Розгубленість, безпорадність, невпевненість, хронічний стрес, втома та виснаження — стани, які переживає велика кількість людей за понад рік великої війни Росії проти України. Це висновки аналітичного центру Cedos за результатами останньої хвилі дослідження “Рік повномасштабної війни в Україні: думки, переживання, дії”.

Які тенденції у суспільстві фіксують станом на зараз, як вижити в умовах емоційного напруження та навіщо адаптовуватися — психотерапевтка Тара Конрад та старша аналітикиня Сedos Наталія Ломоноcова пояснюють, що зараз переживає українське суспільство та як знизити рівень стресу та виснаження.

Що відчувають українці через рік повномасштабної війни

«Мені страшно. Рятує робота. Намагаюсь продовжувати строїти плани на майбутнє. Я не контролюю ситуацію. Це жахливо. Важко тримати баланс між озлобленістю та жалем до себе. […] Постійно думаю — як ми гарно жили. Жалкую, що мало часу приділяла близьким та собі, тому намагаюсь нічого не відкладати на потім, бо завтра може і не бути», — коментар жінки з Харкова в рамках дослідження аналітичного центру Cedos.

Протягом року повномасштабної війни Сedos кожні три місяці документував те, чим живуть українці під час війни, про що переживають та як дають раду емоціям. У червні центр опублікував результати останньої, п’ятої хвилі дослідження. У опитуванні, яке проводили з 21 лютого до 13 березня, взяли участь 435 людей.

«У перші кілька тижнів повномасштабного вторгнення люди переживали багато шоку, страху, сильну емоційну нестабільність. За три місяці — було багато горя, туги за втраченим. Багато людей вже виїхали, у багатьох вже були зруйновані будинки, а частина території була деокупована — люди переживали злість та ненависть до росіян за зроблене. У серпні з’явилась надія на контрнаступ та перемогу. Водночас фонова тривога і страх лишалися», — розповідає Наталія Ломоносова, аналітикиня Cedos.

У листопаді фонова тривога та страх трансформувалися у хронічну втому, стрес та апатію — люди втомилися тривожитися. Остання хвиля дослідження задокументувала: люди перейшли до екзистенційних переживань про майбутнє, переживали через неможливість планувати у невизначеному світі та горювали за зруйнованим життям, пояснює дослідниця.

«Потрібно наново шукати сенс життя. Але як? Що таке сенс життя в країні, де триває війна? Чи має сенс життя, чи робота має сенс? Чи взагалі щось має сенс, що не пов’язане з війною? Про це переживали більшість людей, яких ми опитали. Було значно більше гіркоти та горювання про “вкрадене” майбутнє», — додає Наталія.

Емоції впливали на всі сфери життя, включаючи роботу, каже аналітикиня, подекуди люди, переживаючи апатію, не могли навіть її шукати. А ті, хто її мали — боялися її втратити через обстріли, скорочення, звільнення. У відповідях можна простежити також страх і тривогу через недостатню кількість грошей на базові потреби: їжу, медикаменти, житло.

«Тримаюся» — один з ключових меседжів людей, які описували свій нинішній стан. Часто це стосувалося спілкування з рідними: люди не говорили один одному, що насправді відчувають, аби не тривожити інших.

«Зараз я в постійному стресі, тривожна та в розпачі. На людях я тримаюся добре, але коли повертаюся додому, майже постійно плачу», — писала одна з респонденток дослідження. Таких розповідей було багато, наголошує Наталія — люди часто описували, що справляються, словами «зібрана», «під контролем», «тримаюся купи».

«Є відчуття, що люди вже перейшли всі можливі етапи прийняття тривоги, апатії, і зараз сконцентровані просто на тому, щоб триматись і не розпадатися в ситуації, яка є, — говорить аналітикиня. — Але ключове питання: як довго це може тривати? Емоції — це динамічна річ, вони будуть змінюватися. Але “тримаюся” — це показник внутрішньої боротьби. Люди борються і намагаються не здаватися. Проте на це йде значна частина емоційних ресурсів та здоров’я».

Як цей стан впливає на здатність працювати

У жовтні та листопаді 2022-го, коли тривали інтенсивні обстріли інфраструктури, робочий процес переривався, а продуктивність людей знижувалася. Самозайняті втрачали замовлення, бо не могли справитися з тим, що мали зробити.

«Але значно більше у відповідях було того, що можна було б назвати індивідуалізацією ризиків. Люди працювали вночі, коли було світло, шукали електроенергію поза домом та інше. Централізованих рішень майже не було — на рівні офісу чи установи режим праці переважно не змінювався», — каже Наталія.

Емоційне навантаження виснаження та подекуди проблеми з роботою вже почали впливати на здоров’я, говорить аналітикиня — багато людей вказували на порушення сну та загострення хронічних хвороб.

«З одного боку, це сприятиме подальшому вигоранню і загостренню хронічних хвороб. А з іншого, це підвищує навантаження на систему охорони здоров’я. У довгостроковій перспективі це матиме й економічні наслідки. Україна — не країна еміграції, і людей, які вигорають та набувають хронічних проблем зі здоров’ям, не буде кому замінити на ринку праці. Це як і фахівці в критичній інфраструктурі, так і люди, що працюють в інших секторах. Якщо, скажімо, вчителя вигорять, їх просто не буде ким замінити», — каже Наталія.

Знецінення своїх емоцій також було показовим, додає аналітикиня: «Люди часто повторювали, що їм погано, але є люди, яким гірше. У них пошкоджені вікна — а в когось згорів будинок. Можливо, це допомагає їм вижити, але водночас це ризикована стратегія, коли люди себе заганяють».

