Анонс події

На війні щодня гинуть військові та цивільні, Росія руйнує українські міста і культурну спадщину. Потреба гідно вшанувати і зберегти пам’ять про ці події є дуже важливою вже зараз. У громадах виникають імпровізовані місця пам’яті, з'являються пропозиції перейменувань, ведеться робота над збереженням історичних артефактів. Водночас, люди потребують часу для горювання та оплакування, але також місць заспокоєння, просторів для вшанування пам’яті та спогадів.

У четвер, 2 березня, з 14:00 до 16:00 за київським часом запрошуємо на воркшоп про пам’ять і меморіалізацію із залученням громади на прикладі проєктів комеморації, музеєфікації і створення місць пам’яті в Україні і за кордоном. Під час події поговоримо про те, як знайти баланс між потребою мати час на проживання травми і бажанням якнайшвидше здійснювати меморіалізацію, які кроки потрібні для вшанування пам’яті, як уникнути конфліктів при цьому, яким чином інтегрувати місця пам’яті у простір міст і громад.

Спікери й спікерки:

  • Оксана Довгополова кураторка платформи культури пам'яті Минуле/Майбутнє/Мистецтво, докторка філософських наук
  • Світлана Шліпченко голова Центру урбаністичних студій, кандидатка філософських наук
  • Дарина Вільхова соціологиня, дослідниця Центру просторових технологій
  • Ірина Склокіна історикиня, дослідниця Центру міської історії у Львові

Модераторка:

  • Марія Грищенко, соціологиня, дослідниця міст

Подія відбудеться онлайн у Zoom з синхронним перекладом між українською й англійською мовами. Для того, щоби взяти участь події та мати змогу приєднатися до дискусії, будь ласка, зареєструйтесь за посиланням.

Ця подія продовжує серію воркшопів про партисипацію в громадах у контексті створення місцевих програм відновлення. Її організовано за підтримки Європейського Союзу і його держав-членів Німеччини, Швеції, Польщі, Данії, Естонії та Словенії через Програму «U-LEAD з Європою». Зміст події є виключною відповідальністю аналітичного центру Cedos та не може жодним чином сприйматися як такий, що відображає погляди Програми «U-LEAD з Європою», уряду України, Європейського Союзу і його держав-членів Німеччини, Швеції, Польщі, Данії, Естонії та Словенії.

Відео події

Конспект події

Спікери й спікерки:

  • Оксана Довгополова, кураторка платформи культури пам’яті Минуле/Майбутнє/Мистецтво, докторка філософських наук
  • Світлана Шліпченко, голова Центру урбаністичних студій, кандидатка філософських наук
  • Дарина Вільхова, соціологиня, дослідниця Центру просторових технологій
  • Ірина Склокіна, історикиня, дослідниця Центру міської історії у Львові

Модераторка:

  • Марія Грищенко, соціологиня, дослідниця міст

На війні щодня гинуть військові та цивільні, Росія руйнує українські міста і культурну спадщину. Потреба гідно вшанувати і зберегти пам’ять про ці події є дуже важливою вже зараз. У громадах виникають імпровізовані місця пам’яті, з’являються пропозиції перейменувань, ведеться робота над збереженням історичних артефактів. Водночас люди потребують часу для горювання та оплакування, але також місць заспокоєння, просторів для вшанування пам’яті та спогадів.

На цьому воркшопі учасни_ці поговорять про те, як знайти баланс між потребою мати час на проживання травми і бажанням якнайшвидше здійснювати меморіалізацію, які кроки потрібні для вшанування пам’яті, як уникнути конфліктів, яким чином інтегрувати місця пам’яті у простір міст і громад.

