Соціальні послуги для ветеранів та ветеранок у громадах: виклики та потреби

Це дослідження проведено на замовлення правозахисного центру для військовослужбовців Принцип, завдяки підтримці програми «Український фонд швидкого реагування», що втілює IREX за підтримки Державного департаменту США.

Вступ

За прогнозами Міністерства у справах ветеранів України кількість людей, на яких спрямовуватиметься ветеранська політика, після закінчення війни становитиме близько 4-5 млн осіб. Водночас у публічному дискурсі активно обговорюється питання відсутності комплексної ветеранської політики, яка охоплювала б усі сфери життя ветеранів та ветеранок, була б ефективною в їх реінтеграції до цивільного життя, передбачала б спільні та узгоджені дії різних профільних органів влади, зокрема щодо формування тих політик, за які вони відповідають. Чи не в першу чергу це стосується соціальної політики, адже важливо, щоб її програми та заходи передбачали актуальні потреби та запити ветеранів та ветеранок і у разі необхідності могли їх забезпечити.

Публічна дискусія щодо необхідності створення комплексної ветеранської політики та перегляду і гармонізації профільних політик відповідних міністерств висвітлює низку проблем актуальної соціальної політики у контексті ветеранів та ветеранок, які роблять її неефективною в їх підтримці. До сьогодні найактивнішу роль у ній відіграють громадські організації, що представляють інтереси ветеранів, ветеранок та їхніх родин. Вони звертають увагу на неузгодженість різних пільг та виплат, а також на певну обмеженість чинної системи соціального захисту ветеранів та ветеранок, яка не охоплює всіх сфер життя і не завжди може реагувати на появу нових потреб. Окрім цього, в наявній політиці першочергово враховуються скоріше статуси ветеранів та ветеранок, а самі ветерани й ветеранки досить часто розглядаються як гомогенна група. Не вистачає більшої системності та уважності до цих людей, відмінностей їхнього життєвого досвіду та досвіду участі в бойових діях, відмінності їхніх можливостей та потреб, урахування гендерного, вікового та інших аспектів. 

Система соціального захисту має дві основні складові: перша стосується пільг, виплат та інших видів матеріального забезпечення для ветеранів та ветеранок, друга — це соціальні послуги. Публічні дискусії, юридичні та соціальні дослідження більшою мірою сфокусовані саме на першій складовій. Так, обговорюються питання достатності наявних можливостей, відповідності розміру виплат реальним потребам, доступності отримання гарантованого у нормативно-правових актах тощо. Проте поруч із фінансовою та матеріальною підтримкою має бути підтримка, яка допомагала б людині впоратися з труднощами, повернутися до гідного рівня життя, повернути собі можливість самостійно задовольняти свої потреби. А також підтримка, яка компенсувала би втрачені людиною можливості самостійно здійснювати певні дії, допомагала б їй підтримувати не лише фінансову сторону життя на гідному рівні. Саме таку підтримку можна надати за допомогою соціальних послуг. Проте наявним у соціальних послугах проблемам та ефективності їх у питанні допомоги ветеранам і ветеранкам приділено значно менше уваги. 

З огляду на це ми сфокусували наше дослідження саме на системі соціальних послуг. Ми аналізували, чи розглядає наявна система ветеранів і ветеранок як отримувачів соціальних послуг, чи враховує особливості ветеранів і ветеранок як отримувачів послуг, чи спроможна вона допомогти ветеранам і ветеранкам успішно реінтегруватися в суспільство та пройти адаптацію до цивільного життя. Важливим елементом формування системи соціальних послуг є уникання стигматизації отримувачів послуг. Тому ми також говорили з експертами про те, чи не мають наявні підходи надання соціальних послуг ветеранам та ветеранкам дискримінаційного характеру й чи не несуть вони ризиків несвідомо відокремити їх від інших груп суспільства.

