13 липня інформаційний простір сколихнула новина: міністр внутрішніх справ Арсен Аваков подав у відставку після 7 років перебування на посаді. Часом здавалося, що цього не станеться ніколи, адже жодна резонансна справа (як-от вбивство поліцейськими п’ятирічного Кирила Тлявова або катування та зґвалтування жінки у Кагарлику) не призвела до складання повноважень. Усе щоразу закінчувалось заявами про внутрішнє розслідування і погані кадри, а також закликами пам’ятати, що у поліції служать достойні і професійні поліцейські, які й розслідуватимуть злочини колег, що зганьбили честь мундира. Між тим, на численних і повторюваних останніми роками акціях головним винуватцем непрофесійності, свавілля і жорстокості поліції протестувальники називали Арсена Авакова, щоразу вимагаючи його відставки. І от, нарешті, заява підписана, а медіа уже називають ім’я наступника.  

Та чи стане краще? 

Безумовно, Аваков має піти, і це мало відбутися давно. Однак як може поліція змінитися без нього? Або ж без усіх тих поліцейських, що гвалтують, катують, вбивають, завдають тілесних ушкоджень, тиснуть на жертв і свідків злочинів, відмовляються приймати заяви, чинять беззаконня? Річ у тім, що поліція завжди залишатиметься поліцією.  

Поліція і будь-які формування, що здійснюють поліціювання (Національна гвардія, муніципальні варти, державні та приватні охоронні служби) не запобігають злочинам і правопорушенням. Основна діяльність поліції є реактивною і спрямована на те, що уже сталося, тому її вплив на безпеку, захищеність і добробут має обмеження. Що ж потрібно для превенції злочинів? Держава має вкладатися в розбудову мереж соціальної підтримки, освітню, екологічну сфери, розбудову безпечних і привітних для життя просторів, зміцнення і розвиток системи охорони здоров’я, служби психологічної підтримки населення. Зрозуміло, що ні МВС, ні його очільник, хто б ним не став, не пов’язані з цими сферами, не можуть і не повинні їх розбудовувати. Однак ми досі ставимо знак “дорівнює” між безпекою і тими, хто здійснює поліціювання.   

Оскільки нагляд і контроль є основою діяльності поліції і подібних утворень — вони завжди будуть зацікавлені у криміналізації навіть тих сфер, де можна було б обійтися без втручання силових структур. Ситуація у сфері подолання наркотичних залежностей в Україні залишає бажати кращого, послідовна наркополітика майже відсутня як така. Натомість поліція вдається як до затримання споживачів наркотиків, неправомірних обшуків перехожих, так і до періодичних брутальних розгромів та обшуків центрів замісної підтримувальної терапії (ЗПТ), а МВС неодноразово блокувало спроби легалізувати медичний канабіс. Чи виведе новий міністр важелі впливу на наркополітику з-під свого контролю? Чи припинить МВС “займатися” рекреаційним споживанням? Чи дасть спокій медичним аспектам застосування психоактивних речовин? 

Інший приклад: згідно опублікованого плану роботи, з 2020 року міграційна поліція («МіПол») першочергово зосередиться на питаннях “міграційної безпеки держави”, анульовуватиме посвідки іноземцям, які вчинили злочини, а також боротиметься з нелегальним ринком надання документів. Однак міграційна галузь і так повністю перебуває у сфері контролю МВС. Результатом цього є відсутність у державі послідовної та обґрунтованої міграційної політики. “Боротьба з нелегальною міграцією” – це не міграційна політика. Завданням міністерства є розробка такої політики, що буде корисною різним людям, які живуть в Україні, усуватиме причини функціонування “чорного ринку” міграційних послуг та незаконну діяльність органів, які видають посвідки на проживання. Замість цього МВС відбруньковується ще однією структурою, за яку ми знову заплатимо. Вона поліціюватиме і тих, хто отримали документи завдяки недоброчесним працівникам ДМС, і тих, кому насправді потрібен притулок, і, звісно, тих, хто зазнає від співробітників силових структур “расового”, етнічного та/або релігійного профайлингу.  

