Що громадські та культурні центри можуть запропонувати ветеранам і ветеранкам

Спікерки:

• Оксана Коляда, голова правління ГО Простір Можливостей, координаторка Коаліції ветеранських просторів. Міністерка у справах ветеранів 2019-2020 років;
• Катерина Луцик, ветеранка, голова громадської організації Захист – об’єднання волонтерів;
• Марія Петришин, керівниця ГО Перший жіночий ветеранський простір «РеХаб», директор Будинку воїна.

Модераторка: Мар’яна Куземська, старша експертка з місцевого розвитку та партисипації Cedos.

Оксана Коляда

голова правління ГО «Простір Можливостей», координаторка Коаліції ветеранських просторів. Міністерка у справах ветеранів 2019-2020 років

Ветеранська політика

Громадам і організаціям, які працюють на національному, регіональному, локальному рівні важливо розуміти що таке ветеранська політика та хто є її цільовою аудиторією. «Простір Можливостей» працює з розробкою національної ветеранської політики з різними відомствами, зокрема на замовлення Міністерства соціальної політики, фахів_чинь сфери соціальної роботи. В якості ветеранських менеджер_ок ми працюємо з Міністерством економіки стосовно підготовки фахів_чинь, які працюють в центрах зайнятості, також працюємо з сімейними лікар_ками. Тому готуємо як державу в цілому, так і громади зокрема бути спроможними до повернення ветеран_ок.

У нас існує коаліція ветеранських просторів, яка складається з 26 організацій. Цьогоріч до коаліції долучилась організація, яка працює з пораненими ветеран_ками за кордоном і супроводжує їх. Решта організацій працюють на регіональному рівні та надають стандартизовані послуги ветеран_кам і членам їх родин, такі як юридичні, психологічні послуги, допомога з працевлаштуванням, групи підтримки, навчання.

Велика кількість людей знаходиться на фронті й країна думає, як вона буде готуватись до повернення ветеран_ок. В якій би ви сфері не працювали зі своїм центром, у вас завжди буде дотичність більша чи менша до нашої цільової аудиторії. Ветеранські справи, на перший погляд, особливо коли йдеться про роботу в громадах – це лише соціальний захист. Так само голови громад не можуть відповісти на запитання як вони до цього готуються. Починають нарікати на брак коштів, виплат, мовляв, ми маємо багато ветеран_ок і на всіх не вистачає грошей. Тобто усе обговорення йде навколо соціальних виплат.

Ветеранські справи ж насправді стосуються трьох сфер нашого життя:

1. Це передовсім робота на національну безпеку й оборону, бо ми не знаємо скільки ще буде тривати війна. Ветеран_ки завжди були, є і будуть ключовою частиною обороноздатності нашої країни. В день початку повномасштабного вторгнення більшість тих, хто прибули до своїх військових частин — це якраз ветерани_ки, які готувались, були зібрані і які знали куди вони прибудуть. Тепер у нас таких людей буде близько 1,5 мільйона, яких ми навіть після перемоги маємо відновити настільки, аби вони були завжди готові стримувати ворога. За міжнародними стандартами, повна реінтеграція ветеран_ок у цивільне життя вважається успішною, якщо вони вже не повертаються назад у військо. На жаль, Україна буде жити в реаліях стримування можливого наступного нападу ворога. Готовими людьми до надання відсічі в будь-який момент будуть ветеран_ки. Підтримка у різні способи ветеран_ок – це питання престижу військової професії, бо в жодній країні не буде бажання долучатися до війська, якщо люди не бачитимуть гідного ставлення до ветеран_ок, зокрема якісних сервісів та нових підходів.
2. У громадах є брак людського капіталу, трудових ресурсів. Наразі питання відновлення людського капіталу дуже гостро стоїть, бо ми маємо досить складну демографічну ситуацію. За офіційними даними, 5 мільйонів людей знаходиться за кордоном, понад 2,5 мільйона дітей ходять в школу за кордоном, близько 1,5 мільйона людей знаходяться на фронті. За даними інституту демографії, нас до 2030 року буде менше ніж 30 мільйонів, а за даними крайнього дослідження, до 2100 року в Україні житиме менше ніж 20 мільйонів. Тому відновлення людського капіталу, збереження людей всередині країни, повернення їх до всіх сфер життя, в тому числі соціально-економічних — це завдання ветеранської політики. Воно також реалізовується на місцях через центри спільнототворення, ветеранські простори, центри життєстійкості, тобто ми маємо вплив на ці процеси. Окрім цього, Міністерство економіки каже, що найближчих 10 років Україні потрібно буде додатково 4,5 мільйони працездатних людей, тобто у нас катастрофічна ситуація з трудовими ресурсами. Нам критично потрібно тих людей, які повернуться з фронту, окрім відновлення їхнього здоров’я, повернути в економічні процеси, тобто дати їм можливість бути фінансово незалежними й працевлаштованим, або тими, хто буде розвивати власну справу.
3. Третім аспектом ветеранської політики є формування нової модерної національної ідеї. Через такі страшні події як російсько-українська війна, відбуваються теж і хороші речі, тому що ми стали для себе й для всього світу нацією захисни_ць. Тому через вшанування, героїзацію, формування образу ветеран_ки можна забезпечити збереження нашої національної модерної ідеї та ідентичності в майбутньому. 

