Спільний дім. Ключова промова Українського урбаністичного форуму 2023

Шановні пані та панове!

Для мене велика честь бути сьогодні з вами! Дякую, що ви тут!

Сьогодні я маю говорити про відбудову і житлову політику майбутнього. Однак, щоби ця розмова мала під собою ґрунт, я спочатку поділюся з вами кількома образами, потім спробую проаналізувати наше минуле і висновки, які ми можемо зробити з нього, думаючи про завтрашній день. Я зупинюся на питанні житла як напевне одного з ключових викликів, який постав перед українськими містами і громадами внаслідок війни. Наостанок спробую запропонувати мою інтерпретацію того, на які три принципи треба особливо зважати в процесі відновлення.

Образи

Післязавтра, 30 липня, у Мистецькому Арсеналі у Києві завершується виставка “Форми присутності”. Це зібрання творів про досвіди, відчуття і практики, якими послуговувались сучасні українські митці та мисткині від початку повномасштабного вторгнення Росії. Одна з робіт, представлених на цій виставці, створена артгрупою “Три вправи з реалізму” і належить до серії “Церемонія на двадцятьох”. Вона складається з трьох полотен, на яких зображені людські тіла у лежачих позах, риси обличчя відсутні. Опис роботи пояснює її так:

“Увечері 23 лютого ми повернулися додому з майстерні. Декілька попередніх місяців проходила підготовча робота з розробки ескізів та приготування полотен. 23-тє стало завершальним етапом – того дня було написано всі три роботи. Втомлені й виснажені, ми лягали спати, не підозрюючи, що за 4 години почнеться Велика війна.

Працюючи над цими творами, ми досліджували тему поховання бездомних людей та сферу ритуальних послуг, яка стала прибутковим бізнесом, заперечуючи людяність. Після смерті тіла бездомних лежать у морзі до півроку, і якщо за цей час не знаходять жодного родича, їх віддають землі. Поховання без священника, таблички з номерами й траншеї для партій по 15-20 тіл. На нашу думку, ритуал поховання бездомних людей має важливе значення з гуманної точки зору — незалежно від того, чи були в такої людини родичі або друзі, вона все одно заслуговує на гідне ставлення. […]

Після контрнаступів українських військ на деокупованих територіях відкриваються моторошні факти й місця масових поховань. Переважно в цих могилах поховані саме жертви війни: жорстоко вбиті, закатовані до смерті, загиблі від артилерійського вогню або померлі через відсутність медичної допомоги. Траншеї, таблички з номерами, братські могили ніби повторюють той самий ритуал. Ритуал як символ, позбавлений людяності. Ця робота — наче передчуття геноциду українського народу.”

Хочу розказати вам про ще одне зображення. Це постер створений українською ілюстраторкою Наталією Шульгою і данським урбан-дизайнером Мікаелем Колвіллом-Андерсеном, який можна прибдати на сайті Red Bubble. На ньому зображено три кольорові людські фігури: найбільша по центру – жінка, яка тримає за руку маленьку дівчинку, поруч стоїть ще одна старша дівчина і велосипед. Другою рукою жінка показує жест піднятого середнього пальця, спрямованого на сірий фон: скупчені автомобілі і одноманітні багатоповерхівки. Напис промовляє: “Русскоє городскоє планірованіє — іді нахуй! Відбудуймо українські міста для людей”. Цей заклик, що перевикористовує легендарну фразу захисників острова Зміїний, насправді вміщує в собі важливе питання, відповіді на яке ми, українці, шукаємо собі у різних сферах життя. Як нам відновитися і будувати своє майбутнє без російського імперіалізму? Що це означає? Як нам розвивати наші міста по-українськи?

Декомунізація і деколонізація

Верховна Рада повернула Новоград-Волинському назву Звягель, але чи є сенс починати обговорення перейменування Одеси, Севастополя або Хмельницького? Чи досить змінити герб Радянського Союзу тризубом на Батьківщині-Матері? Чи достатньо перейменувати Арку дружби народів?

