Ця публікація не є пропозицією політики або її аналізом. Передовсім CEDOS прагне описати збірний погляд членів Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти на його найбільш важливі функції, щоб привернути увагу громадськості до візій та планів Агентства на найближчу перспективу.

Методологія

У вересні-жовтні 2016 року були проведені глибинні інтерв’ю з 17-ма членами Агентства із забезпечення якості вищої освіти (всього 25 членів). Інтерв’ю проводились методом face-to-face, по телефону або як письмові відповіді. З іншими членами Агентства не були проведені інтерв’ю через відмову його давати, поки не запрацює Агентство або через відсутність можливості й часу в респондента.

Респондентам було гарантовано анонімність, тому у звіті не використовуються їхні імена або інша інформація, за якою їх можна було б ідентифікувати. У тому числі при відтворенні відповідей респондентів, використовується лише чоловічий рід, оскільки серед членів Агентства 4 жінки.

Ми ставили за мету описати погляди членів Агентства на його основні функції, виявити спільні риси та розбіжності. Зокрема, розроблена для інтерв’ю анкета охопила питання законодавчого забезпечення роботи самого Агентства, процедури його формування, акредитації освітніх програм, індикаторів якості освіти та наукової роботи у ВНЗ, присудження наукових ступенів та ролі студентів, викладачів і інших агентів у забезпеченні якості вищої освіти.

Подальший звіт складався за результатами інтерв’ю з членами Агентства та є викладом думок респондентів з приводу тих чи інших питань.

Законодавство про Агентство

Не всі члени Агентства, які брали участь у інтерв’ю, були готові відповідати на питання, що стосувалися законодавства та можливих змін до нього. Деякі респонденти зазначали, що доцільніше буде давати коментарі з цього приводу після того, як орган попрацює певний час, оскільки більшість суперечностей, проблем та уточнень з’явиться вже у процесі роботи. Один з респондентів зауважив:

Ідеального закону ніколи не буде. Ми повинні розуміти, що його ніколи ми не створимо – тобто щоб він був ідеальний і охоплював все.

Респонденти, які все ж таки відповіли на це питання, найчастіше згадували про необхідність уточнень до нормативного регулювання цього органу та його повноважень. Один з респондентів зазначив:

Написано, що агентство реалізує державну політику у сфері вищої освіти, але незрозуміло, чи це державний орган, чи ні.

До того ж у законодавстві варто більш детально означити процедуру самого запуску роботи Агентства.

Один з представників Агентства вважає, що Статут Агентства варто буде змінювати за певний час, а зараз він слугує як вдала “стартова модель”.

Інший респондент вказав на те, що попри заявлену незалежність Агентства, насправді цієї незалежності не має. Адже можновладці можуть втручатись у роботу інституції через тиск на державні ВНЗ: на тих членів агентства, які їх представляють. До того ж, на думку респондента, у багатьох питаннях, які має регулювати Агентство, вирішальною залишається позиція Міністерства освіти і науки. Цю думку поділяють і деякі інші члени. Також було згадано про необхідність детально прописати та розмежувати у законодавстві повноваження МОН та повноваження Агентства, а також зробити Агентство головним розпорядником бюджетних коштів. Інший респондент висловив занепокоєння стосовно підзаконних нормативних актів, які мають бути створені Агентством. На його думку, такі акти можуть повернути Вищу акредитаційну комісію (ВАК) або ж створити аналог такого органу.

Декілька респондентів згадували про занадто широкий перелік повноважень Агентства, що видається їм недоречним. У більшості європейських країн такі інституції мають лише одну функцію: акредитувати ВНЗ. Один з респондентів зазначив, що для нього є незрозумілими різні строки повноважень для членів Агентства. Також було висловлено ідею щодо розділення повноважень та завдань, які закріплені за Агентством, між декількома органами або ж перенесення частини відповідальностей на самі ВНЗ. Адже зараз значний обсяг повноважень Агентства, так би мовити, “провисає”. Це дозволяє МОНу та університетам відмежуватись від виконання деяких функцій, посилаючись на те, що це повноваження Агентства.

Майже всі респонденти погодились дати оцінку наявній процедурі формування Агентства. Кожен зазначав про доречність змін: найбільше пропозицій виникло стосовно складу агентства, зокрема, збільшення квот для роботодавців, приватних ВНЗ або коледжів та училищ, зменшення для представників державних ВНЗ.

На думку одного з респондентів, варто зменшити квоти для державних ВНЗ, бо на них набагато легше знайти важелі впливу, що нівелює принцип незалежності Агентства.

Один з респондентів також вважає за потрібне долучити до Агентства представників громадських організацій та відомих іноземних фахівців у якості запрошених експертів.