На рівні громад нам важливо працювати та готуватися абсолютно кожному до повернення ветеран_ок. Світ не бачив такої масштабної демобілізації з часів Другої світової. У 1943-1945 рр. США мали мільйонну демобілізацію, яка тривала два роки, так само у Великій Британії та Радянському Союзі. Всі вони супроводжувалися колапсом системи як медичної, так і соціальної, а також серйозною соціальною напругою. Найжахливішим тут був Радянський Союз, який просто вивозив важкопоранених людей з ампутацією з великих міст у спеціально створені заклади й останній такий заклад був закритий лише у 1984 році.

Нашою цільовою аудиторією є ветеран_ки, які звільняються зараз, або ще з війни з 2014 року; хто не пішов воювати під час повномасштабного вторгнення, не дозволило здоров’я, вік; також ті, хто уже демобілізовані, або звільняються за станом здоров’я, у зв’язку з пораненням та отриманням інвалідності; або за сімейними обставинами. Важливо розуміти, що до моменту повернення великої кількості ветеран_ок цільовою аудиторією є їхні родини. Йдеться про різні родини: ті, що чекають на повернення додому військовослужбов_иці; родини загиблих; сім’ї зниклих безвісти; родини тих, хто в полоні. Дружина одного військовослужбовця, з яким ми працювали, сказала, що «Держава, мобілізувавши захисника, мобілізує всю родину».

Шлях війсковослужбови_ці починається з ТЦК і на цьому етапі система соціального забезпечення має провести скринінг, почати вести справу майбутньо_ї ветеран_ки. Далі ми переходимо до питання супроводу родин і військовослужбов_иць на етапі їх служби. Зараз впроваджується система підтримки з офіцер_ками соціального супроводу, психолог_инями, юрист_ками, військовослужбов_ицями цивільно-військового співробітництва. Важливим є супровід на рівні медичних закладів, де працює багато волонтерських команд, громадських організацій. Далі йде демобілізація і повернення в громаду, питання психологічної підтримки, юридичного супроводу, а також груп підтримки, які є визначальними для родин військовослужбов_иць.