Ми маємо державні будівельні норми, які, наприклад, передбачають обов’язок створювати дитячі садочки в окремих будівлях, оточених достатньою кількістю простору навколо для ігор і прогулянок. Часом це теж називають якимось жахливим радянським пережитком, оскільки при забудові вигідніше не витрачати стільки простору на дитячі садки, а натомість просто зробити невеликі кілька кімнат на першому поверсі багатоповерхівки. Чи потрібна нам тут “декомунізація”?

Ті ж радянські будівельні норми передбачають доволі непогані параметри інсоляції. В районах панельної забудови будівлі і прибудинкова територія, можливо, перебувають не в найкращому стані через брак догляду, але якщо оцінити, скільки між цими будинками зелені, може здатися, що це і є місто-сад.

Чи означає декомунізація і деколонізація відмову від державних регулювань, спрямованих на поліпшення якості життя? Максимальне нівелювання ролі держави в економіці і повну лібералізацію? Правда в тому, що російський імперіалізм проявляється в різних ідеологічних іпостасях. Той же Радянський Союз був доволі специфічною версією соціальної держави, на стільки проблемною з точки зору оригінального марксизму, що після придушення Угорської революції ліві інтелектуали і неомарксисти на Заході критикували його авторитарну сутність. Водночас, є також соціальна держава Швеція, яка функціонує в умовах конкурентної ринкової економіки, і про стиль життя у якій ми читаємо х’юге-книжечки. Як і Швеція, сучасна Росія є теж ринковою економікою. Але Росія є авторитарною і дуже специфічною версією ринкової економіки. Екстрактивістська експлуатація природних ресурсів і максимізація збагачення дозволяють назвати її доволі радикально неоліберальною.

Не лише тотальне державне регулювання, але і тотальна відсутність суспільної солідарності є небезпечними крайнощами, відмова від однієї з яких не повинна штовхати нас до іншого полюсу. Відновлення Європи після Другої світової війни є непоганим прикладом розбудови дермократичних соціальних держав, що мають діалог між профспілками і роботодавцями, належне регулювання будівельного сектору, розвинуті системи соціального житла. Бути розвинутою ринковою економікою не означає віддати все на саморегулювання ринку. Ринок не вирішить, бо власне самі ринки існують в межах заданих державними правилами рамок: вузькими вони є чи широкими. Суть демократії в тому, щоби ми домовлялися і встановлювали ці правила.

Ми повинні мати достатньо інтелектуальної сміливості, щоби знайти відповіді на складні питання деколонізації. Ми відмовилися від держплану, але ми створюємо державні стратегії. Ми перейменовуємо вулиці Пушкіна, але нам не потрібно відмовлятися від кирилиці. Ми протистоїмо тотальності державного контролю, але нам треба розвивати соціальне житло. Існують різні варіанти ринкових економік, існують різні варіанти соціалізму. Нам потрібно знайти свою власну відповідь на питання про те, скільки податків ми хочемо платити і які гарантії отримувати натомість від держави.

Урбаністика

На цьому моменті, шановні пані та панове, дозвольте мені адресувати слона в кімнаті. Ріст інтересу до “урбаністики” в Україні років 10-15 тому значною мірою мав російське посередництво. Власне, не так просто перекласти термін “урбаністика” англійською мовою. Є міське планування, міський дизайн, міський спосіб життя, міський активізм, міські студії. “Урбаніст”, “урбаністика” або “урбаністичний” може означати різні речі, пов’язані з цими різними напрямками. Перепрошую за невеликий екскурс в країну, про існування якої ми всі, мабуть, воліли б забути. На своє виправдання скажу, що цей аналіз і деконструкція зовнішніх впливів, які ми мали, є критично важливими у процесі відмови від цих самих впливів.

