Кризове житло в Україні: виклики та перспективи розвитку

Ольга Макар, координаторка ініціативи “Молодь за мир”, яка допомагає бездомним людям

• Яка зараз ситуація з прихистком для бездомних людей? Які нові виклики створила війна?

Головний виклик – не ставити питання бездомності на паузу. Навпаки, варто розуміти, що протягом найближчих років на вулицях можуть опиниться дуже багато людей та що люди не опиняються на вулиці за своїм бажанням. Відповідно, потурбуватися про найслабших – дуже важливо для всього суспільства.

Багато років наша організація говорила про те, що потрібні пункти обігріву. Ми наполягали на тому, що ці пункти мають бути саме наметами, а не, наприклад коридором десь у приміщенні ЖЕКу. Цьогорічна зима – це яскравий приклад, чому турбуватися про найслабших означає потурбуватися про всіх. Сьогодні в різних куточках України відкриваються тисячі пунктів обігріву, саме таких, як ми завжди просили для бездомних людей. Відповідно, якби наша країна мала більше цього досвіду, нам було б значно легше організувати такі пункти зараз. Важливим питанням є те, наскільки ці пункти обігріву будуть доступними для бездомних людей. 

Ключовим завданням є те, щоби ця інфраструктура стала чимось постійним навіть після завершення війни. Перш за все, для цього потрібна політична воля з боку місцевих органів влади. Вони повинні усвідомлювати проблему бездомності та мати бажання на неї реагувати. 

Важливо розуміти причини, чому люди опиняються на вулиці та намагатися вирішувати ці проблеми. Питання допомоги бездомним людям пов’язано з питанням житла для дітей, які виходять з інтернатів. Оскільки багато з них не мають, куди йти після інтернату і вони опиняються на вулиці. Це також і питання правосуддя, адже люди можуть опинитися на вулиці через шахрайство. Допомога бездомним пов’язана з політиками підтримки сімей у кризі, з політиками реінтеграції людей, які виходять з місць позбавлення волі. Варто розуміти, що люди не опиняються на вулиці за власним бажанням.

• Що можна зробити на рівні місцевих, національних органів влади, щоби допомогти бездомним людям?

Передусім, зараз почався вже холодний період. Навіть до війни багато бездомних людей просто замерзали в такий час. У цей період потрібна особлива солідарність. Раніше під “морозом” держава мала на увазі температуру мінус 20° C, однак люди замерзають на вулиці й при вищій температурі. Необхідно, щоби пункти незламності були відкриті й для бездомних людей. Також варто відкривати для бездомних простори, де вони можуть зігрітися. Навіть такі звичайні простори, як вокзали, куди бездомні люди можуть прийти, щоби не замерзнути.

Крім цього, потрібно надавати більше підтримки громадським і благодійним організаціям, які допомагають бездомним. Більшість ініціатив продовжують свою роботу і після повномасштабного вторгнення. Це нелегко, адже з’явилося ще більше нових викликів. 

Потрібно порахувати бездомних людей. Чиновникам дуже зручно використовувати відсутність даних для виправдання. Наприклад, сказати, що у Києві 1000 бездомних, тому можна нічого не робити. Я думаю, що ці дані змусили б органи влади реагувати на проблему бездомності. 

Під час розробки рішень для кризового житла важливо, щоби таке житло не створювало “гетто”. Не можна просто поселити 150 чи 200 бездомних людей десь на околиці міста або в селі під Києвом, і очікувати, що це вирішить проблему. Варто думати про якісь інші форми, невеличке житло, але більше інтегроване в міську спільноту, що дає людям більше можливості повернутися в суспільство.

Наостанок, варто розуміти, що частина бездомних людей можуть повернутися до “звичайного” життя. В Києві є багато дешевих хостелів, іноді підпільних, але недорогих, де живуть тисячі людей. Доки є робота, вони ночують у хостелі, коли роботи немає, вони можуть знову опинитися на вулиці. Ці люди можуть швидко повернутися до звичного життя, маючи роботу, вони можуть орендувати недороге житло самостійно. Однак, є люди, які ніколи вже не зможуть самостійно винаймати собі навіть найдешевше житло. Будь-яке кризове житло, яке є тимчасовим, воно не враховує цих людей. Саме тому потрібно думати над різними форматами кризового житла для різних потреб.

Марта Чумало, заступниця голови ГО Центр “Жіночі перспективи”

• Які нові виклики з’явилися пов’язані з забезпеченням житлом людей, які постраждали від гендерно зумовленого насильства?

До повномасштабного вторгнення система прихистків для людей, які постраждали від гендерно зумовленого насильства в Україні, активно розвивалася. 

Після повномасштабного вторгнення, основним викликом стало те, що вся ця система почала працювати для внутрішньо переміщених осіб і зараз більшість приміщень залишаються переповненими. Зараз постраждалим від гендерно зумовленого насильства, які є місцевими жительками, майже неможливо знайти прихисток. 