Одним з ключових елементів дискусії про соціальні послуги для ветеранів та ветеранок має бути розуміння того, що після закінчення участі у бойових діях вони повертатимуться у громади та звертатимуться по соціальні послуги саме у громадах. Спроможність громад різна, різними є їхня підготовленість до прийняття ветеранів і ветеранок та досвід надавати соціальні послуги ветеранам і ветеранкам, громади мають різні фінансові можливості покривати наявні потреби у соціальних послугах та реалізовувати нові проєкти. Також громади не є гомогенними за наявною мережею партнерств, наявністю досвіду співпраці з іншими громадами, національними та міжнародними організаціями громадянського суспільства. Громади стикаються з різними проблемами у сфері надання соціальних послуг та по-різному їх вирішують. Тому в нашому дослідженні ми пропонуємо подивитися на соціальні послуги для ветеранів та ветеранок саме крізь призму готовності та спроможності громад їх надавати. Ми ставили собі за завдання розглянути ситуацію в громадах, виявити сфери, де вони потребують посилення, та знайти найкращі шляхи їх підтримати. Ми аналізували готовність громад приймати ветеранів і ветеранок, говорили з представниками громад про те, чи вже проводиться стратегічне планування щодо цього та які саме дії планують, а які вже втілюються, як громади бачать свою співпрацю з організаціями громадянського суспільства. 

Для отримання соціальних послуг важливими є інформування про можливість їх отримати та простий, зрозумілий шлях їх отримання. За інших умов соціальні послуги не будуть доступні ветеранам і ветеранкам та перетворяться на такі, що існують лише номінально. Тому частиною нашого дослідження також стало питання, як організований процес роботи з ветеранами та ветеранками з боку громади, яким є перший крок для ветерана в отриманні соціальних послуг, якою є подальша траєкторія, чи планують громади змінювати наявний шлях, які з етапів потребують поліпшення.

Ми сподіваємося, що отримані нами висновки та створені рекомендації актуалізують дискусію про необхідність розвивати систему соціальних послуг для ветеранів і ветеранок, стануть корисними у пошуку способів розв’язувати наявні проблеми, шляхів підтримати громади в їх плануванні та наданні соціальних послуг ветеранам і ветеранкам. Ми очікуємо, що результати нашого дослідження стануть у пригоді під час оновлення та перегляду наявної системи надання соціальних послуг, приведення її до такого стану, щоб ветерани та ветеранки за потреби могли безперешкодно отримати всі необхідні послуги.

Висновки

Ми говорили з представниками й представницями громад про їхню готовність надавати соціальні послуги ветеранам і ветеранкам, а також про виклики, які вони очікують, і можливу підтримку в подоланні цих викликів. Для планування заходів підтримки та видатків із бюджету необхідними є дані про кількість ветеранів, які повернуться в громаду. Проте частина інформантів та інформанток говорила, що неможливо передбачити їх кількість в громаді, так само немає можливості провести оцінку кількості. Інша частина інформанток та інформантів мала прогнози щодо кількості. Ми помітили залежність між розміром громади та наявністю в її представників і представниць розуміння майбутньої кількості ветеранів. Так, сільські громади говорили, що їм простіше побудувати таке розуміння, адже вони краще знають своє населення, підтримують з ними неформальну комунікацію. Це допомагає орієнтуватися, хто з населення наразі бере участь в бойових діях. 