Окрім можливого перерозподілу квот, більшість респондетів згадували про зміну процедури відбору членів агентства. Один з представників Агентства зазначив, що до нього не ввійшли ті, хто “дійсно знається на вищій освіті”. Декілька відповідей стосувалися необхідності введення додаткових кваліфікаційних вимог до кандидатів, наприклад, вимога відсутності плагіату у роботах. До того ж, деякі респонденти вважають, що саму процедуру виборів кандидатів варто було б зробити більш прозорою. Одним з можливих варіантів є пряме таємне голосування для тих кандидатів, які долають межу кваліфікаційних вимог.

Один з респондентів вважає введення додаткових кваліфікаційних вимог необхідним, але не вбачає потреби у зміні самої процедури виборів. За його словами, на цих виборах одним з кандидатів був представник МОН, який має значний вплив на представників державних ВНЗ. Проте його не було обрано, що може свідчити про вибір членів Агентства за особистими вподобаннями, а не за службовими.

Також респонденти незадоволені тим, що їхня діяльність стає легітимною лише за рішенням уряду, оскільки це ставить під сумнів незалежність агентства.

Акредитація освітніх програм

Переважна більшість респондентів вказували на застарілість чинної процедури акредитації. Основною проблемою, на їхню думку, є велика кількість формалізованих вимог, що базуються на кількісних показниках. Наприклад, на площі бібліотек та комп’ютерних класів. Деякі респонденти зазначали, що така процедура не відповідає європейському підходу. Один з них вказав на необхідність звернутися за рекомендаціями стосовно критеріїв до європейських асоціацій з акредитації.

Інший респондент зазначив, що методологія, яка застосовується в Україні, є визнаною у світі, а змін потребують лише критерії оцінки ВНЗ. Ще один з представників вважає, що необхідно залучати іноземний досвід, але водночас адаптувати його до українських реалій.

На думку ще одного, нової акредитації програм ще не існує, а тому складно говорити, які саме проблеми у процедурі можуть виникнути.

Декілька респондентів запропонували нові критерії для акредитації програм, серед яких найчастіше згадували працевлаштування випускників та рівень їхньої заробітної плати. Членами Агентства було запропоновано надавати більшої ваги самооцінці ВНЗ, а також зважати на кількість його позабюджетних коштів, залучених шляхом спонсорства або грантів від закордонних партнерів (оскільки  останні надають перевагу ВНЗ, що пропонують якісну освіту). Було висловлено думку щодо необхідності впровадження нових критеріїв щодо умов, створених для студентства: звертати увагу на навчальні плани, на соціально-побутові умови та загалом на комфорт студента в тому чи іншому університеті.

Респонденти зазначали, що важливо враховувати  думку  всіх стейкхолдерів та результати галузевих рейтингів. Один з членів Агентства вважає, що мають існувати лише акредитаційні організації, які б представляли окремі галузеві асоціації. Наприклад, акредитацію програми з юридичних наук мають проводити представники Асоціації правників України.

Один респондент зазначив, що розпочинати зміни варто з ліцензування, а не з акредитації і варто розмежовувати ці два поняття. У першу чергу, потрібно зробити ліцензування більш демократичним та більш “широкозадійним”. Інший респондент погоджується з необхідністю демократизації надання ліцензій, але має більш радикальний погляд на втілення цієї ідеї: скасувати ліцензування. На його думку, треба зробити ринок освітніх послуг більш відкритим, щоб уможливити надання освітніх послуг усіма охочими. Тоді показниками якості буде попит серед абітурієнтів та акредитація надана Агентством та незалежними органами. Таким чином акредитація буде слугувати не дозволом чи забороною, а радше “знаком якості” – умовним показником, на який зможуть орієнтуватись вступники під час обрання того чи іншого ВНЗ або програми.

Також неодноразово члени Агентства згадували про необхідність запозичення закордонного досвіду акредитації: для організації самої процедури, також для залучення, навчання та підготовки експертів.

Один з респондентів, спираючись на міжнародний досвід, говорив про два підходи до організації акредитації, які є можливими в Україні. У першому підході до уваги беруться результати навчання студентів. Тобто знання студентів певним чином оцінюють, після чого робиться висновок стосовно акредитації програми чи університету. Другий підхід передбачає розгляд цілої системи забезпечення якості тої чи іншої програми. Якщо система працює, то і “програма виховує якісного студента”.

Інший респондент вважає, що акредитація повинна включати три етапи: оцінювання університетом власних програм, візит експертів та власне висновок. На першому етапі університет, визначивши місію та візію, проводить оцінку своєї програми на основі власноруч складеної анкети, яка базується на стандарті. Таким чином університет може побачити проблеми, які варто вирішити перед другим етапом. Як наслідок, перший етап забезпечує діагностику, самоусвідомлення та певний тест на чесність перед самим собою. На другому етапі експерти оцінюють якість освіти. Перед оцінкою вони повинні пройти відповідний тренінг, щоб уникнути багатозначних трактувань питань в опитнику, за яким вони здійснюють оцінювання.  І на останньому етапі виноситься рішення про акредитацію, яке формується на основі порівняння результатів власної оцінки університету та оцінки, яку надають експерти. Якщо дві оцінки не розходяться, то акредитація надається.