Про що варто замислитись, плануючи меморіал

Оксана Довгополова

Культура пам’яті та колективна пам’ять є колективним відображенням ціннісного фрейму, в якому ми живемо, і який задає ту картинку майбутнього, яку ми хочемо бачити. Коли ми говоримо про пам’ять — ми говоримо насамперед про майбутнє. Ми в платформі культури пам’яті Минуле/Майбутнє/Мистецтво брали участь у одному дуже важливому, але, на жаль, не реалізованому проєкті створення меморіалу Голодомору в Мелітополі, який мав відкритися у 2022 році. Ми намагалися віднайти формулу співпраці громади, міської влади, професійної спільноти та сучасних митців, аби спільно випрацювати новий меседж. Звісно, у кожного з нас в бекграунді є досвід роботи з травматичним минулим, але досі ми мали досвід з трагедіями, що відбувалися десятиліття тому. Не зважаючи на те, що війна йде уже 9 років, лише минулого року вся Україна зіштовхнулась з питаннями, які раніше не поставали: ми побачили перші деокуповані території та що відбувалося під час воєнних дій, наслідки масових злочинів. Ми з колегами одразу почали отримувати запрошення до співпраці, тому що почали виникати проєкти меморіалізації. Здається, що створити меморіал дуже просто, адже ми знаємо, що насправді відбулося, але виникає купа проблем. Також створення меморіалу під час війни — свого роду терапія, адже ми ніби з майбутнього, коли війна вже закінчилася, і ми перемогли, дивимося на те, як ми будемо пам’ятати. З іншого боку, виникає таке явище як «фаховий інстинкт», тобто коли людина шокована, вона у своєму фаховому полі починає робити дуже швидкі рухи. Наприклад, після Бучі ми були шоковані і одразу починали щось робити, так само архітектори дуже швидко створили візуальну пропозицію, аби вгамувати свої власні переживання. Саме тоді до нас звернулося Державне агентство розвитку туризму, яке отримувало величезну кількість запитань стосовно наявних пропозицій меморіалізації, і ми почали шукати відповідь на те, як з цим працювати. Ми спілкувалися з громадами Ірпеня, Бучі, спільнотою туроператорів Херсона.

Найперше, що потрібно собі зауважити, коли з’являється ідея створити меморіал, що якщо нас турбує створення матеріального об’єкту, то це не про пам’ять, не про меморіальну культуру. Матеріальний об’єкт — останнє, що має виникнути і попередня робота з пам’яттю може бути дуже довгою. На початку важливо відповісти собі на питання: для чого ми створюємо меморіал? Яку історію ми розповідаємо? Про що ми хочемо повідомити? Про те, що загинули люди? Але це не обов’язково перший меседж, який ми повідомляємо. Має бути якась історія. Зараз ці процеси в Україні досить стихійні, і в різних місцях люди по-різному розповідають історію. Це не про множинність поглядів. Це про те, що одна людина, побувавши в різних місцях, почувши різні історії, може не сформувати цілісної картини. Тож від однієї з громад ми отримали запит про напрацювання спільного наративу. В таких випадках ми маємо об’єднувати зусилля, аби створити спільну картинку у її різних строкатих проявах. На жаль, ми вже маємо конкуренцію пам’ятей, і це виклик, який ми маємо спільно подолати. Якщо ми будемо конкурувати за те, хто найголовніший у війні чи у травмі, ми лише зробимо собі гірше.

Звернімося до Національного меморіалу 11-го вересня в США. Здавалося б, зрозуміло, що відбулося. Він присвячений пам’яті жінок, чоловіків та дітей, які були вбиті терористами в атаках 26-го лютого 1993 року та 11-го вересня 2001 року, тобто він присвячений одразу двом подіям. В першій загинуло всього 6 осіб, якщо їх порівнювати, то друга видається набагато масштабнішою за першу. Коли меморіал називається так, нам повідомляють про життя як найвищу цінність, без протиставлення двох терористичних атак, адже згадуються обидві трагедії. Це вже задає ціннісний фрейм. Коли на території України ми створюємо меморіал щодо війни, що ще триває, ми маємо тримати в голові ціннісний фрейм: кому він присвячений?

