Ми не успадковуємо землю від своїх предків, а зичимо її від своїх дітей.
Прислів’я корінних американців

Резюме

Щоразу, коли економіка сприяє розвитку світу, вона водночас на крок наближається до погіршення загального стану довкілля. У цій статті проаналізовано поняття антизростання, його виклики та переваги з різних точок зору та в різних аспектах. Показано, як економічний, юридичний та політичний підходи працюють з антизростанням, і наведено наявні пропозиції на цю тему. Крім того, у статті описані підходи до антизростання у Європейському Союзі та його потенційний вплив на країни Східного партнерства. Наведено та проаналізовано приклад антизростання, успадкований з 1970-х років, з рекомендаціями щодо подальшої реалізації. І нарешті, стаття закінчується пропозиціями та корисними діями, до яких можна вдатися, щоб врятувати планету й забезпечити майбутнє наступним поколінням.

Антизростання: вступні зауваження

Для того, щоб суспільство могло підтримувати зв’язок зі світом і бути сучасним, йому необхідно ставати дедалі більш технічно просунутим та урбанізованим. Модерність заснована на стійкому уявленні про те, що економічне зростання не просто можливе, а й абсолютно необхідне для людства. Політики та економісти наполягають, що зростання є життєво важливим з трьох основних фундаментальних причин (Harari, 2017). По-перше, коли люди більше виробляють, вони більше споживають і цим піднімають свій рівень життя й начебто стають щасливішими. По-друге, оскільки людство розмножується, економічне зростання абсолютно необхідне просто для того, щоб залишатися в живих. По-третє, навіть якщо людство перестане рости, економіка все одно рости повинна, бо інакше дати щось бідним можна буде, тільки відібравши це від багатих.

На противагу цьому, Девід Гарві завжди наполягав на теорії знецінення капіталу як відповіді надмірному накопиченню: «Надлишковий капітал і праця можуть бути поглинуті інвестиціями в інфраструктури та збудоване середовище, але наслідком цього може стати створення надмірної виробничої потужності. Результатом цього є знецінення» (Harvey, 2016).

Однак як людство може забезпечити зростання без продукування забруднення та шкідливих технологій, сприяння урбанізації, розпаду традиційних суспільств та створення умов для капіталістичної системи-спрута? Однією з відповідей на це питання є концепція антизростання, яка є предметом широких обговорень.

По суті, антизростання обертається довкола альтернатив до зростання та економічного розвитку (а не альтернативних шляхів зростання), реполітизації економічних дискусій та твердження, що глобальна екологічна справедливість вимагає зниження обсягів виробництва у країнах з високим рівнем доходів та фундаментальної соціоекономічної трансформації, спрямованої на досягнення хорошого життя для всіх (Borowy, Schmelzer, 2017).

Рух антизростання заявляє, що майбутні суспільства не можуть бути сталими без нових інституцій, технологій та ментальностей, що «виходять за межі логіки капіталістичного посилення ефективності, комодифікації та економічного зростання» (Adloff, Neckel, 2018). Таким чином, за словами Броссманна, «антизростання розвиває альтернативну уяву про економіку турботи та спільних благ і підтримує нові форми життя та виробництва, такі як екоспільноти й кооперативи» (Brossmann, Islar, 2017).

Підхід антизростання схильний вважати, що капіталізм «за своєю природою» суперечить повазі до довкілля. Зіштовхнувшись з ризиком екологічного та суспільного колапсу, цей підхід підкреслює величезний розрив між екологічною нагальністю, з одного боку, і законодавчою інерцією та тиранією «бізнесу як завжди» — з іншого.

Що обов’язково слід мати на увазі у випадку антизростання — це те, що воно не є стагнацією економіки, а радше допомагає розібратися, який підхід більш доречний для покращення загального добробуту та процвітання світу.

Аналіз з економічної точки зору: sortir de l’èconomie (вихід з економіки)

Сьогодні загальноприйнято вважати, що та чи інша версія капіталізму вільного ринку є значно ефективнішим способом забезпечення довгострокового зростання. А отже, екологічні середовища проживання, екологічні продукти, дії та практики, що підтримують довкілля, але заважають капіталізму вільного ринку підлягають демонтажу та знищенню (UN, 2020).