Деякі респонденти згадували про необхідність залучення роботодавців до акредитаційних комісій. Окрім цього важливо, щоб експертами у таких комісіях були фахівці у тому напрямку, програма з якого проходить акредитацію.

Деякі респонденти вважають, що студентам не варто брати участь в акредитаційних комісіях, адже вони не є фахівцями, до того ж будуть змушені тоді відриватись від власного навчального процесу. Проте були і думки про те, що залучення студентства є необхідним: має бути врахована їхня думка, до того ж має бути створена окрема база студентів-експертів, оскільки зараз серед здобувачів освіти небагато таких, які могли б фахово брати участь в акредитації.

Також усі респонденти вважають за потрібне  створити критерії для відбору кандидатів до експертних комісій з акредитації. Такими показниками можуть стати знання англійської мови, попередній досвід роботи у відповідній галузі, наявність наукового ступеню тощо. Один з респондентів пропонує залучити викладачів-випускників програм міжнародного обміну, які є носіями альтернативного досвіду та можуть стати агентами змін.

Усі члени Агентства, які брали участь в інтерв’ю, наголосили на необхідності підготовки та подальшому підвищенні кваліфікації експертів, які будуть проводити акредитації програм. Водночас лише один респондент окреслив принципи такої підготовки,  більшість лише зазначали, що варто звернутись до закордонного досвіду. Також респонденти вважають за потрібне запросити закордонних тренерів, які би проводили підготовку українських експертів.

Важливим аспектом  добору  експертів для  акредитації є уникнення конфліктів інтересів. Більшість вважають, що для запобігання таких конфліктів потрібно ретельно відбирати кожного експерта до кожної окремої акредитаційної комісії: знати про його професійний досвід, можливі зв’язки з тим чи іншим ВНЗ. Один респондент переконаний, що для тих, хто здійснює акредитацію, необхідно передбачити адміністративну або кримінальну відповідальність. Є також ті, хто вважає, що це справа доброчесності кожного окремого експерта – у випадку потенційного конфлікту інтересів він або вона мають повідомити про це керівництво Агентства. Також було висловлено думку про потребу у  незалежних агенціях, що унеможливить домовленості між ректорами різних ВНЗ про взаємну акредитацію. Ще одним згаданим способом уникнення конфлікту є існування стандартизованих висновків акредитації, у яких експерти зможуть керуватись лише чіткими інструкціями та формалізованими питаннями. Окрім цього, гідна оплата праці, на думку одного з респондентів, має мотивувати експертів до ефективної праці, а також зменшувати ризики хабарництва та “кумівства”.

Декілька членів Агентства висловили пропозицію запровадити  автоматизований випадковий відбір. Для цього має існувати база експертів з акредитації за галузями. Для кожної окремої комісії комп’ютер має обирати конкретних фахівців з бази. До того ж один з респондентів зазначив, що окрім такого автоматизованого розподілу, необхідно проводити регулярне незалежне тестування та рейтингування експертів.

Було запропоновано включити Україну до Європейської асоціації із забезпечення якості вищої освіти (European Association for quality assurance in higher education) і запросити в якості експертів іноземних фахівців як один з найефективніших засобів уникнення конфлікту інтересів.

Присудження наукових ступенів

Серед можливих змін у системі присудження наукових ступенів, про які говорили респонденти, можна виділити декілька найбільш розповсюджених відповідей. Декілька з них стосувались скасування надбавок  за наявність наукового ступеню, оскільки це є мало не єдиною ціллю для багатьох кандидатів. Один з респондентів як альтернативу пропонував переведення такого фінансування з державних коштів на тендери та гранти. Інший вважає за потрібне скасувати державну гарантію надбавок та вирішувати це питання на рівні контракту між ВНЗ та кожним окремим викладачем. Також значна частина змін, про які говорили під час інтерв’ю, стосувалась роботи спеціалізованих рад. В одній з відповідей респондент зазначив, що потрібно заборонити відкривати спеціалізовані вчені ради за непрофільними спеціальностями ВНЗ. До того ж декілька респондентів вказували на те, що зараз контроль спеціалізованих рад є відсутнім. Змінити ситуацію, на їхню думку, можна за рахунок разових  спеціалізованих рад – тобто конкретний склад буде збиратись лише для одного захисту. Також було озвучено пропозицію щодо автоматизованого розподілу аспірантів між спеціалізованими радами. Має існувати система, куди аспірант вводить свої дані безпосередньо перед захистом, і де випадковим чином обирається рада, у якій буде проводитись захист. Це унеможливить або принаймні зменшить корумпованість процесу, адже зникне можливість для здобувача власноруч обирати спеціалізовану раду для захисту.

