Вступ

Метафора міста як організму застаріла не через свою банальність і приторність. Гірше того, вона виходить із припущення, що існує первісний природний закон, який визначає життя у місті. Так наче його занепад і підйом є не продуктами людської діяльності, а визначаються наперед циклом життя та смерті органічної істоти. Уявляти міське життя з точки зору біології означає нехтувати суспільними структурами, механізмами та динамікою просторових відносин. Більше того, це означає відмовлятися від власних прав і суб’єктної спроможності змінювати та впливати на міське середовище і його логіку. Ідея зростання постає з уявлення про місто як організм. Міста стали сприйматися як людські мурашники, які постійно ростуть і залежать у своєму існуванні від конкуренції, боротьби за ресурси та розкіш. Капіталістичний спосіб виробництва, керуючись потребою накопичення, підкріплює цю «органічну» ідею, закорінену в зростанні. У цьому процесі натуралізації зростання для міст ми відмовляємося від безлічі можливих альтернатив. Це есе є спробою розширити межі уяви.

Конкретне питання, яке я тут розглядаю, — це житло, базова людська потреба в доступі до притулку та можливості використовувати його для життя. Предметами спостереження є два кейси житлової політики: місто Айзенгюттенштадт у Німеччині, яке поступово скорочується, та Київ в Україні, який розростається. У першому випадку місту довелося зайнятися питаннями житла через безжальний економічний занепад. Друге місто нехтує питанням житла через свої карколомні девелопменталістські прагнення. Однак я наполягаю, що необхідно приділяти увагу цій проблемі та силам, які призводять до неї та підтримують її існування.

Цей текст складається з двох частин. Перша має на меті показати, що місто як «машина зростання» (Molotch, 1976) не є ні природним станом справ, ні найкращим способом задовольняти соціальні потреби. Міста стали основою капіталістичного накопичення. Це несе загрози для довкілля, призводить до глобальних і локальних, соціальних та економічних нерівностей. Тож щоразу, коли дискурс девелопменталізму подає себе як найкращий і єдиний спосіб керувати містами, він створює міраж добробуту. Я намагаюся показати хибність цього на прикладі Києва, де дискурс девелопменталізму намагається подати спекулятивний ринок житла як норму, зміщуючи перспективу з житла як базового права на житло як товар. Мета другої частини цього тексту — навести свідчення вжитих в Айзенгюттенштадті кризових заходів таким чином, щоб дати нове розуміння того, як можуть виглядати міські політики антизростання, які зосереджуються на споживчій вартості, соціальних потребах та екологічній свідомості.

Чи може те, що сприймається як відхилення капіталістичної економіки, насправді бути засобом її відтворення? Капіталістична урбанізація виробляє відходи, нерівність та руїни. Усе це сприймається як кризи, непослідовність капіталізму. Але збої ринкового механізму — це його невід’ємні побічні продукти. І коли ми як суспільство намагаємося позбутися їх, трансформуючи або включаючи їх у «бізнес як завжди»1,2, ми цим увічнюємо систему, наслідками якої є тяжкі форми екологічних та гуманітарних зловживань. Знаменита цитата «Легше уявити кінець світу, ніж уявити кінець капіталізму»3 натякає, що світ став капіталістичним. Навіть уява формується в рамках ідеї про те, що капіталізм може закінчитися тільки з кінцем світу. Я вважаю, що осмислення антизростання у рамках капіталістичної економіки є осмисленням кінця світу — капіталістичного світу. Оскільки зростання є невід’ємною та необхідною складовою капіталізму, антизростання означає кінець капіталізму, а отже, кінець світу, яким ми його знаємо.

Накопичувати! Розвиватися! Рости!