Екологічні економіст_ки визначають антизростання як справедливе зменшення масштабів виробництва та споживання, що знизить енергетичну та сировинну пропускну здатність суспільств (Schneider, 2010). Ці заходи впливають на метаболізм країни, тобто її здатність мати справу з капіталізмом, пристосовуватися до нього й виробляти імунітет чи певну реакцію, за допомогою якої можна справлятися з економічним зростанням без шкоди для сталості.

В економічній теорії ідею «природного» капіталізму підкріплює відома екологічна крива Кузнеця, згідно з якою з певного моменту зростання стає дедалі менш шкідливим для довкілля (Borowy, Schmelzer, 2017).

Однак з 1970-х років досяг успіху «екологізм вільного ринку», заснований на теорії Рональда Коуза про те, що з точки зору економіки корисно виставляти на продаж право на забруднення і дозволяти суб’єктам вести переговори між собою щодо цін на всю шкоду, яку вони заподіюють. У різних втіленнях цього підходу — «школа права та економіки», «нова ресурсна економіка» чи «зелена економіка» — пропонувалися «рішення», залежні від ринкових інструментів: ринки прав на викиди двоокису сірки та CO2, ринки рибальських квот або квот на видобуток ґрунтових вод, навіть ринки «екосисистемних послуг» для біорізноманіття (Heynen, 2007).

Однак підхід антизростання стверджує, що необхідно позбутися такої одержимості безупинним економічним ростом і зосередитися на політиках, які суттєво покращують умови життя та знижують нерівності. Як наслідок, однією з можливостей було б мати прийнятну роботу, але працювати меншу кількість робочого часу, щоб мати достатньо вільного часу для спілкування з близькими у дружньому та сталому середовищі. Тому люди мають наполягати на культурній та інституційній деколонізації від економізму та релігії зростання, докладаючи зусиль для підтримки природи та зміни нашої свідомості, щоб взяти справу у свої руки.

Аналіз з юридичної точки зору: де-юре — дотримання закону, де-факто — руйнування життя

Згідно з принципами та поняттями закону ентропії, коли природна енергія в її первісному стані піддається псуванню та знищенню, вона вже ніколи не стане такою, якою була. Відповідно, безперервний процес зростання за рахунок природних ресурсів може прокласти шлях до їх вичерпання, що призведе до «фізичного відхилення» (Fournier, 2008).

Економічне зростання та нестале соціальне й екологічне споживання порушують основні цінності правової системи: справедливість, рівність, демократію, здоров’я людей та екосистем, рівень життя, соціальні відносини — і таким чином стають на заваді правам людини. Тому якщо людство не почне плавний та впевнений правовий перехід для уможливлення захисту природних ресурсів, природного середовища проживання, природної екосистеми та клімату за допомогою глобального правового та юридичного визнання, то всі дії та заходи, вжиті досі, виявляться марними (Bloom et al., 2016).

Відповідно, негативні наслідки зміни клімату, такі як екстремальні погодні явища чи поширення інфекційних хвороб, порушують фундаментальне право населення — право на життя, закріплене у більшості міжнародних конвенцій, таких як Загальна декларація прав людини (стаття 3); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (стаття 6); Хартія прав людини і народів (стаття 4); Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 2).

З юридичної точки зору громадян_ки можуть і мають, наприклад, вимагати впровадження інституційних та правових рамок, що ставлять права людини (такі як загальне право на безкоштовний громадський транспорт) над правами споживач_ок, які обирають дешеві одноразові товари, або правами виробни_ць на рекламу. Однак правовий режим, що узгоджується з екологічною економікою, антизростанням і глобальними екологічними межами, безумовно, накладатиме на людську діяльність нові обмеження, яких немає за чинних правових режимів у більшості, якщо не в усьому «розвиненому світі» (Garver, 2016).

Крім того, правовий підхід створив інституціалізовану теорію антизростання (Klitgaard, Krall, 2012). Вона стала дуже популярною серед екологічних економістів через те, що вона спрямована на створення законодавчих чи політичних інституцій, які матимуть повноваження втручатися у процес антизростання — або в його розвиток, або в його стагнацію. Інституційна теорія присвячена розумінню того, як і чому організації схильні «поводитися так, що вони порушують логіку антизростання або норми раціональної поведінки» і «впроваджувати процеси та структури, що руйнують довкілля» (Suddaby, 2010).