Проведені інтерв’ю показують, що готовність громади приймати ветеранів і ветеранок та забезпечувати їх належним соціальним захистом пов’язана з розвиненістю вже наявної інфраструктури надання соціальних послуг та спроможністю громади. Одними з ключових викликів є брак коштів у місцевих бюджетах, брак фахівців і фахівчинь, а також фінансових можливостей для їх залучення, брак транспортних засобів на балансі установ-надавачів соціальних послуг і, передусім таких, що обладнані для користування людьми з інвалідністю, а також брак приміщень, які можна використовувати для прийому громадян і громадянок та надання соціальних послуг. Відповідно, наразі громади мають нерівні ресурси для підготовки до повернення ветеранів. Так, деякі інформанти й інформантки говорили, що в їхніх громадах вже створено окремі відділи, виділено окремих працівників та працівниць, які займаються наданням соціальних послуг ветеранкам і ветеранам. Тоді як менші за розміром громади не мають такої можливості, зокрема, тому що не можуть відкрити нові ставки для соціальних працівниць і працівників, а наявні кадри вже мають високе навантаження. Водночас представники більшості громад зазначали, що вони хотіли б мати такі окремі відділи чи виокремити працівників, які б займалися лише наданням послуг для ветеранів та ветеранок. Говорили також і про актуальність проходження соціальними працівниками й працівницями додаткового навчання для роботи з ветеранами та ветеранками. В частині громад працівники вже знайшли можливість для цього навчання, проте решті поки що цього не вдалося. В деяких громадах вже ведеться робота із сім’ями військовослужбовців та військовослужбовиць; за потреби надається психологічна підтримка, але наразі така соціальна робота не дуже поширена.

Ми запитували громади й про обізнаність ветеранів та ветеранок щодо доступних їм соціальних послуг та установ, в які вони мають звертатися у разі потреби в послугах. Респонденти й респондентки говорили, що намагаються інформувати все населення громади про можливість отримати соціальні послуги, зокрема, роблять це через соціальні мережі. Разом з тим, представниці й представники деяких громад вважають, що обізнаність ветеранів щодо таких послуг є достатньо низькою. Стосовно установ, до яких звертаються ветерани і ветеранки для отримання соціальних послуг, ми помітили тенденцію, що відсутня конкретна установа, з якої шлях ветерана починався б у всіх громадах. Ветерани та ветеранки можуть звертатися спершу в різні установи, як-от у ЦНАП, установи-надавачі соціальних послуг, так і до голови громади, отримуючи переспрямування в належну установу. Таке переспрямування простіше відбувається у малих за розміром громадах, адже їхні надавачі соціальних та адміністративних послуг часто знаходяться в одному приміщенні. Крім цього, ми з’ясували, що шлях отримання соціальних послуг не є однаковим в різних громадах, а також в деяких громадах установи можуть дублювати функції одне одного. Це значно ускладнює розробку єдиної для всіх громад «карти» шляху ветерана та загальне інформування на державному рівні.

Інформанти та інформантки з громад говорили, що важливим є проведення індивідуальної оцінки потреб ветерана. Це допоможе підлаштувати заходи допомоги під його власні потреби. Інформанти та інформантки з невеликих громад зазначали, що про потреби ветеранів і ветеранок вони часто дізнаються завдяки неформальним зв’язкам та комунікації. Оцінюючи наявні стандарти соціальних послуг, представниці й представники громад наголошували, що стандарти багатьох базових послуг не розглядають ветеранів та їхні сім’ї як отримувачів. Тому вони пропонували оновити стандарти, або й створити нові послуги. 

Щодо ключових викликів, які громади очікують після повернення ветеранів, інформантки й інформанти говорили про збільшення попиту на соціальні послуги, пільги й матеріальне забезпечення. Водночас більшість громад говорили, що не готові до цього, адже не мають необхідного фінансування. Для вирішення проблеми з браком фінансування інформанти та інформантки з громад говорили про два можливі шляхи — співпраця з українськими чи міжнародними донорами, благодійними організаціями та запровадження субвенцій для громад з державного бюджету або інших форм співфінансування вартості послуг з державного бюджету. При цьому, вони вважають, що перший шлях — співпраця з донорами та організаціями — може збільшити здатність надавати послуги, проте не розв’яже проблеми повністю, адже не зможе надати кошти для утримання штату працівниць і працівників установ.

Ми запитували також, на які саме послуги громади очікують зростання попиту. Під час інтерв’ю інформанти та інформантки найчастіше говорили про соціальну адаптацію та соціальний супровід, денний догляд, психологічну підтримку. При тому, зазначали, що психологічну підтримку складно організувати навіть для тієї кількості ветеранів, яка є наразі. Адже в громадах наявний брак відповідних фахівчинь та фахівців, а залучення нових є викликом (кваліфіковані фахівчині й фахівці не погоджуються на працевлаштування в сільських та малих міських громадах, не готові працювати за заробітну плату, яку може запропонувати громада).