З початку ХХ століття зростання стало мантрою практики глобальних девелопменталістських політик. Проблеми з уявленням капіталістичного прогресизму про розвиток широко досліджені (Закс, Дюмон, Поланьї, Салінс). Я стверджую, що ключова проблема концепції розвитку пов’язана з колоніалістським походженням цієї ідеї: вона була запропонована для включення колоній в капіталістичну економіку (Esteva, 2010, p.5). Таким чином, розвиток завжди передбачає недорозвиненість як протилежну ідею. Так званий «третій світ», країни «глобального Півдня» нині називають «недорозвиненими країнами» на шкалі від розвинених країн до країн, що розвиваються. Сама вимога «розвиватися», слідуючи економічному шляху розвинених країн, є оманою, притаманною капіталістичному способу виробництва. Таким чином, капітал, що виник разом з імперіалізмом, знаходить можливість накопичуватися у темпоральному понятті прогресу, обрамленого політиками розвитку.

Розгляд поняття накопичення капіталу в роботах Рози Люксембург підкреслює його центральність для капіталістичного виробництва, а також вбудованість процесу накопичення в історію (Luxembourg, 1972). Моя мета — оцінити актуальність цього поняття, щоб довести, що процес накопичення капіталу втілюється у політиках нескінченної перебудови міських інфраструктур.

Капіталізм успішно справився з браком нових територій, у якому Люксембург вбачала його межу. Зокрема, Девід Гарві показує, як капіталізм у неоліберальній економіці («новий імперіалізм») винаходить накопичення шляхом відчуження власності, що лежить в основі процесу приватизації та підтримує додаткову вартість (Harvey, 2003, p. 157). На мою думку, ідеї Гарві про просторову концентрацію капіталу та реконфігурацію власності є вкрай актуальними. Однак я хочу підкреслити часову форму накопичення, що призводить до політик перебудови міської інфраструктури. Таку перебудову підтримують технології та просувають кризи на мікро- і макрорівні, які стали рушіями та силами підтримки «прогресу». Ідея прогресу служить надмірному накопиченню: додатковий капітал розподіляється у містах у якості інвестицій (слідуючи за прибутками, а не потребами). Логіка аргументації Рози Люксембург сконструйована так, щоб водночас формулювати та вирішувати теоретичну задачу, ставлячи під питання джерела накопичення. Для початку, капіталізм — це спосіб виробництва, що виробляє додаткову вартість. У своєму тексті Люксембург доводить, що використання додаткової вартості залежить від накопичення капіталу, а не від споживання.

Міркування Рози Люксембург сповнені очікування, що капіталізм буде вбитий власною зброєю. Капіталізм ґрунтується на сліпому припущенні безмежного зростання. Але авторка чітко заявляє: якщо зростання підтримується фізичними явищами колонізації територій та населення, тоді в нього є межі. Вона, схоже, вірить, що коли цих меж буде досягнуто, капіталізм зіштовхнеться зі своєю останньою та фатальною кризою (Luxembourg, 1972, p. 13).

Однак нині очевидно, що глобалізація, рушієм якої є капіталізм, — це всесвітнє явище. Існування альтернативного способу виробництва поза капіталізмом стало неможливим. Справді, коли простір вже комодифікований по всьому світу, як так сталося, що капіталізм вижив? Межі вже нібито досягнуто, то чому капіталізм досі тут і долає нові економічні кризи з такою самою легкістю?

Я вважаю, що часткова відповідь на це питання полягає в реалізації накопичення. На початку свого тексту Роза Люксембург стверджує, що «проблема накопичення сама по собі є суто економічною та соціальною» (Luxemburg, 1972, p. 2). Спочатку вона коротко пояснює економічний аспект накопичення (як капіталісти забезпечують постійне зростання прибутків). Потім Люксембург ненадовго звертається до «об’єктивних соціальних умов», що утворюють основу економічного зростання. Це просто засоби утримання «достатньої робочої сили».

Роза Люксембург стверджує, що окрім суб’єктивної мети капіталізму (мотиву прибутку), є й об’єктивна мета — «задовольнити матеріальні потреби суспільства» (ibid., p. 4). Тож «постійне розширення капіталістичного виробництва, тобто постійне накопичення капіталу, пов’язане з так само постійним зростанням соціальних вимог» (ibid., p. 4). Однак, не підкреслюючи цього, авторка подає ці відносини як взаємозалежні: розширення капіталістичного виробництва передбачає постійне зростання соціальних вимог як свою протилежність. Можна стверджувати, що встановлення зв’язку між ними є ключем до проблеми, яку я сформулювала вище.