Найважливіше те, що підхід радикальних інституційних змін може мати певний успіх (Joutsenvirta, 2016). Його основна мета — створити суперорган, який міг би керувати та стежити за процесом антизростання з юридичної точки зору. Хоча антизростання є досить децентралізованим та автономним рухом, який виступає проти суперструктур і «держави» як структури, що підтримує капіталізм (D’Alisa, Kallis, 2020). Основні ідеї та рекомендації щодо переходу до суспільства антизростання необхідно втілювати «згори вниз» на рівні держави і національних політик (Cosme, 2017).

По-перше, підхід радикальних інституційних змін допоміг би зрозуміти, які практики сприяли б втручанню наявних інституційних механізмів. Він міг би визнати, що розгляд альтернативних ініціатив може призвести до надто оптимістичної зосередженості на створенні нових інституцій та підриві наявних.

По-друге, такий суперорган дозволив би людям зайнятися питаннями влади та соціальної справедливості, при цьому уникаючи як надмірного оптимізму, так і надмірного детермінізму. Він був би заснований на обумовленому обставинами, динамічному та збалансованому баченні інституційної суб’єктності, що враховує нерівність сил і структури привілеювання (Lawrence, 2009).

Отже, юридичний підхід — це невидима рука ринку, яка, на противагу руці Адама Сміта, може вберегти економіку від шкідливих для екології дій, водночас сприяючи її прогресу.

Аналіз з політичної точки зору: зростання заради зростання — ідеологія ракової клітини (Едвард Еббі)

Екологічна політика та рухи антизростання могли б краще співпрацювати, якби вони зайнялися питанням реального антизростання передових капіталістичних суспільств, тобто погіршення умов повсякденного життя, знецінення економічних цінностей і деградації соціальної, культурної та інституційної структури (Exner, 2008).

Рух антизростання — меншина, що кидає виклик усталеному ладу, роздріблена спільнота — розпався б унаслідок внутрішніх конфліктів та політичних дебатів, якби намагався подати повноцінну політичну програму, розробивши зв’язний та всеохопний набір політик нового суспільства. Антизростання почало надихати політичну партію «нових лівих» на те, щоб кинути виклик заснованій на зростанні моделі нещодавнього досвіду латиноамериканських лівих урядів. Однак формування повноцінного політичного порядку денного партії меншості, що підтримує антизростання, поки що не є пріоритетом для багатьох країн, особливо для невеликих країн і країн, що розвиваються.

Першою в політику пробилася французька Партія антизростання, заявивши, що вона не буде приходити до влади й залишатиметься в опозиції, поки не буде впроваджено певні зміни до екологічної політики Французької Республіки (Baykan, 2007). Тож стратегія партії була зрозуміла з самого початку: певні союзи можуть бути — і будуть — укладені за умови, що дебати та їхній кінцевий результат призведуть до створення та просування політик для посилення антизростання й екологічних практик. Однак ні союзи, ні дискусії не слід проводити заради здобуття політичної влади чи впливу (ibid., 515).

Додатковим аспектом цього політичного руху є підхід «природної держави». На включення антизростання в політичний марафон не можна повністю погодитися, якщо підхід природної держави ніколи не був предметом обговорення. Цей підхід можна укріпити, лише зосередившись на різних способах використання природи як засобу оскарження консолідації держави. Відповідно, момент оскарження — коли природу використовують як спосіб кинути виклик державним формам та ідеологіям — структурує і є структурованим формами політичного й екологічного панування, поширеними в цій конкретній державі.

Основні політичні й економічні цілі, в тому числі належне застосування та перерозподіл податкових надходжень, змінюються під впливом контрінтересів лобіювання, корупції та незаконної виробничої діяльності (Nemeskeri, 2008). Це може призвести до втрати цілей екологічної та соціальної політики. Однак для того, щоб основні й початкові принципи цих цілей залишалися на порядку денному, потрібно достатньо заохочувати та поширювати певні цінності, такі як «стійкість, правосуддя та справедливість, екологічна недоторканність». Цього буде досить легко досягти, коли політичний клас об’єднає свої сили та цілі заради спільного блага (ibid.).