Отже, на початку 2010-их в Москві призначили нового мера, місто стало центром кількох доволі масштабних політичних протестів проти режиму. Однією з відповідей на це була політика створення можливостей деполітизованого проведення дозвілля для молоді, а також поліпшення якості міського простору, урбаністичних перетворень і власне розвитку урбаністичних програм в провідних державних і недержавних дослідницьких центрах і університетах. Правда в тому, що в Москві сьогодні значною мірою кращий громадський транспорт, ніж у Києві, центр міста там більше схожий на те, що за Єном Ґелом можна би було назвати “містом для людей”.

Сам Єн Ґел власне створив концепцію цих перетворень. На відміну від України, де її видало незалежне видавництво, у Росії “Міста для людей” вийшли “за підтримки Уряду Москви”. Як зазначено на третій сторінці книжки, “автор висловлює вдячність меру Москви за можливість видання книжки російською мовою”. Правда в тому, що Єн Ґел не гребує співпрацею з авторитарними режимами, які авторитарними ж методами впроваджують його рекомендації для легітимації себе в очах населення. В авторитарній Москві кіоски знесли за кілька ночей, у демократичному Києві їх все ще більше, ніж може комусь би хотілося, бо в демократичних умовах одномоментне масштабне знесення стало би причиною акцій протесту і перекриття Хрещатика. Потрібно домовлятися, довго і стадійно створювати правила, які би приймали різні зацікавлені сторони. В авторитарній Москві протести є рідкістю, хоча й плиточка на вулицях може лежати там рівніше, ніж в Києві.

Те, що ми називаємо “урбаністикою” значною мірою прийшло до України близько 10 років тому саме у цій деполітизованій обгортці обговорення міського дизайну. Міський дизайн — це важливо. Місто для людей, щоправда, — це не лише про міський дизайн. Поліпшення міського середовища і якісне дозвілля в обмін на деполітизацію і відсутність права голосу — це той соціальний контракт, який привів російське суспільство до катастрофи, в якому воно опинилося сьогодні. Місто не може бути без політики. Поліс, громада — це слова, які апелюють саме до політичної участі і дії.

Демократія

Якщо ми хочемо, щоби комфортне міське середовище спиралося не на авторитарний режим і гроші екстрактивістської економіки, шлях до нього буде довшим і складнішим, але й сталішим. Будівництво велодоріжок буде не рішенням одноосібного лідера, а результатом тиску громадянського суспільства. В самому громадянському суспільстві, водночас, на кожну асоціацію велосипедистів припадатиме також асоціація автомобілістів. Діалог між ними буде довгим і важким. Але це і є демократія — коли різні соціальні групи з різними інтересами через своїх представниць і представників відстоюють свої права, потреби та інтереси.

У демократії органи влади не диктують рішення, ухвалені на основі власних суб’єктивних бажань, а фасилітують діалог між різними зацікавленими сторонами, вислуховують кожну і кожного, “між крапельками” шукають найкращі рішення. Трансформації потребують більше часу, але вони є більш сталими, оскільки спираються не на волю однієї людини, а ширший консенсус спільнот. Відповідно, зміна посадовців несе менше ризиків, що напрямок розвитку кардинально зміниться. Зменшується ймовірність самодурних рішень.

Україна якісно відрізняється від Росії тим, що за 30 років з часу розпаду Радянського Союзу тут не відбулося такого масового закриття трамвайних і тролейбусних мереж (якщо не рахувати території, які сьогодні перебувають під окупацією). Мер Москви просто не має запобіжників від того, щоби в один день просто взяти і ліквідувати найбільшу в світі тролейбусну мережу. Мер Києва може й хотів би це зробити, але, здається, йому вже все таки не дали б. В результаті сьогодні саме в Києві діє найбільша у світі тролейбусна мережа. Здається, ми недостатньо знаємо про це і пишаємося цим.

