Анонс події

Під час війни інституції культури змушені переосмислювати свою роль у суспільстві. Громадські та культурні центри стали прихистками для багатьох людей у перші дні повномасштабного вторгнення, виконуючи функції тимчасових помешкань, укриттів та місць для збору. Тепер, відновлюючи свою роботу там, де це є можливим, культурні інституції змінюються, відповідаючи на виклики та потреби сьогодення, впроваджують нові теми та підходи у свою програмну діяльність. 

Як поєднувати у програмі інституції традиційну і сучасну українську культуру? Як уникати “шароварщини” та вийти за межі колоніального підходу, який переважав у радянський період? Як говорити про традиційну культуру, не примітивізуючи її? Як можна працювати з темами сучасного мистецтва у локальних інституціях?

У четвер, 22 лютого, з 16:00 до 18:00 за київським часом запрошуємо на онлайн-семінар про культурну програму для центрів спільнототворення. Під час спільного семінару ми б хотіли вийти за рамки сприйняття культури як виключно дозвілля, розглянути приклади того, як спільні практики та нові погляди на культуру зміцнюють спільноту, сприяють її самоусвідомленню та налагодженню зв’язків як на рівні локальної громади, так і на рівні всього українського суспільства. Після виступів спікерок і спікерів учасниці та учасники події матимуть можливість поставити свої питання й отримати на них відповіді.

Спікерки та спікери:

  • Ірина Старовойт — доцентка кафедри культурології УКУ, письменниця, членка Українського ПЕНу і гостьова дослідниця Коледжу Св. Івана Оксфордського університету
  • Анастасія Нечипоренко — координаторка діяльності міських бібліотек, управління культури ЛМР
  • Владислав Чабанюк — режисер, директор Державного історико-археологічного заповідника «Трипільська культура»
  • Ірина Каць — начальниця відділу регіональної політики та координації реформи у сфері культури Українського центру культурних досліджень, голова ГО Культурний ді@лог.

Модераторка: Мар'яна Куземська, старша експертка з місцевого розвитку та партисипації Cedos.

Подія відбудеться онлайн у Zoom. Для того, щоби взяти участь події і мати змогу приєднатися до дискусії, будь ласка, зареєструйтесь за посиланням.

Western NIS Enterprise Fund та Cedos підтримують 10 українських громад у розвитку центрів спільнототворення — доступних фізичних просторів, де люди з різних соціальних груп мають можливість зустрічатися і збиратися разом для спільного проведення дозвілля, розвитку громад, співпраці і всебічної реалізації свого людського потенціалу. Кожна з громад отримала грант у розмірі 1 000 000 грн та менторську підтримку. Цей семінар є частиною публічної освітньої програми проєкту, що складається з 6 онлайн-зустрічей, присвячених різним важливим аспектам роботи громадських і культурних центрів у громадах.

Відео події

Конспект події

Спікерки та спікери:

  • Ірина Старовойт — доцентка кафедри культурології УКУ, письменниця, членка Українського ПЕНу і гостьова дослідниця Коледжу Св. Івана Оксфордського університету
  • Анастасія Нечипоренко — координаторка діяльності міських бібліотек, управління культури ЛМР
  • Владислав Чабанюк — режисер, директор Державного історико-археологічного заповідника «Трипільська культура»
  • Ірина Каць — начальниця відділу регіональної політики та координації реформи у сфері культури Українського центру культурних досліджень, голова ГО Культурний ді@лог.

Модераторка: Мар’яна Куземська, старша експертка з місцевого розвитку та партисипації Cedos.

Ірина Старовойт

доцентка кафедри культурології УКУ, письменниця, членка Українського ПЕНу і гостьова дослідниця Коледжу Св. Івана Оксфордського університету

Останніми роками я все більше думаю про культуру як про взаємодію і про те, що українська культура зараз жива як ніколи. Ситуація великої загрози, коли ми не тільки намагаємося захиститися і зберегтися, але й відкриваємо екзистенційні питання, які вже перед нашими предками стояли не раз. Наші прабабусі й прадідусі трохи нас жаліли, вони навіть не розказували тих обставин, в яких їм доводилося робити складні життєві вибори і як при цьому вистояти й вижити. Культура – це насамперед відповідь на питання, як навіть попри найскладніші виклики залишатися людьми.