Хоча Люксембург підсумовує, що «соціальна вимога, від якої залежить накопичення капіталу, при більш пильному розгляді, схоже, виявляється самим накопиченням капіталу» (ibid, p. 4), їй вдається вирватися з цього порочного кола, виділивши дві чіткі вимоги, які висуває суспільство.

По-перше, капіталізм повинен займатися виробництвом засобів існування (їжі, одягу тощо). По-друге, капіталізм повинен заміняти використану «сировину, устаткування, будівлі тощо» — «постійний капітал» за Марксом. Цей процес можна описати як відтворення капіталізму на макрорівні.

Я стверджую, що міська інфраструктура та житло — основні цілі цього відтворення. Мета відтворення — це «соціальна вимога», заснована не лише на соціальних потребах, а й на вимозі зростання (прогресу), як сказано в абзаці вище.

Відтворення у вигляді постійної перебудови міських інфраструктур і житла (збудованого середовища в широкому сенсі) стало одним зі способів долати кризи та накопичувати капітал у ХХІ столітті. Коли вже не залишилося територій, які можна окупувати, капіталізм використовує технології та ідею прогресу, щоб залучити суспільство до перебудови (у формі ремонту й оновлення) та концентрації капіталу. Зростання капіталу тепер залежить від ефективності та стандартизації комунікацій, транспортування та зберігання. Таким чином, міські інфраструктури, які раніше вважалися засобами відтворення, нині переосмислені як джерело накопичення.

Роза Люксембург вирізняє «третю частку товарів, що містить ту безцінну частину додаткової вартості, яка становить справжню мету існування капіталу — прибуток, призначений для капіталізації та накопичення» (Luxemburg, 1972, p. 8). Однак вона відокремлює цю третю додаткову частину від першої — «оновлення використаних засобів виробництва», та другої — «утримання робітників і капіталістів». Оновлення інфраструктури насправді стало способом накопичення капіталу замість способу відтворення засобів виробництва чи робочої сили.

Одним із наслідків політик перебудови «постійного капіталу» в масштабі міста є розрив між містами, які стрімко ростуть, та містами, що скорочуються. Судячи з усього, ця проблема наявна як у «розвинених країнах», так і в «країнах, що розвиваються». Тому я розглядаю тут два приклади: Київ як місто, що росте, в Україні, яка «розвивається», та Айзенгюттенштадт як мономісто, що скорочується, у «розвиненій» Німеччині. Обидва міста змушені мати справу з руїнами та нерівностями, які постійно продукує капіталізм. Однак тоді як перше дотримується розвитку як накопичення, друге зіштовхнулося з кризою розвитку, а тому змінило свою точку зору на соціальне відтворення.

З часу здобуття незалежності Київ стабільно росте — як за населенням, так і за розміром. Однак не можна сказати, що цим зростанням керує муніципальна влада. Генеральний план києва — це дуже сумнівний продукт державного управління (Ohorodnyk, 2020, Ponomarova et al., 2020) через неоліберальні політики, які він намагається реалізувати. Моя перша ціль — підкреслити проблеми житла, а друга — показати, що дефіцит житла штучно підтримується ринком житла. І це — зворотний бік будь-якої політики розвитку: будівництво більшої кількості житлових будівель не означає покращення житлових умов людей.

Київ — класичний приклад стрімкого міського розвитку. За даними Держстату, Київ — один з небагатьох населених пунктів в Україні, населення якого зростає з 90-х років удвічі швидшим темпом, ніж виїзд населення (на прикладі 2018 року). Здавалося б, для міста, населення якого постійно зростає, природно реалізувати орієнтовані на зростання політики. Люди щодня і щороку приїздять до Києва з інших регіонів та передмість. Не дивно, що це місто росте не лише за населенням, а й просторово: за територією, інфраструктурою, інституціями. З 2000-х років порожні простори, природа та сільська місцевість довкола слугують засобами просторового росту. Будуються нові житлові комплекси, накопичуючи капітал, що гарантує подальше розширення.