Політики Європейського Союзу для реалізації у країнах Східного партнерства

Хоча перехід від економіки, що наполягає на зростанні та прямує до екологічного колапсу, до економіки, заснованої на верховенстві екологічного права, може здаватися абстрактним, корисною структурною моделлю тут може стати Європейський Союз. За допомогою своїх директив та регуляцій ЄС знайшов у собі демократичну мотивацію трансформувати соціальні практики відповідно до екологічної сталості, що включає ті чи інші форми практик антизростання (у ширшому сенсі антизростання, не лише як простого економічного підходу). Безумовно, політичними діями, навіть якщо вони мають ціну, можна досягти певних масштабних наслідків. Відповідно, робота над зниженням енергетичної та сировинної пропускної здатності в рамках ЄС та його інституцій цілком може бути того вартою.

Якщо їх прийняти на світовому рівні з урахуванням багаторівневої природи всесвітніх екологічних змін, принципи субсидіарності та пропорційності, що утворюють частину підґрунтя договорів Європейського Союзу, можуть слугувати міцною структурною опорою (Young, 2009). Ця опора може допомогти підтримувати місцеву автономію й екокультурну ідентичність і гарантувати, що певні міста чи регіони не будуть несправедливо пожинати плоди процесу антизростання.

З листопада 2019 року, коли була видана Регуляція про надання інформації, пов’язаної зі сталістю, у секторі фінансових послуг, ЄС наблизився до ще більш послідовного просування антизростання. Ця Регуляція дозволяє лише сталі інвестиції на території ЄС (EU Regulation 2019/2088). Це означає, що нові інвестиції в економічну діяльність слід змінювати так, щоб вони сприяли досягненню поставлених екологічних цілей. Наприклад, ці цілі можна визначити за допомогою ключових індикаторів ефективного використання ресурсів: енергії, відновлюваних джерел енергії, сировини, води та землі, індикаторів відходів та викидів парникових газів або індикаторів впливу на біорізноманіття та циклічної економіки. Це можуть бути інвестиції в економічну діяльність, що сприяє досягненню певної соціальної цілі, зокрема інвестиції, що сприяють боротьбі з нерівністю або соціальній згуртованості, соціальній інтеграції та трудовим відносинам, або інвестиції в людський капітал чи економічно або соціально знедолені спільноти — за умови, що такі «інвестиції не завдають суттєвої шкоди жодній із цих цілей і що компанії-об’єкти інвестицій дотримуються практик хорошого управління, зокрема в аспекті міцних структур менеджменту, відносин з працівниками, оплати праці та дотримання податкового законодавства» (EU Regulation 2019/2088).

Більше того, нинішні вимоги, висунуті в ЄС та в його законодавчих положеннях, вимагають розкриття — до певної міри — інформації про вплив на сталість інвестицій інших осіб у фінансові продукти з екологічними чи соціальними характеристиками або в фінансові продукти, які переслідують цілі сталості. Отже, ці положення визначають більш конкретні та стандартизовані вимоги розкриття інформації для більш досяжного антизростання. Тож навіть якщо інвестування відбуватиметься, воно буде дозволене лише у разі дотримання певних строгих стандартів. Недотримання визначених стандартів означатиме неможливість інвестування — а це крок у напрямку до антизростання.

Наприклад, в одній із основних цілей Регуляції стверджується, що «про загальний вплив фінансових продуктів на сталість слід регулярно звітувати за допомогою індикаторів, що підходять для вимірювання обраної цілі сталого інвестування» (EU Regulation 2019/2088). У випадках, коли у якості контрольного показника встановлено відповідний індекс, цю інформацію слід надавати для визначеного індексу, а також для широкого ринкового індексу для порівняння. Це означає, що при перевищенні цього індексу інвестування не може відбутися — і це сприяє процесу антизростання. Такі речі, коли їх враховують і застосовують на практиці, можуть допомогти прихильникам антизростання продемонструвати переваги повільної сталої економіки.