Наступне питання: для кого? Меморіали можуть бути дуже різними, мати різний масштаб. Це може бути маленький локальний меморіал, який зможуть зчитувати лише люди, які живуть поряд і створили його. І це нормально. Це може бути національний меморіал, який важливий для всієї України і репрезентує якусь подію усьому світу. Для кожного з варіантів буде різна мова, адже зчитуватимуть її різні люди. Маленький локальний меморіал не гірший, він просто інший і потребує іншого залучення професійної спільноти, оточення. Якщо ми створюємо меморіал, який важливий для ширшого кола, ми маємо випрацювати таку мову, яка буде зрозуміла не лише людям з нашого середовища, а й тим, хто приїде з іншої країни, якщо ми хочемо, щоб вони нас почули.

Національний музей і меморіал 11 вересня

Я вже згадувала, що пошуки рішень для меморіалу мають терапевтичну функцію, і хотіла б згадати конкурсне завдання до меморіалу на честь 11-го вересня. Організатори написали: «Ми вдячні усім, хто бере участь в конкурсі — кожен з вас бере участь у лікуванні ран». Працівники центру розповідали, що їм подавали проєкти намальовані на папірчику — так людина намагалася вкласти душу у пошук цієї мови. Це спільне лікування ран. Організатори конкурсу кажуть, що те що вас багато, означає, що ми не наодинці зі своїм горем. Це таке заохочення і повідомлення всім, чий проєкт не буде вибрано, що його було зроблено недарма, адже це спільне зусилля для лікування ран. Для України це дуже важливий меседж. Ми не маємо наввипередки створювати меморіальні об’єкти і сперечатися, кого першого вшанують. Процес обговорення є тим шляхом меморіальної культури, який дає можливість лікувати рани. На нашому сайті є курс лекцій про дарк-туризм, який покликаний стати основою щодо стратегії відвідування місць трагедій цієї війни.

Марія Грищенко: З чого варто починати дискусію про меморіалізацію в громадах?

Оксана Довгополова

Цей процес починається зі збирання історій. Минулого року відбувся бум із запису усних історій. Це дуже важливо, адже ми маємо записувати, збирати артефакти та зберігати їх. Також важливо документувати стихійні меморіали, аби бачити, в якій формі люди висловлюють свої почуття. Наступне — проговорення  спільного меседжу з людьми не тільки зсередини, а й зовні.

Військові меморіали як місця пам’яті

Ірина Склокіна

Оксана дуже влучно підкреслила той момент, що в процесі меморіалізації дуже важливими є залучення і взаємодія спільноти, а не кінцевий продукт. У цьому контексті я би хотіла поговорити про військові меморіали. Є думка, що вони насамперед потрібні для живих, адже є місцями терапевтичної роботи та місцем творення спільноти. Родичі загиблих можуть перебувати в певній ізоляції, переживаючи сильний біль і страждання, тож відвідуючи такі місця, вони можуть зустріти інших родичів. Також мають можливість у формі ритуалу, культурного пропрацювання усе-таки виходити на своє майбутнє, на те, що життя триває. Основне завдання меморіального кладовища – не тільки пам’ять про минуле, але й можливість рухатися й жити далі. Є низка проблем довкола творення військових і меморіальних кладовищ. Це різниця між завданнями національної держави та місцевої громади, тому що на багатьох світових прикладах стало зрозуміло, що національна держава монополізує представлення історії війни, а також могил, пам’яті про самих військових у просторі кладовища. Це часто може відрізнятися від бажання родин, які хотіли б бачити родича похованого близько до членів сім’ї, а не в національних пантеонах, десь у столиці, говорячи про плани створення національного військового кладовища у Києві.