Є така думка, що треба будувати свою кар’єру неодмінно в столиці, а всі решта – міста, містечка, райони та села начебто є не важливими. Було відчуття довгий час, що після розпаду Радянського Союзу україн_ки не до кінця зрозуміли, що Київ – це не буде друга Москва в тому сенсі, що Київ не буде концентрувати занадто багато влади й ресурсів. Також побутувало хибне уявлення, що українська культура – це те, що нам показували по телевізору чи запускали по радіо до 1991 р. Шароварщина,  безкінечні народні ансамблі, танці, співи, які ніколи не мали суб’єктності. Вони ніколи не могли сказати про себе хто ми, звідки ми, чому ми робимо саме те, що робимо? Будь-які ідеологічні матриці після 1991 р. наче розчинилися, впали – одначе, виявляється, цього замало. 

Так само як, наприклад, у 1861 році, в рік смерті Шевченка, замало було того, що просто знесли кріпацтво, що кріпа_чки начебто стали на папері тепер уже вільними людьми. Для того, щоб бути вільними, треба було мати якісь ресурси, освіту, зв’язки, капітал, ідею, професію. Я жартую зі своїми студент_ками, що Шевченко не був би вже актуальний понад 200 років від свого народження, якби росіян_ки за цей час стали якимись іншими. На жаль, все, що вони практикують стосовно нас зараз – це те саме колоніальне жахіття, яке описує у своїх текстах Шевченко, проти якого він боровся і за яке йому заборонять писати та малювати. Важливо, що Шевченко був першим українцем, якому імперія заборонила писати й малювати, але вже через два роки після його смерті ця заборона стосувалася усіх україн_ок. 

Біографія ж Сковороди дуже цікава, тому що, говорячи сучасним сленгом, він став дауншифтером. Сковорода схиляється до того, що потім оберуть романтики й фольклористи – ходіння в народ. Слухання того, як люди думають, як люди рятуються, лікуються від тих жахливих ран, які наносить їм зовнішня ситуація. Однак в цьому житті тобі приділено найгіршу можливу роль та функцію за фактом твого народження. 

Дуже важливо мати оці великі культурні постаті, які можуть ніби від нашого імені артикулювати досвід і передавати його далі. Шевченко не уявляв себе без своєї спільноти та громади. Він став такою важливою символічною фігурою для Драгоманова, одного з перших українських політиків, ще навіть без політичного життя як такого. За ним іде покоління Франка, Павлика та інших, але також його племінниця Лариса Петрівна Косач, яка вибрала собі псевдонім Українка. Рівновеликої постаті у жіночому письмі в кінці XIX ст. в жодній європейській літературі на той момент немає. Леся Українка – це людина, яка мандрує світом, розуміє, що вона живе в час великих політичних зрушень, реформ і революцій – вона готує україн_ок до моменту, коли вони будуть забирати назад свої права і незалежність. Це такий філологічний підхід до державності: ми спочатку напишемо всі найважливіші меседжі, а тоді люди прийдуть і їх втілять. 

Іван Франко сказав таку важливу річ:  «Громада – це великий чоловік». І якщо ми є частиною чогось більшого, так, ми є частиною своїх спільнот, громад, то без сумніву, навіть великі проблеми опиняються нам під силу. Коли в нас є внутрішній імпульс щось зробити, ми шукаємо однодумців. Ці однодумці знаходяться, нам стає гарно. Разом ми розв’язуємо якусь проблему, а потім ми хочемо просто бути разом. Спільнота – це там, де, наприклад, на відміну від команди, не очікують, що ми будемо просто людиною-функцією від дев’ятої ранку до п’ятої вечора. Там очікують, що ми можемо мати різні ролі, можемо змінюватися, розвиватися і навіть відпочивати. Єдиний і найважливіший принцип, який діє в спільноті – це те, що ти маєш «give-and-take». 

Цікаво поміркувати про оцю невелику, а все ж таки різницю між спільнототворенням та спільнотворенням. Спільнотворення – це коли ми творимо спільно, як авторський колектив. Спільнототворення – це коли ми творимо спільноту, але цікаво чи можна творити спільноту, не творячи при цьому ще чогось іншого? У мене таке враження, що ні. Тому що спільнота дійсно пов’язана не тільки з місцем проживання, не тільки з сусідством, а з тим, що ми хочемо щось робити разом. Ми хочемо від точки А перейти якимось чином до точки Б. Це вирішування проблем є дуже важливим, що посприяло нашому з вами згуртуванню і спільнототворенню. Цьому посприяла реформа децентралізації, коли грошові потоки й рішення про місцеві бюджети почали повертатися на місця. Люди самі могли на громадських обговореннях приймати рішення, що ми робимо із нашим цьогорічним бюджетом на розвиток, бюджетом на зміну, так і в тому числі на культурні потреби.