Один з респондентів висловився на підтримку існування кваліфікаційних вимог до здобувачів – зокрема, щодо необхідного рівня володіння англійською мовою. Водночас була висловлена думка про необхідність відійти від формалізованих критеріїв та зважати лише на якість та користь виконаної роботи. Один з респондентів зазначив, що варто “максимально лібералізувати можливість аспірантам написати роботу так, як вони хочуть: скасувати вимоги до кількості сторінок, розділів, необхідних публікацій”. До того ж звучала і пропозиція допускати аспірантів до захисту тоді, коли робота буде готова, без обов’язкової вимоги навчатись певну кількість років. Один респондент вважає необхідним розробити окремі критерії для присвоєння наукових ступенів за “специфічними” спеціальностями: фізична культура та спорт, морський транспорт та спеціальності галузі культура і мистецтво.

Деякі висловлювали також думки з приводу необхідності введення кваліфікаційних вимог для членів спеціалізованої ради. Окрім цього, університети мають нести відповідальність як за відбір членів таких рад, так і загалом за процес захисту.

Були також респонденти, не готові говорити про зміни у процесі присудження наукових ступенів:

Це нонсенс, що Агентство має щось вирішувати про присудження наукових ступенів.

Плагіат

Не всі наважились припустити, яка приблизна частка наукових робіт містить плагіат. Відмови від оцінки були пояснені нечітким визначенням явища плагіату загалом:

Питання плагіату дуже широке. І його не можна ось так ось: тут взяв цитату, тут не взяв, то плагіат, то не плагіат.

Серед респондентів не було однозначного розуміння явища плагіату. Один з них вважає, що доречніше говорити про академічну чесність:

У нас вважається так: якщо ти переписав 1 джерело – це плагіат, 2 джерела – компіляція, 3 – то вже дисертація.  

Саме тому один з респондентів назвав першочерговим завданням Комітету з питань етики та Агентства загалом розробити чітке визначення плагіату в тій чи іншій сфері.

Кілька респондентів переконані, що плагіат майже неможливий для прикладних спеціальностей, оскільки там роботи базуються на проведенні досліджень та експериментів, а в юридичній науці “…90% дисертації – це цитування законів. Ну ось де там може бути плагіат, скажімо? Можна ж просто забути поставити посилання”.

Ті, хто відповів на це питання, переконані, що його рівень у дисертаціях є високим: оцінка коливалась у межах від 60% до 90%.

В основному респонденти згадували два способи боротьби з плагіатом: створення національного репозитарію та поширення серед студентів принципів академічної чесності, зокрема впровадження курсу академічної доброчесності/основ написання наукових робіт та проведення роз’яснювальних робіт. Деякі респонденти називали нагальним створення за державним замовленням національної програми «Антиплагіат», до якої будуть підключені усі ВНЗ та наукові установи. Окрім того, багато респондентів зазначали важливість нормативно-правового регулювання: як може бути доведений плагіат та як оскаржений, які передбачаються відповідальність та санкції. Лунали думки про  необхідність покарання членів спецради, де був захищений плагіат: позбавлення права працювати за цим напрямком. Також доречними способами боротьби були названі висвітлення випадків виявленого плагіату, відповідальність опонентів. Один респондент вважає дієвим у боротьбі з цим явищем захист авторського права, оскільки так сам автор зацікавлений в тому, щоб його роботи не використовували, та матиме додаткову мотивацію: матеріальне відшкодування в разі копіювання його тексту.

Один з респондентів так підсумував це питання:

Плагіат – недоробка всіх: хто пише і тих, хто читає, це комплексна проблема в нашому науковому середовищі.

Залучення учасників освітнього процесу до вироблення та прийняття рішень

Питання, які стосуються участі стейкхолдерів у процесі забезпечення якості вищої освіти були взяті зі звіту Європейської асоціації університетів (European University Association).  Респондентам було запропоновано відповісти на запитання стосовно видів залучення  викладачів, керівництва університету та факультету, адміністративного персоналу, студентів, випускників та роботодавців. Задля наочності результати, отримані в ході інтерв’ю, наведені у вигляді графіків.

Майже всі респонденти (16 з 17 опитаних) вважають, що студенти мають бути залучені до адміністративних органів, де члени можуть голосувати. Прикладом такого залучення може бути участь у засіданнях Вченої ради. Натомість, найменше голосів респонденти віддали за участь адміністративного персоналу у таких органах.

Питання формальної участі стейкхолдерів в органах, які надають консультації, більшості видалось складним. Деякі з респондентів не одразу розуміли, про що йдеться та які саме органи маються на увазі. Після пояснення більшість зійшлись на думці, що таке право має бути у викладачів (так думають 14 респондентів) та у роботодавців (такий варіант обрало 15 респондентів). Натомість, менша частина опитаних членів Агентства вважає, що консультації мають надавати керівництво університету або адміністративний персонал.