Що ж до країн СП, як зазначено у Декларації Ради Європи від травня 2009 року, ЄС повинен зробити пропозицію своїм східним сусідам. Відповідно, Декларація пропонує прискорити політичну асоціацію та подальшу економічну інтеграцію ЄС та його східних сусідів. Відповідно до цієї заяви, країни СП повинні адаптувати свої політики (як політичні, так і економічні) до політик ЄС. Як наслідок, політики ЄС, що стосуються антизростання й заохочують його реалізацію, переважно мають бути прийняті і в країнах СП заради кращої співпраці з ЄС.

Проєкт Георгеску-Рогена: сталий розвиток на практиці або повернення до основ

Суттю руху антизростання є заклик до зниження енергетичної та сировинної пропускної здатності. У найпростішій формі це означає, що слід знизити нелюдські вхідні матеріали (які часто називають ресурсами), що потрапляють у людське суспільство, а також нелюдські вихідні продукти (які часто називають відходами), що виходять з людського суспільства (Kallis, 2011).

Основною мотивацією до цього заклику є відкриття, що біосферний метаболізм не справляється з таким рівнем людського втручання в біологічні процеси. Іншими словами, люди використовують забагато ресурсів, тобто використовують їх швидше, ніж ті можуть відновлюватися, і продукують забагато відходів, створюючи масу відходів, яку екосистеми Землі не можуть поглинути (Lilleb, 2017). Основним рушієм збільшення енергетичної та сировинної пропускної здатності є економічне зростання.

Ніколас Георгеску-Роген, знаменитий румунський економіст, першим вказав на те, що навіть при нульовому зростанні подальше використання обмежених ресурсів неодмінно призведе до повного їх виснаження. Він підкреслив, що суть не в тому, щоб утримуватися від збільшення споживання, а в тому, щоб споживати дедалі менше: іншого способу зберегти наявні запаси для майбутніх поколінь немає.

Отже, його пропозиція щодо оновлення економіки сконструйована як тривимірна зв’язна парадигма з першим набором епістемологічних основ, другим набором аналітичних інструментів і третім набором практичних заходів (Missemer, 2017).

Існує багато здійсненних технологій, таких як сонячні панелі, але ці технології не є життєздатними, бо залежать від викопних матеріалів (наприклад, рідкісноземельних металів). З точки зору Георгеску-Рогена, нерозумно ігнорувати закон ентропії та його основні принципи, адже їхні наслідки досить-таки реальні й повністю матеріальні як у фізичному світі, так і в економічних коливаннях та вподобаннях споживачів (Fournier, 2008).

Його проєкт не лише складався з опису економічних процесів в екологічний спосіб, а й мав на меті запропонувати дії, спрямовані на улагодження конфлікту між людською діяльністю та природними обмеженнями. Проводячи розрізнення між здійсненними та життєздатними технологіями, Георгеску-Роген проливає світло на межі технічного прогресу (Missemer, 2017).

Однією з його ідей було зосередження на сільському господарстві та фермерах. Він запропонував серйозно проаналізувати поведінку селян-фермерів з точки зору виробництва та споживання й оцінити, наскільки їхні економічні рішення засновані на міркуваннях, що не належать до сфери ринкових цін чи обмінної вартості. Крім того, Георгеску-Роген підкреслив стратегічну важливість сільськогосподарського розвитку на противагу теоріям та політикам індустріалізації, особливо звертаючи увагу на проблеми економічного розвитку (Georgescu-Roegen’s letter).

У зв’язку з цим економіст зазначив, що країни зможуть підтримувати збалансований шлях розвитку, однак було б корисніше робити це з точки зору сільськогосподарської політики. У більшості країн держава відіграє важливу роль у заохоченні технічного прогресу сільського господарства. У країнах, де в сільському господарстві переважає селянська економіка, це має стратегічну важливість для економічного розвитку (Suprinyak, 2018). Технологічний прогрес, необхідний за умови сталого сільськогосподарського земельного фонду, повинен бути спрямований на економію землі. Земля є тим фактором, що може дозволити стале антизростання шляхом наближення людей до природи та її переваг. Це можливо завдяки сільському господарству та фермерству, які є ключовими способами залучення людей до діяльності на землі. Ця стратегія також може допомогти врятувати ринок праці. Якщо припустити, що обсяг робочої сили в сільському господарстві залишається незмінним протягом процесу (анти)зростання, це також може призвести до певної економії праці.