Проводячи наше інтерв’ю до одного цікавого дослідження про те, як відбувалось спільнототворення завдяки культурним механізмам в умовах великої війни, ми прийшли до висновку, що спільнототворення має в собі оцей момент, коли людям відкриваються очі, що раніше в мене не було спільноти, а тепер в мене є – і це велика цінність. Навпаки, перед лицем великої війни найбільше люди боялися того, що вони опиняться сам на сам з війною. Коли в них були хай невеликі, але надійні довірені спільноти – це виявилося неймовірним ресурсом. Люди не розгубилися, як могли б, якби в нас цих малих і трошки більших спільнот не було. Мені здається – гадаю через кілька років спостереження підтвердять здогадку, – що українське суспільство є зараз спільнотою спільнот. Тобто ми інтегруємося у велику спільноту – українське громадянство, не поодинці, як ми на виборах заходимо в кабінки й залишаємо свій голос, а як частинки якихось колективів, суспільних утворень. І от всередині спільноти в людини виникає потреба спільноти. 

Те саме з культурою. Ми можемо не помічати, що вона оточує нас, як повітря. Ми можемо не помічати, що ми також в цій культурі постійно біженці. Але коли ми позбавлені цієї культури насильницьким способом чи жахливими обставинами, тоді нам починає бракувати цього. Це наше рідне середовище, ми хотіли б там бути і його розвивати та передавати нашим дітям. Отже, цей, деколоніальний аспект і розкріпачення свідомості пов’язаний був теж з реформою децентралізації? Демократія вона, без сумніву, про відповідальне громадянство – відповідальне за свою громаду, свої дії, свій район чи за свою область. Крім того, спільнота протистоїть токсичній концепції маленької людини, яка настільки дрібна і настільки безсила, що вона нічого не може. 

Бажання робити спільне благо та добро, яке буде більше за нас і якого вистачить на всіх – це прекрасне бажання. В культурі воно найлегше реалізовується: прочитайте книжку і передайте комусь іншому. Чи ця книжка стала меншою від того, що ви її прочитали, чи тепер в ній чогось бракує, або вона не так смакує? Ні, ви можете помножити це добро. Так само як ми можемо помножити світло, запаливши свічку від свічки. В цьому відношенні ми були й залишаємося павербанками одні для одних. Ми даємо добрі рольові моделі. І дуже важливо, щоби ми також формували сторітелінг, наративні живі історії й бібліотеки того, як ми з вами переживаємо цей страшний досвід. 

Анастасія Нечипоренко

координаторка діяльності міських бібліотек, управління культури ЛМР

Коли я прийшла працювати в бібліотеку у 2015 р., у Львові вже існувала історія про те, що сучасну бібліотеку трактували як третє місце, як місце активізації громади. Після Революції Гідності ми помітили, що у всій Україні зростала кількість низових ініціатив, з’являлась велика кількість нових громад, громадських організацій. Вони прагнули творити й потребували для цього просторів та місця. У Львові такими місцями стали бібліотеки, які почали переоблаштовувати й переосмислювати як третє місце. Це місце між домом і роботою. Дуже важливий простір для того, щоби творити здорового й активн_у  громадян_ку. Цей третій простір, де можна розвивати свої хобі, зустрічатися з друзями, знаходити нові для себе спільноти й отримувати якісний культурний продукт.

Я буду говорити про URBAN бібліотеку, одну з публічних бібліотек львівської мережі міських бібліотек. У Львові панує тенденція до того, щоби кожна бібліотека отримувала концепцію та своє унікальне обличчя. Водночас це інклюзивні простори, які працюють для всіх різних аудиторій. Важливим для формування кожної нової бібліотеки або переосмислення бібліотеки є принцип партисипації, коли ми залучаємо спільноту, місцеву громаду. Класно, коли ми залучаємо в бібліотекарські колективи культурних менеджер_ок, які допомагають мислити так, аби бачити зв’язки між різними галузями культури, між інституціями та мистецтвом. 

