Як не перетворити вшанування Небесної сотні на фарс

Вже за кілька днів після масових вбивств на Інститутській з’явилися наліпки з написами “Вулиця Небесної сотні”. Невдовзі почались обговорення на фейсбуці. Ще не встигли всіх поховати, як постала проблема належного вшанування героїв революції. Яким воно має бути?

Вже 24 лютого голова КМДА Володимир Макеєнко пообіцяв оголосити конкурс на кращий архітектурний проект пам’ятника. Він так і не розпочався, але Головний архітектор Києва невдовзі потому анонсував реконструкцію центральної частини міста, яка включатиме й облаштування меморіалу. Згодом почали з’являтися пропозиції від депутатів, навіть проекти постанов парламенту. Але чи мають вони займатися цим? І хто взагалі може приймати рішення про вшанування Небесної сотні?

Зона, де велися бойові дії, тобто Хрещатик з Майданом, Інститутська та Грушевського, мають бути територією вшанування пам’яті загиблих. Повага до місця, де люди помирали за можливість побудувати краще суспільство, повинна втілитися перш за все в тому, що воно не може більше використовуватися для чийогось особистого збагачення чи державних урочистостей.

Попри те, що Майдан є головною площею Києва, після кривавих подій 18-20 лютого відзначення тут державних свят, проведення концертів, розгортання ярмарків і встановлення ялинки видається недоречним. Ця територія не повинна бути місцем заробляння грошей.

Цими вулицями не мають їздити автомобілі. Розваги, торгівля і навіть жвавий рух транспорту є зневагою до вбитих; вони неприпустимі там, де пролилася кров. Хрещатик, Інститутська та Грушевського повинні стати єдиним публічним пішохідним простором.

Протягом останніх 50 років ідея закриття центральних вулиць для руху автотранспорту була реалізована в сотнях міст по всьому світі: від Дерибасівської до Мангетену. В Києві теж вже давно визріла така потреба. Досвід трьох місяців Євромайдану показав, що до транспортного колапсу закриття цих трьох вулиць зовсім не призвело. Навпаки, необхідність відновлення тут автомобільного руху неодноразово використовувалася для заборони чи обмеження мирних акцій.

Очевидно, що Майдан Незалежності та довколишні вулиці невдовзі чекає реконструкція. Необхідно буде провести роботи з відновлення тротуарної плитки, зелених насаджень, фонтанів і міських меблів (лавок, смітників, громадських вбиралень). Зміни мають бути якісними. Сьогодні перед нами стоїть вибір. Чи ці квартали після революції знову будуть зоною паркування для дорогих машин, чи залишаться публічним пішохідним простором, вільним для проведення акцій протесту. Що нам важливіше: право мирних зібрань на Майдані чи право їздити автом по Хрещатику та Інститутській?

Під час очікуваної реконструкції центру Києва має відбутися перехід до якісно нових принципів облаштування публічного простору. Він має позбутися стихійного паркування, неконтрольованої торгівлі, кічевих скульптур, підземних пішохідних переходів тощо – тобто всіх тих явищ, які нехтують комфортом людей заради автомобілів, торгівлі чи монументальності. Нові принципи облаштування публічного простору повинні передбачати створення якісного покриття та зручних місць для сидіння, захист від транспорту та несприятливих погодніх умов, пропрацьованість деталей, пристосування до потреб людей з обмеженими фізичними можливостями, встановлення необхідної кількості смітників, громадських вбиралень, фонтанчиків з питною водою і так далі.

Майбутній пам’ятник Небесній сотні має в першу чергу бути гідним подвигу тих, кому його присвятили. Він не повинен губитися серед великої кількості не завжди доречних скульптурних груп, розміщених на Майдані. Це не повинна бути чергова фігура на постаменті чи безсенсова бронзова композиція. Пам’ятник має бути модерним. Модерність є наслідком гуманізму – світогляду, який ставить понад усе людину, людський подвиг та людську гідність. Модерн породжує нову традицію вшанування пам’яті.

Яскравими прикладами таких пам’ятних комплексів, зведених в останні роки, є Національний меморіал 11 вересня у Нью-Йорку та Меморіал пам’яті вбитих євреїв Європи у Берліні. Ідея зведення останнього належить німецькій публіцистці Лії Рош. У 1989 році вона заснувала фонд підтримки і збору коштів на будівництво. Концепція здобула підтримку відомих діячів. З цього приводу, зокрема, було прийнято спеціальну резолюцію Бундестагу. 1994 року оголосили відкритий конкурс, на участь в якому було надіслано більше 2,5 тисяч заявок. Загалом, дебати навколо пам’ятника тривали близько десяти років. Остаточне рішення про затвердження переможця — проекту Пітера Айзенмана — знову ухвалював парламент, після чого у 2003 році розпочалося будівництво, яке тривало два роки.