Тим, хто хочуть працювати з ветеран_ками, або прагнуть інтегрувати свої послуги для ветеран_ок, потрібно знати потреби, які з’являються у військовослужбов_иць та їхніх родин. Їх можна поділити на три блоки:

1. Здоров’я. Це включає відновлення як фізичного, так і психічного здоров’я через надання медичних та реабілітаційних послуг, наприклад, реабілітації через спорт. Тут постає питання наявності в громадах інфраструктури та фахів_чинь, які такі послуги надають. Психічне здоров’я і його відновлення стосується і недержавного сектору, і стосується нас усіх. Усі, хто працюють з ветеран_ками та їх родинами в соціальній, медичній, освітній сферах, поліціант_ки, також психологи_ні в школах впливають на стан психічного здоров’я тих людей, які повертаються з війни. Досить невеликий відсоток людей, які пройшли війну, будуть мати клінічний діагноз — приблизно 15-20%. Водночас ми маємо наукові дані, що коли упродовж першого року не надамо якісні сервіси тим людям, які повернулися з війни, то дуже вірогідно, що через рік вони такий діагноз отримають.    
2. Реінтеграція. Після відновлення здоров’я є великий блок потреб соціальних і економічних. Освіта, підвищення кваліфікації, різні програми, що стосуються активного соціально-економічного життя. Тут є і перша освіта, і вищого рівня, і перекваліфікація, ваучери на підвищення з наявної кваліфікації, питання працевлаштування, відкриття власної справи. Розвиток малого бізнесу в громаді також є частиною підтримки ветеран_ок, держава це стимулює через гранти. Тут можуть бути також культурна, політична реінтеграція, тобто будь-які сфери життя. Такі послуги надають ветеранські простори, різні установи та центри. Громади з якими ми працюємо кажуть, що вони міксують аудиторії, наприклад, роблять їх молодіжно-ветеранськими просторами або в культурний простір, наприклад, інтегрують ветеранський напрямок.
3. Повага та гідне ставлення. Маємо зрозуміти, що нам потрібно вшановувати як і тих, хто загинув, так і тих, хто повернувся живий. Ми звикли вшановувати більше тих, хто загинув і менше приділяти уваги тим, хто повертається з війни живими. Це можуть бути патріотичні заходи, до яких можна залучати ветеран_ок. Це має відбуватися на рівні регіону, громади, трудового колективу, родин.

Катерина Луцик

ветеранка , голова ГО «Захист — об’єднання волонтерів»

Як працюють ветеранські простори?

Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми почали працювати з ветеран_ками та діючими військовослужбов_ицями, з їхніми родинами. Як ветеранка, яка проходила цей шлях, знаю безпосередньо наскільки він важкий. Коли ми почали працювати в цьому напрямку, до нас почали звертатися різні громади з області для того, щоб з нами співпрацювати. У роботі з нашою цільовою аудиторією, ми зрозуміли, що це обов’язково має бути комплексна робота. Є багато різних ініціатив та організацій на місцях, які мають вузький профіль допомоги. Тобто ініціативи, ГО, представни_ці структурних підрозділів, які надають лише психологічну допомогу, або закривають саме соціальні потреби.

Ми відкрили ветеранський простір у Хмельницькому в співпраці з органами місцевого самоврядування. Оскільки дійшли до висновку, що найкраще не робити декілька ініціатив, які будуть працювати окремо в громадському секторі й окремо в органах влади. Натомість зробили це одним місцем, куди зможе звернутися ветеран_ка та родина й закрити свої запити.

Спираючись на дослідження, виділяємо 3 основних точки входу ветеран_ки в цивільне життя: сім’я, сімейн_а лікар_ка і ТЦК. Спочатку почали працювати окремо з родиною, потім із сімейними лікар_ками. В процесі роботи зрозуміли, що це не так добре працює. Тому напрацювали комплексний підхід, де в нас спочатку працюють із кейс-менеджер_ками, які ведуть випадок, а далі вже профільні фахів_чині:

• психологічна підтримка та допомога;
• юридичні консультації;
• медичний супровід;
• освіта, перекваліфікація;
• залучення соціального працівника,
• кар’єрно_ї консультант_ки.