Три бібліотечні Case-study

Проєкт «102,5» був у фокусі мого особистого інтересу – і в тому є певний невеличкий секрет. Бо для того, аби пропонувати гарний культурний продукт, треба робити те, що тебе запалює. URBAN бібліотека розташована в центрі Львова, тобто її аудиторія – це люди, які живуть там, це студент_ки двох університетів, між якими знаходиться ця бібліотеки та мешкан_ки міста, які приїхали в цей район із власним, переважно культурним, запитом. В URBAN бібліотеці я подала свою заявку на те, щоб взяти участь в Школі культурної пам’яті у Харкові, яку організовував київський Центр сучасного мистецтва. Культурні менеджер_ки, куратор_ки, ми_сткині, театральні діяч_ки зібралися в Харкові для того, щоби тиждень досліджувати, що таке культурна пам’ять і як вона працює. В межах цього передбачалося, що учасни_ці цієї школи можуть об’єднатися навколо певного проєкту. Коли я повернулася звідти, я зрозуміла, що мене завжди цікавили два культурних феномени у місті Львові, які формували культурний ландшафт міста в 90-их та 00-их: радіо «Ініціатива» – локальне радіо, яке транслювали лише на Львівську область, і також арт-клуб «Лялька». Ці два феномени між собою були пов’язані не тільки середовищем мистецьким, не тільки актор_ками, які цими проєктами керували, але й тим, що навіть у 2016 р. є відгомін і вплив цих проєктів. 

Ми проводили інтерв’ю з представни_цями середовища та активістами, які працювали на радіо «Ініціатива». Ми опублікували опен-кол на сторінках нашої бібліотеки, що ми збираємо матеріали. Робили записи та оцифровували касети. Створили архів цього радіо. Також ми збирали матеріали з клубу «Лялька», тобто якісь флаєри, газетні вирізки. Ця дослідницька складова була важливою для нас та для самого проєкту. Ми мали лекцію, яка стосувалася виключно радіо, як мистецького медіума, де зібралися більше художни_ці, куратор_ки та люди зацікавлені тематикою. У той самий день ми провели радіо-вечірку. Ми попросили всіх учасни_ць взяти з собою навушники. Ми транслювали на трьох радіоканалах музику трьох ми_сткинь, які працювали з оцифрованим контентом з нашого архіву. Учасни_ці були у навушниках, слухали музику і водночас дивилися фотографії, які ми зібрали й після того було обговорення. Це насправді для бібліотеки була досить нетипова подія, але вона мала великий резонанс і журналіст_ки написали про це в медіа. 

«Доконане майбутнє» – це проєкт пов’язаний з аудіовізуальним мистецтвом, і у 2017 р. наша бібліотека стала однією з його локацій. У Львові регулярно відбувається фестиваль ТЕТРАМАТИКА, який репрезентує сучасні твори аудівізуального мистецтва і бібліотека була переосмислена куратор_ками та художни_цями як простір, що є репозитарієм знання, де можуть бути експоновані різні об’єкти. Частина бібліотеки тоді ремонтувалася, а половина була вже частково відремонтована. У цій відкритій частині ми провели виставку медіа-арту, водночас бібліотека була однією з локацій на маршруті у Львові, де можна було послухати різні записи створені митцями для цього проєкту. Через співпрацю з мистецьким фестивалем, його куратор_ками та учасни_цями ми робили бібліотеку видимою на культурній мапі й залучали нові аудиторії. 

Третій проєкт реалізований у 2021 р., «Книжкова Площа», стосується мережевості бібліотек. Наприклад, URBAN бібліотека є однією з 49-ти міських публічних бібліотек, які об’єднані в одну мережу. Основна ідея полягала в тому, щоби бібліотеки отримали нову айдентику, були переосмислені та відремонтовані. Кожна бібліотека хотіла репрезентувати свою діяльність та отримати впізнаваність. А ми як управління культури хотіли також популяризувати й поширювати інформацію, розширювати коло аудиторій бібліотек. Саме тому цілий день дворик міської ратуші зайняли бібліотеки й вони там проводили великий буккросинг.