Тут важливо поставити питання: що залишається? У попередньому абзаці описана потреба в житлі та політика її задоволення. Однак за цією картиною стоять два явища. Бездомність і порожні квартири визначають зворотні координати попиту та дефіциту.

За статистикою, 54% україн_ок живуть у незадовільних житлових умовах. Більше того, в самому лише Києві є 5 тисяч офіційно зареєстрованих бездомних людей, або 20 тисяч за неофіційною оцінкою Фонду соціального партнерства у 2016 році. Про нагальність відновлення державної житлової політики говорять різні українські дослідни_ці-урбаніст_ки й аналітичні центри. У тезі з нещодавнього дослідження (Fedoriv, Lomonosova, 2019) стверджується, що держави повинні дотримуватися споживчої вартості житла як базової потреби, а не комодифікації міського житла.

Крім того, українське явище «недобудів» співіснує з розширенням нових житлових комплексів. Недобуди — наслідок муніципальних і державних житлових політик, що ігнорують реалії українського ринку житла. Масове будівництво в Україні почалося після 2010-х років.

Київ виглядає найважливішим містом у цьому процесі. Локалізація того, що Маркс називав «основним капіталом» (житло, інфраструктура), стала визначати соціальні процеси у місті. Характерною рисою українського законодавства, що впливає на ринок житла, є мораторій на продаж землі. У містах землею володіє муніципалітет, тож процес будівництва ускладнюється. Щоб побудувати новий комплекс на муніципальній землі, забудовник повинен отримати право на оренду і право будувати на орендованій землі. Це робить забудовника вразливішим, бо він не володіє капіталом, втіленим у землі. Це означає, що забудовник не володіє нічим до моменту, коли будівлю буде збудовано і продано. Тому на кожен етап виробництва можна вплинути і перервати його: приватної власності, яку можна було б захищати, немає — лише права на майбутню власність. Забудовники пораються з цією перешкодою, перекладаючи ризики на покуп_чинь: кожн_у, хто хоче купити квартиру для своєї сім’ї, сприймають як «інвестор_ку». Тому якщо процес будівництва під загрозою, жертвами стають тисячі людей, які купили квартири для особистого користування4. Як наслідок, хоча Київ має 66 «недобудів» з 32 304 квартирами, ці житлові одиниці залишаються порожніми.

Описана тут ситуація — наслідок конкретних політик, реалізованих на державному та міському рівні. У Києві є міський Генплан, що переносить державні політики на конкретну агломерацію. Критики_ні київського Генплану-2040 підкреслюють кількісний підхід, використаний у містоплануванні. Найчастіше вживаними термінами у цьому документі, за їхніми оцінками, є «розвиток», «будівництво» та «зростання» (278, 249 і 35 разів відповідно). Тож «такі статистично ефективні, але якісно дисфункційні райони — результат процесу, що фокусується на квадратних метрах житла й озеленення на противагу різноманіттю, доступності та людському масштабу. Цей ухил у кількісні показники на шкоду якісним має змінитися, але у сучасному ГП ми не бачимо для цього передумов». Таким чином, стає очевидно, що створення Генплану у Києві — суто формальність. Його автор_ки не працюють з громадськістю, не особливо потребують статистики чи питальників, покладаючись на власні припущення. Зазвичай замість Генплану звертаються до програми KyivSmartCity, що має на меті впроваджувати технології без жодного уявлення про те, кому вони будуть служити.

Зрештою, київський Генплан не випадково нехтує соціальними проблемами і не наводить достатньої статистики про них. Водночас великі — й дедалі більші — ділянки забудови подаються громадськості як символ прогресу. Вальтер Беньямін продемонстрував суть такого прогресу своєю знаменитою метафорою про янгола історії (Benjamin, 1940). Цього янгола, неспроможного озирнутися через плече, несе вітер історії задом наперед у приховане майбутнє. Неможливо ні зупинитися на мить у минулому, ні вловити образ майбутнього. Це опис темного боку прогресу: київський Генплан уявляє майбутнє в руїнах. Не в змозі визначати та займатися соціальними потребами, Генплан відтворює ідею зростання з усім його самообманом і наслідками. Але що як десь зруйноване майбутнє вже відбулося? Я пропоную розглянути Айзенгюттенштадт як цікаве місце, де можна зазирнути за плече янгола.