В авторитарних системах немає політики — цього діалогу і змагання ідей, як нам краще облаштовувати нашу країну і наші міста. Це була саме Російська імперія, яка забирала в українських міст історичне самоврядування у вигляді магдебурзького права. Відновлення політики — саме те, що потрібно для відмови від “русского городского планірованія”. Нам потрібні партії, які будуть представляти різні групи інтересів, змагатися ідеями, змагатися за голоси на виборах, знаходити рішення і компроміси при розробці міських програм і стратегій розвитку.

Це може виглядати складно і не дуже привабливо. Наші політики і публічні службовці часом некомпетентні чи корумповані. Але так само некомпетентними і корумпованими є також деякі наші бізнеси, деякі наші профспілки, деякі священники, деякі активісти чи громадські організації. Однак, це не означає, що ми можемо замінити їх всіх “неупередженими технократами”, які краще і ефективніше будуть керувати міським розвитком. Призначення CEO замість виборних мерів — це рівно той шлях, яким в Росії знищували зародки місцевої демократії. “Технократи” — це буквально неформальна назва середовища фахових економістів, які доволі ефективно керують ключовими економічними інституціями Росії, дозволяючи державі акумулювати ресурси на війну проти нас. Технократи без демократичного контролю – це небезпека привести суспільство до катастрофи.

Звісно, професіоналізм є критично важливим. Я директор аналітичного центру і буквально заробляю на хліб проведенням досліджень і збором даних, які допомагають державі ухвалювати кращі рішення. І саме тому я знаю, що, по-перше, в дослідницькі методології дуже легко закласти маніпуляції. Від того, що і як ми рахуємо, про що і як запитуємо, дуже залежить, яку інформацію врешті отримуємо. Саме тому нам потрібні інвестиції у виробництво знання і дослідження, щоби була варіативність інституцій, які проводять дослідження, і, відповідно, продуктивна конкуренція між дослідниками, що стимулюватиме якість і даватиме триангуляцію.

Другою проблемою надмірної технократизації є сама природа даних. Коли на Хрещатику відновлювали перший пішохідний перехід, на транспортній моделі порахувати, на скільки секунд це зможе зупинити автомобільний трафік. Вийшла просто цифра. Рішення про те, що нею робити, є політичним рішення. Чи є ця затримка надто критичною для міста, тому перехід ні в якому разі неможливо відновлювати? Чи, навпаки, безбар’єрність є вищим пріоритетом за будь-які затримки? Залежно від того, про яку стратегію розвитку і які цінності домовиться громада міста, можна прийняти дуже різні рішення, можна зробити дуже різні висновки із тих самих даних. Саме для цього нам потрібні не лише професіонали — публічні службовці, призначені за конкурсами на професійних засадах, — але й політики, що несуть відповідальність перед виборцями. Нам потрібна демократія. В Україні вона має ще багато простору для розвитку. Але ми змінюємося і подальші зміни на краще є можливими. Ключ до цих змін лежить у наших руках.

Як казав Віктор Зотов, місто — це люди. Менше естетики, більше етики. Потрібні не лише обговорення дизайну лавочок, але й політичні та ідеологічні дискусії. Розвиток громадського транспорту чи пріоритизація інфраструктури для приватних авто. Дерегуляція забудови чи впровадження стимулів для створення соціального житла. Нам потрібні обговорення цих питань. Нам треба середовища і простори для діалогу. Ми маємо зрозуміти, як хочемо організувати наші державні і місцеві політики у різних сферах життя.

Житлова політика

Візьмемо для прикладу питання житла.

В Радянському Союзі житловий фонд було націоналізовано. При цьому, до і особливо після Другої світової війни проблема забезпечення житлом стояла дуже гостро. Відповіддю на це стала одна з найбільших у світі, якщо не найбільша, програма масового будівництва житла, внаслідок якої збудовано більшість житлового фонду, який є сьогодні в Україні. Це житло надавалося безоплатно державою. Люди отримували житло у користування, однак воно не було їхньою приватною власністю. Відповідальність за експлуатацію житла лежала на її власниці — державі.