Більшість респондентів вважає, що у формальному оцінюванні якості освіти власного університету мають брати участі студенти, випускники та роботодавці. Менше половини респондентів зазначили, що такий вид участі є доцільним для керівництва університету та адміністративного персоналу. Один з членів Національного агентства під час інтерв’ю зазначив, що оцінювати якість освіти в університеті можуть лише роботодавці:

Ні, взагалі не повинно бути. Це заангажована думка. Студенти – патріоти. Викладачі – патріоти. Тут лише роботодавці можуть брати участь.

Більшість респондентів (16 з них) зазначили, що студенти мають бути залучені до неформального інформування стосовно проблем в університеті. Також майже усі вважають, що забезпечувати якість освіти у ВНЗ таким чином можуть викладачі, адміністративний персонал та випускники. Загалом більшість респондентів вважає за потрібне залучити таким чином усіх респондентів, включно з керівництвом університету (таку відповідь дали 8 респондентів) та керівництвом факультету (9 респондентів).

На думку всіх респондентів, студенти мають брати регулярну участь в опитуваннях стосовно якості освіти у власному університеті. Також більшість вважає доцільним залучати до таких опитувань викладачів, випускників та роботодавців. Водночас, меншість вбачає необхідним проводити такі заходи для керівництва факультетів та університетів. Тільки один з членів Агентства, які брали участь в інтерв’ю, вважає, що адміністративний персонал має брати участь у регулярних опитуваннях стосовно якості освіти у власному ВНЗ.

Один з респондентів зазначив, що адміністративний персонал взагалі не має бути залучений до усіх перерахованих вище заходів. Ще один не вбачає необхідності у залученні керівництва університетів.

Зведення відповідей респондентів дозволяє порівняти способи та міру залучення різних агентів, які є найбільш популярними серед опитаних членів Агентства. Зокрема респонденти бачать студентів та викладачів більше залученими, ніж інших стейкхолдерів. До слова, студенти, на їхню думку, мають бути залучені навіть більше, ніж викладачі у всіх видах залучення, окрім органів для консультацій.

Більшість опитаних вважають, що керівництво університетів повинно бути залучене до формального членства в органах управління. Натомість решту адмінперсоналу, на думку більшості, варто залучати переважно до неформальних способів інформування стосовно тих чи інших питань.

Респонденти розрізняють способи залучення випусників та роботодовців. Загалом роботодавці повинні бути долучені у більш формальний спосіб, а випускників потрібно залучати переважно до неформального інформування. Хоча консультаційні органи та формальна участь в оцінюванні якості освіти власного університету, на думку більшості опитаних, теж мають бути притаманні випускникам.

Індикатори якості освітньої та дослідницької діяльності

Переважна більшість членів Агентства, які брали участь в інтерв’ю, називали працевлаштування випускників домінуючим показником якості освіти у ВНЗ. Також пропонували звертати увагу на рівень заробітної плати випускника того чи іншого ВНЗ у розрізі спеціальностей та на незалежні відгуки роботодавців.

Ще одним найважливішим, на думку декількох членів Агентства, показником є результати навчання: високий рівень засвоєння матеріалу перших двох років навчання (якщо мова йде про рівень бакалавра) або ж середній рівень успішності (якщо йдеться про магістратуру). Два респонденти зазначили, що основним є кадрове забезпечення (людський капітал) навчального закладу. Також лунала думка, що найважливішим показником якості освіти в університеті може виступати Положення про організацію освітнього процесу цього закладу. Цей документ може показати, в чому є унікальність ВНЗ та як відбувається освітній процес.

Серед індикаторів, які респонденти вказували наступними за важливістю, вже немає однозначного лідера. Кілька разів називали матеріально-технічне забезпечення ВНЗ, багатьом видається важливим показник фінансування ВНЗ – у першу чергу позабюджетного. Тут закладається ідея, яка вже згадувалась вище: закордонні спонсори та грантові організації не будуть вкладатись в університети, які не надають якісної освіти. Проте не всі, згадуючи про фінансування університету, мають на увазі спонсорство чи меценатство. Деякі респонденти говорили про гідну оплату праці для науково-педагогічного складу університету як показник якості освіти, яку надає ВНЗ. Також було вказано на важливість загалом умов, які створені для викладачів: які умови викладання, забезпечення помешканням, які умови забезпечені на кафедрі.

Декілька респондентів згадали про важливість показників роботи студентів, тобто скільки в університеті є студентів, які беруть участь у міжнародних конференціях або пишуть наукові статті. Один з членів Агентства вважає, що думка студентів та академічної спільноти загалом може вказувати на якість того чи іншого університету.