Команда бібліотеки організовувала буккросинг так, щоби протягом кількох місяців мешкан_ки могли приносити свої книжки, які готові віддати, в музеї, в різні культурні інституції. Відповідно, віддаючи книжки, люди отримували талончик, на якому зазначалася кількість книг, які вони зможуть отримати на ярмарку. У цей день, крім ярмарку, була також культурно-освітня програма, де були перекладач_ки, ми_сткині. Коли ви починаєте робити якийсь проєкт чи готувати подію, важливо спитати себе, для чого і для кого ви це робите? Що це може принести для бібліотеки та для спільноти? Як довго можна втримати інтерес і зацікавлення відвідувач_ок, які прийшли вже в бібліотеку, або на вашу подію?

Такі події дуже добре впливають також на розуміння того, як і де працюють бібліотеки. Ми роздавали брошури з інформацією про бібліотеки, щоби потенційні відвідувачі згодом потрапили до них. Бо бібліотека відкрита для тих, хто приходить за запитом на культурний продукт, книжки, освіту. Крім цього, бібліотека – це майданчик для тих, хто хоче поділитися якимись своїми майстерностями, своїми знаннями, тобто організувати у вас, або спільно з вами, якусь подію для громади. 

Владислав Чабанюк

режисер, директор Державного історико-археологічного заповідника «Трипільська культура»

Державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура» репрезентує когорту музейних закладів, які знаходяться не в містах, і навіть не у невеликих містах. Це село, у якому проживає менш ніж п’ятсот людей. Саме у нас, біля Умані, знаходяться найбільші поселення у світі додержавного періоду історії людства і вісім великих поселень входять до складу нашого заповідника. Найбільше – це поселення Тальянки, яке існувало майже 6 тис. р. тому площею 4,5 км2, де знаходилося 3 тис. будинків. І щороку, до початку великої війни, тут проходили археологічні дослідження. Минулого року вже реанімували невеликі розкопки й плануємо цього року їх продовжувати. Маємо два реконструйованих трипільських житла. Ми мали змогу це створити завдяки співпраці з багатьма нашими друзями та допомозі від незнайом_ок.

Це приміщення – фельдшерсько-акушерський пункт села, який не працював. Довелося докласти величезних зусиль для того, щоб він поступово перетворився у музей з фондами. На жаль, бюджетне фінансування дуже швидко закінчилося, лише протягом двох років нам виділялися кошти, зокрема на реконструйовані житла. Ми повинні були щось із цим далі робити: або ми чекаємо бюджетне фінансування, або ми беремо ініціативу у свої руки, збираємо людей і починаємо завершувати цю будівлю. За два роки вона просто почала розсихатися й ще за кілька років це все могло б завалитися. Тому ми спочатку провели таку Трипільську толоку, де зібрали друзів. Тоді ще не так активно використовували соціальні мережі, але якось телефонним способом та переказами ми зібрали приблизно 70 людей.

Потім, коли ми закінчили цей будинок і ніби не було потреби в толоках, народ почав вимагати свята – спільно щось робити, приїжджати до нас. Це стало нашою щорічною традицією – Трипільська толока, коли приїжджало десь 300-400 людей з різних куточків України і ядром був наш колектив та люди, які тут живуть. Однак нам потрібно було організувати не просто роботу, а й вигадати де гостям переночувати, поїсти. Тому в організаторський процес залучили багато людей, які були об’єднані однією ідеєю Трипільської толоки. Люди приїжджають до нас і допомагають нам будувати наші трипільські будинки. У перспективі є створення скансену і поступово ми рухаємося до цього. У нас  є така покинута і заросла деревами територія, яка має бути огороджена і де ми будуємо кілька жител, де відвідувач_ки зможуть пожити в умовах, наближених до трипільського часу.

Зараз діє 7 музейних зал, які розповідають про різні аспекти існування трипільської культури. У нас одна з найбільших трипільських колекцій в Україні. Якщо взяти по одиницях зберігання – такий музейний термін, – то їх уже більше як 96 тис. одиниць 57-ми поселеннями України. За 20 років нашої роботи вже приблизно 900 студент_ок різних ЗВО на базі нашого заповідника пройшли археологічну практику. Це відбувається влітку, тому це не просто проведення практики, а й толоки, різні музейні свята, які ми організовуємо. Ми часто проводимо мистецькі виставки художни_ць. скульптор_ок, майстр_инь народного мистецтва. До відкриття долучаються й наші приїжджі друзі й місцеві. Дуже приємно, коли люди, які були колись нашими земля_чками, приїжджають сюди навіть коли вже немає їх родич_ок. Беруть участь у різних музейних заходах, допомагають, вкладають тисячі доларів у музей. 