У незалежній Україні однією з перших житлових політик стала безоплатна приватизація житла, право на яке отримали люди, що проживали у ньому. Станом на сьогодні близько 95% житлового фонду було приватизовано за цією політикою. З одного боку, вона дозволило людям мати опору для того, аби пережити трансформації, пов’язані з переходом до ринкової економіки 90-х років. З іншого боку, це не вирішило житлового питання повністю.

Є кілька проблем. По-перше, не всі люди мали житло на момент приватизації, тобто не всім власне було що приватизувати. По-друге, після 1992 року продовжили народжуватися нові люди. Держава вже не мала ресурсів для масового житлового будівництва, бо її роль в економіці зменшилася. З’явилися приватні забудовники і ринок, але далеко не всі люди, що потребують житла, мають ресурси, аби його придбати чи навіть орендувати на ринкових умовах. Що з цим робити?

Формально, процес приватизації житла не відмінив радянської системи забезпечення житлом. Якщо ваші житлові умови не відповідають нормативу стосовно площі та кількості кімнат відносно складу членів сім’ї, ви можете стати на квартирну чергу і держава чи то ваша громада теоретично колись надасть вам квартиру у користування. Відмінність з радянським часом у тому, що тепер ви маєте право її приватизувати. З іншого боку, ймовірність того, що ви власне отримаєте квартиру через механізм черги, є близькою до нуля. І держава, і громади не мають грошей, щоби будувати житло і роздавати його у такий спосіб.

Більше того, навіть якби це відбувалося, питанням була би справедливість і ефективність такої політики. Чи справді все суспільство платить податки, щоби фактично подарувати доволі велику суму грошей — що відповідає вартості квартири — якійсь одній сім’ї чи людині? Така політика не є ні соціальною, ні ліберальною. Це нонсенс, система так просто не може працювати і власне вона не працює. Ми або маємо великі очікування від держави, якщо покладаємо на неї відповідальність за надання житла, але для цього держава має мати ресурси у своєму віданні. Або ж ми хочемо зменшення ролі держави і приватизації, але тоді не маємо від неї багато очікувати. Нам потрібно вибрати, чого ж ми врешті хочемо: правої політики, лівої чи якогось компромісу посередині. Чого ми не можемо — то це робити все одночасно.

Що ж відбувається зараз — ми нічого не робимо. Через доволі значний запас міцності система ще більш-менш функціонує на попередніх ресурсах. До початку війни, в принципі, понад 90% населення мали житло у своїй власності, проблема була доволі незначною для національної політики. Однак, збільшення кількості молодих людей, які не мають на що розраховувати і не мають що успадковувати, починає ускладнювати це. Окупація змушує людей покидати свій дім і шукати прихистку в інших громадах. Багато будинків просто фізично зруйновано.

Ми очікуємо компенсації від Росії, однак сьогодні ще не та точка, коли вона вже є. Навіть якщо всі сподівання справдяться, виплати компенсацій і репарацій можуть забрати час. Є сенс працювати також над створенням гідних умов для життя вже зараз. Один з варіантів, який пропонується — іпотека або різноманітні програми пільгових кредитів на придбання житла. Ці програми мають два обмеження. По-перше, ризики. По-друге, навіть маючи таку допомогу не всі з нас все ще матимуть можливість придбати собі житло.

Варіанти забезпечення житлом

І тут ми переходимо до ще одного важливого моменту. Як і в Радянському Союзі, утримання житлового фонду є відповідальністю власників. Однак, сьогодні цим власником більше не є держава. Власниками є ми. Мусимо визнати, що ми не є дуже ефективними власниками. Наш житловий фонд здебільшого перебуває в не дуже хорошому стані. Порівняння з Польщею, Чехією чи Угорщиною, країнами Балтії чи Східною Німеччиною, навіть якщо взяти до уваги відмінності у якості будівництва і самого житла, свідчить про те, що наші будинки є в суттєво гіршому стані. Дослідження, яке ми проводили у Вінниці минулого року, підтверджує, що стан будинків — одна з характеристик житла, якими люди найбільше незадоволені.