Серед індикаторів, які також можна віднести до роботи студентів, респонденти згадували рівень студентської кредитної мобільності, рівень знання студентами іноземних мов (зокрема, англійської) та “ІТ-можливостей”, а також більш формалізовані показники: оцінки за магістерські роботи та загалом оцінки Державної екзаменаційної комісії. Було згадано також і показники, пов’язані з соціально-побутовими умовами, створеними для студентів. Наприклад, забезпечення гуртожитками, стан помешкань, медичних пунктів, аудиторій.

Ще одним індикатором, який згадували декілька респондентів, є наукова робота викладачів університету: індекс цитування, публікації викладачів у міжнародних виданнях, участь у міжнародних конференціях. До того ж, один з респондентів запропонував звертати увагу на кількість викладачів, які працюють або проходять стажування закордоном, представляючи там українські ВНЗ.

Згадуючи ще індикатори, які пов’язані з діяльністю викладачів, один з респондентів зазначив, що важливим є рівень залученості науково-педагогічних працівників до написання стратегії забезпечення якості освіти у ВНЗ та подальший рівень залученості працівників до виконання цієї стратегії.

Два респонденти згадали про користь університету для соціуму (його соціальний капітал) як про показник, який корелює з якістю освіти. На корисність університету для соціуму може вказувати, наприклад, кількість відкритих цим ВНЗ бібліотек або те, чи популяризує ВНЗ ті чи інші спеціальності у школах. Також один з представників Агентства перерахував виключно показники, які використовуються для оцінювання роботи вищих медичних навчальних закладів.

Декілька респондентів назвали лише один індикатор – працевлаштування студентів як головний та єдиний, який може корелювати з якістю освіти в університеті. Тобто всі інші показники роботи ВНЗ, на їхню думку, не можуть вказувати на рівень освіти.

До того ж один з респондентів відзначив, що говорити про більш важливі та менш важливі індикатори у цьому випадку важко, адже відіграє роль завжди лише сукупність факторів.

Серед пріоритетних показників якості наукової роботи у ВНЗ багатьма респондентами було названо індекс цитування в наукометричних базах. Водночас деякі називали індекс цитування, кількість статей у фахових виданнях та захищених кандидатів лише формальністю, бо такі показники не мають жодного відношення до якості освіти, відповідно їх і не можна використовувати для оцінки. Також як єдиний важливий критерій були названі окремо користь наукової діяльності та відсутність плагіату в роботах.

Багато інших показників, які назвали вже наступними за важливістю, стосувались міжнародного визнання: участь науковців у міжнародних проектах, стажування за кордоном, наявність угод з іншими закордонними навчальними закладами, участь у редакційних колегіях міжнародних і вітчизняних журналів. Решта названих респондентами показників стосувалась вже згаданої користі: участь в експертних групах, які надають консультації реальному сектору економіки (наприклад, при будівництві, оцінці нерухомості та інших ВНЗ), кількість введених розробок (кількість працюючих патентів, кількість грошей, які ВНЗ отримав за ці розробки).

Один з респондентів зауважив, що такі індикатори не можуть бути універсальними. Якщо для багатьох спеціальностей це може бути індекс цитування та кількість публікацій, то для українських філологів він некоректний, оскільки їхні роботи навряд чи будуть цікавими для міжнародних видань. Також кілька  членів Агентства зауважили, що варто відокремлювати показники для прикладної та фундаментальної науки. Один з членів вважає, що для першої найважливішими мають бути фінансові показники (рівень залучених коштів (або що може бути залученим) та корисність від них), для другої – порівняння наукових шкіл, місця в рейтингах, вітчизняних та закордонних.

Одним з респондентів було надано перелік показників, які використовують для оцінки роботи вищих медичних навчальних закладів.

Також була думка, що оцінювати можна лише окремо кожного науковця в індивідуальному порядку:

Немає взагалі такої оцінки як якість наукової роботи у світі… Має бути лише оцінка кожного конкретного науковця в індивідуальному порядку.

Співпраця з незалежними установами забезпечення якості

Більшість респондентів не дали відповідь на запитання про акредитацію незалежних агенцій із забезпечення якості. Переважно відповідали, що не розбирались із цим питанням, а тому не можуть його коментувати. Водночас зазначали, що повернутись до нього зможуть  після зборів Агентства, де обговорять акредитацію незалежних органів.

Ті респонденти, які відповіли, мали достатньо різні думки. Одна з них – створення таких незалежних органів в Україні наразі не має сенсу. По-перше, оскільки немає людей, які є кваліфікованими для проведення експертизи. По-друге, закордоном такі агенції утримують себе самі, оскільки за проведення акредитації платять гроші. Натомість в Україні університети не будуть платити за це, адже в них немає мотивації це робити. Відсутність мотивації пояснюється тим, що репутаційна складова, яку може забезпечити акредитація університету, недостатньо важлива для студентів. Тому, на думку кількох респондентів, в Україні (принаймні наразі) достатньо одного Агентства.

