Соціальна політика як інструмент держави: як вона виникла і сформувалась

Історія формування соціальної політики на українських теренах

Українські терени протягом кінця XVIII – початку XX століття були поділені між Російською та Австрійською імперіями. Хоча соціальна політика в цих державах була запозичена в Німецької імперії часів Отто фон Бісмарка, між ними існували певні відмінності.

У Російській імперії існували:

• страхування від нещасних випадків на індустріальному виробництві;
• лікарняні каси («протомедичні» страхування);
• «протопенсії» (однак лише для держслужбов_иць та військових).

Ці заходи були спрямовані насамперед на мешкан_ок міст та чоловіків. Поруч із тим у містах функціонували земства, які були своєрідним аналогом місцевого самоврядування. Зокрема, вони займалися питаннями освіти, медицини, бездомності, бідності тощо. Також у земствах існували мініпрограми підтримки нужденних, однак вони не були сталими (через залежність від фінансування з боку дворян). Також важливу роль у допомозі нужденним відігравала церква, яка, зокрема, могла бути притулком для бездомних.

Соціальна політика Австрії відрізнялась від російської тим, що тут існувало більше форматів для взаємодопомоги. Зокрема, кредитні спілки працівників та кооперативні рухи. Також саме в Австро-Угорщині раніше за Російську імперію з’явились політичні партії, які на законодавчому рівні могли боротись за права селян_ок та робітни_ць.

У 1917 році, внаслідок розпаду Російської імперії, на території України розпочались державотворчі процеси. Українська Центральна Рада, парламент Української народної республіки, намагалась впроваджувати деякі аспекти соціальної політики. Саме вона запровадила на українських теренах 8-годинний робочий день та впроваджувала заходи, аби запобігати експлуатації праці. До того ж, Центральна рада ухвалила кілька законів про передачу землі селян_кам, чим задовольнила їхній основний запит. Також у цей короткий період незалежності було легалізовано профспілки, що дало змогу почати спроби заснувати соціальний діалог між ними, державою та роботодавцями. Крім того, Рада намагалась регулювати ціни на продукти та забезпечувати містян_ок харчами.

Однак важливо усвідомлювати, що такі спроби соціальної політики впроваджувались в часи війни 1917-21 років, під час якої загострилась економічна криза. До того ж, Центральна Рада інституційно була доволі слабкою, тому цей проєкт соціальної політики завершеним не був.

Нинішня соціальна політика в Україні здебільшого є продовженням тих політик, які були започатковані та впроваджувались в часи Радянського Союзу. Відповідно, в науковій спільноті існує дискусія, чи був СРСР державою соціального добробуту? Адже визначення цього поняття полягає в тому, що держава бере на себе відповідальність за те, щоб люди мали соціально прийнятний рівень життя незалежно від своєї участі в ринку праці та успіху в ньому. Поруч з тим в СРСР як такого ринку не було (адже економіка була планова). Хоча капіталізму в Радянському Союзі не існувало, але економічна нерівність мала місце. Відповідно, держава всіляко прагнула її згладити та забезпечити потреби громадян_ок.

Треба розуміти, що весь спектр соціальних послуг в СРСР був прив’язаний до місця роботи. Фактично, підприємство було місцем соціального забезпечення. А тому, аби мати до нього доступ, людина мала офіційно десь працювати. Так у СРСР сформувалась офіційно декларована гарантована зайнятість.

Проблеми радянської соціальної політики

• Приховане безробіття: через надлишкову зайнятість офіційно на підприємстві було багато працівни_ць, однак всі вони практично не були там потрібні;
• Соціальна політика не була спрямована на всіх нужденних: безробітні люди, люди з інвалідністю, вдови, люди із алкогольними та наркотичними залежностями були поза увагою держави;
• Рівність між чоловіками та жінками була декларативною: оскільки держава говорила про прагнення до рівності між статями, а також через потребу в більшій кількості робочих рук в повоєнні часи, в СРСР існувала інфраструктура для догляду за дітьми. Однак держава не торкалась сфери доглядової праці вдома (через що на плечі жінок лягав ще й догляд за вище переліченими категоріями, яких радянська соціальна політика обходила);
• Житлова політика в СРСР станом на середину 20 ст. була прогресивною. Житло було безкоштовним, комунальні послуги вартували дешево, але процес отримання цього житла був тривалим. Крім того, процес розподілу житла був різним (номенклатура отримувала одне житло з кращими умовами, робітни_ці – інше).