У двох словах, ключова ідея в тому, що економічна сфера — це підсистема природного середовища, і її слід розвивати лише в цьому напрямі (Georgescu-Roegen’s letter). Як наслідок, економічні практики повинні дотримуватися певних незаперечних законів, які не можна обійти. Наприклад, закону ентропії, який стверджує, з одного боку, що кількість доступної в системі енергії з необхідністю прямує до зменшення, а з іншого боку, що перезапуск сільського господарства — це єдиний спосіб робити внесок в економіку без погіршення стану світу довкола нас. Без природних ресурсів, енергії викопних палив і дефіцитних матеріалів економічна діяльність неможлива.

Останніми словами Георгеску-Рогена на цю тему було твердження, що якщо економіка нехтуватиме аспектами сталості та продовжить іти шляхом руйнації, професія економістів переживе цікаву трансформацію: замість того, щоб перейматися виключно економічним зростанням, економісти шукатимуть оптимальних критеріїв для планування антизростання (Georgescu-Roegen, 1971).

Антизростання: менше може бути прекрасним. Моделі повсякденних альтернатив уяві зростання

Руйнівні практики, до яких вдається людство, не є несподіванкою в епоху невпинного розвитку й конкуренції за економічні аспекти, а не аспекти сталості. Також зовсім не дивно, що всі ці непроаналізовані практики почали призводити до серйозних наслідків — від браку чи повного вичерпання певних природних ресурсів до нерозуміння того, що є по-справжньому сталим, а що просто претендує на боротьбу за сталість.

Хорошою практикою, якої варто дотримуватися і реалізувати, є концепція відновлюваних ресурсів та енергії, яку вже впроваджують у численних країнах, таких як Ісландія, Швеція, Коста-Рика та Нікарагуа. До відновлюваних джерел, які використовують ці країни, належить енергія вітру, геотермальна енергія, гідроелектростанції та сонячна енергія. Перехід до наслідування практик цих держав може бути корисним не лише для нинішнього світу, а й для майбутніх поколінь. Також існують певні моделі повсякденних альтернатив, що виходять за межі ринкової економіки:

  • екоспільноти й екопоселення;
  • повернення сільськогосподарських земель;
  • заселення порожніх будівель (сквотування);
  • співпроживання;
  • спільні кооперативи виробни_ць і споживач_ок;
  • ферми та сади в комунальному самоуправлінні;
  • пермакультури й органічна біодинамічна культивація;
  • етичні банки;
  • самоорганізовані соціальні центри;
  • місцеві мережі обміну товарами та послугами без грошей;
  • альтернативні освітні та культурні структури;
  • громадські збори та бюджети участі на рівні спільнот (Rigon, 2017).

Тим не менш, існує велика потреба у поступовому створенні суспільства поза ринком та державою. Розвиток альтернативного суспільства починається, з одного боку, з місцевих ініціатив та проєктів, що розвивають наявні райони, з колективними елементами, такими як спільне використання інструментів, спільні кухні чи мережі соціальної самодопомоги.

З іншого боку, цей розвиток продовжується шляхом формування дедалі більшої кількості експериментальних спільнот, які можуть підтверджувати життєздатність нових способів життя на власному прикладі. Отже, органи державної влади повинні не просто організовувати таку спільну діяльність, а й заохочувати її розвиток за допомогою належних законодавчих та політичних рамок. Це може передбачати створення фондів сприяння експериментальним спільнотам або розподіл доступних будівель.

Висновки

Концепція антизростання стала більш чітко й гучно артикульованою в останні роки через те, що сучасне суспільство керується промисловим зростанням. Оскільки мета безкінечного економічного зростання є невід’ємною частиною капіталізму, ймовірність процесу антизростання може здаватися не дуже високою. Однак це не означає, що всі спроби реалізувати цей процес приречені. Загальною ціллю людства зараз має бути сприяння спробам антизростання шляхом розробки обнадійливого, натхненного бачення того, як життя в гармонії з природою також може гармоніювати і з людством.