Маємо велику потребу в субсидіях на оплату житлово-комунальних послуг. На жаль, житлово-комунальні послуги — це іще не все. Будівлі потребують капітального ремонту. В ідеалі — раз на 40 років. Це дорого, аж до половини вартості будівництва. До 1996 року разом з оплатою житлово-комунальних послуг ми робили регулярні відрахування, щоби накопичувати кошти, які покриють потім вартість ремонту. Цю норму скасувати, ймовірно, тому що і без неї оплата комунальних послуг була і є викликом. Кілька років тому з’явилася можливість знову відновити такі відрахування, однак лише за бажанням. Що з цим робити? Один з варіантів — ці витрати могла би покрити держава. Однак, звідки взяти гроші, чи є це справедливим?

Якщо я не можу заплатити за ремонт своїй машини, то я не очікую, що держава його оплатить. А ще дасть субсидію на бензин і взагалі безкоштовно подарує машину або принаймні дасть на неї пільговий кредит. Звучить абсурдно, але схожу логіку міркувань стосовно приватних помешкань ми чомусь сприймаємо по-іншому. Коли йдеться про автомобіль, ми розуміємо, що власність означає відповідальність і витрати, які потрібно нести. Ми рідше думаємо про те, що власність на житло теж накладає відповідальність і потребує витрат.

Якщо я не можу дозволити приватне авто — я користуюся громадським транспортом. На рівні суспільства ми домовилися, що мобільність є важливою. Вільне переміщення — це право людини, це потрібно для роботи і розвитку економіки, реалізації людського потенціалу. Тому все суспільство платить податки, з яких ми фінансуємо розвиток громадського транспорту — універсально доступної для всіх опції. Хто хоче чогось додаткового — платить додатково, але ця базова опція є важливою, тому ми підтримуємо її розвиток і навіть намагаємося пріоритизувати її у тих випадках, коли фінансові чи просторові ресурси є обмеженими.

До житла можна застосувати схожу логіку. Право на житло теж є універсальним правом людини. Наявність даху над головою важлива, щоби продуктивно брати участь в економіці і суспільному житті, розвиватися як людина. Система соціального житла може розглядатися як подібна на громадський транспорт опція. Якщо я не маю ресурсів, щоби забезпечити себе приватним транспортом і утримувати його, то користуюся громадським. Якщо не маю ресурсів купити чи орендувати квартиру і потім утримувати її — можу розраховувати на соціальне житло.

Як ми вже з’ясували, майже весь житловий фонд, який був у держави, ми приватизували. Напередодні повномасштабного вторгнення соціального житла у різних його формах в Україні було близько 3 тисяч помешкань. Це дуже мало. У Києві, наприклад, всього 74 квартири на величезне місто населенням 3 мільйони людей. Кажучи прямо, система соціального житла у нас є дуже маргіналізованою. Його майже нема, процедура отримання дуже складна і орієнтована на найбільш незахищені групи населення. Європейський досвід вчить нас, що це не обов’язково має бути саме так.

Якщо поєднати 100% субсидоване соціальне житло для тих, хто взагалі не можуть платити за оренду, із частково субсидованим житлом для тих, хто може вносити певну орендну плату, але меншу за ринкову, то можна досягнути балансу, при якому система соціального житла буде сталою і самовідтворюваною у довгостроковій перспективі. Більше того, такі неризиковані довгострокові інвестиції можуть бути цікавими для своєї ніші інвесторів, наприклад, пенсійних фондів, яким треба не високі прибутки, а довгострокове збереження грошей. Подібна система може також не лише дати прихисток для найбільш потребуючих, але й запропонувати доступні опції для тих, хто вже не належить до найбільш вразливих категорій, але все ще не має достатньо ресурсів, щоби купити собі житло, хай навіть за допомогою іпотеки чи пільгового кредиту, а потім належно утримувати його.