Інший респондент вважає за необхідне створити мережу незалежних акредитаційних інституцій в Україні, на чолі якої буде Агентство. Ідея в тому, що більшість роботи будуть виконувати незалежні органі, а Агентство буде здійснювати саме державний контроль забезпечення якості освіти.

Ще один представник апелював до досвіду Німеччини, де є окремий орган, який акредитує незалежні органи забезпечення якості вищої освіти. Це єдина його функція, тобто він не займається акредитацією самих університетів. Респондент зазначив, що не впевнений, чи має Агентство проводити акредитацію незалежних органів і, можливо, кращим варіантом є розмежування цих функцій. Однак якщо все ж це право залишиться за Агентством, то для акредитації варто послуговуватись Єропейськими стандартами із забезпечення якості освіти. Тоді критеріями для незалежних органів стануть постійний перегляд роботи, вдосконалення, прозорість – публікація всіх матеріалів на сайті та повна відкритість до академічної спільноти.   

Схожі вимоги до незалежних органів висловили інші два респонденти. Один з них зазначив, що Агентство має надавати акредитації таким органам “за принципами професійності, відкритості, моральності та дотримання єдиних правил і критеріїв з використанням засад публічності та врахування думки громади”. Для ще одного респондента найважливішим показником, який варто враховувати, є відсутність людей, які використовували плагіат у своїх роботах, у цих незалежних агенціях.

Національне електронне анкетування студентів

Під час інтерв’ю респондентів спитали їхні думки про запуск загальнонаціонального електронного опитування студентів щодо якості освіти у їхніх університетах. Відповіді виявилися досить різними. Декілька респондентів вважають, що результати не будуть об’єктивними, адже студентам важко оцінити якість освіти. Також апелювали до можливих маніпуляцій з боку студентів: навмисне заниження або завищення оцінок викладачам.

Один з членів Агентства вважає, що такі опитування варто проводити, але виключно серед найкращих студентів. Лише вони, на його думку, можуть мати право впливати на освітній процес, оскільки є сумлінними та вмотивованими.

Один з членів Агентства зазначив, що проведення подібних опитувань на загальнонаціональному рівні ні про що не скаже. Інший респондент вважає, що такі опитування мають бути виключно внутрішніми – проводитися лише всередині університетів. Наприклад, їхні результати доречно використовувати для коригування викладання конкретного предмету за потребами студентів та роботодавців.

Ще один з представників вважає:

Такі результати можуть стати інструментом нечесної боротьби університетів за абітурієнтів.

На його думку, такі опитування можуть бути корисними, якщо проводити їх серед студентів, які закінчили певний етап навчання.

Один з респондентів вважає, що таке опитування – єдиний можливий шлях зворотнього зв’язку від студентів, інший назвав це одним з варіантів збору освітньої статистики. Також різнились думки щодо застосування отриманих результатів. Деякі з респондентів вважають, що отримана інформація не має бути публічною, і має використовуватися лише університетами для власних висновків.  

Проте більшість вважає, що результати мають використовуватися для формування рейтингів університетів, або навіть рейтингів програм всередині університетів. Так ці результати будуть корисними для майбутніх абітурієнтів та їхніх батьків – адже вони зможуть дізнатись більше про той чи інший університет чи програму. До того ж дані, отримані після опитування, можуть бути використані університетами для покращення якості освіти, зміни навчальних програм, перегляду викладацького складу.

На загальнонаціональному рівні таку інформацію може використовувати Агентство (для надання рекомендацій), акредитаційні комісії або роботодавці.

Висновки

Опитування показало, що респонденти схоже оцінюють законодавче забезпечення роботи самої інституції, процедури його формування, акредитацію освітніх програм, присудження наукових ступенів: нинішній стан більшою мірою є незадовільним і потребує змін. Натомість  їхні думки різняться щодо можливих рішень проблем у цих сферах та стосовно індикаторів якості освіти та наукової роботи у ВНЗ, ролі студентів, викладачів і інших агентів у забезпеченні якості вищої освіти.

Більшість респондентів не погоджуються з чинним законодавством, що забезпечує роботу Агентства. Переважно це стосується необхідності уточнень по нормативному регулюванню цього органу та його повноваженням (у тому числі занадто широкий їх перелік, розмежування повноважень МОН та Агентства). Також респонденти критично ставляться до складу агентства та розподілу квот: недостатня представленість роботодавців,  надмірне – представників державних ВНЗ (у тому числі по відношенню до приватних). Також респонденти незадоволені процедурою відбору членів Агентства. Одна з причин – її недостатня прозорість, можливим вирішенням якої може бути таємне голосування для тих кандидатів, які долають межу кваліфікаційних вимог. Інші причини – недостатня кількість кваліфікаційних вимог, недоречність набрання легітимності членів агентства через постанову Кабміну. Водночас деякі респонденти переконані, що давати оцінку по цьому питанню взагалі можна лише після того, як запрацює Агентство.