Хоча поняття антизростання аналізують як процес, корисний у довгостроковій перспективі, його справді складно широко просувати, бо його короткострокові результати важко довести. Однак це не означає, що слід припинити спроби реалізувати антизростання в ширших масштабах.

Якщо говорити про ЄС, принципи субсидіарності та пропорційності, що лежать в основі договорів ЄС, якщо їх адаптувати в глобальному масштабі і враховуючи багаторівневу природу всесвітніх змін довкілля, могли б надати міцне структурне підґрунтя процесу антизростання. Цей підхід, а також його підтримку на законодавчому рівні, слід постійно заохочувати та втілювати.

Антизростання — це міжнародний виклик з багатьох аналітичних точок зору, адже у нього є певні наслідки, до яких люди ще не готові пристосовуватися. Однак переваги впровадження практик антизростання та його розробок у сфері сталості можуть призвести до тривкого та успішного прогресу, коли політики на підтримку антизростання будуть чітко визначені. Інституції можуть і мають займатися цими аспектами, а також поширювати інформацію на цю тему, щоб люди могли підготуватися й розраховувати на впровадження цих практик.

Також слід більше зосереджуватися на проєктах, пов’язаних із сільським господарством і фермерами (підхід повернення до основ), аналізуючи поведінку селян-фермерів з точки зору виробництва та споживання, а також оцінюючи, наскільки економічні рішення фермерів засновані на міркуваннях, що не належать до сфери ринкових цін чи обмінної вартості. Це могло б наблизити людей до землі, відкрити їм очі і навчити їх більше поважати природу.

Нарешті, краще розуміння та впровадження антизростання є ключем до уявлення альтернатив для поняття самодостатності. Дослідження цих альтернатив могло б посприяти формуванню практики антизростання, що звільнила б світ від самонакладених капіталістичних санкцій та інших обмежень. Взаємодопомога між людьми надзвичайно важлива, і дискусії та співпраця довкола антизростання не повинні обмежуватися чи припинятися в найближчому майбутньому.

Джерела

Adloff, F., Neckel, S. Futures of sustainability as modernization, transformation, and control: a conceptual framework. Sustainability Science, September 5, 2018, p. 1020.

Anguelovski, I. New Directions in Urban Environmental Justice. Journal of Planning Education and Research 33(2), June 2013, p. 35.

Ariès, P. No Conso: Vers la Grève Generale de la Consommation. Golias, Lyon, 2006, p. 33.

Baykan, B.G. Degrowth: A metamorphosis in being. Environment and Planning E Nature and Space 2(3), September 2007, pp. 528-547.

Bloom, K., et al. Blue degrowth and the politics of the sea: rethinking the blue economy. Sustainability Science, Volume 15, 2016, pp. 1–10.

Bookchain, M. Death of a small planet. The Progressive, August 1989, pp. 19-23.

Borowy, I., Schmelzer, M. History of the Future of Economic Growth. Routledge, London, 2017, pp. 175-183.

Brossmann, J., Islar, M. Living degrowth? Investigating degrowth practices through performative methods. Sustainability Science, 2020, p. 918.

Cosme, I., Santos, R., & O’Neill, D. W. Assessing the degrowth discourse: A review and analysis of academic degrowth policy proposals. Journal of Cleaner Production, 149, 2017, pp. 321-334.

D’Alisa, G., & Kallis, G. Degrowth and the State. Ecological Economics, 169 (106486), 2020.

Douglass C. North. Institutions. The Journal of Economic Perspectives, Vol. 5, No. 1, 1991, p. 68.

Exner, A., Lauk, C. On the Way towards a Degrowth Society: A Review of Transformation Scenarios and Desirable Visions of the Future. First international conference on Economic De-growth for Ecological Sustainability and Social Equity, Paris, April 18-19, 2008, p. 254.

Fournier V. Escaping from the economy: the politics of degrowth. International Journal of Sociology and Social Policy, October 24, 2008, p. 531-532.

Garver, G. The Rule of Ecological Law: The Legal Complement to Degrowth. McGill University, Montreal, 2016, p. 325.

Georgescu-Roegen, N. Energetic dogma, energetic economics, and viable technologies. Advances in the Economics of Energy and Resources, 1971, JAI Press, ed. 4.