Це лише кілька прикладів. Можна згадати багато інших сфер, куди поліція могла б не втручатися – і всім було б краще, включно із самими працівниками силових структур. Сьогодні вони перевантажені невластивими поліції функціями і завданнями. Патрульний не може і не має допомагати людині з ментальним розладом, стосовно якої сусіди дзвонять за номером 102, – він має переспрямувати її до фахівців у цій сфері, які нададуть якісну підтримку. Найдоречніша допомога, яку поліцейський може надати бездомному – перенаправити його до мережі притулків. Нацгвардія не може і не має боротися з пандемією – для цього у нас є медичні працівники, які потребують ресурсів і гідних умов праці.

Як і будь-яка система, МВС прагне до самозбереження і за будь-якого міністра намагатиметься себе зберегти і захистити. Як система захищає себе? Найперше – закритістю. Ми дуже мало знаємо про внутрішні процеси всередині структур МВС і те, як вони працюють з безпекою і даними про неї. У травні Cedos та Центр соціології права та кримінології провели дослідження, яке, поміж іншим, показало, що дані органів правопорядку про стан злочинності значною мірою викривлені. Вони не можуть бути єдиним надійним і достовірним джерелом інформації про стан безпеки в країні. 

Керівництво органів правопорядку може суттєво впливати на процеси розслідування злочинів і звітності, у тому числі, неформальними способами. Автор_ки звіту наголошують: “Існує дискурсивна проблема сприйняття офіційної статистики про злочинність. З одного боку — зрозуміле прагнення бачити в цих даних повну вичерпну інформацію про злочинність. З іншого боку, статистичну інформацію широко використовують для оцінки діяльності поліції. Органи правопорядку, які є єдиним гравцем у зборі таких даних, зацікавлені в покращенні своїх показників шляхом викривлення процесу обліку злочинів”.

Міністр Аваков часто наголошував, що головним критерієм для нього є довіра населення. Однак опитування стосовно довіри до роботи поліції теж має свої обмеження – бодай тому, що щороку воно проводиться за різною методологією, і результати різних років не є порівнюваними. Крім цього, не всі результати є публічними, зокрема, з дослідження за 2020 рік були опубліковані лише деякі дані.  

Дані про безпеку, якими оперує поліція і прокуратура, могли б стати чудовим джерелом для планування проактивних соціальних політик, спрямованих на попередження злочинів і правопорушень, що, своєю чергою, розвантажило би поліцейських. Ми знаємо, що поліцейські перепрацьовують, але не знаємо деталей. Це є ще одним з елементів захисту системи. Крім прихованості процесів, все ускладнює ієрархія. “Рядові” поліцейські не мають впливу на старших за званням колег, керівників відділів, тож не можуть поскаржитись на умови праці або вплинути на власне становище, а часом і припинити незаконні дії, про які їм відомо. Те, що відбувається в системі, у більшості випадків залишається у системі. Саме ці структурні явища, а не лише випадкові поліцейські-негідники, які дивом потрапили на службу, уможливлюють вбивства підозрюваних і зґвалтування свідків. Щоби не бути невірно витлумаченою, уточню: тут ідеться не про зняття відповідальності з тих, хто вчиняє злочини “при виконанні” – вони повинні нести відповідальність, і такі справи мають набувати розголосу – а про ширший контекст, який часто робить такий розголос неможливим.

Цілком зрозуміло, коли гнів на жорстоку каральну систему персоніфікується в особі, яка цю систему уособлює і очолює. Відставка людини, яка несе відповідальність за роботу МВС впродовж останніх семи років, є важливим кроком для відновлення справедливості. Тим не менш, інституція, що наглядає і карає, залишиться інституцією, що наглядає і карає. Ротація міністра або звільнення “поганих поліцейських” і набір “хороших поліцейських” може змінити не так багато, на жаль. Коли поліцейські, грубо кажучи, штрафують людей за бідність, то тут не допоможуть ані звинувачення на адресу тих, кого оштрафували, ані тих, хто оштрафував. Рішенням є превентивна діяльність, тобто, потужні соціальні програми підтримки, які зможуть попередити таку ситуацію.  Якщо ми хочемо мати безпечне і захищене суспільство, орієнтоване на забезпечення потреб кожного – ми маємо почати перерозподіляти ресурси на сфери, які забезпечують соціальний розвиток. Необхідно пріоритизувати саме їх, не чекаючи від поліції вирішення соціальних проблем. Це функція, яку вона не може і не повинна виконувати за визначенням. Жодна реформа і жоден міністр не зможуть цього зробити.