Наступна проблема — соціальна нерівність. Усе, що стосується матеріального, кидає великий виклик, адже йдеться не лише про символічне, а й про гроші Соціальна нерівність між людьми часто відбивається в кладовищах, в масштабі і дизайні поховань. Військові кладовища покликані вирішити цю нерівність за рахунок однакових уніфікованих поховань. Після Першої світової війни вони почали з’являтися як відображення творення ідеї демократичної нації, коли офіцери і солдати мали знайти своє місце в рамках одного дизайну. Але це не знімає питання нерівності, адже завжди виникають дебати щодо того, хто заслуговує чи не заслуговує бути похованим. Проблеми виникають тоді, коли проходять роки після війни і помирають не лише ті, хто загинули на війні, а й ветерани, які повернулися. Вони мали ще якесь життя після завершення війни, і не завжди їхня поведінка вписувалася в канони героїчного образу воїна-переможця чи захисника-визволителя. В українському законодавстві є вказівки, що мають право бути похованими на таких кладовищах ті, хто не мали кримінального переслідування. Це не вирішує проблему, все одно залишається змагання, хто достойний, хто недостойний, хто достойний більше в умовах обмеженого ресурсу.

Смт Пологи Запорізької області, 1954. Джерело: Архів Пшеничного

Занурившись в історію, варто також говорити про ті військові кладовища, які сьогодні створюються і будуть створюватися на вшанування російсько-української війни. Вони виникають зовсім не в порожньому, а в насиченому просторі, де ми маємо поховання з багатьох попередніх воєн. Якщо говорити про саморобні практики вшанування, то після кожної війни (в тому числі Другої світової) перші роки та десятиліття були дуже важливим періодом, коли вшанування загиблих здійснювалося їхніми побратимами або родичами. Через десятиліття дерев’яні трикутнички на зарослих могилах заміщалися монументальною радянською пропагандою або ж просто зникали в ландшафті. Тож етап вшанування є дуже-дуже цінним, тому що показує живу пам’ять, участь реальних людей і динаміку пам’яті, а також забуття. Прийняття факту забуття і того, що природа бере своє на кладовищах — теж важлива правда. Нам сьогодні боляче і важко це прийняти, але це також частина життя і майбутнього, що не всіх будуть пам’ятати. Пафосний лозунг, що ніхто і ніщо не забуто, ніколи не реалізується на практиці. Тільки від нас залежить, що саме, як і якими зусиллями ми будемо пам’ятати.

Один з прикладів, який я вивчала, це військове кладовище Станіславова, тобто Івано-Франківська. Він цікавий з огляду на процесуальність, що навіть в радянські часи, коли це був пропагандиський проєкт, коли на новоприєднаних територіях місцеве населення ніби-то з ентузіазмом вшановувало радянських воїнів, і тут дуже широко використовувалася партисипація. Це була певна експлуатація фізичної сили людей, працівники всіх можливих підприємств та організацій в Станіславові брали участь у спорудженні цього кладовища. Для цих людей ставлення до місця було інакше, ніж якби це була конструкція професіоналів. Тобто оголошення про конкурс, чи то розробка дизайну, чи якесь прибирання, чи документування, архівування — це все можливі форми залучення людей. Навіть такі забронзовілі форми вшанування, як, наприклад, цей пам’ятник з 1970-х років з Харкова.

 Пам’ятник воїну-визволителю, Харків

Коли я записувала усні інтерв’ю про нього, то відкрилося, що багато хто з харків’ян має особисте ставлення навіть до таких пам’ятників. Наприклад, працівники різних науково-дослідних установ брали участь у розробці специфічних матеріалів для виконання цього пам’ятника. Робітники підприємств брали участь в монтажі, що було надзвичайно великим викликом, враховуючи тогочасні технології. Тобто дуже багато людей мають фізичну, тілесну пам’ять про участь у творенні цього, для них існує тісна емоційна прив’язка, не зважаючи на те, що це є об’єктами пропаганди.

 «Залізний трон АТО», Запоріжжя

Це такий приклад вернакулярної пам’яті, творення меморіалу знизу. Це уламки, фрагменти руйнувань і зброї, які були поєднані в залізний трон АТО, який подорожував Україною і виставлявся в різних публічних просторах, будучи інструментом фандрейзингу. Для різних воєн характерно використання уламків зброї або транспорту, іншої військової техніки на позначення місця поховання. Це така низова творчість військових побратимів, свідчення їхньої особистої участі у вшануванні, що є потужним інструментом для терапії і творення їхньої спільноти. Аби будувати низову демократичну спільноту, ми маємо бути чутливими до того, як самі люди хочуть пам’ятати.