Поруч зі зростанням попиту на соціальні послуги буде зростати потреба розширення штату установ-надавачів соціальних послуг у громадах, адже зростатиме навантаження. 

Також представники й представниці громад говорили про декілька викликів, які не пов’язані із соціальними послугами та виплатами. Вони зазначали, що громадам буде важливо знайти спосіб збільшити кількість робочих місць для ветеранів та ветеранок, які б відповідали їхній кваліфікації, або пропонувати можливості для перекваліфікації у разі бажання ветерана чи ветеранки. Вони згадували про працевлаштування, адже розглядають його як один з ключових засобів полегшення процесу реадаптації до цивільного життя. Наголошували й на потребі шукати способи надавати ветеранам і ветеранкам юридичні консультації. Ще одним важливим, на їхню думку, моментом є підвищення безбар’єрності публічного простору, транспорту та установ, аби вони були доступними для ветеранів та інших осіб з інвалідністю та обмеженою мобільністю.

Ми запитували представниць та представників громад і про їхню спроможність забезпечувати виплати, пільги та інше матеріальне забезпечення ветеранам і ветеранкам. Інтерв’ю показали, що громадам бракує коштів для цього, як власних, так і отриманих у якості субвенцій. Крім цього вони скаржилися на те, що іноді складно зрозуміти, чи отримають субвенції цього року, чи ні, та на випадки, коли кошти приходять незаплановано ближче до кінця року. Це ускладнює роботу та заважає ефективно розпоряджатися отриманими коштами й покривати потреби. Громади беруть участь в районних та обласних цільових програмах, це допомагає їм покрити деякі потреби ветеранів та ветеранок. Але не всі подібні програми враховують потреби сільських та селищних громад. Деякі з них розраховані більшою мірою на міста. Крім браку фінансування, представники й представниці громад говорили і про відсутність інших ресурсів, зокрема, земельних ділянок, вільного житлового фонду тощо. При цьому їх непокоїть, що відмінності у спроможності громад можуть породжувати відчуття несправедливості у ветеранів та ветеранок через неможливість отримати у своїй громаді тих гарантій, які надають інші громади. 

Експерти й експертки з ветеранських організацій говорили, що не всі ветерани та ветеранки звертаються за виплатами й пільгами, адже через низький рівень поінформованості про доступні гарантії та складність нормативних актів вони не можуть чітко зрозуміти весь перелік доступних гарантій. Також зазначали, що деякі ветерани й ветеранки свідомо не звертаються за пільгами та виплатами, тому що раніше мали негативний досвід, коли їм відмовляли у соціальних гарантіях. Представники й представниці громад згадували про те, що отримання виплат та пільг ускладнюється їх залежністю від наявності посвідчення УБД. Тоді як процес отримання посвідчення наразі є забюрократизованим та довготривалим. Тому деякі громади намагаються виходити з цієї ситуації та надавати виплати на основі копії довідки про участь у бойових діях.

Частина нашого інтерв’ю з представниками й представницями громад була присвячена їхній взаємодії з неурядовими ветеранськими організаціями. У частини громад вже є такий досвід. Вони говорили, що спільно з НГО організовували проєкти, які підвищували б спроможність громад, запроваджували нові можливості для ветеранів та всієї громади. Натомість інформантки та інформанти з громад, які такого досвіду не мають, говорили, що ключовими бар’єрами у співпраці є відсутність таких організацій у громаді, відсутність підрозділу, що з ним працював з НГО, центру, який би координував взаємодію з усіма НГО. Представники й представниці громад говорили, що хотіли б отримати підтримку від НГО в таких питаннях, як юридичні консультації для ветеранів, психологічна допомога для ветеранів, навчання для працівниць та працівників соціального захисту комунікаційним навичкам в роботі з ветеранами. А також зазначали про актуальність обміну досвідом з НГО та потребу мати можливість закуповувати у них соціальні послуги.