Ці етапи можуть змінювати черговість між собою — це не завжди лише така послідовність, все залежить від запитів ветеран_ки. Найефективніше це працює, коли всі послуги можна отримувати в одному місці й водночас. Ми стали однією з пілотних областей в проєкті про впровадження кейс-менеджменту. Ми підготували кейс-менеджер_ок, які в нас працюють у ветеранському просторі. Також отримали запити від структурних підрозділів міської ради та інших громад області з приводу навчання таких фахів_чинь. Кейс-менеджер_ка — це саме та людина, яка найпершою комунікує з ветеран_ками чи з їх родинами. Вона проводить оцінку потреб і перенаправляє до потрібних спеціяліст_ок та закладів. Так само вони відстежують динаміку закриття запитів наших бенефеціар_ок. Незалежно від того, чи людина ще перебуває на стадії відновлення фізичного та ментального здоров’я, чи вона уже шукає працевлаштування, відкриває власну справу тощо.

Надання послуг ветеран_кам в маленьких громадах

Для роботи з громадами, що хочуть з нами співпрацювати, ми почали створювати відокремлені підрозділи та створювати команди, які вже працюють і надають послуги на місцях. Наші мобільні бригади працюють з громадами, де немає відокремленого підрозділу, бо вони є зовсім невеликими, або не мають необхідних спеціаліст_ок. Мобільна бригада складається з кейс-менеджер_ки, психолог_ині, юрист_ки, які виїжджають за запитом громади та надають послуги на місцях. Також ми стикнулися з тим, що багато громад хочуть створювати в себе команди на місцях, але не знають з чого почати, де пройти навчання. Тому на базі нашої ГО працює тренінговий центр і зараз відбувається навчання для спеціаліст_ок з громад. 

До нас почали звертатися підприємства, з яких мобілізували певну кількість працівників, із запитом допомогти їм адаптувати організацію до повернення ветеранів, що вже зараз відбувається. Ми проводимо такі навчання і вони мають значний попит, бо найбільша кількість мобілізованих з невеликих громад. Це є людські ресурси й до повернення ветеран_ок їм потрібно готуватися, тому тут важливим є масштабування та поширення цього досвіду. З одного боку це важко, а з іншого – круто, бо свідчить про готовність громад навчатись, створювати команди на місцях і готувати підґрунтя, на яке повернуться ветеран_ки.

Наша коаліція громадських просторів створила чат-бот для того, щоб мати можливість швидше реагувати на запити. Він працює на території всієї України, відповідно коли людина має запит на ту чи іншу послугу і якщо він надісланий з Хмельницької області — ми бачимо його і контактуємо з людиною. Наші кейс-менеджер_ки відстежують, щоб людина отримала потрібні послуги у ветеранському просторі, або щоб до її населеного пункту виїхала мобільна бригада. Підсилюючи одне одного, ми посилюємо наших ветеран_ок на місцях і покриваємо максимально багато громад.

Марія Петришин

керівниця ГО «Перший жіночий ветеранський простір «Рехаб» », директор Будинку воїна

Медичний супровід ветеран_ок

Наша робота розпочалася ще у 2014 році, коли з початком війни з’явився волонтерський рух. У 2019 році ми інституалізувалися як ГО «Перший жіночий ветеранський простір «Рехаб». Саме за запитом ветеранів і наших посестер із жіночого ветеранського руху, які повертались з війни й говорили про проблеми зі здоров’ям. Йшлося про оперативні втручання, профілактику щодо загального стану здоров’я, тоді ми контактували із комунальними та медичними установами, бізнесом. За 5 місяців до нас звернулися ветеран_ки з усієї України, переважно були запити щодо оперативного втручання, бо проблема полягала у коштовних процедурах і обстеженнях. Завдяки нашим партнерам, лікар_кам та установам, ми проводили всі втручання й профілактичні огляди безкоштовно. Наступним кроком стало поширення нашого досвіду. Ми партнерилися з іншими організаціями, а також залучали відповідальних людей, які б могли в кожній установі допомагати нам із комунікацією та роботою із супроводом ветеран_ок.

Якщо говорити про нашу діяльність, то у нас сьогодні працює три юрист_ки, які надають юридичні консультації не лише військовослужбов_ицям, а і їх родинам. Ми працюємо з питанням соціальної адаптації, бо якщо звернутися до родин зниклих безвісти та родин військових, які перебувають у полоні, то їм потрібне відновлення. Завдяки соціально відповідальному бізнесу ми почали роботу з ними. Влітку та восени ми вивозили ці родини на ретрити, сплави на каяках, вони отримували там і психологічні консультації, також займалися арттерапією.