Одним з прикладів уніфікованих поховань є військові поховання на Личаківському кладовищі. У США таким прикладом є Арлінгтонське національне кладовище, де держава має цілковиту монополію на те, як мають виглядати місця поховання. Дуже раджу статтю Христини Сільвестер, де вона розповідає про десятирічну боротьбу родичів за право змінювати зовнішній вигляд могил, щось додавати, проводити свої ритуали. Це боротьба з державою, яка хоче отримати монополію на біль і на представлення історії війни як чистенької вилизаної історії про героїзм, про перемогу чи виконання обов’язку. Це така санітарна вичищена версія, вона не говорить про страждання, зневагу, посттравматичні психічні розлади. Фактично родичі намагаються повернути загиблих з героїчного міфу, який ігнорує проблеми ветеранів, до іншого, цивільного, боку їхньої ідентичності. Дуже важливо знаходити такі форми залучення для родичів, щоб вони могли гідно представити свій особистий біль і частину життя загиблих поза війною. Має відбуватися радикальна зміна підходу від уславлення держави до сприйняття громади і родичів як замовника, коли основною метою створення і підтримання в належному стані місця поховання є терапія родичів і тих, хто пережив трагедію. Також важливо пам’ятати про екологічну сторону кладовищ, адже вони є недоторканими територіями консервації біорізноманіття.

Арлінгтонський національний цвинтар

Марія Грищенко: Як можна віднайти баланс між тим абстрактним героїчним особистим образом, що пропонує держава і особистим аспектом, які хочуть привнести родичі та громада?

Ірина Склокіна

Зазвичай на такі питання питання відповідають, що потрібно залучити всіх стейкхолдерів. Але я також погоджуюсь з відповіддю пані Оксани на аналогічне питання: подивитися на те, що у вас, у громади, вже є. Не всім потрібно слідувати одному шаблону, запрошувати міжнародних зірок для створення меморіалу, не всі залучать місцевий бізнес. Якщо подивитися на ініціативи, які існують, часто можна відкрити багато прекрасних ініціатив: приватні музеї, активні ветерани, активна бібліотека, яка щось готова робити, молодь, яка готова зробити онлайн-проєкт.

Місця пам’яті в міському просторі

Світлана Шліпченко

Сьогодні ми так чи інакше торкалися теми церемоній вшанування пам’яті, які прив’язують нас до меморіалів, до фізичних об’єктів. Церемонії вшанування пам’яті можна проводити до того, як проєкт буде реалізовано, тут теж треба домовлятися про те, як це буде здійснюватися, аби уникнути непорозумінь. Тимчасові меморіали з’являються, адже людям потрібно якесь фізичне місце, де можна згадати загиблих. Окрім здійснення терапевтичного ефекту під час обговорення меморіалу, відбувається багато практичних речей: погодження ділянки, підготовка матеріалів для проведення конкурсу. Меморіал 11-го вересня відкрили аж у 2012 році, але це не означає, що до цього не було ніяких меморіальних заходів. У жовтні 2001 року відбулося виконання симфонії Брамса філармонічним оркестром Нью-Йорку, також інсталяція з променями світла почала відбуватися з 2002 року.

Потрібно зважати на розмір і можливості громади, втілюючи проєкти меморіалізації. У обласного центру є спроможність залучити більше коштів і запросити міжнародних експертів, а от в малій громаді таких ресурсів немає, однак там можливо залучити більше людей до обговорення, це може навіть забезпечити більшу прозорість процесу.

Хотіла б навести приклад з конкурсом на Територію Гідності у 2014 році, для мене це позитивний досвід. Я була долучена до громадських обговорень, була членкинею експертної ради. Обговорення були відкриті, на них міг прийти хто завгодно, спочатку це був абсолютно стихійний процес, а потім ми запланували низку громадських обговорень і дискусій спільно з архітекторами і Департаментом містобудування, інформували людей, що ми хочемо якісний результат, про різні комеморативні практики. В результаті ми сформували завдання для міжнародного відкритого конкурсу.