Говорячи про нові проєкти соціальних послуг для ветеранів, експерти та представники й представниці громад зазначали про необхідність орієнтуватися на потреби ветеранів. Вони погоджувалися, що соціальні послуги не мають нав’язуватися чи призначатися лише з огляду на наявний в людини статус. Вони вважають, що необхідно створити якісну систему соціальних послуг, інформувати ветеранів та ветеранок про можливості їх отримати, максимально спростити шлях отримання, гарантувати можливість отримання всіх послуг, передбачених законом. Проте надаватися послуги мають лише у разі звернення. Частина представників громад та експерток й експертів говорила про неприпустимість випадків, коли соціальний працівник самостійно контактуватиме з ветеранами та пропонувати допомогу. З іншого боку, частина інформантів та інформанток з громад говорила про необхідність відстежування стану ветеранів, аби запобігати негативним подіям. 

Корисним, на думку як представниць та представників громад, так і ветеранських організацій, було б створення єдиного місця, куди ветерани й ветеранки зможуть звертатися для отримання всіх послуг та пільг. Це значно спростило б процес звернення. Адже наразі, за словами інформантів та інформанток, ветеранам доводиться відвідувати чимало установ, звертатися до них за довідками. Приміщення таких установ частіше не пристосовані до використання людьми з обмеженою мобільністю. Тому інформанти та інформантки говорили, що важливо забезпечувати можливості отримати усе необхідне під час відвідування одного центру, приміщення якого має обов’язково бути безбар’єрним. Бюрократичні процеси мають бути спрощені через налагодження обміну інформацією між різними установами, електронного документообігу.

Частина інформантів та інформанток з громад говорили про необхідність створення окремих центрів для ветеранів, адже це забезпечило б можливість отримати всі послуги через звернення в один центр. Їхні основні аргументи такі: лише у такий спосіб можливо організувати надання всіх послуг в одному приміщенні; з ветеранами мають працювати окремі соціальні працівниці чи працівники, тому для запобігання поєднанню роботи з ветеранами та іншими групами їх краще розмістити в окремому центрі; створення окремого центру може сприяти збільшенню фінансування соціальної сфери та уможливить розширення штату соціальних працівниць і працівників. 

Натомість інша частина представників й представниць громад та експертів висловлювалися проти створення окремого центру для ветеранів. На їхню думку, насамперед це перешкоджатиме реінтеграції ветеранів та ветеранок, відокремлюватиме їх від суспільства. Крім цього, вони говорили, що це призведе до дублювання установ і нераціонального використання ресурсів. Більш доречним, на їхню думку, було б створення окремих «вікон», відділів у межах вже наявних установ. 

Загалом, висловлюючись щодо нових проєктів соціальних послуг, експерти та представники й представниці громад наголошували на важливості не дублювати вже наявні послуги, звертати увагу на те, чи допомагають нові проєкти розв’язувати наявні проблеми в соціальних послугах, чи, можливо, є більш ефективні шляхи для використання коштів та вирішення проблем. Також говорили про спроможність громад реалізувати нові проєкти. Частина інформантів та інформанток з громад зазначала, що без підтримки від держави не зможе реалізувати нові проєкти. Зокрема, за їхніми словами, підтримка має охоплювати такі сфери, як фінансування, матеріально-технічне забезпечення, кадрові ресурси. Крім цього, експерти та представники й представниці громад погоджувалися, що важливо забезпечувати громади детальними інструкціями втілення проєктів, надавати достатньо часу для їх реалізації, проводити якісне навчання. Представники й представниці громад хотіли б мати й можливість надавати зворотний зв’язок, висувати свої пропозиції. 

