Коли ми говоримо про інвалідність, насамперед важливо використовувати правильну термінологію. Треба пам’ятати, що головне — це людина, а інвалідність — додаткове. Саме тому «людина з інвалідністю» — єдиний коректний термін. Також принципово важливою є повага до самоідентифікації людини.

Поняття інвалідності поступово змінюється відповідно до розвитку людства. Ще 15 років тому в суспільстві використовували формулювання «люди з особливими потребами» або «з обмеженими можливостями». Проте згодом спільнота прийшла до усвідомлення, що особливі потреби та певні обмеження є у кожно_ї, тому зупинились на терміні «людина з інвалідністю».

Важливі аспекти, які варто розуміти:

  • Це поняття охоплює дуже різні групи людей із різними порушеннями.
  • Залежно від форми інвалідності, людині можуть знадобитися різні пристосування.
  • Інвалідність сама по собі не є проблемою. Проблема — це бар’єри в середовищі, упереджене ставлення та недосконале законодавство.
  • Інвалідність буває як видимою, так і невидимою.
  • Ця тема досі стигматизована і часто не сприймається суспільством як нормальна частина людського розмаїття.

За оцінками ВООЗ, понад 1 мільярд людей у світі мають інвалідність, що становить близько 15% світового населення.

Види інвалідності:

  • фізична
  • сенсорна (люди з порушеннями зору та слуху)
  • інтелектуальна
  • психосоціальна

Також існують різні типи розуміння інвалідності, які виникли в різний часовий проміжок, однак досі паралельно функціонують.

  • Благодійне розуміння інвалідності. Цей підхід сформувався в часи Середньовіччя та панував аж до XX століття. Він позиціонує людей з інвалідністю як безпорадних жертв обставин або трагедій, які заслуговують лише на співчуття. Вважалося, що такі люди неспроможні самостійно управляти своїм життям, а тому задля виживання потребують виключно милосердя та сторонньої допомоги.
  • Медичне розуміння інвалідності. З’явилося після Першої світової війни через величезну кількість поранених, що дало поштовх розвитку медицини. Інвалідність тут розглядається як дефект, хвороба або порушення здоров’я, що потребує суто медичного втручання. Людина як особистість відходила на другий план, її доля опинилась в руках лікар_ок та родини. Через це людей часто ізолювали від суспільства у спеціальних установах. У міжвоєнний період цей підхід переплітався із соціальним дарвінізмом (ідеєю, що «слабші» підлягають ліквідації) — через що близько 250 тисяч людей постраждали від жорстокої політики Третього Райху.
  • Соціальне розуміння інвалідності. Сформувалося після Другої світової війни та під час війни США у В’єтнамі. Воно розглядає інвалідність не як особисте відхилення, а як ситуацію, створену перешкодами в суспільстві. Інвалідність — це нормальний аспект життя. Головне завдання суспільства — усувати ментальні, фізичні та інституційні бар’єри, щоб забезпечити людині можливість реалізувати свої права.
  • Правозахисне розуміння інвалідності. Закріплене Конвенцією ООН про права осіб з інвалідністю (2006 р.). Згідно з ним, люди з інвалідністю мають володіти всіма правами людини на рівні з іншими. Завдання держави — не просто мінімізувати перешкоди, а активно створювати умови для повноцінної реалізації цих прав.

Поняття інвалідності в законодавстві України

У період з 1991 по 2011 роки визначення базувалося на тогочасному Законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Українській РСР» від 21.03.1991 року:

«Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідками травм або з вродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі й захисті».

За такого підходу держава бачила лише обмеження, а не людину з її правами. Відповідно будувалася й тогочасна соціальна політика.

Згідно із поточною редакцією Закону:

«Особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист».

Попри позитивні зміни, у деяких сферах досі панує застарілий медичний підхід. Наприклад, статті 39 та 41 Цивільного кодексу України дозволяють визнати фізичну особу повністю недієздатною внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу, якщо вона не здатна усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними.

Правові наслідки визнання особи недієздатною є дуже жорсткими:

  • Над особою встановлюється опіка.
  • Вона втрачає право вчиняти будь-які правочини (угоди).
  • Усі правочини від її імені вчиняє виключно опікун_ка.
  • Відповідальність за завдану цією особою шкоду також несе опікун_ка.

Тут держава фокусується виключно на діагнозі, повністю позбавляючи людину правосубʼєктності, замість того, щоб запропонувати модель підтримуваного ухвалення рішень.

Інша проблема — декларативність деяких норм, які існують на папері, але не працюють у реальному житті. Стаття 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю» чітко гарантує умови для працевлаштування, зокрема:

  • забезпечення розумного пристосування робочого місця;
  • отримання соціальних послуг персонально_ї асистент_ки або супроводу на робочому місці.

Проте на практиці цей механізм фінансування та надання послуг не відпрацьований, тому люди з інвалідністю здебільшого залишаються без належного супроводу під час пошуку роботи та адаптації в колективі.

Отже, правильна термінологія є важливою, коли ми говоримо про інвалідність. Мова та визначення безпосередньо формують наше сприйняття цього явища, що історично зумовило появу різних моделей його розуміння. Попри архаїчність деяких підходів, вони часто продовжують паралельно існувати й сьогодні. Окрему увагу було приділено поняттю інвалідності в українському законодавстві. Аналіз показує, як під впливом трансформацій його сприйняття змінювались редакції нормативно-правових актів. Водночас у деяких законах досі зберігаються застарілі формулювання, що відображають архаїчні підходи до розуміння інвалідності.

Ілюстрація: Сері/граф

Подія «Соціальна політика в Україні» відбулася в межах проєкту «Лабораторія доказового відновлення і згуртованості», що виконується за фінансової підтримки Програми Matra Королівства Нідерланди.