Знижувати? Зменшувати? Антизростати?

Навіть якщо до майбутнього доступу немає, про нього все одно можна мріяти, таким чином створюючи його. Теорія та думка можуть працювати над виробництвом альтернативних практик. Я стверджую, що антизростання може бути однією з них. У цій частині есе я спробую показати, що антизростання як практика не обмежується низовими ініціативами й автономними спільнотами, а також не є узагальненою ідеєю зниження споживання. Антизростання можна практикувати як політику, інституціалізовану на міському рівні.

Я спробую продемонструвати, як те, що раніше сприймали як «кризові заходи» в Айзенгюттенштадті, можна застосувати до нинішньої нерівномірної кризи — житлової кризи, замаскованої під амбіції розвитку.

Айзенгюттенштадт — це місто у Східній Німеччині, яке поступово скорочується. Раніше воно було промисловим містом під назвою «Сталінштадт» і в 1990 році досягло населення 50 тис. осіб. У якості соціалістичного мономіста Айзенгюттенштадт обслуговував сталеливарний завод. Після розпаду СРСР (головного споживача продукту Сталінштадта) айзенгюттенштадтська сталь поступово втрачала конкурентоспроможність на європейському ринку сталі. Тому завод звільняв дедалі більше робітни_ць: серед 1200 людей, які працювали там у 1989 році, 9300 втратили роботу в 1990 році (Lötscher et al., 2004, p.363). Більшість населення покинула Айзенгюттенштадт у пошуках кращого життя у Західній Німеччині. Тенденція до скорочення наявна у всій Східній Німеччині і впливає на політику розвитку.

«Скорочення» (shrinking) зазвичай використовують як термін на позначення процесу депопуляції міст. Воно може мати різні причини: еміграція, реорієнтація промислової економіки, війна тощо. Однак скорочення також призводить до надмірної кількості невикористовуваної інфраструктури. Каналізація, електростанції, водонапірні вежі на додаток до руїн фабрик та житлових будинків — якщо все це не використовувати, воно становить загрозу для довкілля та життя тих людей, що залишилися.

Тому у 2002 році була запроваджена програма Stadtumbau Ost («Перепланування міст на Сході»). У рамках цієї програми держава пообіцяла профінансувати плани реструктуризації східнонімецьких міст, що переживають занепад. Основною метою було розібратися з житлом, що залишилося, щоб належно й достатньо розподілити цей ресурс.

Фігура 1: Скорочення населення в Айзенгюттенштадті протягом 1989-2013 років.

Фігура 2: Сценарій скорочення населення до 2030 року.

Айзенгюттенштадт приєднався до програми з чіткими статистичними доказами зниження демографічних показників Фігура 1, 2 (Stadtumbaustrategie Eisenhüttenstadt 2015-2025 mit Ausblick auf 2030, 2015, p.9, p.14). Тому програма Stadtumbau Ost для Айзенгюттенштадта включала політики, покликані справитися з ситуацією шляхом реструктуризації, як описано в Erarbeitung des Stadtumbaukonzeptes (STUK, Концепція міського перепланування). Метою органів влади був сталий центр міста. Було вжито безпосередніх заходів щодо житлового фонду та інфраструктури шляхом знесення неякісно побудованих житлових комплексів 90-х років (найновіших у місті і водночас найгірших за якістю). По-друге, було приділено увагу визначенню зон, які підлягають захисту як архітектурні пам’ятки (Айзенгюттенштадт має найбільшу зону захищеної архітектури у Німеччині). План реструктуризації з роками поступово змінюється. Нині однією з проблем, на яких зосереджується муніципалітет, є достатнє забезпечення доступним житловим простором, в тому числі для конкретних цільових груп. Іншою проблемою є енергетична реконструкція найстаріших будинків у І та VI районах у відповідь на зміну клімату. До вже подоланих викликів належить координація дій із житловими компаніями з метою контролю над житловим фондом міста й цінами на оренду житла.