Стосовно фахівців та фахівчинь, які працюватимуть з ветеранами й ветеранками, респонденти говорили, що важливо буде залучати людей з високою кваліфікацією та тривалим досвідом роботи. Необхідним, на їхню думку, також буде організовувати додаткове навчання для таких працівниць та працівників, приділити навчанню достатньо часу й уваги, адаптувати програму навчання під потреби ветеранів. Обидві групи респондентів та респонденток говорили про контроль за навантаженням таких працівниць і працівників — визначення максимальної кількості ветеранів та сімей, з якими працюватиме кожен працівник, окреслення обсягу повноважень та обов’язків. У разі перенавантаження, на їхню думку, працівники й працівниці не зможуть надавати ефективну підтримку ветеранам. Представники та представниці громад говорили також про те, що з дотриманням норм з навантаження вони не зможуть забезпечити всіх ветеранів та ветеранок соціальними працівниками. Адже в більшості громад наявні соціальні працівниці й працівники вже перенавантажені, а працевлаштування нових є складним процесом через відсутність фінансування та пропозицій на ринку кадрів, неготовність фахівців працювати за запропоновану заробітну плату, переїжджати в інші громади.

Експерти та представники й представниці громад висловлювалися й з приводу принципу «рівний рівному», тобто працевлаштування ветеранів як помічників для інших ветеранів та їхніх сімей. Респонденти й респондентки звертали увагу, що цей принцип зазвичай добре працює через спільність досвідів. Проте вони радили відмовитися від його втілення зараз і радше пропонували розглядати цей принцип як можливості на майбутнє. Адже ветерани та ветеранки потребуватимуть проходження навчання й відпочинку перед залученням до такої роботи. Крім цього, респонденти говорили, що отримані ветеранами травми та пережитий досвід можуть створювати ризики для них самих під час роботи помічниками, а також для тих, кому вони надаватимуть послуги. 

Рекомендації

На основі висновків з нашого дослідження ми підкреслюємо важливість вжиття комплексних дій для посилення спроможності громад забезпечити надання соціальних послуг своїм мешканкам та мешканцям, зокрема, ветеранам та ветеранкам, їхнім сім’ям та особам з інвалідністю внаслідок війни. 

У дослідженні ми звертали увагу на різні чинники, які можуть впливати на спроможність громади забезпечувати мешканців і мешканок соціальними послугами, зокрема на тип громади. Так, у сільських і селищних громадах частіше виникають складнощі із забезпеченням соціальних послуг населенню. Проте спроможність громади визначає не її тип як такий, а стан її економіки (зокрема, ситуація із надходженнями до бюджету під час повномасштабної війни, евакуація/зупинка підприємств та інших бізнесів тощо), безпосередній вплив військових дій (мінування, обстріли, близькість до кордону та/або лінії фронту) та інші чинники, як-от наявність у громаді розвиненої соціальної інфраструктури на момент утворення, розташування громади відносно до більших міст та міст-обласних центрів, співпраця громад з НУО та міжнародними донорами. Тому ми звертаємо увагу на те, що підтримку громадам потрібно надавати передусім зважаючи на реальну спроможність конкретної громади. 

Центральним органам виконавчої влади, а також міжнародним донорам та НУО ми пропонуємо розглянути можливість втілення таких кроків: 