Крім цього, в Україні сьогодні є сотні, якщо не тисячі, неспеціалізованих прихистків, тобто колективних центрів, де проживають внутрішньо переміщені особи. Викликом є те, що ці прихистки можуть не бути безпечним місцем для жінок, які страждають від насильства.

За нашими спостереженнями, рівень насильства у прихистках є підвищеним, порівняно з рівнем насильства у загальній популяції. Водночас рівень розуміння, як реагувати на це, у неспеціалізованих прихистках залишається низьким. Це виклик, з яким ми зараз працюємо. Ми провели декілька триденних онлайн семінарів для того, щоби підвищити обізнаність працівників львівських прихистків про те, як ідентифікувати насильство та як реагувати на нього.

• Що можна зробити на місцевому, національному рівнях, щоби покращити доступ до житла серед людей, які постраждали від гендерно зумовленого насильства?

Цього року Україні ратифікувала Стамбульську конвенцію, яка діє і під час війни. Державні та місцеві органи влади тепер зобов’язані розбудовувати якісну систему для того, щоби реагувати та запобігати домашньому насильству. 

Передусім, необхідно поліпшувати доступ найбільш вразливих категорій населення до захисту прав.

Що робити в притулках і тимчасових прихистках? Потрібно підвищувати спроможності людей, які працюють у тимчасових прихистках, аби вони вміли ідентифікувати насильство, могли звертатися по допомогу.

На сьогодні ми в Україні стоїмо перед таким великим екзистенційним викликом. Ми активізуємо всі свої гуманні якості, співчуття, співпереживання, емпатію, солідарність. Я не маю рецепту, що зробити для того, щоби це не втратити. Я вже спостерігаю у наших мережах, що багато волонтерів і волонтерок втомилися. Однак, потрібно думати, як ми можемо це зберегти, не втомитися від цього. 

Анастасія Пономарьова, архітекторка, дослідниця, співзасновниця ГО «Урбан Куратори» та проєкту «Ко-хати»

• Як зараз працює проєкт, з якими викликами ви стикаєтеся?

Команда «Ко-хати» зараз працює над тим, щоби завершити ремонт трьох будівель, які зможуть згодом поселити близько 500 людей. Ми працюємо в Івано-Франківську – там ми маємо дві локації та у Кам’янці-Подільському – там у нас є одне приміщення. 

Перш за все, ми як архітектори вирішуємо проблему просторово, тобто ми знаходимо будівлі, які можна невеликими зусиллями перетворити на житло. Однак, ми також залучаємо дослідників, конфлікт-менеджерів, які допомагають нам працювати з питанням інтеграції переселенців у спільноту. Зараз ми працюємо над розробкою “екологічних правил проживання”. 

Більшість ресурсів, які потрібні, наприклад на ремонтні роботи, на гонорари команді збирає команда «Ко-хати». Звісно, ми намагаємося залучати наявні у міста ресурси, наприклад самі будівлі, які перебувають у комунальній власності. В Івано-Франківську працює такий координаційний центр муніципальних та неурядових ініціатив в рамках якого щотижня ці ініціативи збираються, обмінюються думками

• Що робити на рівні національних, місцевих органів влади, щоби покращити доступ переселен_ок до житла? Що можуть робити громадські організації та ініціативи?

Проблема житла багатошарова і масштабна, вона потребує солідарної роботи з боку громадських організацій, держави, міста, благодійних фондів та інших акторів. 

Що ж можуть зробити місцеві органи влади, але не можемо зробити ми, тобто громадські організації, самостійно? Є певні такі “скляні стіни”, які ми, як архітектори не можемо подолати. Однією з таких “стін” є доступ до інформації. Ми не маємо переліку всіх будинків, просторів, які ми можемо ревіталізувати або перелік землі, де можна будувати. Якщо ця інформація і є доступною, то вона зазвичай не повна, не релевантна. Звісно, ситуація різна у різних містах. Однак, це є і залишається однією з головних перешкод для того, щоби громадські організації могли реалізовувати свої проєкти. 

По-друге, не існує розуміння того, в якому стані знаходяться ці будівлі. В кожному місті є як старовинні будівлі, що навіть можуть мати охоронний статус, так і звичайні будівлі, що можуть мати величезний потенціал для перетворення, наприклад на кризовий центр для переселенців чи навіть постійне житло. Ми не знаємо, який у цій будівлі стан електромережі, каналізації, чи є там центральне опалення, чи потрібно робити автономне. Ця інформація недоступна для нас, як для архітекторів, громадських діячів. Потрібне сприяння з боку місцевих органів влади, щоби вони збирали, публікували та оновлювали цю інформацію.

Наостанок, якщо ми говоримо про покинуті будинки, то місцевим органам влади варто дбати про їхню консервацію. Ці будівлі мають потенціал для того, щоби вирішити теперішню проблему з житлом.