Якщо ми погодимося, що така система Україні потрібна (а я би все ж таки пропонував принаймні серйозно подумати це) то муситимемо зробити низку кроків. Нам треба буде змінити законодавчу рамку, переглянути державні програми і замість розмазування обмежених ресурсів на багато неефективних програм структурувати їх у зрозумілу стратегію з чітко визначеними цілями і пріоритетами. Нам треба буде створити рамку для діяльності операторів соціального житла, щоби визначити, наприклад, обмеження на прибутковість, обов’язок робити реінвестиції для підтримування сталості системи, потребу проходити аудит. У будь-якому разі, нам треба також розібратися з купою квартирних черг і зібрати їх всіх у єдиний житловий реєстр. Потрібно створити національну житлову агенцію, яка би надавала необхідну підтримку публічним, зокрема, муніципальним, але і приватним операторам соціального житла, а також об’єднала нарешті розпорошені наразі між багатьма міністерствами державні житлові програми і структурувала їх у справедливий і ефективний спосіб.

Цей приклад житла може бути чудовою ілюстрацією для трьох важливих принципів, які мені хочеться запропонувати для нашої розмови про процеси відновлення.

Відповідальність

Перш за все, це відповідальність. Відповідальність за себе і своє майно, спроможність нести свою відповідальність і виконувати обов’язки. Розуміння меж своєї відповідальності і меж відповідальності держави, громади, органу місцевого самоврядування, а також взаємної відповідальності різних рівнів влади між собою. Недостатньо задекларувати, що створення соціального житла є відповідальністю місцевих громад, якщо реально в них немає грошей і спроможності, щоби це житло розвивати. Навіть якщо є історії успіху, роль держави полягає у тому, щоби підтримувати тих, хто з різних причин справляється гірше.

Відповідальність — це також думка не лише про сьогодні, але й повний життєвий цикл об’єкта, рішення чи політики. У випадку житла, це питання, як його ремонтувати, хто буде це робити, що буде з ним через 20 років. Кожне наше рішення сьогодні, про житло воно чи про відбудову, в ідеалі має вирішувати не лише нашу нагальну потребу сьогодні, але й супроводжуватися розумінням його довгострокових наслідків. Можливо, в короткій перспективі вигідніше щось одне, але якщо подумати десятиліттями, то краще зробити щось інше. Наприклад, надання грошових компенсацій потребуючим, які могли б покрити частину витрат на оренду житла в приватному секторі, ніби виглядає непоганим рішенням тут і зараз, коли фонду соціального житла нема, його довго і дорого будувати. Водночас, якщо підрахувати витрати на такі компенсації впродовж 10 років, ця сума могла би покрити будівництво соціального житла і замість продовження виливання грошей у відро без дна, можна було б надалі використовувати їх на забезпечення житлом наступних у черзі людей.

Є ще один важливий аспект. Сьогодні вже важко заперечувати, що клімат змінився. Хоч нам в Україні непросто про це думати під час війни, у всьому світі зміна клімату є підставою більш серйозно звернути увагу на довготривалі наслідки наших дій, їхній вплив на добробут наступних поколінь.

Солідарність

Другий принцип, який я хочу запропонувати, — це солідарність. Так чи інакше, ми всі в одному човні. Не можемо збудувати собі закритий житловий комплекс і щасливо жити, думаючи, що соціальні проблеми навколо нас не стосуються. Вони суттєво збільшують небезпеку. У разі якоїсь невдачі чи потрапляння у складні життєві обставини, кожен чи кожна ризикуватиме опинитися за бортом корабля добробуту і не отримати жодного рятувального кола.

Відсутність солідарності є також ризиком для демократії. Зростання економічних нерівностей може стати причиною політичної радикалізації, зростання симпатії до популістських або ідеологічно крайніх політичних партій, підтримки “сильної руки” і, відповідно, скочування до авторитарних тенденцій.

