За 6500 грн — мінімальну зарплату — працюють сотні соціальних робітниць по всій країні. Здебільшого вони залучені у надання послуг з догляду вдома. За такими послугами звертаються люди, які в силу різних обставин, наприклад, інвалідності, проблем зі здоров’ям, похилого віку, не можуть самостійно піклуватися про себе і потребують допомоги. Допомога може бути різною: від купівлі продуктів та приготування їжі до допомоги з індивідуальною гігієною чи оплатою платежів. Все залежить від потреб конкретної людини. У сільській місцевості соціальні робітниці також нерідко допомагають з обробітком присадибної ділянки, розпалюють печі, доставляють воду з криниці чи колонки, розчищають сніг на подвір’ї. За чинними нормами, навантаження на робітницю не може перевищувати 6 людей у сільській місцевості та 10 людей — у міській. Проте фактично воно нерідко є вищим.

Інша важлива професія у системі соціального захисту — фахівець із соціальної роботи. Ці фахівчині виявляють та опікуються сім’ями та людьми, що опинилися у складних життєвих обставинах — так званими вразливими категоріями населення. Фахівчині з соціальної роботи забезпечують таким людям соціальний супровід, допомагають вирішувати найрізноманітніші проблеми – від оформлення документів для отримання державних соціальних виплат до підтримки людей, що повертаються з місць позбавлення волі. Одночасно фахівчиня може вести до 10 сімей, проте навантаження дуже залежить від обсягу роботи з кожним випадком. В середньому фахівці з соціальної роботи отримують за свою працю еквівалент двох мінімалок — приблизно 10-12 тис. грн.

Велике фізичне та емоційне навантаження, стрес — і все це за таку низьку зарплату. На жаль, як і інші бюджетники, працівники сфери соціального захисту населення виконують важливу для суспільства роботу, яка, втім, не цінується належно.

Пандемія Сovid-19 та її економічні наслідки — а рівень захворювань на коронавірусну інфекцію, за майже два роки з початку першого спалаху в Україні, все ще лишається високим — призвели до збільшення кількості населення, яке потребує додаткової підтримки з боку держави. Своєю чергою зросло навантаження на наявну систему соціального захисту і безпосередньо на працівниць цієї сфери. Відтак наявні проблеми з умовами та оплатою праці лише загострилися. А також додалися і нові. 

Коронавірусні доплати: як пощастить

Робота великої частини працівниць сфери соціального захисту передбачає щоденні контакти з людьми, відвідування їхніх домівок, тож ризик інфікування вірусом Covid-19 є високим. При цьому їхня робота є важливою для підтримки життєдіяльності суспільства, і поставити її на паузу, навіть в періоди найжорсткіших локдаунів, неможливо. Тому в Україні, як і в багатьох країнах Європи, за такі ризики для працівників передбачено спеціальні доплати. Відповідно до постанови Кабміну від 29 квітня 2020 року № 375, вони можуть складати до 100% від заробітної плати. Втім, ця доплата має здійснюватися з місцевих бюджетів, ресурси яких часто обмежені. Тому розмір доплати значно варіюється від громади до громади, а в деяких громадах працівники не отримують нічого.

Навантаження зростає, а кількість працівників — ні

Як вже зазначалося, пандемія, обмеження пересування, пов’язані з нею та її економічні наслідки, призвели до зростання кількості населення, яке потребує соціальної допомоги. Тільки за два перші місяці карантину у 2020 році виявили 35 тисяч родин, які перебувають у складних життєвих обставинах. Окрім цього, працівники соціальної сфери мали додатково працювати з сім’ями, до яких через пандемію повернулися діти з інтернатних закладів освіти. Окремим викликом стало і зростання кількості випадків сімейного насильства, особливо під час жорстких локдаунів. Мінсоцполітки ще на початку пандемії оцінювало, що лише для подолання наслідків коронавірусу необхідно додатково ввести близько 8 тис. посад фахівців з соціальної роботи. На жаль, до сьогодні усі пропозиції міністерства профінансувати видатки на ці потреби з державного бюджету не були підтримані урядом.

Дві проблеми: транспорт і дороги

Багато працівників соціальної сфери значну частину свого робочого дня перебувають у русі: від підопічного до підопічного, від однієї установи до іншої. Громадський транспорт в українських містах, на жаль, вирізняється великими інтервалами між рейсами, а графіки руху на маршрутах часто не виконуються. В умовах локдаунів, що накладали обмеження на користування транспортом, працівники сфери, хоча й отримували перепустки, проте стикалися з ще більшою нерегулярністю транспорту. При цьому, важливо розуміти, що у містах сім’я чи людина, до якої має навідатися працівниця, можуть знаходитися на значних відстанях одне від одного, а необхідні адміністративні установи можуть територіально знаходитися в різних частинах міста. 

