днів все ще була поширеною серед опитаних, вона, на відміну від першої хвилі, вже не була домінуючою. З усвідомленням того, що війна триватиме довго, змінювалися горизонти планування — так, опитані здебільшого зазначали, що мали плани як на короткострокову перспективу, так і на довгострокову. Триваліші плани найчастіше були пов’язані з подіями, відкладеними на час після перемоги: поверненням додому, відновленням звичного життя, зустрічами з близькими. Серед людей, які переїхали за кордон, більш помітною була тенденція планувати на кілька місяців чи рік наперед — це може бути пов’язано з необхідністю слідувати бюрократичним процедурам, влаштовуватись на роботу, облаштовувати навчання дітей і побут у новій країні. При цьому, незалежно від факту переїзду, частина опитаних уникали планування майбутнього і зазначали, що живуть із «відкладеним життям», постійним відчуттям тимчасовості та непевності.