Важливість STUK полягає в його підході до скорочення міст. Я стверджую, що у випадку Айзенгюттенштадта замість того, щоб сприймати скорочення як міську кризу, у ньому вбачають можливість. Його сприймають серйозно, не намагаючись розвивати місто, досягти підйому в майбутньому, оживити його тощо. Справді, муніципалітет і містобудівни_ці скористалися можливістю, яку надав цей розрив, щоб зайнятися потребами мешкан_ок і зменшити інфраструктурний надлишок. Айзенгюттенштадт — місто, яке скорочується і яке навмисно перебудовує його головний архітектор, щоб пристосувати його до меншої кількості населення шляхом реструктуризації збудованого середовища. Перепланування поєднувало знесення багатоповерхових будинків на околицях міста з переселенням мешкан_ок у перебудований центр міста. Це допомогло використати порожні будинки у центрі (економічна проблема житла) і водночас покращити житлові умови людей (соціальна проблема житла) та зменшити інфраструктуру в малонаселених районах, яку важко утримувати (екологічна проблема).

Для того, щоб говорити про антизростання, цьому терміну все ще необхідно додати нюансів. Антизростання — це концепція, що має на меті практикувати посткапіталістичну утопію. Вона узагальнює й обрамляє сьогоднішні капіталістичні кризи, щоб слідувати за ними, а не вирішувати їх у рамках капіталізму. Капіталізм як динамічна система долає свої межі, справляючись з кризами, що постають через вихідні обмеження системи. Однак розв’язання криз не означає, що проблему вирішено — вона залишається і знову виходить на поверхню наступного разу, у формі нової кризи. Антизростання радикальне в тому сенсі, що воно продовжує кризу з метою знищити й подолати капіталістичну систему, яка, власне, породила цю кризу. Антизростання не прагне вирішувати проблеми, що постають у рамках капіталізму. Воно чіпляється до тріщин у системі, щоб мати змогу сконструювати тимчасові й обумовлені конкретними обставинами альтернативи.

Конвенційне визначення антизростання було запропоноване на першій міжнародній конференції про антизростання у Парижі у 2008 році: «Ми визначаємо антизростання як добровільний перехід до справедливого, партисипативного та екологічно сталого суспільства» (Declaration, p. 2). Проблеми з цим визначенням та його наслідки детально досліджені у збірці есе «Антизростання: Словник для нової епохи» (Degrowth: The Vocabulary for A New Era), опублікованій у 2015 році.

По-перше, «сталість» видається суперечливим терміном, коли її використовують як поняття, покликане адаптувати виклики екології та глобалізації до потреб капіталістичного зростання (зазвичай під гаслом «сталого розвитку», який сам по собі є вкрай суперечливою ідеєю).

По-друге, «добровільний перехід», що начебто вказує на демократичні параметри політик антизростання, водночас демонструє початкову неспроможність демократії подолати кризу. Конференція про антизростання виникла у відповідь на кризу — екологічну, гуманітарну, економічну кризу капіталізму — яка не була добровільною, так само як не було добровільним життя людей, які від неї страждають. Таким чином, хоча антизростання й добровільне у своїй фантазії, воно вбудоване у капіталістичну реальність. Скорочення міст — це наслідок капіталістичної конкуренції та девелопменталізму. Тому антизростання слід виразити у наборі політик і практикувати інституційно.

Більше того, антизростання критикують як поняття, яке сформулювали в академічних колах як суто теоретичну конструкцію. Через це його іноді вважають редукціоністським, адже воно відповідає на питання, які ставлять мешкан_ки глобальної Півночі, і не враховує потреби, боротьбу та спроможності населення глобального Півдня. З урахуванням цього я спробувала показати, як паростки антизростання постають з руїн розвитку у випадку Айзенгюттенштадта. Тут можна чітко простежити антизростання, хоча його і не називають цим словом.