Загалом, в СРСР існувала диференціація соціального забезпечення. Соціальна сфера фінансувалась за залишковим принципом – оборонна сфера була пріоритетною. Також радянська економіка у 1980-х роках зіткнулась з економічною кризою. Тому в період Перебудови була спроба реформувати соціальне забезпечення, яка не сталась за браком коштів.

До того ж, у радянських громадян_ок була лімітована можливість артикулювати свої потреби державі. Фактично, люди були об’єктом соціального захисту, а не суб’єктами, які визначають свої потреби.

Період незалежності

Після розпаду СРСР та отримання Україною незалежності держава зіткнулась з багатьма викликами: економічним спадом, обмеженою кількістю ресурсів, переходом з однієї економічної системи в іншу, скороченням соціальних видатків.

У цей час на українську соціальну політику, крім радянського спадку, впливає ще й взаємодія з Євросоюзом та західними фінансовими установами (Міжнародним валютним фондом, Світовим банком).

В сфері соціальної політики Україна зіткнулась із новими проблемами:

• З’являється явище «працюючих бідних», коли люди офіційно працевлаштовані, але їхнього доходу не вистачає для виходу з межі бідності;
• Фемінізація бідності: соціальні сервіси, що стосувались догляду за дітьми, скорочуються, жінок менш охоче працевлаштовують, вони стають залежними від доходів партнер_ки.

Фактично, в Україні існує високий рівень гарантованих прав, але є велика складність ними скористатись. Крім того, в людей є низька довіра до державних інституцій (але зберігаються високі очікування від держави).

Україну можна назвати «соціальною державою надзвичайного часу»: оскільки це пострадянська держава, яка мала досвід авторитарного управління, то в ній наявна нестабільна система соціального захисту. Соціальна політика в таких державах функціонує в режимі «гасіння пожеж» — швидких реакцій на нагальні проблеми та, відповідно, відсутності постійних політик.

Вразливість та виключення: дилеми і обмеження соціальної політики

Деякі соціальні політики програмовані так, що виключають частину їхніх отримувач_ок і, таким чином, відділяють їх від усього суспільства. Прикладом такої політики є безкоштовні обіди в школах для дітей із малозабезпечених сімей, коли їх садять за окремі столи від інших. Частина людей досі не отримує будь-якої підтримки, зокрема йдеться про бездомних людей, жінок з менструацією тощо.

В контексті обмеження соціальної політики важливо згадати два феномени:

• «Welfare backlash» — політична та соціальна реакція проти розширення держави загального добробуту, яка часто проявляється у зниженні суспільної підтримки перерозподілу, критиці залежності від соціальної допомоги та спробах скорочення соціальних політик.
• «Welfare chauvinism» — політична та соціальна позиція та підхід до соціальної політики, за якої соціальні блага та послуги вважаються легітимними лише для «своїх» (насамперед – громадян_ок), а інші групи (наприклад, мігрант_ки) виключаються з доступу до них.

Німецький соціолог Штеффен Мау ввів поняття моральної економіки соціальної держави. Моральна економіка — стійка логіка соціальної підтримки перерозподільного характеру соціальних послуг, яка передбачає взяття зобов’язання за долю менш заможних людей, які стикаються з ризиками.

Вона може вести до різних мотивів підтримки соціальної держави:

• узагальнена реципрокність — солідарність, толерантність до нерівного обміну («я буду фінансувати систему, але скоріш за все нею не скористаюсь);
• реципрокність ризиків — підтримка через очікування («і мені знадобиться»);
• реципрокність, що зобов’язує — допомога лише за умови зусиль отримувач_ки;
• збалансована реципрокність — «отримуєш відповідно до внесків».

Таким чином, наше становище в суспільстві буде впливати на нашу підтримку тих чи інших соціальних політик. Багато людей схильні підтримувати те, чим вони потенційно можуть скористатись. Також важливим є мотив інтересу та особистої вигоди — наприклад, молоді батьки підтримуватимуть програми для молодих батьків тощо.

Важливо пам’ятати, що наявні соціальні політики — результат боротьби за них. Поруч з тим, ці політики впливають на наші уявлення про те, що є справедливим. Іншими словами — ми своєю боротьбою впливаємо на державу, але й вона впливає на нас.