Останній рік перед початком повномасштабного вторгнення ми почали проводити експерименти щодо реконструкції трипільських горнів, тобто гончарних печей для випалювання кераміки. Саме на наших великих трипільських поселеннях  у 2013 р.  були відкриті величезні горна, як для того часу, не лише для території України, а для світу. Вони випередили свій час більш як на 2 тис. років і, звісно, це важливо для науки, але також це має бути цікаво відвідувачам. І цю наукову складну тему потрібно правильно показати та візуалізувати – як вони могли працювати. Ми втілювали це в життя разом із нашими місцевими гончар_ками за кілька років. Тобто ми збільшили своє музейне коло людьми, які не є штатними працівниками заповідника, але які багато в чому доповнюють нас. І після кількох невдалих спроб нам вдалося досягнути правильної температури й перетворити глиняний посуд у керамічний – це все результат спільної справи. Залучені до цієї роботи археологи_ні вже навіть купили собі хати й частину року живуть тут. 

Оскільки  я займаюся кіно і ми маємо багато друзів з цього середовища, то їх підтягуємо періодично до себе і раз на два тижні проводимо такі суботні кінозустрічі. До нас приїжджають відомі режисери та розповідають про свою творчість і ми дивимося одне з їхніх фільмів. Через відстань до великих міст такі кінопокази зорієнтовані на місцеве населення – нашу громаду та сусідні села й містечка. Також ми запустили наше музейне свято – Купайло в Легедзиному. Це спільний музейний проєкт з музеєм Івана Гончара. У 2021 р., наприклад, до нас приїхали 3,5 тис. людей. Якщо у перші роки толок ми могли спокійно поселити по селу чи по друзях добру сотню людей, то зараз ми цього вже зробити практично не можемо. Люди, які ще дітьми у нас були, вже виросли, і вони привозять своїх друзів у ці хати, тож на ці події вже немає вільних місць. 

Ірина Каць

начальниця відділу регіональної політики та координації реформи у сфері культури Українського центру культурних досліджень, голова ГО Культурний ді@лог

Я говоритиму про приклад трансформації сторічної хати-мазанки в селі Чернещина, Краснокутської громади, Харківської області. Моя мета зв’язати теорію з тим, як це втілюється на рівні малої громади в конкретному практичному прикладі. Мова про те, що ми всі говоримо про нову роль культури, спадщини їх потенціал для сталого розвитку громад. 

Культура та сталий розвиток

Культуру можна розглядати: 

  • У сталому розвитку. Дуже часто говорять про те, що культура сприймається у нас виключно як дозвілля, як творчий сектор. Тоді ми маємо загрозу, що в нас буде та звична нам риторика, що культура – це п’яте колесо до воза і вона недофінансовується. Коли культура, як на першому зображенні, це окремий сегмент – вона не може багато принести й кажуть, що це не на часі;
  • Для сталого розвитку. Якщо її розглядати провідником між трьома вимірами сталого розвитку і розуміти, що культура може щось привносити, може бути посередником між економічним та екологічним розвитком і привносити в соціальний розвиток громади;
  • А ще культуру можна розглядати саме як сталий розвиток. Коли розвиток громади базується на основі її культурного життя. І в цьому підході в центрі стає людина і все, що пов’язано з нею і є життям громади. Тобто людина невід’ємна від її історії, від тих традицій, знань, умінь та практик, які вона втілює в життя. І в такому контексті неможливо відділити від людини її добробут, її соціальні права та соціальний статус в цій спільноті. І ми розуміємо, що культура – це те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людини. 

Чим може бути хата-мазанка в культурному житті громади? Важливо поглянути на 3 напрямки:

  1. Зв’язок з минулим. Це про пам’ятання наших предків. Вона оспівана у багатьох писемних творах та в широкій палітрі мистецьких творів. І це, власне, те, що дає зв’язок громаді з її минулим, дає можливість озирнутися і відчути певну стійкість, зрозуміти, ким ти є;
  2. Актуальність сьогодні. Потенціал цієї хати-мазанки в контексті культури й спадщини не обмежується лише поглядом назад, тому що в Краснокутській громаді хата мазанки –  це звичне життя людей. Не як матеріальний об’єкт, а як ті знання і соціальні практики, які побутують і є живими сьогодні в цій громаді. Йдеться про мазання, толоки, традиційну кухню – про все, чим живе громада. Хоч і можна було б обрати інші сценарії розвитку. Наприклад, назвати це музеєм – і програмне наповнення відрізнялося б;
  3. Погляд у майбутнє. Це живі традиції, бо громада стоїть на глині. Люди досліджують ці практики й ідентифікують себе з ними. Важливою є і передача цих традицій та знань для наступних поколінь. Це не реконструкція – це, швидше, відновлення, яке базується на актуальних знаннях і вміннях громади. На стратегічному рівні – це підтримка локальної ідентичності. Дослідження, передача традиційних знань і  вмінь – це і є охорона самої нематеріальної культурної спадщини.