Пошкоджена будівля Міністерства оборони Югославії в 2005 році

Руїни нагадують нам про події, що відбувалися. З часом їх можна відновлювати, залишити руйнуватися далі або музеєфікувати. Так, у Києві повністю перебудовано після Другої світової війни Хрещатик, за винятком двох кварталів, і немає жодної таблички про те, що там відбувалось. Велике питання постане в Харкові щодо того, що робити з обласною адміністрацією, яка мала статус пам’ятки, а тепер не підлягає відновленню. В Сербії є приклад зі зруйнованим Міністерством оборони, з яким влада нічого не хоче робити, а серби ставляться до цієї будівлі як до меморіалу, при тому, що міська влада цього не заохочує та навіть планує там зробити готель чи середньовічний музей.

Робота з пам’яттю через діджиталізацію та збір персональних історій

Дарина Вільхова

Є такий напрям як розслідувальна дослідницька журналістика, він активно розвивається в Україні. Це, наприклад, розслідування воєнних злочинів, порушення прав людей, спираючись в основному на пошук і аналіз відкритих даних, застосування просторових методів. Ми також послуговуємося такими методами. У 2020 році ми робили дослідження Бабиного Яру просторовим методом, працювали з архівами, зі свідченнями очевидців. Після 24 лютого ми почали співпрацювати з нашими колегами з організації Forensic Architecture, зокрема ми розслідували атаку на київську телевежу.

Модель драмтеатру у Маріуполі, доступна на сайті theater.spatialtech.info

Коли ми звернулися до театру в Маріуполі, стало зрозуміло, що з трагедією такого масштабу немає сенсу поспішати, намагатися зробити багато і швидко, натомість варто працювати глибоко і довго. Специфіка цієї ситуації в тому, що під час атаки місто перебувало в ізоляції, і ми не маємо доказів, що засвідчували її момент. Також в української сторони не було змоги отримати доступ до місця трагедії. Зараз територія перебуває в окупації, і там відбуваються різні маніпуляції, починаючи від зйомки пропагандиських матеріалів, закінчуючи тим, що театр наразі зносять і збираються на його місці будувати іншу будівлю. 

Ми не знаємо, скільки людей там загинуло, хто вони, де вони поховані. Ми розглядаємо цей випадок з погляду воєнного злочину, також для нас важливо, що саме було зруйновано, яка роль цього місця для містян, яка його роль в історії, що це культурна та історична пам’ятка. 

Основними інструментами для нас є агрегація та архівація різних даних. Далі ми використовуємо 3D моделювання, яке є інструментом дослідження та репрезентації його результатів. Основне для нас — робота зі свідками та свідкинями. Вони для нас не просто джерело інформації і не об’єкт дослідження, це насамперед люди, які пережили трагедію, активні учасники та учасниці дослідження. Ми вважаємо, що ми з ними співпрацюємо задля досягнення спільної мети — встановлення справедливості та формування адекватної пам’яті про цю подію. Нам важливо, щоб взаємодія з ними відбувалася прозоро і за їхньої активної згоди. 

Ми проводили наративні інтерв’ю, на базі яких готувалися до просторових інтерв’ю або situated testimony — це взаємодія з людьми перед екраном, де є плани, карти, фото разом з моделером і фасилітатором, що передбачає реконструкцію спогадів. На виході ми отримуємо модель окремих просторів. Завдяки інтерв’ю ми також зрозуміли, що в період з 24 лютого до 16 березня, в театрі відбувалася важлива історія, адже там в якийсь момент зібралося близько двох тисяч людей. Частина з них взяли на себе відповідальність облаштувати місце для проживання, в умовах відсутності світла, води та під обстрілами. Утворилася така комуна, як вони самі себе називали, яка чинила опір. Історія цього опору не менш важлива, ніж сама трагедія. Їй ми хочемо відвести один з матеріалів, який вийде за результатами дослідження.