Висновки

Отже, потенційне антизростання можна переосмислити як перегляд споживчої вартості інфраструктур, людей і природи. «Антизростання як невіра у зростання» (Parrique, 2019) на міському рівні означає появу «дірявого міста», зруйнованого міста, підстриженого міста, скороченого міста — міста, у якому економіка зростання недієздатна, де громадян_ки вимагають якості замість кількості, рівного перерозподілу необхідних ресурсів, неексплуатаційного відтворення, вільної взаємності, децентралізації та спільної економіки. Це також означає створення просторів для експериментів, які не мають нав’язливої ідеї прогресу як зростання.

Враховуючи це, політика антизростання для Києва може полягати у свідомій політиці переселення — наприклад, шляхом створення сектору оренди муніципального або соціального житла, а не подальшого розширення нових забудов. Оскільки таке планування не має бути засноване на дефіциті чи додатковій вартості, якщо ми відійдемо від логіки зростання, принцип «кожному за потребами» матиме сенс.

Перерозподіл згідно з підходом антизростання заснований на протилежній логіці до накопичення. У світі є величезна кількість благ, якими володіє мала кількість людей. Тож слід перерозподілити блага, які існують, а не обіцяні блага. Як стверджує теоретик антизростання, «мабуть, саме тут антизростання є найбільш оригінальним у своєму підході до зниження нерівності: замість починати з цілі викорінення бідності воно починає з протилежного краю — з викорінення багатства. Зрештою, метою є достаток, за якого всі матимуть досить, але ніхто не матиме забагато» (Parrique, 2019, p.516). Тож нам слід більш ретельно переглянути девелопменталістські прагнення представників міської влади. Ключ до нерівності може полягати у самому зростанні, а не в його «крайнощах».

Порівняно зі зруйнованим містом місто як організм є вочевидь обмеженою та скінченною ідеєю. Місто як руїна передбачає ризоматичне існування та множинне мабутнє. Я вважаю, що це має стати частиною міської політики — постійні намагання поглянути в обличчя майбутньому.

Я дякую Анастасії Бобровій і Павлу Федоріву за підтримку, а також Сержу Новак за його справедливі та влучні коментарі.

Примітки

  1. Я маю на увазі ідею відокремлення зростання від широкого використання ресурсів. Політика відокремлення має на меті подолати зміну клімату як зовнішній ефект капіталізму та закласти основи сталому розвитку міст. https://www.resourcepanel.org/reports/city-level-decoupling.
  2. Тут я маю на увазі уточнення «бізнесу як завжди» від Андреаса Мальма, який підкреслює його соціальну складову: «У лексиконі дискурсу зміни клімату термін „бізнес як завжди“ зазвичай використовують як замінник економіки викопних ресурсів. Яким би звичайним зараз не здавався такий бізнес, він не є ні фактом природи, ні продуктом геологічної чи біологічної історії. Це показують фундаментальні онтологічні знахідки кліматології. Більше того, викопні палива слід за визначенням розуміти як соціальні відносини: жоден шматок вугілля чи крапля нафти ще не перетворили на паливо самі себе» (Malm, 2013).
  3. За словами Фішера, цитата «Легше уявити кінець світу, ніж кінець капіталізму», яку приписують як Фредріку Джеймісону, так і Славою Жижеку, передає суть капіталістичного реалізму.
  4. Звісно, застаріле українське житлове законодавство пропонує приватним підприємцям широкий спектр можливостей для спекуляції. Однією з найпоширеніших є орендна спекуляція. Водночас немає даних про відсоток квартир, придбаних для здачі в оренду.

Джерела

Benjamin, Walter. (1940). Theses on the Philosophy of History.
https://www.sfu.ca/~andrewf/CONCEPT2.html

D’Alisa, G., Demaria F. and Kallis G. (eds.). (2015). Degrowth: A Vocabulary for A New Era. Routledge.