Якими мають бути заходи для центрів спільнототворення? Важливо, аби заходи були не просто цікавим, бо цікавість може швидко зникнути, а щоб вони відповідали на запити спільноти – жива практика. Толоки й мазання в цій громаді – це про те, що знання не зупинилися в минулому, знання практикуються зараз. А якщо знання практикується зараз, воно є живими й динамічними, воно розвивається разом із людьми та із цією спільнотою. Це значить, що цих знань торкається технічний прогрес, сучасні підходи та технології. Майстер-клас із виготовлення саманних блоків, який відбувався на базі цієї хати-мазанки, якраз і демонстрував багаторічне дослідження місцевого майстра-дослідника. Він прямо на майстер-класі демонстрував, що і як робили їх предки, а потім показував, як він за багато років доопрацював технології. Ці блоки тепер набагато міцніші та відкривають погляд в майбутнє та стають актуальними з погляду повоєнного відновлення. Він просуває ідею швидкого дому, коли багато родин потребуватимуть швидких рішень.

Коли ми говоримо про соціальну згуртованість, нам не йдеться лише про дозвілля. Насправді соціальна згуртованість – це і про розбудову довіри між людьми, побудову довіри до інституцій. Цей проєкт якраз і базується на міжсекторному багаторівневому партнерстві. Тобто залучені багато людей та організацій. Партнерство вибудовується, тому що неможливо одній організації або одній людині так далекоглядно дивитися і підтримувати такі стратегічно важливі напрямки. Воно базується на участі, враховується інклюзивна основа, бо це важливо для соціальної інтеграції й врахування потреб та доступність до цього простору для всіх соціальних груп.

Дискусії лідерів думок про важливі актуальні теми для громади – це один із напрямків розвитку цього простору. В громаді вже відбулася дискусія про переосмислення спадщини, впливи радянської влади на традиційну культуру, на життя людей, про те, як вивозили людей з села. Подібні теми мають підійматися в таких просторах і це також є культурною програмою. Ми говорили про актуальні виклики, збирали гроші для сил оборони, вручали пам’ятний орден загиблому воїну. Неможливо зараз відокремлювати щось і вважати, що це лише культурна програма, а інше має відбуватися в інших просторах.

Звісно, неможливо в кожному селі відремонтувати або зробити хату-мазанку. У громад різний локальний контекст, різні соціальні практики, які з різних причин збереглись і практикуються. У містах свій контекст – і це не виключає того, що там є жива спадщина, живі традиції і якісь дуже важливі соціальні практики для спільноти. Але потрібно шукати «хату-мазанку» у своїй спільноті. Зробити минуле частиною нашого майбутнього.
Зробити минуле частиною нашого майбутнього

Дуже часто, коли ми говоримо про культуру і спадщину, ми зосереджуємося на насолоді. Набагато простіше побачити в культурі й спадщині атракційну складову. Вона очевидна; це те, що захоплює, надає емоцію, є привабливим та видимим. Проте в цій діаграмі потрібно починати з розуміння. Саме розуміючи культурну спадщину, люди починають її цінувати. Якщо ми фокусуємося на насолодах, то завтра у нас діти всі вдягають вишиванки й ми будемо слухати українські пісні. А от якби ми фокусувалися на розумінні, то ми б вивчали вишивку нашого регіону, якісь характерні знаки, обереги. Діти б краще розуміли це, почали б захоплюватися, переосмислювати та привносити щось сучасне у цей спадок. Вона живе з людьми, вона має збагачуватись і наповнюватися сучасними підходами та баченням. І лише тоді наші діти будуть її розуміти та цінувати, вона стане актуальною для них. Коли люди щось цінують, вони автоматично починають турбуватися про цю культурну спадщину, а турбуючись – насолоджуються нею.