Меморіал розташований в центрі Берліна між Бранденбурзькими воротами і Постдамер-платц, де раніше знаходився комплекс імперської канцелярії та бункер Гітлера. Пам’ятний комплекс складається з близько трьох тисяч прямокутних бетонних стел різної висоти, що за задумом авторів символізує розбурхане вітром поле колосся.

Національний меморіал 11 вересня у Нью-Йорку розташований на місці веж-близнюків Всесвітнього торгового центру, зруйнованих терористичним актом 11 вересня 2001 року. Потреба вшанування пам’яті жертв була очевидною відразу після цих подій, однак публічний конкурс на кращий проект оголосили лише 2003 року. Було прийнято близько 5 тисяч заявок з більш ніж півсотні країн. У результаті переміг спільний проект архітектора Майкла Арада і ландшафтного дизайнера Пітера Вокера.

Меморіал складається з двох великих басейнів на місцях веж-близнюків зі штучними водоспадами, які збігають вниз по стінах. Кожен з них символізує втрату і порожнечу, спричинені терактами. Навколо розбито дубовий гай. Будівництво розпочалося у 2006 і закінчилося у 2011 році, на десяту річницю терактів.

Подібно до згаданих меморіалів, пам’ятник Небесній сотні також повинен спонукати задуматися і не бути байдужим. Він має бути гідний тих, кому встановлений. Варто відмовитися від банальностей. Це стосується, наприклад, проекту Постанови про вшанування пам’яті Небесної Сотні (№4353 від 4 березня 2013 року), зареєстрованому у Верховній Раді групою “свободівців” на чолі з Олегом Тягнибоком. В ній пропонується проголосити 20 лютого Днем пам’яті Небесної стоні, перейменувати Інститутську та “передбачити в межах меморіального комплексу стелу, на якій мають бути викарбувані імена усіх загиблих та вічний вогонь”. Все у кращих радянських традиціях. Сьогодні сотні вічних вогнів навічно загашені по всіх теренах колишнього Союзу і запалюються в кращому разі лише раз на річ. Чи хочемо ми такої ж “поваги” до героїв Майдану?

Вже лунали заклики вшанувати місця загибелі героїв спрямованими в небо прожекторами або висадити на Інститутській алею пам’яті. Прикладами схожого підходу можуть бути Меморіал жертвам комунізму в Празі чи Пам’ятник убитим на березі Дунаю євреям в Будапешті. Перший з них розташований на бетонних сходах, які спускаються з одного з пагорбів Праги. Ними спускаються сім бронзових чоловічих скульптур. Найнижча повністю ціла, наступні ж поступово руйнуються: з’являються розломи, зникають кінцівки. Це символізує мужність і стійкість жертв попри фізичні та страждання від репресій.

Пам’ятник у Будапешті – це розставлене на краю набережної Дунаю бронзове взуття. Він встановлений на честь розстріляних на цьому місці євреїв, яких перед стратою примусили роззутися і вже потім вбили, так щоб тіла попадали у воду.

Яким би воно не було, рішення щодо спорудження меморіалу Небесній сотні не повинно прийматися поспішно. Воно має бути виваженим і легітимним, а для цього пройти через фільтри публічних дискусій. Таке обговорення не може ініціюватися будь-ким, хто хоче просто пропіаритись на цьому питанні. Обіцянки призначеного Януковичем намісника належно вшанувати героїв виглядали як фарс. Процес повинен бути відкладений як мінімум до обрання нового київського мера, завершення революційних подій і стабілізації ситуації в країні. Рішення повинні приймати фахівці та представники громади, а не популісти й опортуністи.

Нам не потрібно у кращих радянських традиціях обіцяти відкрити меморіал до чергового державного свята чи круглої дати. З огляду на розграбованість бюджету і негайну потребу вирішити першочергові проблеми облаштування країни, це питання може бути дещо відкладене. Набагато важливішою є сьогодні трансформація країни. Без неї будь-який пам’ятник на честь Небесної сотні виглядатиме лицемірним кощунством.

Зона Майдану повинна бути місцем для людей. Місцем, комфортним для людей. Тут не раз велась боротьба за нову Україну, в центрі якої стоятиме людина. Саме потреби людини, а не торгівлі чи дорожнього руху, повинні бути найважливішими на головній площі країни. Це місце має бути не монументальним, а гуманістичним. Жоден пам’ятник людському подвигу не вартий встановлення, якщо його проект не бере до уваги потреби живих.

Джерело