• Передусім розглянути можливість співфінансування з державного бюджету надання частини соціальних послуг, насамперед послуг, що належать до переліку базових — шляхом субвенцій або ж шляхом перегляду нинішньої моделі фінансування соціальних послуг. 
• Надати доступ представникам і представницям ОМС до даних (із прямим доступом чи узагальнених) щодо кількості УБД, осіб з інвалідністю внаслідок війни в громадах та полегшити доступ до інших даних про громадян, які можуть сприяти належному плануванню розвитку сфери соціальних послуг. Зокрема, до даних Пенсійного фонду України, а також даних про доходи громадян. Для виконання цієї задачі варто зокрема розглянути потенціал функціоналу, який закладений у Єдиному реєстрі ветеранів війни та ЄІССС.
• Допомагати громадам із проведенням оцінки потреб населення громади у соціальних послугах, аби потреби тих людей, які зараз нерідко залишаються невидимими, наприклад, осіб з інвалідністю, були враховані у місцевому плануванні. Слід розглянути проведення тренінгів та програм підвищення кваліфікації для працівників та працівниць ОМС, а також можливість співфінансування проведення більш комплексної і вартісної оцінки потреб для середньострокового планування для тих громад, яким не вистачає для цього коштів місцевого бюджету. 
• Варто також адресувати основні проблеми щодо збору даних, які виникають при проведенні оцінки потреб населення громади у соціальних послугах. Зокрема, врегулювати обмін адміністративними даними між установами та відомствами, аби фахівці та фахівчині ОМС, які залучені в оцінку, могли отримати необхідні дані від установ та закладів обласного рівня підпорядкування, зокрема медичних закладів. Необхідно також гармонізувати підходи до збору статистичних даних з реформою територіально-адміністративного устрою, щоби громадам були доступні статистичні дані, необхідні для планування у сфері соціального захисту.
• Розробити та запровадити механізми додаткової підтримки громад для забезпечення надання тих базових послуг, з якими зараз найчастіше виникають проблеми, а саме — послуг денного догляду, підтриманого проживання, фізичного супроводу осіб з інвалідністю.
• Підвищувати рівень безбар’єрності транспортної та соціальної інфраструктури, зокрема, починаючи з розробки планів впровадження інклюзії та реалізації у громадах відповідних проєктів в межах цих планів. 
• Сприяти громадам у розвитку соціальних транспортних послуг, що потребують спеціалізованого транспорту, облаштованого для використання людьми з інвалідністю та обмеженою мобільністю, зокрема послуги «Соціальне таксі». 
• Розробляти додаткові заходи, які б збільшували доступність соціальних послуг, зокрема, підвищувати цифровізацію (для тих послуг, для яких це доречно), створювати мобільні бригади тощо та сприяти громадам у їх впровадженні. 
• Створити можливості для залучення громадами фінансування для покращення матеріальної бази комунальних надавачів соціальних послуг, зокрема, збільшення приміщень, забезпечення працівників та працівниць необхідними транспортними засобами (велосипедами, автівками) у тих громадах, які цього потребують. Безбар’єрність також має бути обов’язковою умовою реалізації таких проєктів.
• Вживати послідовних заходів для підвищення оплати праці та престижу професії працівників сфери надання соціальних послуг. Посилення спроможності громад у сфері соціальних послуг, серед іншого, має сприяти унормуванню навантаження працівників та працівниць згідно до вимог чинного законодавства. Слідкувати за навантаження працівників та працівниць, що працюватимуть з ветеранами та їхніми сім’ями, потрібно особливо ретельно. Крім того, слід сприяти громадам, зокрема фінансово, у забезпеченні психологічної підтримки та протидії емоційному вигоранню у працівників та працівниць установ соціальної сфери.
• Розробити чіткий «маршрут» щодо отримання виплат та соціальних послуг, а також певну мапу існуючих соціальних та інших гарантій, про які військовослужбовці та військовослужбовиці мають бути поінформовані ще на етапі мобілізації. Один з етапів цього маршруту під час демобілізації має передбачати фахову консультацію для ветерана, яка включатиме оцінку його або її потреб у соціальних послугах. На основі такої консультації фахівець може рекомендувати ветерану соціальні та інші послуги, які б адресували його або її потреби, якщо у цьому є необхідність. Завдання такої консультації має полягати в тому, щоб розповісти ветерану про такі послуги, пояснити їхній зміст, процедуру їх оформлення та надання. Маршрут також повинен включати в себе інструкції та пояснення щодо отримання необхідних послуг та виплат за умови переїзду для проживання в іншу громаду.