Основною проблемою в нинішній процедурі акредитації освітніх програм було визначено її формалізованість: більшість вимог базується на кількісних показниках. Кілька респондентів вважають чинну процедуру не відповідною європейському підходу. Було запропоновано замінити критерії, що прописані зараз, на нові: працевлаштування випускників та рівень їхньої заробітньої плати та показники, що репрезентували б думку студентства та стейкхолдерів. Крім цього, часто згадувалось про важливість залучення закордонного досвіду. Усі респонденти переконані в необхідності участі в експертних комісіях роботодавців, деякі – ще й студентів. Поширеною була думка, що експерти мають бути фахівцями у тому напрямку, програму з якого мають акредитувати, і необхідно створити критерії для їх відбору: знання англійської, попередній досвід роботи у відповідній галузі, наявність наукового ступеню.

Для уникнення конфлікту інтересів між експертами та програмою, яку вони акредитують, було запропоновано ретельно відбирати членів комісії: збирати інформацію про їхній професійний досвід, можливі зв’язки з тим чи іншим ВНЗ і т.д. Менш популярними були пропозиції покладатись на доброчесність експертів, вводити стандартизовані висновки та гідну оплату праці, впровадити автоматизований випадковий вибір, передбачити адміністративну або кримінальну відповідальність для експертів, а також включити Україну до Європейської асоціації з акредитації та запрошувати іноземних фахівців у якості експертів.

Більшість респондентів вважають необхідним змінити нинішню процедуру присудження наукових ступенів. Зокрема скасувати надбавки за наявність наукового ступеню, замість чого були запропоновані впровадження інших форм фінансування. Інші зміни стосуються роботи спеціалізованих рад: жорстко контролювати профіль(заборонити відкривати спеціалізовані вчені ради за непрофільними спеціальностями ВНЗ), впровадити контроль за їхньою діяльністю, збирати відповідний  склад лише на один захист, створити систему, яка б обирала випадкових чином раду для аспірантів, визначити кваліфікаційні вимоги до здобувачів (зокрема посилити вимогу щодо рівня англійської мови). Також обговорювались зміни щодо самого захисту: скасувати вимоги до кількості розділів, сторінок, публікацій та допускати до захисту аспірантів без обов’язкового навчання, а за умови готової роботи.

Майже всі респонденти, які погодились оцінити явище плагіату, негативно ставляться до нього й переконані, що його рівень у дисертаціях дуже високий. Також мова йшла про невизначеність цього поняття й необхідність говорити загалом про академічну доброчесність.

Було запропоновано багато способів боротьби з плагіатом: передусім,  поширення  серед студентів принципів академічної чесності та створення національного репозитарію, створення національної програми «Антиплагіат», до якої будуть підключені усі ВНЗ та наукові установи, нормативно-правове регулювання цього питання, можливість покарання членів спеціалізованої ради, де був захищений плагіат, та опонентів, публічне висвітлення випадків виявленого плагіату, впровадження авторського права.

Більшість респондентів вважає за потрібне залучати студентів, роботодавців та випускників – в першу чергу до регулярної участі в опитуваннях щодо якості освіти у власному університеті. Наприклад, по завершенню кожного предмету або академічного року. Лише невелика кількість респондентів вбачає необхідність у залученні до різних видів забезпечення якості освіти у ВНЗ адміністративного персоналу.

Неформальне інформування стосовно тих чи інших питань та проблем виявилось найбільш інклюзивним видом залучення: більшість респондентів вважають за необхідне враховувати таким чином думки усіх стейкхолдерів.

Найважливішим індикатором якості освіти у ВНЗ респонденти визначили працевлаштування випускників, рівень їх заробітньої плати та відгуки самих роботодавців. Також були названі результати навчання студентів, Положення про організацію освітнього процесу цього закладу, матеріально-технічна база ВНЗ та його фінансування (закордонні спонсори та гранти, заробітна плата науково-педагогічного складу), участь студентів у міжнародних конференціях, знання англійської мови та “ІТ-можливостей”, написання ними статей, рівень студентської мобільності, наукова робота викладачів, корисність самого ВНЗ для соціуму.

Для оцінки рівня наукової роботи у ВНЗ найвагомішим показником було визначено індекс цитування в наукометричних базах, окрім нього, корисність наукової діяльності, відсутність плагіату та міжнародне визнання. Деякі респонденти вважають індекс цитування разом з кількістю статей та захищених кандидатів такими, що не можуть визначити якість освіти, а лише формальністю.

Найскладнішим для респондентів було питання про акредитацію незалежних органів з забезпечення якості вищої освіти. Більшість на нього не відповіли, оскільки ще з ним не розібрались або тому що воно взагалі ще недостатньо розкрите. Інші вважають, що створення таких органів наразі немає сенсу, а якщо і створювати, то принаймні запозичувати закордонний досвід.