«Глобальна розгубленість — ще одна тривожна тенденція. Люди не можуть планувати майбутнє, не розуміють, що їм робити далі. Водночас багато хто не розуміє, що робити з цією розгубленістю — психологічна підтримка в Україні не є доступною масово. Є гарячі лінії, але це точкова допомога, не комплексна. На жаль, поки система охорони здоров’я не передбачає покриття занять з психологом, наприклад. Натомість багатьом бажано мати можливість ходити до психолога. І треба про це думати вже зараз, а не тоді, коли всі вигоріли та мають посттравматичний стресовий розлад. Бо буде пізно, і ми цей людський потенціал втратимо», — додає Наталія.

Серед способів підтримки можуть бути самоорганізовані у спільнотах групи самопідтримки: «Було б непогано вчитися підтримувати одне одного по-справжньому, чути одне одного. Цього теж варто вчитися. Ми мобілізуємося перед обличчям спільного ворога, але соціальна згуртованість між нами самими та готовність підтримувати — це те, що потрібно розвивати», — пояснює аналітикиня.

Як зберегти психічне здоров’я в умовах війни

«Першими ламались ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них — ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися», — до такого висновку дійшов психіатр та в’язень концтабору Віктор Франкл.

Передусім, потрібно адаптовуватися до обставин, якими б вони не були, і спиратися на те, що відбувається тут і зараз, говорить психотерапевтка Тара Конрад.

Одна із показових тенденцій у дослідженні — збільшення риторичних питань про сенс життя, роботи та майбутнього в умовах війни. Це природній процес, який, проте, можна скоригувати, наголошує психотерапевтка.

«Втрату сенсів зараз мають люди, які, найімовірніше, на внутрішньому рівні поставили собі якісь терміни. Було багато інформації про те, що треба протриматися до весни чи до осені, потім щось зміниться. Але правда така, що ми живемо під час війни. Коли вона закінчиться, ми не знаємо. Тож якщо будемо планувати життя “після війни”, це може нашкодити психіці. Якщо поставлений нами термін прийде, а результату не буде, отримаємо велике психічне та енергетичне падіння. Тут можна навести аналогію: якщо я хочу в туалет, і знаю, що він за 800 метрів, то розумію, скільки мені терпіти. І коли я добігаю, а він зачинений, в момент відчаю можу не втриматись. З психікою схожа ситуація», — каже Тара Конрад.

Відтак, потрібно орієнтуватися на те, що можливо зробити тут і зараз, а саме — потурбуватися про себе та адаптовуватися. Скажімо, якщо змінилася система обстрілів і доводиться щоночі прокидатися від вибухів, можна купити розкладні лежаки, спускатися і спати в укритті. «Не чекати й не вираховувати — а що, як це не знадобиться? Навіть якщо ви перестанете користуватися ними за тиждень, вони підтримають вас тут і зараз», — пояснює психотерапевтка.

Планування додає тривоги, якщо заплановане не здійснюється. Натомість ключове питання має звучати так: «Що я зараз можу зробити для себе, аби мені було спокійніше?». «Я багато працюю з волонтерами й питаю, коли у них запланована відпустка. Більшість відповідає “Яка відпустка? Війна надворі”. Але ми ж чекаємо ротацію для хлопців, переживаємо про їхній відпочинок. І нам усім, незалежно від роду діяльності, треба відпочинок, щоб ми могли працювати та волонтерити далі», — каже Тара Конрад.

У контексті роботи важливо адаптовувати графік, наголошує вона: «Мета ворога — нас виснажити. Якщо ми не можемо переробити свій графік, то допоможемо ворогу нас виснажувати. Звісно, є сфери на кшталт медицини, енерго- та водопостачання, де це не так легко. Але в будь-якому разі потрібно змінювати та адаптовувати графіки та давати людям відпочинок. Ключове питання до роботодавців — чи йому потрібні люди живі та здорові? У часи Майдану було нормально подзвонити о 2-3 ночі й спитати, чи людина в нормі. Але вдень не дзвонили — писали повідомлення. Бо люди, які були на чергуванні вночі, зазвичай відпочивали та спали. Ми дбали про сон кожного. Це було про адаптацію та турботу».

Відповідно, якщо неможливо планувати, потрібно орієнтуватися на обставини: «Якщо людина засне вдень після нічних обстрілів, хай спить. Якщо у неї будуть сили, вона вночі, сидячи у коридорі, зможе щось зробити по роботі».

Натомість якщо не реагувати на втому вчасно, це матиме глобальні критичні наслідки: виснаження збільшуватиме кількість соматичних захворювань, роздратування, конфліктів у соціумі, кількість фатальних помилок, наголошує терапевтка.

А це своєю чергою впливатиме і на решту сфер життя у державі, в тому числі економіку, яка і так пошкоджена війною — погіршиться якість процесів, можуть зупинятися виробництва, людей не буде ким замінити. Тож подбати про стан людей під час війни — це про довгострокові рішення.

«Виснаження не може тривати нескінченно — воно може завершитися хворобою, яка на довгий час виключить людину у тому числі з робочих процесів, — додає Тара Конрад. — Адаптивність — ключовий меседж еволюції. Хто не адаптувався, не вижив».

Дослідження Cedos зафіксувало досвіди та переживання людей під час війни у різні її моменти. Простежити тенденції та зміни в суспільстві можна за посиланням.

Вперше опубліковано на Суспільне Новини.
Фото: AP Photo/Felipe Dana