У менших населених пунктах для виконання різних бюрократичних процедур, пов’язаних з оформленням допомог, виплат для своїх підопічних, працівникам доводиться їздити у більші міста. В умовах поганого транспортного сполучення між населеними пунктами це часто виявляється складним завданням. Для пересування власним населеним пунктом такі працівники мають бути забезпечені автотранспортним засобом (велосипедом або електровелосипедом), проте це не завжди виконується. Адже можливість закупити велосипеди, знову ж таки, залежить від спроможностей конкретного місцевого бюджету та здатності установ соціальної сфери знайти благодійників чи донорів. 

Взаємодія систем соціального захисту та охорони здоров’я

Соціальні робітниці, що доглядають за людьми вдома в умовах пандемії також стикаються з низкою специфічних проблем, пов’язаних з медичною допомогою. Люди, які отримують послуги з догляду вдома, здебільшого – похилого віку, часто мають хронічні захворювання, інвалідність. Хоча робітниці володіють навичками надання першої медичної допомоги, в багатьох ситуаціях цього буває недостатньо, і потрібне втручання кваліфікованих медиків. Втім, оновлений перелік станів і захворювань, які є підставою для виклику швидкої, що був затверджений у березні 2021 р., не охоплює всіх ситуацій, у яких людині може знадобитися допомога медиків.

Для підопічних соціальних робітниць існує проблема і з отриманням первинної медичної допомоги. В умовах пандемії сімейні лікарі намагаються обмежити кількість контактів і нерідко відмовляються відвідувати пацієнтів вдома. При цьому люди, яких соціальні робітниці доглядають вдома, часто є маломобільними, а навіть якщо і можуть дійти до таксі та оплатити його, така поїздка стає додатковим навантаженням для робітниць. Адже останні часто мусять супроводити візит свого підопічного до лікаря. 

Що можна зробити?

Структурних проблем, що супроводжують зайнятість працівників бюджетної сфери, і зокрема працівників сфери соціального захисту — катма. Детальніше ми розглядаємо ці проблеми у нашій свіжій аналітичній записці. І їх вирішення є дійсно нагальним, адже зовсім скоро наше суспільство ризикує зіткнутися з кадровою кризою. З такою оплатою праці та навантаженням професіоналів у соціальній сфері просто не вистачатиме, а молодь не зважиться зв’язувати своє життя з такою працею. Лише своєчасне розв’язання цих проблем може створити та підтримувати стійку до викликів систему соціального захисту. Адже такі проблеми мають тенденцію поглиблюватися в умовах криз, з якими стикається суспільство, як-от коронакриза, стихійні лиха та надзвичайні ситуації, гуманітарні питання, пов’язані з вимушеним переселенням тощо.

Разом з тим, належної реакції з боку держави все ще потребують і питання, безпосередньо пов’язані з пандемією. Як вже зазначалося, багато з них залишаються невирішеними через ресурсні нерівності між громадами та обмежені фінансові можливості останніх. Хоча фінансування та надання соціальних послуг покладено на місцеву владу, слід нагадати, що згідно з Європейською хартією місцевого самоврядування, яку Україна ратифікувала ще у 1997 році, держава не може передавати повноваження місцевим органам влади без врахування наявності в них необхідних ресурсів. 

Тому там, де у місцевих бюджетів наразі не вистачає коштів, необхідне централізоване втручання. Останнє може бути реалізоване, зокрема, шляхом спеціальних субвенцій з державного бюджету. Це стосується як фінансування видатків для згаданих доплат за роботу, що має вищий ризик інфікування коронавірусом, так і для відкриття нових штатних одиниць у відповідних комунальних установах, що потребують розширення штату через збільшення навантаження у роботі з надання соціальних послуг через пандемію. Для цього також необхідно налагодити систему збору більш детальної інформації про такі потреби на місцях. 

Попри наявну співпрацю з донорами в рамках деяких програм підтримки, також необхідно шукати сталих механізмів фінансування технічного забезпечення установ, що надають соціальні послуги. Причому так само слід розглянути можливість централізованого підходу до цього питання. Необхідно, щоб велосипеди та автотранспорт були дійсно нормою для всіх працівників, на яку вони завжди можуть розраховувати, а не подарунком від того чи іншого благодійного фонду.

Іншою нагальною необхідністю є розробка та апробація більш дієвих механізмів співпраці працівників сфери соціального захисту та медичних установ, зокрема, сімейних лікарів, особливо в умовах пандемії. Також не завадило б переглянути чинний перелік станів і захворювань, що є підставою для виклику швидкої медичної допомоги за участі працівників установ, що надають соціальні послуги та професійних об’єднань працівників соціальної сфери.