Солідарність — це також питання етики і гідності. Відповіддю саме на Революцію Гідності став початок російської війни проти України у лютому 2014 року. Людська гідність — це річ, що працює лише тоді, коли вона є універсальною. Побиття протестувальників на Майдані було не лише злочином проти гідності цих конкретних людей, але й питанням гідності загалом. Якщо сьогодні так можна зробити з ними, значить завтра так можна буде зробити зі мною. Якщо суспільство не реагує належно на те, що деякі люди перебувають у негідних життєвих умовах, значить це визнається чимось нормальним, нормальним — значить таким, що може бути прийнятним для кожного.

Саме солідарність, безпрецедентна мобілізація взаємодопомоги і підтримки стала відповіддю українського суспільства минулого року на повномасштабне російське вторгнення, яка допомогла країні вистояти. Ми надавали прихисток, збирали їжу і речі, дзвонили вирішувати проблеми, допомагали незнайомцям. Ми змогли активувати велику силу, але, на жаль, функціонування нашої держави налаштоване в такий спосіб, що ігнорує її існування. Здається, прийшов час інституціоналізувати цю солідарність, яку ми показали, знайти способи, щоби вона працювало не лише у кризових ситуаціях, але й давала ефективність у щоденній діяльності, особливо там, де теперішня державна машина не дуже справляється зі своїми завданнями.

Свобода

Мій третій принцип — свобода. Що означає свобода? Я би запропонував подумати про свободу як можливість кожної людини реалізувати свій потенціал, бути тим чи тією, ким кожен і кожна з нас хоче бути, незалежно від того, що думають чи очікують оточуючі. Свобода важлива для розвитку. Свобода — це право на помилку, право експериментувати і мати систему підтримки на випадок нещасних ситуацій. Страхування, але не тільки в бізнесі, але й у житті.

Якщо ми хочемо, щоби кожна людина мала можливість реалізуватися, варто мати цю систему універсальною, доступною для всіх. Такою системою підтримки часто є друзі чи родичі, але вони є не у всіх, вони не завжди можуть підтримати.

У вівторок я був в супермаркеті. Дивився, чи є лимонний сік, коли до мене підійшла старша жінка. Дуже охайно вдягнута, з великим рюкзаком за плечима. Вона попросила купити їй батон:

— І чи можна також воду. … Ой, а можна у вас ще дещо попросити. Я так давно не їла сосисок. Чи може ви б могли мені купити?

— Можливо ще щось?

— Ой, ну може сир… Сметану.

— Може ще щось?

— Можна один банан?

— Скажіть, може треба іще щось?

— Картопельку, і кілька помідорів. Цибулю. … Ой це вже так багато, напевно все. … Чи може ще одну цукерку, я так давно їх не їла.

Свобода — це можливість не бути голодним незалежно від того, чи знайдуться добрі люди в супермаркеті, чи буде наш зовнішній вигляд викликати бажання допомогти.

Ми — країна тих хто вижили під час Голодомору, їхніх дітей, внуків і правнуків. Наша найкраща пам’ять про цю трагедію – щоби ніхто не страждав від голоду.

Ми не можемо ховати своїх померлих у траншеях. Ми не можемо бути самі собі росіянами.

Наша свобода — це можливість збудувати країну добробуту. Країну, де кожна людина має гідність. Країну, де ніхто не зазнає нелюдського ставлення, ставлення, яке ми бачимо зараз на окупованих територіях.

В одному з міст колежанки спілкувалися з бездомними людьми, які розповіли, що перший місяць після повномасштабного вторгнення був для них найкращим часом. Цей найскладніший для багатьох із нас час був для когось найлегшим. У березні 2022 року бездомні люди могли значно простіше, ніж зазвичай, отримати необхідні речі, їжу і прихисток.

У різних державах проблема бездомності має різний масштаб. Різниця в тому, які там державні політики. Державні політики — річ, яку можна змінювати. Демократія — це наш інструмент змін. Ми маємо цей інструмент, щоби робити наше суспільство і нашу державу сильнішими. Давайте використовувати його.

“Давайте триматися купи і горнутися один до одного”.

Дякую!