• Слід переглянути наявні соціальні гарантії для ветеранок та ветеранів таким чином, аби останні отримували саме ту підтримку, яка відповідає їхнім потребам. Чільне місце в наданні підтримки має відігравати саме оцінка потреб людини, причому ця оцінка має бути динамічною, адже потреби можуть змінюватися з часом. Отож, пакет соціальних гарантій не повинен бути сфокусований передусім на пільгах, а натомість пропонувати також якісні соціальні послуги та інші можливості, які б сприяли поверненню до цивільного життя та реалізації потенціалу людини.
• Оновити протоколи оцінки потреб у соціальних послугах у такий спосіб, аби вони враховували можливі потреби ветеранів та особливості етичної комунікації з людьми, які брали участь у бойових діях.
• Оновити державні стандарти наявних соціальних послуг, адаптувавши їхній зміст до можливих потреб ветеранів та ветеранок, а також деталізувавши етапи надання й компоненти послуг.
• Розробляти, пілотувати та запроваджувати нові соціальні послуги, які адресували б проблеми саме ветеранів та їхніх сімей. До розробки таких пілотів центральним органам влади необхідно долучати як ветеранські організації, так і представників соціальної сфери у громадах різного типу та спроможностей. Слід брати до уваги ті хороші практики, які вже реалізуються у громадах і, можливо, можуть бути допрацьовані та запроваджені на національному рівні.
• Процес пілотування нових соціальних послуг повинен бути якісним та обов’язково має відбуватися у громадах різного рівня кадрових та фінансових спроможностей. Відібрані для запровадження на національному рівні послуги мають бути включені до переліку базових. Надання таких послуг (як і будь-яких комплексних програм підтримки ветеранів та їхніх сімей) повинне не лише гарантуватися державою, а й фінансово нею забезпечуватися у тих громадах, в яких для цього не вистачає ресурсів місцевого бюджету.
• Переглянути чинні механізми закупівлі громадами соціальних послуг у надавачів із недержавного сектору. Передусім необхідно вдосконалювати механізм соціального замовлення, вивчаючи та враховуючи актуальний досвід громад, які ним користуються, та ті перешкоди, які представники й представниці ОМС вбачають щодо його використання. Варто інформувати ОМС про інші можливі шляхи залучення недержавного сектору до надання соціальних послуг, а також про можливості співробітництва між громадами. 
• Впроваджувати програми підвищення кваліфікації, які б охоплювали всіх працівниць та працівників сфери надання соціальних послуг на різних посадах (соціальних робітників, соціальних працівників, фахівців з соціальної роботи) щодо етичної комунікації з учасниками й учасницями бойових дій.
• Комплексно вирішувати проблему з відсутністю сталої психологічної допомоги у громадах, якою б мали скористатися як ветерани та їхні сім’ї, так й інші мешканці громад. 
• Розвивати кадровий резерв психологів, психотерапевтів, які фахово можуть працювати з учасниками бойових дій та їхніми родинами.
• Соціальна робота з сім’ями майбутніх ветеранів та ветеранок за потреби має вестися від моменту мобілізації. Принаймні перший контакт із сім’єю повинен бути встановлений одразу, а допомога повинна надаватися за потреби. Таким чином, сприяти вибудуванню довіри між сім’єю майбутнього ветерана та органами соціального захисту в громаді, аби під час демобілізації контактування як з відповідними працівниками ОМС, так і соціальними працівниками, було більш відкритим та звичним для ветерана/ветеранки та сім’ї. 
• Варто сприяти розвитку недержавних організацій та об’єднань, що представляють інтереси ветеранів та ветеранок, а також людей з інвалідністю, зокрема на локальному рівні у громадах, а також їхній співпраці з ОМС. 
• При фінансуванні програм розвитку громад варто комплексно підходити до посилення спроможностей окремих громад у сфері надання соціальних послуг: підтримувати проведення стратегування для розробки місцевих цільових програм розвитку та імплементацію цих програм, підвищувати кваліфікацію наявних фахівців у соціальній сфері та сприяти підготовців нових кадрів, інвестувати у проведення ремонтів в існуючих приміщеннях в громаді та розширення таких приміщень, а також в закупівлю необхідних транспортних засобів.