Мобільні групи, які створені в коаліції ветеранських просторів, працюють в окремих областях. Якщо говорити саме про наш проєкт, то ми маємо можливість виїжджати у ці громади, спілкуватись з людьми й чути про їхні проблеми. Займаємося супроводом цих родин та найболючішими питаннями для них. У нас у мобільній групі є менеджер_ка, психолог_иня і юрист_ка. Маємо значну кількість запитів і приблизно на 2 місяці вперед розписані виїзди.

Медичний супровід стосується медичної допомоги, лікування, обстеження і всіх заходів, які пов’язані з поверненням ветеран_ок. У нас цей проєкт назвали  «Медична Львівщина – Захисницям», де ми впродовж років фокусували увагу на жінках, хоч і також допомагали чоловікам. Коли приходить ветеран_ка, то ця людина має 10-15 днів відпустки. В цей час важливо побути з родиною, проте також виникає потреба вирішити проблеми зі здоров’ям. Тому коли людині потрібно швидко пройти необхідне обстеження, а там зараз велика черга, то ми, у партнерстві з приватними та комунальними установами, допомагаємо з цим. Це стосується теж родин захисни_ць, де ми зменшуємо кількість бюрократичних процедур та негативних емоцій пов’язаних із чергами та довгим очікуванням для отримання медичної послуги. Також ведемо перемовини для надання дорогих медичних послуг родинам загиблих.

До нас активно почали долучатися й медичні установи з громад. Ми вже провели 4 круглих столи у районах. До обговорення цих процесів долучилися і медики_ні, і влада. Ми підіймаємо проблематику, яка насправді є усім зрозуміла, але про неї не говорять. Є справді безкоштовні послуги, які є в пакеті НСЗУ, але є багато послуг, які не так просто отримати. Є такий момент, коли військові повертаються та знімають форму й у черзі чи в лікаря вони без форми. Вони зазнають тиску та не коректного ставлення. І круглі столи дозволяють нам такі питання обговорювати. До прикладу, ми створили міні-центр з координатор_ками для супроводу. У Львові вже є такі координатор_ки й у клініці Пантелеймона, і перинатальному центрі, і в обласній клінічній лікарні, і в лікарні Святої Анни.

У 2019 році ми працювали із групою волонтерок, які допомагали військовим з 2014 року. Ці люди переживають гострий стрес і в організмі відбуваються складні процеси. З 40 звернень за 1,5 місяця ми виявили 4 людини з онкологією на первинній стадії, яку нам вдалося попередити й пролікувати. Це говорить про те, що завжди тіло реагує вперше і востаннє — люди якийсь час можуть триматися, а потім багато хворіти. Швидше, на профілактичному рівні ми намагаємося донести до цих родин, що попередження онкології — це важливо. Коли до нас приходить ветеран_ка із психологічним чи юридичним запитом, ми одразу пропонуємо медичні послуги для сім’ї, наприклад, мамі чи партнер_ці й ветеран_ки переважно погоджуються.

Маємо багато запитів стосовно повернення військовослужбов_иць до родин та на свої робочі місця. Нас запрошують навчити цих людей, як правильно себе поводити з ветеран_ками. Ми говоримо про відновлення ветеран_ок, реінтеграцію, але ми повинні готувати й суспільство до повернення цих ветеран_ок. Достатньо таких запитів звучить від самих ветеран_ок. Йдеться про найелементарніші речі, наприклад, ветеран_ки з інвалідністю звертають увагу на те, що люди тикають пальцем. Це є для них тригером і ми повинні це розуміти, що є речі, які абсолютно неприйнятні. Після повернення з війни їм теж складно соціалізуватися, адаптуватися і ми точно повинні з цим допомогти й саме тому маємо навчатися.