Dumont, Louis. (1977). From Mandeville to Marx: The Genesis and Triumph of Economic Ideology. Chicago: University of Chicago Press.

Esteva, Gustavo. (2010). Development. The Development Dictionary: A Guide to Knowledge as Power. London: Zed Books. pp.1-24.

Fedoriv, P., Lomonosova, N. (2019). Derzhavna Zhytlova Polityka V Ukraini Suchasnyi Stan Ta Perspektyvy Reformuvannia. K. Analitychnyi Tsentr Cedos.

Harvey, D. (1982). The Limits to Capital. Oxford: Basil Blackwell.

Harvey, D. (2003). The New Imperialism. Oxford University Press.

Lienhard Lötscher, Frank Howest, Ludger Basten. (2004). EISENHÜTTENSTADT: MONITORING A SHRINKING GERMAN CITY. Germany: Dela 21. pp.361-370

Luxemburg, Rosa. (1972). Questions at Issue. The Accumulation of Capital. An Anti-Critique. New York, NY: Monthly Review press, 1972, pp.1-17

Malm, Andreas. 2013. The Origins of Fossil Capital: From Water to Steam in the British Cotton Industry. Historical Materialism 21.1 (2013). pp.15 — 68.

Markantonatou, M. (2013). From The Limits to Growth to «Degrowth»: Discourses of Critique of Growth in the Crises of the 1970s and 2008, 1–64.

Molotch, H. (2018). The City as a Growth Machine: Toward a Political Economy of Place. In Classic Readings in Urban Planning. Routledge. pp. 180–196

Ohorodnyk, S. (2020, July 20). Shcho Ne Tak Iz Proiektom Henplanu Kyieva.
https://lb.ua/news/2020/07/20/462143_shcho_iz_proiektom_genplanu_kiieva.html

Parrique, T. (2019). The Political Economy of Degrowth. Economics and Finance. Université Clermont Auvergne. Stockholms universitet.

Pineault, E. (2016). Growth and Over-accumulation in Advanced Capitalism: Some Critical Reflections on the Political Economy and Ecological Economics of Degrowth. DFG-Kollegforscher_innengruppe Postwachstumsgesellschaften Working Paper, 5, 1–18.

Polanyi, Karl. (2011). The Great Transformation. The Political and Economic Origins of Our Time. Boston: Beacon Press.

Ponomarova, A., Ryan D. Brent, Anisimov O. (2020, June 17). Kyiv’s new General Plan has failed. What will come next?
https://mistosite.org.ua/articles/kyivs-new-general-plan-has-failed-what-will-come-next?locale=uk

Sahlins, Marshall. (2017). Stone Age Economics, New York: Aldine.

Stadtumbaustrategie Eisenhüttenstadt 2015-2025 mit Ausblick auf 2030. (2015). Eisenhüttenstadt: B.B.S.M.

Переклад з англійської: Роксолана Машкова. Цей матеріал є частиною проєкту «Eastern European Cities: Degrowth vs Right to Develop», який відбувається за підтримки FES Regional Office «Dialogue Eastern Europe». Висловлені думки належать автор_кам і не обов’язково збігаються з позицією аналітичного центру Cedos або з позицією Фонду Фрідріха Еберта.

Будь-яке використання матеріалів дозволене за умови згадки першоджерела не пізніше другого абзацу тексту.

У тексті ми використовуємо іменник з відділеним «_» гендерованим закінченням для позначення особи, гендер як_ої невідомий чи не має значення в нинішньому контексті, та групи осіб різного гендеру, або гендер яких невідомий, або гендер яких не має значення в нинішньому контексті. Ми однаково поважаємо жінок, небінарних осіб та чоловіків. Оскільки в україномовному інформаційному просторі сьогодні набагато частіше підкреслюється існування чоловіків, ніж всіх інших (тобто більшості людей), ми, щоб врівноважити цей перекіс, тут і далі використовуємо на позначення сукупності різних людей чи людини, гендер як_ої невідомий, таку форму. Детальніше: Політика використання гендерованих закінчень Cedos.