Harari, Y. N. Homo Deus. Vintage, 2017.

Harvey, D. Realization Crises and The Transformation of Daily Life. Changbi.com, 2016, http://magazine.changbi.com/en/articles/89062?board_id=2492.

Heynen, N. A Review of Neoliberal Environments: False Promises and Unnatural Consequences, ds. London and New York: Routledge, 2007.

Joutsenvirta, M. A practice approach to the institutionalization of economic degrowth. Ecological Economics, Vol. 128 (201608), 2016.

Kalis, G., et al. Degrowth. A vocabulary for a new Era. Routledge, 2014, p. 7.

Kallis, G. In defense of degrowth. Ecological Economics, ed. 70, 2011, p. 875.

Klitgaard, K. A., Krall, L. Ecological economics, degrowth, and institutional change. Ecological Economics, 84, December 2012, pp. 247-253.

Lawrence, T.B., Suddaby, R., Leca, B. Introduction: theorizing and studying institutional work. Cambridge University Press, Cambridge, 2009.

Letter from G. U. Papi to Nicholas Georgescu-Roegen, July 24, 1964.

Letter from Nicholas Georgescu-Roegen to G.U. Papi, September 15, 1964, NG-RP, Box 23, Folder «International Economic Association 1965-9. 

Letter from Nicholas Georgescu-Roegen to Santiago Fernandes, May 20, 1975; NG-RP, Box 22, Folder «Fernandes, Santiago 1965-76. 

Lilleb, A.I., Pita, C., Rodrigues, J.G., Ramos, S., Villasante, S. How can marine ecosystem services support the Blue Growth agenda? Maritime Policy, 2017.

Missemer, A. Nicholas Georgescu-Roegen and degrowth. Taylor & Francis, Routledge, 2017.

Nemeskeri, R. L., et al. Systems challenges: profit, growth, and speed: results from the SYSCONS study. First international conference on Economic De-growth for Ecological Sustainability and Social Equity, Paris, April 18-19, 2008.

Regulation (EU) 2019/2088 of the European Parliament and of the Council of 27 November 2019 on sustainability‐related disclosures in the financial services sector (Text with EEA relevance).

Rigon, A. Degrowth Politics and Policies for Degrowth. Degrowth-Webportal, March 13, 2017, p. 46.

Schneider, F., et al. New Estimates for the Shadow Economies All over the World. International Economic Journal 24 (4):443-461, December 2010, p. 9.

Suddaby, R. Challenges for institutional theory. J. Manag. Inq. 19 (1), 2010.

Suprinyak, C. E. Nicholas Georgescu-Roegen, Development Economist. SSRN Electronic Journal, January 2018.

United Nations Secretariat Climate Action Plan 2020-2030, September 2019.

Young, O. R., Steffen, W. The Earth System: Sustaining Planetary Life-Support Systems. In: Principles of Ecosystem Stewardship: Resilience-Based Natural Resource Management in a Changing World. Springer Science + Business Media: New York, 2009.

Переклад з англійської: Роксолана Машкова. Цей матеріал є частиною проєкту «Eastern European Cities: Degrowth vs Right to Develop», який відбувається за підтримки FES Regional Office «Dialogue Eastern Europe». Висловлені думки належать автор_кам і не обов’язково збігаються з позицією аналітичного центру Cedos або з позицією Фонду Фрідріха Еберта.

Будь-яке використання матеріалів дозволене за умови згадки першоджерела не пізніше другого абзацу тексту.

У тексті ми використовуємо іменник з відділеним «_» гендерованим закінченням для позначення особи, гендер як_ої невідомий чи не має значення в нинішньому контексті, та групи осіб різного гендеру, або гендер яких невідомий, або гендер яких не має значення в нинішньому контексті. Ми однаково поважаємо жінок, небінарних осіб та чоловіків. Оскільки в україномовному інформаційному просторі сьогодні набагато частіше підкреслюється існування чоловіків, ніж всіх інших (тобто більшості людей), ми, щоб врівноважити цей перекіс, тут і далі використовуємо на позначення сукупності різних людей чи людини, гендер як_ої невідомий, таку форму. Детальніше: Політика використання гендерованих закінчень Cedos.